Ліквідація німецького опору

Лекція 35-36. Перебіг війни в 1943 році. Сталінградська битва, її наслідки та значення. Капітуляція Італії. Тегеранська конференція.

План:

Перебіг війни в 1943 році.

Корінний перелом в війні.

Капітуляція Італії.

Тегеранська конференція.

Перебіг війни в 1943 році.

Травень 1943

Вся територія Північної Африки перейшла до рук союзників. Німецькі та італійські війська евакуйовано з Тунісу на Сицилію.

Липень — Жовтень 1943

· 5 липня розпочалась Курська битва, що завершилась 23 серпня. Було знищено 30 німецько-фашистських дивізій, у тому числі 7 танкових (серед яких елітні дивізії військ СС «Лейбштандарт СС Адольф Гітлер», «Мертва Голова», «Рейх», «Вікінг»).

· Продовжуючи наступ, Червона Армія зайняла Донбас, Лівобережну Україну, форсувала Дніпро, розпочала наступ на Білорусь та Правобережну Україну.

· 10 липня було завершено Сицилійську операцію «Ескімос», союзники захопили Сицилію і переправились на Апеннінський півострів. Режим Муссоліні було скинуто, новий уряд підписав акт капітуляції Італії (жовтень), але Німеччина окупувала північні, центральні і південні райони країни.

Листопад — грудень 1943

· Продовжуються воєнні дії на Атлантичному і Тихому океанах, союзники отримали стратегічну ініціативу. Німеччина та Японія поступово втрачають свої позиції.

· Тегеранська конференція: 28 листопада — 1 грудня 1943 р. В столиці Ірану Тегерані відбулась конференція глав урядів трьох держав — СРСР, США і Великобританії. Було прийняте рішення про відкриття другого фронту у Західній Європі (травень 1944 р.), про спільні дії у війні і про повоєнну співпрацю.

І радянська і німецька сторони чекали від літа 1942 року реалізації своїх наступальних планів. Гітлер націлював основні зусилля вермахту на південний сектор фронту, переслідуючи в першу чергу економічні цілі.

Стратегічний план радянського командування на 1942 рік полягав в тому, щоб «послідовно здійснити ряд стратегічних операцій на різних напрямках, щоб змусити противника розпорошити свої резерви, не дати створити йому сильне угруповання для відбиття наступу жодному з пунктів». Основні зусилля Червоної Армії, за задумами Ставки ВГК, передбачалося зосередити на центральному секторі радянсько-німецького фронту. Планувалося також здійснити наступ під Харковом, у Криму та прорвати блокаду Ленінграда.

Проте розпочатий радянськими військами в травні 1942 року наступ під Харковом закінчився провалом. Німецькі війська зуміли парирувати удар, розгромили радянські війська і самі перейшли в наступ. Нищівної поразки зазнали радянські війська також в Криму. 9 місяців радянські моряки утримували Севастополь, і до 4 липня 1942 залишки радянських військ евакуювалися в Новоросійськ. У підсумку оборона радянських військ на південній ділянці виявилася ослабленою. Користуючись цим, німецьке командування зробило стратегічний наступ на двох напрямках: на Сталінград і на Кавказ.

Після запеклих боїв під Воронежем і в Донбасі німецьким військам групи армій «Б» вдалося прорватися у велику закрут Дону. У середині липня почалася Сталінградська битва, в якій радянським військам ціною великих втрат вдалося скувати ударне угруповання противника.

Тим часом на центральній ділянці радянське командування зробило велику наступальну операцію з розгрому Ржевсько-Сичевського угруповання противника (9-ї армії групи армій «Центр»). Проте проведена з 30 липня по кінець вересня Ржевско-Сичовська операція не увінчалася успіхом.

Не вдалося також прорвати блокаду Ленінграда, хоча радянський наступ змусило німецьке командування відмовитися від штурму міста.

Корінний перелом в війні.

Навесні 1942 року Гітлер був повний рішучості повернути собі ініціативу на Східному фронті після різкого провалу битви під Москвою.

За допомого німецького наступу, який мали здійснювати дві групи військ загальною чисельністю більше ніж 1 мільйон людей та близько 2500 танків, за підтримки військ сателітів: Румунії, Угорщини та Італії (близько 600 000 осіб) повинні були остаточно розгромити радянські війська на півдні країни з метою захоплення басейнів Дону і Волги, оволодіння важливим промисловим містом Сталінградом, а потім опанувати нафтовими свердловинами Кавказу для забезпечення Німеччину достатньою кількістю енергетичних ресурсів, необхідних для продовження війни.

5 квітня 1942 року Гітлер затвердив Директиву верховного головнокомандування вермахту № 41, в якій викладався загальний задум наступу в літній кампанії 1942 року. Ця амбіційна директива була заснована головним чином на помилковому припущенні Гітлера про неминуче матеріальне і моральне виснаження Червоної Армії після величезних втрат, понесених у 1941 році.

Початок операції «Блау» був запланований на кінець травня 1942 року. Тим не менше, кілька одиниць німецьких і румунських армій, які повинні бути частиною операції, брали участь в облозі Севастополя і в Криму. Затримки в закінченні облоги відкладали дату операції кілька разів до кінця червня.

Військова розвідка, органи держбезпеки доносили, що головний удар Німеччина завдасть на півдні радянсько-німецького фронту. Проте дані розвідки не були повністю враховані. Ставка і Генштаб виходили з того, що найсильніше угруповання вермахту продовжувало перебувати на центральній ділянці радянсько-німецького фронту, як і раніше загрожуючи столиці СРСР. Тому вони вважали найбільш ймовірним, що головний удар вермахт завдасть на московському напрямку.

Для здійснення наступу група армій «Південь» була розділена на групи армій «А» і «В». Одну з груп, що складалася з 1-ї танкової армії і 17-ї армії мала наступати на південь до Кавказу. Інша група у складі 6-ї армії і 4-ї танкової армії мала просуватися до Волги та захопити Сталінград.

Наступ було розпочато 28 червня.Атаки були успішними насамперед тому, що радянські війська чинили невеликий опір у степу і почали безладний відступ на схід. Кілька спроб військ Червоної Армії відновити лінію оборони не мали успіху тому, що вони зазнали нападу з боку німецьких військ на флангах.

Наступного тижня утворились два основних котли, які були невдовзі знищенні, на північ від Харкова та у Ростовській області. У той же час, угорські війська, разом з 4-ї танковою армією, почали наступ на Воронеж і захопили місто 5 липня 1942 року.

17 липня частинами 17-ої та 1-ої танкової армій було захоплено Луганськ, чим було завершено опанування промислово важливими областями Донбасу.

23 липня 1942 Гітлер підписав директиву № 45 про продовження операції «Брауншвейг», найважливішої частини плану літньої кампанії 1942 року. Група армій «А» силами 17-ї польової, 1-й і 4-ї танкових армій отримала завдання наступати на Кавказ. Група армій «Б» силами 6-ї польової армії повинна була оволодіти Сталінградом.

Під час просування 4-ої танкової армії та 6-ої армії утворилася масивна пробка через поганий стан доріг у Ростовській області. Це викликало затримку в просуванні німецьких військ. Після цього Гітлер змінив свою думку і віддав наказ 4-ій танковій армії наступати на Сталінград.

До кінця липня німці досягли Дон на всьому шляху від Воронежа до Ростова-на-Дону. 27 липня, після недовгих вуличних боїв, вони взяли Ростов, і на наступний день після вони досягли міста Калач-на-Дону на схід від Донської дуги, всього в 70 км від Сталінграда. З того моменту вони почали використовувати війська італійських, угорських та румунських союзників своєї осі, щоб прикрити свої північні фланги.

Після втрати Ростова-на-Дону Сталін видав наказ № 227, який більш відомий під назвою «Ні кроку назад». Зокрема цим наказом заборонялося самовільний відступ без наказу командування, а також створювалися загороджувальні загони.

У кінці липня радянському командуванню стали зрозумілі наміри Гітлера. Сталін призначив маршала Андрія Єрьоменка командувачем Південно-Східної фронту 1 серпня 1942 року. Єрьоменко і політичний комісар Микита Хрущов планували оборону Сталінграда. На східній частині міста, що простяглася вздовж річки Волги, було зосереджено більше військ для захисту. З цих підрозділів була сформована 62-а армія і 1 вересня її командування було доручено генералові Василю Чуйкову. Чуйков отримав наказ захищати Сталінград за будь-яку ціну.

Сталін заборонив повну евакуацію жителів міста, тому що їх присутність сприятиме захисникам в організації опору. Цивільні особи, включаючи жінок і дітей, були мобілізовані для риття траншей і будівництва оборонних позицій. Массові бомбові атаки люфтваффе 23 серпня призвели до пожеж, в яких загинули тисячі мирних жителів і перетворили місто в зруйнований ландшафт. Вісімдесят відсотків житлових будинків в місті було знищено.

До кінця серпня група армій «Б» досягла Волги північніше від Сталінграда. Подальше просування річки на південь від міста було наступним кроком у захопленні міста. У початковій фазі конфлікту значну частину радянських військ складало ополчення робітників, які не були пов'язані з військовим виробництвом. За короткий період заводи міста перепрофілювалися для виробництва танків. Вони надходили безпосередньо із заводів на фронт, часто не будучи пофарбовані або мали не до кінця налаштованний приціл.

З 1 вересня 1942 року радянські війська могли постачати свої частини в Сталінграді по небезпечній переправі через Волгу. Між руїнами зруйнованого міста 62-а армія облаштовувала свої оборонні позиції в житлових будинках і заводах. Бої в місті були жорстокими і відчайдушним.

Німецькі війська, наступаючи на Сталінград, зазнали важких втрат. Німецька військова доктрина була заснована на тісній співпраці між танками, піхотою, артилерією та авіацією. Для вирішення цієї проблеми, тактика радянських військ полягала в тому, щоб лінія фронту знаходилася якомога ближче до противника. Чуйков називав її тактикою «прийняття» німців. Ця тактика змушувала німецьку піхоту вести боротьбу без підтримки, через ризик удару по своїм. Це позбавляло німецькі війська безпосередньої авіаційної підтримки і ослаблювало підтримку артилерією. Важка боротьба йшла за кожну вулицю, кожен завод, кожен будинок, підвал і сходи. Німці називали цей тип безпрецедентних міських вуличних боїв — «щуряча війна».

Боротьба за Мамаїв Курган, пагорб поруч з містом, була особливо нещадною. Висота переходила на інший бік кілька разів. Протягом одного з радянських контрнаступів, щоб повернути Мамаїв курган, радянські війська втратили цілу дивізію, що складається з 10 000 чоловіків за один день. У зерносховищі сили були так близько один до одного, що радянські та німецькі солдати могли чути дихання один одного. Бойові дії у зерносховищі тривали кілька тижнів, поки німецькі війська не підірвали бункер. Успіху досягли радянські снайпери, що завдавали німцям значних втрат. Через складну ситуацію німці передали важку артилерію в місто, включаючи кілька гігантських 600-мм мінометів. Німецькі війська, однак, не спробували створити плацдарм на іншому березі Волги.

У листопаді, після трьох місяців кривавої битви німецькі війська нарешті досягли берегів Волги у центрі міста, захопивши 90% міста, і розділити радянські війська, що залишилися, у двох невеликих котлах. Крім того, крига на Волзі створила проблеми для поставок харчування для радянських військ. Незважаючи на це, бойові дії тривали, особливо на схилах Мамаївого Кургану і на заводі в північній частині міста. Битва за сталеливарний завод, тракторний завод та завод зброї стали знаменитими. Під час того, як радянські солдати захищали свої позиції, фабрично-заводські робітники продовжували ремонт танків та іншої зброї близько до лінії бою.

Сталінградська стратегічна наступальна опера́ція (Операція «Уран») (19 листопада 1942 — 2 лютого 1943) — контрнаступ військ трьох фронтів: Південно-Західного, Сталінградського і Донського, з метою оточення і знищення німецького угруповання військ у районі міста Сталінград.

До кінця оборонного періоду Сталінградської битви 62-я армія утримувала район на північ Тракторного заводу, завод «Барикади» і північно-східні квартали центру міста, 64-а армія обороняла підступи до його південної частини. Загальний наступ німецьких військ було зупинено. 10 листопада вони перейшли до оборони на всьому південному крилі радянсько-німецького фронту за винятком ділянок в районах Сталінграда, Нальчика і Туапсе. Положення німецьких військ ускладнилося. Фронт груп армій А і Б був розтягнутий на 2300 км, фланги ударних угруповань не були прикриті належним чином. Німецьке командування вважало, що після багатомісячних важких боїв Червона армія не в змозі провести великий наступ. На зиму 1942/43 німецьке командування планувало утриматися на займаних рубежах до весни 1943 року, а потім знову перейти в наступ.

Планом передбачалося: головні удари направити проти найбільш уразливих ділянок оборони противника, у фланг і тил його найбільш боєздатним з'єднанням; ударним угрупованням використовувати місцевість, вигідну для наступаючих; при в цілому рівному співвідношенні сил на ділянках прориву за рахунок ослаблення другорядних ділянок створити 2.8 - 3.2 - кратну перевагу в силах. За рахунок найглибшої секретності розробки плану і досягнутої величезної скритності зосередження сил була забезпечена стратегічна раптовість наступу.

Ліквідація німецького опору

8 січня 1943 радянське командування пред'явило командуванню оточених військ ультиматум про капітуляцію, але воно за наказом Гітлера відхилило його. 10 січня почалася ліквідація Сталінградського котла силами Донського фронту (операція «Кільце»). У цей час чисельність оточених військ ще становила ок. 250 тис., чисельність військ Донського фронту становила 212 тис. Ворог вперто опирався, але радянські війська просувалися вперед і 26 січня розсікли угруповання на дві частини - південну в центрі міста і північну в районі тракторного заводу і заводу «Барикади». 31 січня була ліквідована південна група, її залишки на чолі з Паулюсом здалися в полон. 2 лютого було покінчено з північною групою. На цьому Сталінградська битва завершилася.

Наслідки

В ході Сталінградської наступальної операції були знищені дві німецькі, розгромлені дві румунські і одна італійська армії. Знищено 32 дивізії і 3 бригади, розгромлені 16 дивізій. Ворог втратив понад 800 тисяч чоловік, втрати радянських військ склали 485 тис. осіб, у тому числі безповоротні - 155. Умови для проведення видатної операції створювалися радянськими військами в ході Сталінградської оборонної операції починаючи з вересня 1942 р. «До Сталінградської битви історія не знала битви, коли в оточення потрапила і була б повністю розгромлена настільки велика угруповання військ. Розгром ворога на Волзі ознаменував початок корінного перелому в ході Великої Вітчизняної війни та Другої світової війни в цілому, почалося вигнання ворожих військ з радянської території.»- Г. К. Жуков. Слід зазначити, що, звичайно, говорити про повний розгром оточеного угруповання складно - адже значна її частина була евакуйована по повітрю. Оточене угруповання, не робило спроб прориву внутрішнього фронту оточення було знищена повністю, аж до останнього підрозділу. Значна кількість поранених була евакуйована з котла повітряним транспортом.

З середини січня 1943 року, ще під час Сталінградської битви, Червона Армія розпочала новий великий наступ проти німців та їх союзників у межиріччі Дону і Сіверського Дінця, який завершився в березні битвою за Харків. У той же час німецька армія відступила з Кавказу, але зберегла Новоросійськ і Таманський півострів. Так через дев'ять місяців після німецького наступу лінія фронту повернулася назад на позиції минулого літа.

Битва на Курській дузі або Курська битва, є однією з ключових битв Другої світової війни. У радянській історіографії прийнято розділяти битву на три частини: Курську оборонну операцію (5-23 липня); Орловську (12 липня — 18 серпня) і Бєлгородсько‑Харківську (3-23 серпня) наступальні операції. Німецька сторона наступальну частина битви називала «Операцією Цитадель».

В ході зимового наступу Червоної Армії та наступного контрнаступу Вермахту на Східній Україні в центрі радянсько-німецького фронту утворився виступ завглибшки до 150 і шириною до 200 км, звернений в західну сторону (так звана «Курська дуга»). Протягом квітня - червня 1943 на фронті наступила оперативна пауза, в ході якої сторони готувалися до літньої кампанії.

Німецьке командування прийняло рішення провести велику стратегічну операцію на курському виступі влітку 1943 р. Планувалося завдати ударів з районів міст Орел (з півночі) і Білгород (з півдня). Ударні групи повинні були з'єднатися в районі Курська , оточивши війська Центрального і Воронезького фронтів Червоної армії. Операція дістала умовну назву «Цитадель».

Плани сторін

Для проведення операції німці зосередили угруповання, що налічувала до 50 дивізій (з них 18 танкових і моторизованих), 2 танкові бригади, 3 окремих танкових батальйону і 8 дивізіонів штурмових гармат, загальною чисельністю, згідно радянськими джерелами, близько 900 тисяч чоловік. Керівництво військами здійснювали генерал-фельдмаршал Гюнтер Ханс фон Клюге (група армій «Центр») і генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн (група армій «Південь» ). Повітряну підтримку німецьким військам надавали сили 4-го і 6-го повітряних флотів.

Для проведення операції в район Курська були висунуті кілька елітних танкових дивізій СС:

· 1-а дивізія Лейбштандарт CC «Адольф Гітлер»

· 2-а танкова дивізія СС «Дас Райх»

· 3-я танкова дивізія СС «Тотенкопф» (Мертва Голова)

Війська отримали трохи нової техніки:

· 134 танка Pz.Kpfw.VI «Тигр»

· 190 Pz.Kpfw.V «Пантера»

· 90 штурмових гармат Sd.Kfz. 184 «Фердинанд» всього 348 щодо нових танків і самохідок

При цьому, у складі німецьких частин залишалася значна кількість застарілих танків і самохідок: 384 одиниці.

Радянське командування прийняло рішення провести оборонний бій, вимотати війська ворога і завдати їм поразки, завдавши в критичний момент контрудари по наступаючих. З цією метою на обох фасах курського виступу була створена глибоко ешелонована оборона. У загальній складності було створено 8 оборонних рубежів. Середня щільність мінування на напрямі очікуваних ударів противника складала 1500 протитанкових і 1700 протипіхотних мін на кожен кілометр фронту.

Війська Центрального фронту (командувач - генерал армії Костянтин Рокоссовський) обороняли північний фас Курського виступу, а війська Воронезького фронту (командувач - генерал армії Микола Ватутін ) - південний фас. Війська, що займали виступ, спиралися на Степовий фронт (командувач генерал-полковник Іван Конєв). Координацію дій фронтів здійснювали представники Ставки Маршали Радянського Союзу Георгій Жуков і Олександр Василевський.

Про початок операції радянському командуванню було відомо заздалегідь, і ще перед початком німецької артпідготовки запрацювала радянська артилерія. Це зсунуло початок німецького наступу на кілька годин.

Чинниками, що визначили повільний темп просування 48 ТК у перший день наступу стали:

· хороша інженерна підготовка місцевості радянськими частинами (починаючи від протитанкових ровів практично на всьому протязі оборони і закінчуючи радіокерованими мінними полями), вогонь дивізійної артилерії, гвардійських мінометів і дії штурмової авіації по збившимися перед інженерними загородженнями танкам противника, грамотне розташування протитанкових опорних пунктів,

· швидке перестроювання бойових порядків батальйонів на напрямку головного удару противника південніше Черкаського, своєчасний маневр дивізійним і армійським протитанковим резервом, щодо вдалі контратаки у фланг вклинившимся частинам

· опір не до кінця придшений опір залишків бойової охорони в південній частині села Бутово і в районі робочих бараків на південний захід від с. Коровіно, які були вихідними позиціями для наступу 48 ТК.

· Всі перераховані вище фактори вплинули як на швидкість зосередження частин на вихідних позиціях перед основною атакою, так і на їх просування в ході самого наступу.