Західно­українські землів 20—30-ті роки 22 страница

У другій половині XIX ст. помітні зміни відбулися в землекористуванні. Зокрема, з 60-х років розпочалося значне зростання орендування землі. Половинчастість ре­форм, збереження значних залишків феодалізму в аграр­ному секторі зумовили в перші пореформені роки доміну­вання відробіткової форми оренди, відповідно до умов якої селянин мусив за користування землею або відробляти, або ж віддавати частину врожаю. Проте з часом зміцнення капіталізму в аграрному секторі, зростання товарності гос­подарств сприяли поширенню грошової, підприємницької оренди.

Бурхливо розвиваючись, капіталізм стимулював появу в сфері сільськогосподарського виробництва прогресивних тенденцій, процесів та явищ — застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої праці, зрос­тання посівних площ та поліпшення структури посівів то­що. Особливо поширеним було використання удосконале­них знарядь праці, сільськогосподарських машин та но­вих прийомів агротехніки в південноукраїнському регіоні. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло май­же 700 парових двигунів. Характерно, що процес модерні­зації сільського господарства мав тенденцію до приско­рення темпів та зростання масштабів. Так, протягом 70— 80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на Півдні України за ці роки зросло в 12 разів.

^стория Украинской ССР. — К., 1983. — Т. 4. — С. 333— 334.

Україна в другій половині XIX ст.

Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Напри­кінці XIX ст. кількість поденних та постійних найманих робітників, зайнятих у землеробстві України, становила майже 2 млн. осіб. Наймана праця найбільше використо­вувалася в Катеринославській, Таврійській, Херсонській, Київській, Подольській та Волинській губерніях. Законо­мірно, що саме в цих землях виникли робітничі ринки — містечка Шпола і Сміла (Київська губ.), Єлисаветград, Одеса (Катеринославська губ.), Каховка (Таврійська губ.) тощо.

За період від 1860 р. до 1887 р. посівні площі зросли в 1,5 раза. З одного боку, це свідчення екстенсивного розвит­ку господарства, з іншого — показник такого прогресивно­го явища, як колонізація Півдня України. Водночас із зростанням посівних площ відбулися суттєві зміни у структурі посівів: різко збільшилася питома вага посівів пшениці та ячменю, а також таких технічних культур, як цукровий буряк, картопля, тютюн тощо.

Такі зрушення дали змогу пореформеній Україні пе­ретворитися на потужний центр виробництва сільськогос­подарської продукції. Вона відіграє дедалі помітнішу роль не лише на загальноімперському, а й на світовому ринку: її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. До того ж в Україні збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% — пшениці та 10% — кукурудзи.

У 60—80-ті роки XIX ст. завершився промисловий пе­реворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва — до ши­рокомасштабного, від ручної праці — до застосування па­рових двигунів та системи машин. Так, якщо 1860 р. в Ук­раїні налічувалось 2147 промислових підприємств (без ви­нокурних), на яких працювало 86 тис. робітників, то в 1895 р. — вже 30 313 підприємств і відповідно 205 тис. ро­бітників. (Надзвичайно важливо, що в більшості випадків нові підприємства фабрично-заводського типу створювали­ся на новітній технічній та технологічній базі, з урахуван­ням передового світового досвіду організації виробництва.)

Характерно, що на новому етапі, крім помітних кіль­кісних змін, відбуваються і значні якісні. Зокрема, в 60— 80-ті роки поступово занепадають провідні галузі дорефор-меного періоду — ґуральництво, виробництво сукна тощо, які розвивалися в поміщицьких маєтках на мануфактур­ній основі. Натомість вперед вийшли галузі важкої індус­трії, які забезпечували технічний прогрес та модернізацію

Соціально-економічний розвиток у пореформений період

економіки, — залізорудна, вугільна, металургійна, маши­нобудівна.

Будь-які докорінні зміни в економіці, як правило, ставлять перед суспільством три проблеми — робочої сили, капіталів, сировини. Для їх розв'язання в пореформений період виникли сприятливі умови. Скасування кріпосного права, аграрне перенаселення, демографічний вибух зумо­вили появу значної кількості робочої сили. Для розгортан­ня широкомасштабної машинної індустрії знайшлися і ка­пітали. Основними джерелами фінансування стали урядо­ві субсидії, викупні платежі, іноземні інвестиції, кошти акціонерних компаній. Відкриття нових та ефективне використання старих родовищ корисних копалин дали змогу в другій половині XIX ст. підвести під політику мо­дернізації економіки потужну сировинну базу. Розгортан­ню промислового перевороту сприяла і урядова політика, зміст якої полягав у наданні підприємцям пільгових ка­зенних замовлень на тривалий строк, кредитуванні про­мисловості державним банком, запровадженні охоронних митних тарифів на ввезення до Російської імперії парово­зів, металовиробів, чавуну тощо. Своєрідним каталізато­ром модернізаційних процесів у економіці стало залізнич­не будівництво. За сорок пореформених років довжина за­лізниць імперії зросла з 1,5 тис. до 50 тис. верст, 1/5 з них припадала на Україну. В західних країнах залізничне бу­дівництво завершувало промисловий переворот, тоді як у Російській імперії на ранній фазі модернізації воно стало стимулом для розвитку кам'яновугільної, металургійної та машинобудівної галузей; засобом прискорення вироб­ничих процесів та міграції робочої сили; потужним важе­лем інтенсифікації торгівлі.

Українська промисловість, розвиваючись у руслі за-гальноімперських економічних тенденцій, водночас через сукупність обставин (вигідне географічне розташування; природні багатства; дешева, але кваліфікована робоча си­ла та ін.) мала і свої особливості:

1. Перетворення Півдня України на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. У пореформений пе­ріод центр важкої індустрії поступово переміщується з Уралу, де зберігалися пережитки кріпосництва, у півден­ноукраїнський регіон, у якому машинна індустрія одразу виникала на новому капіталістичному підґрунті. «Підпри­ємницька лихоманка» в Донбасі призвела до того, що ви­добуток кам'яного вугілля зріс від 1861 р. до 1900 р. у 115 разів. До кінця XIX ст. у 158 разів збільшилося в цьому ре-

Україна в другій половині XIX ст.

гіоні виробництво залізної руди, тоді як на Уралі лише в 4 рази. Завдяки масовому та активному запровадженню но­вітньої техніки енергоозброєність кожного заводу Півдня в середньому у 42 рази була вищою, ніж на Уралі. Тому про­дуктивність праці робітника-металурга Півдня в 6 разів була вищою за продуктивність праці уральського робітни­ка. Такі зміни дали можливість Україні (особливо півден­ній її частині) перетворитися на потужний індустріальний регіон, який давав майже 70% видобутку кам'яного вугіл­ля, значну частину виплавки чавуну, заліза і сталі Росій­ської імперії.

2. Швидші порівняно із загальноімперськими темпи
розвитку індустрії. Так, якщо протягом 1870—1880 рр. у
Російській імперії приріст виплавки чавуну становив
25% , а прокату — 139%, то в Україні відповідні показни­
ки зростання були значно вищими — виробництво чавуну
збільшилося в 4 рази, а прокату — в 7,7 раза. Аналогічні
процеси мали місце в пореформений період і в інших галу­
зях важкої індустрії України.

3. Високий рівень концентрації виробництва. Промис­
ловий переворот, конкуренція, потреби раціональної орга­
нізації праці сприяли швидкому зростанню концентрації
виробництва. У 1892 р. на восьми найбільших шахтах
Донбасу було видано на-гора вугілля та антрациту більше
третини річного видобутку краю. Характерно, що концен­
трація виробництва вела, як правило, до зменшення кіль­
кості підприємств і зростання кількості їх продукції. Зок­
рема, в 60—90-ті роки при зменшенні загальної кількості
цукрових заводів в Україні (з 247 до 153) виробництво цук­
ру на них зросло в 14 разів.

4. Значний вплив іноземного капіталу. Охоронна мит­
на політика уряду змусила іноземних підприємців відмо­
витися від ввезення закордонних товарів і перейти на ін­
вестування промисловості. Ввозити капітал до Російської
імперії було досить вигідно, цьому сприяли державні піль­
ги, дешева робоча сила, значні запаси сировини, неозорі
ринки збуту. Основними інвесторами, стали підприємці
Франції, Бельгії, Англії та Німеччини. Більшість капіта­
лів іноземці вкладали в кам'яновугільну, гірничорудну та
металургійну галузі. Наприкінці XIX ст. у гірничій про­
мисловості України іноземцям належали 80—90% усіх ак­
ціонерних капіталів. Наслідками залучення іноземців до
розбудови машинної індустрії були не тільки додаткові
значні капітали, а й запровадження новітніх техніки й тех­
нології, використання апробованих у передових країнах

Соціально-економічний розвиток у пореформений період

форм організації праці, ангажування кваліфікованого, ви-сокопрофесійного персоналу. Водночас левову частку при­бутків важкої індустрії вивозили за кордон.

5. Структурна і територіальна диспропорційність.
Характерним для наздоганяючого варіанта модернізації є
вибіркове, а не системне запозичення і використання світо­
вих досягнень у галузі техніки, технології та організації ви­
робництва; пріоритетність окремих галузей. Специфікою
російського варіанта модернізації був пріоритетний розви­
ток при підтримці держави важкої індустрії, яка розвива­
лася темпами, вдвічі швидшими за галузі легкої промис­
ловості. Якщо на початковому етапі модернізації подібна
орієнтація була певною мірою виправдана, то надалі роз­
виток цієї тенденції призвів до значних деформацій еконо­
мічної структури України — гіпертрофованого нарощення
продукування засобів виробництва за рахунок звуження
виробництва предметів споживання. На жаль, ця тенден­
ція в економіці України мала місце протягом майже всьо­
го XX ст.

Іншою проблемою української економіки була терито­ріальна диспропорційність. Потужне нарощення промис­лового потенціалу та концентрація робочої сили Подніп­ров'я та Донбасу разюче контрастували з розвитком інших регіонів України. Характерно, що диспропорції в терито­ріальному розміщенні виробничих сил з часом не тільки не були подолані, а ще більше поглибилися і нині перетвори­лись на складну економічну проблему національної еконо­міки.

6. Формування економіки України як органічної части­
ни економічного простору Російської імперії. Цей процес
виявлявся в гіпертрофованому розвитку галузей важкої ін­
дустрії південноукраїнських земель; гальмуванні частини
галузей легкої промисловості (полотняна, суконна та ін.),
які конкурували з аналогічним виробництвом центрально-
російських земель; розбудові залізниць на догоду еконо­
мічним та воєнним імперським інтересам; побудові укра­
їнської промисловості на принципі незавершеності, від­
сутності замкнутого технологічного циклу тощо. Тому,
незважаючи на те що за багатьма основними економічни­
ми показниками українські губернії випереджали цен­
тральні російські землі, імперський, колоніальний харак­
тер їх експлуатації зберігався. Лише 15% українських
промислових підприємств того часу виробляли готову про­
дукцію, а решта потужного індустріального потенціалу
України готувала сировину для вироблення кінцевого про-

Україна в другій половині XIX ст.

дукту в Росії. На цій основі формувалася схема загально-російського внутрішнього ринку, яка давала можливість центру за рахунок нееквівалентного обміну (сировина коштувала значно дешевше готової продукції) збагачува­тися і, крім того, формувати систему «зв'язку-залежності» між центральноросійськими губерніями, що перебували в привілейованому стані, і національними окраїнами. Саме ця схема була характерною для Російської імперії.

Отже, модернізація промисловості України в другій половині XIX ст. суттєво змінила місце та роль україн­ського регіону в імперській економіці. Зокрема, частка України в промисловому виробництві європейської части­ни Російської імперії від 1854 р. до 1900 р. зросла більш як у два рази — з 9,4 до 21%. На порозі XX ст. вона навіть пе­ревищила частку населення українських земель імперії, яка становила майже 18%¹.

Розгортання буржуазних реформ, завершення промисло­вого перевороту, що відбувалися в другій половині XIX ст., суттєво ускладнили соціальну структуру суспільства. Поряд з традиційними станами феодального суспільства — селянс­твом та поміщиками, які у цей час зазнають значних змін під впливом майнової диференціації, виникають нові кла­си — пролетаріат та буржуазія. Робітничий клас України формувався як складова загальноросіиського пролетаріа­ту. Порівняно із західноєвропейським робітничим класом він мав свої особливості: пізніший час формування та ви­ходу на політичну арену; надзвичайно високий ступінь концентрації на виробництві; вкрай важке економічне ста­новище та політичне безправ'я; багатонаціональний склад; значний відсоток молоді в пролетарському середо­вищі. Ці особливості визначили політичне обличчя та спе­цифіку психологічного складу вітчизняного пролетаріату, стимулювали розвиток революційності та радикалізму в його поглядах та діях.

Суттєво відрізнялася від західної і національна буржу­азія. У Російській імперії цей клас формувався за сприян­ня та під контролем самодержавства, був тісно пов'язаний з поміщицьким землеволодінням. Ці специфічні умови визначали консерватизм та вірнопідданість вітчизняної буржуазії. Зростаючи в умовах наздоганяючої модерніза­ції, якій притаманні стрімке посилення ролі держави, цей

Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX—XX ст.: Навч. посібник. — К., 1996. — С. 60.

Соціально-економічний розвиток у пореформений період

клас був залежним не стільки від коливань на ринках си­ровини, капіталів, товарів, скільки від змін у політиці уряду, що виступав монополістом на цих ринках. Саме то­му вітчизняні капіталісти-підприємці орієнтувалися не на вільну конкуренцію, а на монополію держави, не на заво­ювання політичної влади, а на органічне «вписування» в жорстку, централізовану систему самодержавної влади.

Основними джерелами формування буржуазії в Укра­їні були «обуржуазнене» дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці, чумаки, скупщики, сільські лихварі, які в дореформений період накопичили капітали; кустарі, які зуміли пристосувати­ся до нових буржуазних умов; заможні селяни, які госпо­дарювали на засадах фермерства, орієнтуючи своє вироб­ництво на ринок та використовуючи найману робочу си­лу. Українська буржуазія утримувала провідні позиції в цукровій, винокурній, борошномельній, шкіряній, ву­гільній галузях промисловості. Поступово сформувалася українська торгово-промислова буржуазна еліта. її пред­ставники (Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Симирен-ки, Алчевські та інші) за розмірами своїх капіталів нале­жали до найбагатших людей не тільки України, а й усієї Російської імперії.

Яхненки — рід промисловців-цукрозаводчиків. Походили з селян-кріпаків м. Сміли (нині Черкаської обл.). Глава роду Михайло, роз­жившись торгівлею, викупив з кріпосної неволі себе і всю свою родину. У 20—30-ті роки XIX ст. разом з Ф. Симиренком (колишній кріпак князя Воронцова) Яхненки будують та орендують млини в Смілі та Умані, ведуть гуртову торгівлю худобою та хлібом, для чо­го заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко», керівником якої став Кіндрат Михайлович (1783—1863). У1842 р. Яхненки ста­ють купцями першої гільдії у м. Одесі, а у 1851 р. вся родина була удостоєна «за капіталом» звання почесних громадян. У наступні роки стають торговцями цукром і виробниками цього продукту. Водночас засновують невеличку ремонтну майстерню, яка згодом переросла в потужний машинобудівний завод, що виробляв техні­ку для цукроварень краю. На ньому було збудовано два паропла­ви, один з яких мав назву «Україна». На початку 80-х років фірма припинила свою діяльність.

Характерно, що буржуазія в українських землях фор­мувалася на багатонаціональній основі — крім українців, у її складі вагомою була частка росіян, євреїв, французів, англійців, бельгійців та німців.

У другій половині XIX ст. формується інтелігенція — специфічна верства населення, яка, не маючи приватної власності, займалася не фізичною, а розумовою працею,

Україна в другій половині XIX ст.

розвитком та поширенням культури у суспільстві. Відпо­відно до перепису населення до цієї верстви в Україні нале­жало 4,1% населення. У пореформений період інтеліген­ція зазнала значних змін. По-перше, вона стала більш неоднорідною, у її складі зросла частка різночинного еле­менту. Зокрема, якщо на початковому етапі становлення ін­телігенції основним джерелом формування цієї верстви бу­ло дворянство, то наприкінці XIX ст. лише 20—25% складу інтелігенції мали дворянське походження, решта — вихідці з різночинців. По-друге, переважна частина інтелігенції України була неукраїнського походження. У 1897 р. лише 16% юристів, 25% учителів і майже 10% письменників були українцями. По-третє, асиміляторська політика цар­ського уряду призвела до значної русифікації інтелігенції. По-четверте, власне українська інтелігенція проживала пе­реважно у селах та невеличких містах, працюючи земськи­ми вчителями, лікарями, агрономами тощо, тоді як у вели­ких містах її частка була незначною. Наприкінці XIX ст. українці становили менше третини міського населення, у складі якого домінували росіяни та євреї.

Отже, у другій половині XIX ст. під впливом буржуаз­них реформ в Україні відбулися значні зміни в соціально-економічній сфері. В аграрному секторі сформувався до­сить високий рівень концентрації землі; було здійснено до­корінний перерозподіл земельної власності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості; у сільсько­господарському виробництві значного поширення набули застосування техніки, використання вільнонайманої пра­ці, поліпшення структури посівів тощо. Ці зміни дали мож­ливість Україні перетворитися на потужний центр вироб­ництва сільськогосподарської продукції не тільки імпер­ського, а й світового значення. У 60—80-ті роки XIX ст. за­вершився промисловий переворот. Розвиваючись у руслі загальноімперських тенденцій, українська промисловість водночас мала свої особливості. У пореформений час індус­тріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії. Розвиток української промисловості характеризувався більш швидкими порів­няно із загальноімперськими темпами розвитку; високим рівнем концентрації виробництва; значною заангажова-ністю та впливом іноземного капіталу; структурною та те­риторіальною диспропорційністю; побудовою промисло­вих об'єктів на принципі незавершеності тощо. Внаслідок буржуазних реформ та завершення промислового перево­роту ускладнилася соціальна структура суспільства: ак-

українська культура в другій половині XIX ст.

тивно відбувалася диференціація в межах традиційних класів феодального суспільства — дворянства та селян­ства, крім того, виникли нові класи — буржуазія та проле­таріат, дедалі помітнішу роль почала відігравати інтелі­генція.

9.4. Українська культура в другій половині XIX ст.

У другій половині XIX ст. відбулося територіальне роз'єднання українських земель, завершилося формуван­ня української нації, ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя. Всі ці явища та процеси залишили помітний відбиток на розвитку культурної сфе­ри. Зокрема, буржуазні реформи розширили межі куль­турницько-просвітницької діяльності, створили нові умо­ви для позитивних зрушень у культурі. Поява альтерна­тивних центрів влади (земств), гласність, правовий захист прав людини, перетворення університетів на осередки вільнодумства тощо суттєво змінили атмосферу в суспільс­тві, створили передумови для переходу до цивілізовані­ших форм співжиття. Традиційний монолог офіційної вла­ди дедалі більше поступався місцем діалогу влади з сус­пільством. Позитивним зрушенням у культурній сфері сприяли і модернізація економіки та завершення промис­лового перевороту, які зміцнили матеріальну базу культу­ри, стимулювали розвиток освіти та науки. Домінуюча в перші пореформені роки ідеологія народництва не тільки кликала до здійснення революції, а й орієнтувала увагу ін­телігенції на селянство, у середовищі якого збереглися в незайманому вигляді християнська мораль та національна культура. Ця орієнтація зумовила вивчення проблем ет­нографії, фольклору, мови, а також стимулювала бажання в значної частини української різночинної інтелігенції ак­тивно сприяти народній освіті, підвищувати культурний рівень селянства.

Водночас у пореформений період існували чинники, які заважали розквіту української культури, помітно де­формували процес її розвитку. Відсутність в українців власної національної держави, асиміляторська політика Російської імперії призвели до трагічних наслідків — еміг­рації значної частини інтелігенції за кордон; залучення

Україна в другій половині XIX ст.

елітної частини українських інтелектуалів (М. Гоголь, В. Короленко, К. Ушинський, І. Грабар та ін.) у розбудову російської культури; деформацій у духовному розвитку нації тощо. Контрреформи 80—90-х років суттєво звузили поле культурницької діяльності, посилили консервативні настрої в суспільстві, на деякий час блокували активність національної інтелігенції. Безумовно, не сприяв посту­пальному розвитку української культури і низький відсо­ток українців у містах, які дедалі більше перетворювалися на інтелектуальні центри й осередки активного політично­го та культурного життя.

До скасування кріпацтва освіта народних мас перебу­вала на низькому рівні. Достатньо сказати, що на той час одна школа припадала на майже 10 тис. жителів. Намага­ючись підняти рівень освіти, передова інтелігенція органі­зовувала безплатні недільні школи. Першу з них було від­крито 1859 р. у Києві. Невдовзі в Україні їх функціонува­ло вже 110. Т. Шевченко написав для недільних шкіл «Букварь южнорусскій». Навчання у більшості цих освіт­ніх закладів велося українською мовою. На жаль, 1862 р. недільні школи було закрито царським указом.

На початку 60-х років Російська імперія стояла на поро­зі кардинальних змін та зрушень в освітній сфері. З одного боку, самодержавство розуміло, що чим нижчий рівень осві­ти народу, тим простіше ним управляти за допомогою цен­тралізованого бюрократичного апарату, з іншого — розпо­чата модернізація суспільства зумовлювала гостру потребу у високоосвічених, кваліфікованих робітниках та піднесен­ня загального освітнього та культурного рівня народу, ос­кільки тільки за таких умов можна було масово запровади­ти новітню техніку, передові технології, більш ефективні форми організації праці.

Під тиском цих обставин царизм 1864 р. проводить ос­вітню реформу, суть якої полягає у створенні єдиної систе­ми освіти. Початкову освіту давали початкові народні учи­лища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчан­ні учнів Закону Божого, читання, письма та чотирьох дій арифметики. Навчальний процес здійснювався російською мовою. Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла приблизно в 13 разів і досягла майже 17 тис, проте навіть таких зрушень було недостатньо, адже поза школою залишилося понад 70% ді­тей. Через це відсоток грамотних в українському суспільс-

українська культура в другій половині XIX ст.

тві був на рубежі віків ще досить низьким — у різних гу­берніях України він коливався від 15,5 до 27,9% (рівень грамотності по Російській імперії в цілому становив 21%).

Наступною ланкою, створеною реформою 1869 р. сис­теми освіти, були гімназії, які давали середню освіту. їх поділялили на класичні (перевага надавалася гуманітар­ним предметам, особливо грецькій і латинській мовам) та реальні (вивчалися насамперед предмети природничого циклу). Закінчення класичної гімназії давало право всту­пу без іспитів до університету, а реальної — лише до ви­щих технічних навчальних закладів. На початку 70-х ро­ків відбулася нова реорганізація, внаслідок якої класичні гімназії залишилися, а реальні гімназії стали училищами. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реаль­них та 17 комерційних училищ.

У другій половині XIX ст. фахівців з вищою освітою готували Харківський, Київський та Новоросійський (за­снований на базі Рішельєвського ліцею в Одесі 1865 р.) уні­верситети, студентами яких у 90-ті роки були 4 тис. осіб. Характерно, що у пореформену добу статус університетів зазнав істотних змін. Спочатку вони функціонували на ос­нові демократичного, прогресивного статуту 1863 р., який надавав автономію цим навчальним закладам, розширю­вав права університетських рад тощо. Проте хвиля контр-реформ різко змінила ситуацію — відповідно до нового ста­туту 1884 р. університетська автономія ліквідовувалася, було скасовано право виборності викладацьких та адмініс­тративних посад, встановлено державний контроль за бла­гонадійністю професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів.

Модернізація економіки, завершення промислового перевороту зумовили гостру необхідність у фаховій дифе­ренціації, спеціалізації кадрів, що отримують вищу осві­ту. Ці обставини сприяли виникненню вищих спеціальних навчальних закладів: Ніжинського історико-філологічно-го інституту, Глухівського учительського інституту, Хар­ківського ветеринарного інституту, Південноросійського технологічного інституту в Харкові, Київського політех­нічного інституту, Вищого гірничого училища в Катери­нославі.

У другій половині XIX ст. певні зрушення в освітній га­лузі відбулися в західноукраїнських землях. По-перше, відповідно до реформи 1869 р. початкові школи вийшли з-під опіки церкви і були підпорядковані світській владі. По-друге, ця ж реформа бодай формально запроваджувала

Україна в другій половині XIX ст.

обов'язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. По-третє, наприкінці XIX ст. було розширено коло навчаль­них закладів, що давали вищу освіту, — до Львівського університету приєдналися Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут (1877), Акаде­мія ветеринарної медицини (1897). Однак, незважаючи на ці позитивні зміни, рівень освіти в західноукраїнських землях залишався низьким. Зокрема, 1890 р. неграмотни­ми у Східній Галичині були 66,4% населення, а на Букови­ні — 75%.

Радикальні зміни в економіці, позитивні зрушення в освіті зумовили інтенсивний розвиток науки в другій по­ловині XIX ст. Основними осередками, які продукували та популяризували наукові знання, були Харківський, Київський та Новоросійський (нині — Одеський) універ­ситети. Водночас у 70—80-ті роки з метою концентрації інтелектуального потенціалу, координації досліджень, організації ефективного обміну науковою інформацією було створено наукові товариства — Харківське, Київ­ське, Одеське товариства дослідників природи; Харків­ське математичне, Київське фізико-математичне това­риства; Історичне товариство Нестора Літописця в Києві, історико-філологічні товариства в Харкові, Ніжині, Нау­кове товариство ім. Шевченка у Львові та ін.

Особливого розвитку в пореформений період набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок нау­ковців, які працювали в Україні. Математик О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху меха­нічних систем. Хімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки — фізичної хімії. Зоолог І. Мечніков заклав під­валини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. Разом з мікробіологом М. Гамалією 1886 р. у Одесі він заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. Фізіолог І. Сєченов став засновником російської фізіоло­гічної школи, а фізик М. Авенаріус — школи молекуляр­ної фізики. У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі ви­ходить історична наука. Саме в 40—90-ті роки процес зби­рання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу — було створено Ки­ївський центральний архів (1852), опубліковано 35 томів «Архива Юго-Западной России» (1859— 1914), протягом 1863—1892 рр. Археографічна комісія в Петербурзі вида­ла 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и За-