Зовнішньополітичні процеси
а) Західний напрямок зовнішньої політики.
За минулі роки Україна досягла значних успіхів у процесі інтеграції до європейської міжнародної спільноти. Вона першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (ЄС) у березні 1994 р., стала повноцінним членом Ради Європи (ЄР), учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), підписала документи про співробітництво і партнерство з НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Співпрацює вона з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно- фінансовими інституціями. З 1 січня 2000 р. Україна як незалежна держава виконує функції непостійного члена Ради Безпеки.
Основними формами співробітництва України та Європейського Союзу є технічна допомога, торгівля й інвестиційна діяльність. Нині ЄС є найбільшим після колишніх радянських республік торговельним партнером України: у 1999 р. на частку ЄС припадало 18% зовнішньоторгівельного обороту України.
Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна активізувала свої контакти з Північноатлантичним союзом: у травні 1997 р. в Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО; 9 липня у Мадриді Президентом України та лідерами 16 держав – членів альянсу – було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. На 1 січня 2000 р. з питань міжнародної військової та військово-технічної співпраці укладені й діють понад 180 міжнародних документів із 40 країнами світу.
б) Україна та СНД.
У 1994 – 1997 рр. основною тактичною лінією у відносинах з СНД була активізація двосторонніх відносин між пострадянськими державами. Молода українська дипломатія була переконана, що СНД дублює колишню радянську систему “центр – провінції”, і доцільно будувати якісно нові взаємини на рівноправній двосторонній основі. Проте на практиці українські відносини з країнами СНД не змогли вийти за межі дипломатичного зондування, тим більше, що спроба України зменшити сировинно-енергетичну залежність від Росії за рахунок туркменського газу та азербайджанської нафти закінчилася невдачею.
У 1997 р. Україна змінює свою тактику перебування в СНД. Ставку було зроблено на формування “другого центру впливу в СНД”. 10 жовтня того ж року під час саміту Ради Європи в Страсбурзі Україною, Азербайджаном, Грузією та Молдовою було засновано консультативний форум ГУАМ. Стосунки у цій міжнародній структурі розвивалися досить інтенсивно: протягом 1997-1998 рр. у Баку, Копенгагені та Вашингтоні під час різних форумів відбулися консультативні зустрічі делегацій країн – учасниць ГУАМ. 24 квітня 1999 р. відбулася зустріч Президентів держав – членів ГУАМ та Узбекистану, після якої межі форуму розширилися й він отримав назву ГУУАМ. Основні напрями співпраці – створення євразійського транспортного коридору, співробітництво у сфері врегулювання конфліктів, військово-технічне, економічне співробітництво, транспортування каспійських енергоносіїв до Європи.
Відносно країн-сусідів, що входять до СНД, пріоритетними в галузі розвитку двосторонніх контактів залишаються Росія, Білорусь і Молдова.
Підсумком розвитку російсько-українських відносин стало підписання 30 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. Важливе значення для процесу розширення співробітництва мав державний візит Президента України Л. Кучми до Росії (лютий – березень 1998 р.) і Програми довгострокового економічного співробітництва до 2007 р. З моменту встановлення дипломатичних відносин між Україною та Росією укладено до 240 міждержавних та міжурядових документів.
Українсько-білоруські дипломатичні відносини було встановлено 27 грудня 1991 р., і нині вони базуються на понад 100 договорах і угодах. Зараз Білорусь посідає друге місце після Росії в зовнішньоекономічній діяльності України. У 1995 р. було укладено Договір про дружбу, добросусідство та співробітництво між Україною та Республікою Білорусь, а з квітня 1996 р. почала роботу спільна Міжурядова українсько-білоруська комісія з питань торгівельно – економічного співробітництва. У березні 1999 р. відбувся робочий візит Президента Білорусі О. Лукашенка в Україну, після якої було укладено двосторонню угоду про спрощений порядок зміни громадянства. Розгортаються процеси взаємного інвестування: на території Білорусі діють створені Україною 150 підприємств, а в Україні – 40 білоруських.
Міждержавні відносини України і Молдови мають певні проблеми. По-перше, це визначення державного кордону (спільна комісія узгодила лише десяту частину кордону, що проходить по фарватеру Дністра). По-друге, визначення долі 259 об’єктів, що перебувають на території України, але є власністю Молдови. По-третє, врегулювання питання про функціювання залізниці (7 ділянок молдавської залізниці проходять через територію України). Торгівельно-економічне партнерство між двома країнами розвивалося досить жваво, проте все більш помітною стає переорієнтація Молдови на Росію та Румунію. У серпні 1999 р. під час офіційного візиту в Україну Президента Молдови П. Лучинські було укладено Договір про державний кордон та Додатковий протокол до нього про передачу у власність України ділянки автомобільної дороги Одеса – Рені в районі населеного пункту Паланка.
в) Україна і світ в 2000 - 2005 роках.
Зовнішня політика України останнього часу характеризується орієнтацією на „захід", особливо участь у НАТО, ЄС та міжнародній торгівельній організації. Не дивлячись на постійні переговори, на початку XXІ ст. погіршились відносини з двома великими державами світу - США (війна з приводу „піратських дисків" , скандал з продажем „Кольчуг" Іраку та ін.) і Росією (митна війна, проблема енергоносіїв і крадіжок газу з російських газопроводів, що проходять по Україні, та ін.). В боротьбі проти США європейський світ перейшов на валюту „євро”.
Початок 2003 року ознаменований підготовкою США до війни в Іраку(Україна фактично підтримала цю війну і навіть послала хімічний батальйон до Кувейту після початку війни, хоч це і викликало дискусію не тільки в самій Україні, але й за її межами). Війна проти Іраку закінчилась досить швидко і після перемоги США Україна знову посилає до Іраку свій миротворчий батальйон і приймає активну участь у післявоєнному процесі відбудови цієї країни. Це викликало гостру дискусію в українському суспільстві і навіть деякийрозкол не тільки в рядах опозиції та владних структур, але й у суспільстві в цілому. Кінець 2003 і початок 2004 року ознаменовано жорстким укріпленням влади в Росії президентом В. Путіним, що привело до погіршення відносин України і Росії (навіть до прикордоннії кризи, пов'язаної з територіальними претензіями нашого північного сусіда на острів Тузла).
Нинішня зовнішня політика України передбачає:1) розвиток тісних взаємовідносин з країнами СНД і, в першу чергу, з Росією; 2) розвиток і поглиблення зв'язків з західним світом; 3) налагодження зв'язків з країнами, що потрібні нам економічно; 4) підтримання гарних відносин з країнами, де є українська діаспора; 5) розвиток добрих відносин з усіма країнами, які самі хочуть мати відносини з нами.
Останнім часом значно поглибилися відносини з США у різних напрямках, а також з іншими західними країнами (Німеччина, Італія, Франція, Канада, Австрія). Досить стабільним є процес поглиблення співпраці з НАТО в різних сферах. Відносини з Росією сьогодні набрали зовсім нового звучання: тепер вона сама заявляє про необхідність поглиблення відносин з Україною, особливо в галузі науки, воєнно-промислового комплексу, важкої промисловості, тощо. Значно розширилися відносини з державами СНД, особливо з сусідами по кордону і старими економічними партнерами (Білорусія, Туркменістан, держави Балтії, Грузія, Вірменія, Азербайджан).
Сучасна Україна 2002 – 2005 рр. „Помаранчева революція”
Перемога на президентських виборах 1999 року дісталась Л. Кучмі з надзвичайними зусиллями – всім було зрозуміло, що розраховувати на велику симпатію українських громадян йому не доводиться.
У виборах 2002 року брали участь 33 політичні блоки і партії, а особливістю даних виборів було те, що масово використовувались «чорні технології», підкуп і навіть фізичне винищення реальних кандидатів на перемогу (вбивство В. Шкрібляка). Протиріччя в рядах опозиції („Наша Україна”, БЮТ, СПУ, КПУ) привело до того, що Головою Верховної Ради України став лідер „За ЄДУ" В. Літвин, а Адміністрацію Президента очолив лідер СДПУ(о) В. Медведчук.
У серпні 2002 року почалося обговорення послання Президента до Верховної Ради та народу з приводу демократизації, політичної і конституційної реформи, політичного миру в державі. 16 вересня опозиція (СПУ, КПУ, БЮТ, «Наша Україна») провела День Непокори (мітинги, демонстрації, тощо), на яких активно виступили О. Мороз, В. Ющенко та Ю. Тимошенко). Восени цього ж року в Україні починається економічна криза, яка закінчилася урядовою кризою - у відставку пішов уряд поміркованого А. Кінаха, а новим прем'єром обрали донецького губернатора В. Януковича.
Верховна Рада та все українське суспільство обговорює проект політичної реформи – це обговорення закінчилося знаменитим голосуванням у грудні 2003 року, кризою і припиненням засідань Ради на досить довгий строк. Новий 2004 рік ознаменований новими політичними баталіями, які присвячені одній події – підготовка до виборів Президента, що відбулися восени 2004 року. До квітня іде активне обговорення конституційно-політичної реформи в Україні, перетворення її в парламентсько-президентську республіку, зміни системи виборів (кому надати перевагу – політичним партіям чи мажоритарним представникам?), хто повинен вибирати Президента (народ чи Верховна Рада?). Найбільше уваги викликає політична реформа – значне зменшення повноважень Президента і розширення повноважень Прем’єра та Верховної Ради, розширення прав місцевого самоврядування, реформування Прокуратури та суду.
Виборчі перегони фактично почалися ще взимку 2004 р., у квітні – травні вони вже чітко сформувалися, а з липня практично вийшли майже на фінішну пряму (було сформовано основні пріоритети серед кандидатів, основні табори і підтримку). Особливістю українського менталітету та президентських виборів 2004 р. було те, що спочатку претензії на президентське крісло заявили більше 50 політиків, потім їх число впало спочатку до 30, а потім «стабілізувалось» на цифрі 24. У першому турі випередив всіх Віктор Ющенко, слідом за ним йшли «владний кандидат» Віктор Янукович і лідер соціалістів Олександр Мороз. Другий тур з великими кримінальними порушеннями виграв В. Янукович (на деяких виборчих дільницях явка виборців склала 104-105 %).
В результаті на вулиці вийшла українська молодь: студенти, учні, гімназисти, семінаристи. По всій Україні прокотилася хвиля мітингів у яких приймали участь мільйони людей, у Києві на Майдані з’явилися перші намети страйкуючих. 26 листопада на Майдані з’явилося велечезне наметове містечко; начальник СБУ І. Смешко та міністр оборони О. Кузьмук заявили про підтримку народу. 27 листопада після довгих дебатів Верховна Рада відмінила рішення ЦВК про перемогу В. Януковича на президентських виборах, а 30 листопада відправила у відставку Уряд на чолі з прем’єром В. Януковичем. 29 листопада Верховний Суд прийняв скаргу довірених осіб В. Ющенка про порушення законодавства під час проведення виборів. 3 грудня Верховний Суд прийняв рішення анулювати результати другого туру виборів та призначив переголосування на 26 грудня (третій тур виборів).
У третьому турі (завдяки величезній підтримці О. Мороза, Ю. Тимошенко, А. Кінаха, О. Омельченка, інших відомих політиків, але найбільше – «помаранчевій революції» і всьому українському народу) переконливо виграв Віктор Ющенко, який набрав 53% голосів і став Президентом нашої держави Україна.
10 січня 2005 року Центральна виборча Комісія України визнала переможцем виборів-2004 В.Ющенка. 20 січня 2005 року Верховний Суд України розглянув заяву В.Януковича та його штабу і визнав її повністю безпідставною – Президентом України визнано Віктора Ющенка. 23 січня на День Соборності України відбулась інагурація нового Президента України. На цій величній події вперше в історії України були присутні величезна кількість іноземних гостей – 8 Президентів, а також повноважні делегації 64 країн світу, біля 2000 іноземних кореспондентів. Подія проходила також неординарно – спочатку Президент В.Ющенко прийняв присягу у Верховній Раді, а потім присягнув на Майдані всьому українському народові.
Першими призначеннями нового Президента були: крісло прем’єра зайняла голова БЮТ Ю.Тимошенко, секретаріат очолив О.Зінченко (цей орган був утворений замість апарату Президента), Раду Безпеки та Оборони – Петро Порошенко.