Лекція 23. застосування норм права.

Право тільки тоді виконує своє соціальне призначення, коли його норми знаходять практичне втілення в суспільних відноси­нах, поведінці конкретних осіб, тобто тоді, коли вони реалізують­ся. Реалізація норм права їхніми адресатами завершує процес правового регулювання, уособлюючи тим самим певний резуль­тат даного різновиду організуючого впливу на суспільне життя.

Реалізація правових норм здійснюється у формі правомірної поведінки учасників суспільних відносин, які регулює право. Реалізація правових норм може полягати у здійсненні одного або кількох конкретних вчинків, дій (наприклад, поверненні пози­чальником боргу, додержанні адміністрацією підприємства вста­новленого порядку звільнення працівника), досягненні певного ре­зультату (наприклад, виконанні обумовленої цивільною угодою роботи), мати систематичний (як, скажімо, періодична сплата підприємцем податків) або тривалий характер (наприклад, додер­жання землекористувачем заборони не погіршувати якість землі). Але в будь-якому разі цей процес вважатиметься таким, що відбув­ся, тільки за умови повного узгодження фактичної поведінки суб'єктів правореалізації з тими її програмами, які передбачені відповідними юридичними приписами.

Змістом реалізації більшості правових норм є здійснення (ви­конання) суб'єктами права суб'єктивних юридичних прав і обо­в'язків, що виникають на підставі цих приписів. У цілому реалізація норм права може бути визначена як про­цес їхнього фактичного втілення в суспільних відносинах через правомірну поведінку соціальних суб'єктів, що здійснюють на­лежні їм суб'єктивні юридичні права і обов'язки.

Існуючі способи і форми реалізації правових норм можуть бути класифіковані за певними підставами.

Залежно від юридичного механізму її забезпечення розрізня­ють правореалізацію, що відбувається в межах правових відно­син, і правореалізацію, здійснювану поза ними. У першому випад­ку набуття суб'єктами правореалізації юридичних прав і обов'язків (що являють собою необхідну передумову даного про­цесу) обумовлюється фактом встановлення між цими особами згаданих правових зв'язків. У другому ж — юридичні права й обов'язки суб'єктів правореалізації витікають безпосередньо із закону, а отже, і здійснення ними приписів правових норм не за­лежить від будь-яких додаткових обставин.

За характером її суб'єктів реалізацію норм права поділяють на індивідуальну і колективну. Індивідуальна правореалізація полягає в можливості особи самостійно (в індивідуальному порядку) вико­ристовувати свої юридичні права і виконувати покладені на неї юри­дичні обов'язки. Колективна ж реалізація правових норм потребує для цього поєднання зусиль кількох суб'єктів. Зокрема, консти­туційна норма (ст. 45 Конституції України), якою закріплене право громадян на відпочинок, може бути реалізована як у колективному, так і в індивідуальному порядку, тоді як інша норма Конституції (ст. 36), що передбачає право громадян України на об'єднання в політичні партії та громадські організації, — тільки в колективному.

Залежно від методів, якими забезпечується правореалізація, акти реалізації правових норм поділяються на добровільні і при­мусові.

За способами здійснення правових приписів розрізняють такі форми їх реалізації, як використання, виконання і дотримання.

Використання є формою реалізації уповноважуючих норм права і характеризується використанням особою юридично ви­знаних за нею можливостей для задоволення її потреб та інте­ресів. Використання може відбуватися як в активній, так і в па­сивній поведінці правових суб'єктів.

Виконання являє собою форму реалізації зобов'язуючих пра­вових приписів, які покладають на особу юридичні обов'язки ак­тивного типу, і тому завжди пов'язане з необхідністю здійснення певних дій, що становлять зміст відповідного обов'язку.

Дотримання є формою реалізації забороняючих правових норм, якими встановлюються юридичні обов'язки пасивного ти­пу, і полягає у відмові суб'єктів права від юридичне заборонених видів поведінки.

Використання, виконання і дотримання належать до безпосе­редніх (звичайних, ординарних) форм правореалізації, тобто та­ких, які, по-перше, проходять будь-який процес реалізації норм права, і, по-друге, що не потребують сторонього втручання, здійс­нюються виключно через власну поведінку осіб, яким адресовані відповідні правові приписи. Разом з тим існує багато випадків, коли поряд із звичайними виникає потреба в особливій (неординарній) формі реалізації правових норм, а саме у правозастосуванні.

Правозастосування за своїм обсягом є найоб'ємнішою лан­кою в юридичному процесі, яка спрямована на індивідуальне ре­гулювання суспільних відносин.

Застосування права — це правова форма діяльності уповно­важених на те органів держави і посадових осіб по реалізації приписів норм матеріального права відносно конкретних жит­тєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень.

Застосування права, як особлива форма його реалізації, на відміну від дотримання, виконання і використання має певні ха­рактерні риси.

Передусім це управлінська за своєю природою діяльність ор­ганів держави і посадових осіб у винесенні індивідуально-конк­ретних приписів, які містять не загальні правила поведінки, а ма­ють адресатом конкретних суб'єктів.

У передбачених законодавством випадках застосування права є необхідною умовою реалізації правових норм, внаслідок чого відбувається упорядкування суспільних відносин. Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб'єктами, наділеними держав­но-владними повноваженнями (прокуратура, суд, міліція, Прези­дент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які за­довольняють потреби всього суспільства, тобто діють у публічних, а не у своїх особистих інтересах. Такі суб'єкти займа­ють активну провідну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не є суб'єктами правозастосування, проте право може застосовуватися з їх ініціативи (наприклад, подання заяви про скоєне правопорушення, позовної заяви до суду та ін.).

Вона являє собою не одноразовий акт, а процес, що скла­дається з послідовних стадій.

Завершується правозастосовна діяльність винесенням інди­відуального юридичного рішення у формі акта застосування нор­ми права, обов'язковість виконання якого забезпечується приму­совою силою держави (вироком, рішенням суду, розпоряджен­ням тощо). За загальним правилом безпосередня реалізація норм права здійснюється без участі органів держави. Однак у багатьох ситу­аціях суб'єктивні права і юридичні обов'язки не можуть виникну­ти і реалізуватися без державного втручання, що і являє собою правозастосовну діяльність. Це відбувається:

коли передбачені юридичними нормами права і обов'язки в конкретних осіб можуть виникати тільки після винесення інди­відуально владного рішення державного органу (наприклад, пен­сію громадянину призначають на підставі постанови органу соціального забезпечення; абітурієнта до вищого навчального за­кладу зараховують тільки після видання наказу ректора; житло з державного житлового фонду надають відповідно до рішення ор­гану місцевого самоврядування тощо);

коли є спір про право і сторони не можуть дійти згоди щодо рішення про зміст своїх суб'єктивних прав і юридичних обов'яз­ків (наприклад, при розділі майна судовими органами, госпо­дарських суперечок між юридичними особами в господарському суді тощо. Обсяг таких прав і обов'язків визначається судовими рішеннями);

коли скоєно правопорушення і необхідно визначити міру юридичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за скоєний злочин);

коли необхідно встановити наявність або відсутність факту, що має юридичне значення (визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим).

Застосування права є етапом реалізації права. Воно може за­вершувати реалізацію права. Наприклад, прийняття посадовою особою органу державної реєстрації повідомлення про скасуван­ня державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, завершує реалізацію усіх прав і обов'язків, пов'язаних з функціонуванням цієї особи. Але так буває не завжди. Застосування права може також підключатися на певно­му етапі до “природних” засобів реалізації — дотримання, вико­нання, використання. Наприклад, винесенням вироку, судового рішення завершується правозастосовна діяльність, а реалізація права ще продовжується в процесі їх виконання. Таким чином, правозастосовна діяльність має додатковий, допоміжний харак­тер у загальному механізмі правореалізації.