Олітика – як суспільне явище.

Слово “політика” – грецького походження. В своєму первісному (давньогрецькому) розумінні воно означало важливі справи для великих груп людей, мистецтво управління державою. Особливість політичної сфери суспільного життя випливає ще з боротьби родів і племен за існування. В рамках цих основоположних соціальних структур непросто окреслити власне політичну діяльність. Елементи політики постають, коли член суспільства починає усвідомлювати джерела свого існування. На зорі розвитку людства це виглядало як визначення реальних засобів виживання: збирання, рибальство чи полювання.

Невідомо, де й коли саме виникли свідомі уявлення про подальші шляхи вдосконалення форм суспільного життя, які зробили політику творчим надбанням людини. Так визначені ідеї увійшли в практику життя лише тоді, коли суспільство набуло форми держави. До заснування держави люди перебували під постійним владарюванням сімейної і родової спілки, кочували ордами й рідко були прив’язані до якогось одного місця. В ті віддалені часи діяли інстинкти прості й грубі, тваринні, а не громадянські устремління й чесноти. Між людьми бракувало вільних штучних зв’язків: люди були зв’язані немов стадо.

Антропологічні дослідження свідчать, що в архаїчному (бездержавному, неполітичному) суспільстві політику, політичну діяльність неможливо від’єднати від повсякденних дій колективу. В цей період людської історії власність (на предмети й ідеї) і відповідальність (за вчинені або не вчинені дії) люди розуміли явищами, притаманними тільки спільноті людей. Практичний досвід переконував, що одинока особа нездатна на політичний крок. Адже вона майже нічого не значила; всі більш-менш відповідальні рішення і дії приймалися і виконувалися колективно.

Подальша еволюція у виробничій і інших сферах змінила спосіб життя людей. Політику бачимо в прагненні збирачів і мисливців освоїти новий спосіб діяльності – техніку землеробства, яка поряд з використанням вогню та енергії води започатковує інтенсивну форму прогресу. Ті, що з відомих причин цього не зробили, зупинились у своєму розвитку або зникли внаслідок дії агресивного середовища, до якого так і не знайшли адекватної протидії, не пристосувалися, не розвивали відомих форм колективного життя.

Перехід до землеробства зумовив створення нового типу суспільства – міської цивілізації. Прийняття цього відповідального політичного рішення тлумачили впливом надприродних сил, тобто не науково. На цій принциповій підставі відбувається мотивація шляхів та способів упорядкування життя міського центру. Мешканці прирічкових районів, які у певні періоди були зв'язані з землеробством, у межах міста займалися іншою діяльністю. Обставини сприяли виникненню нових видів продуктивної праці: землеробства, ткацтва (з льону та шерсті), спорудження будинків, шляхів сполучення тощо. Новим явищем суспільної діяльності стає власність на землю, худобу, господарські споруди, житло. А це ─ приватна власність. На її основі в межах міського центру визначаються окремі суспільні групи з властивими їм інтересами, формується новий різновид організації суспільства – організація політична. Вона якісно відрізняється від попередньої родоплемінної (неполітичної).

Набуваючи практичних знань, збагачуючись матеріально й духовно, людина усвідомлює себе суб’єктом суспільної дії. Потреба у колективному русі, спілкуванні з однодумцями спонукає її до створення суспільних груп з визначеними професійними (релігійними, військовими, комерційними, землеробськими, ремісничими, навчальними, мистецькими тощо) інтересами. Структуроване таким чином суспільство розуміє себе штучним, а не природним, формуванням, яке, започаткувавши розвиток міської цивілізації, історично визначилося у географічних межах районів прирічкового землеробства. Перші міста-держави конституюють спосіб існування і (водночас) формальні межі нової, політичної, форми організації життя людей, призначеної узгодити професійні інтереси мікро- і макрогруп, які з’являються на цьому вищому етапі розвитку людського суспільства. Політика і політична діяльність випливають з необхідності узгодити, підпорядкувати інтереси окремих груп населення головному інтересові: збереження єдності і цілісності розшарованого суспільства, яке без централізованого управління приречене на самознищення, або - в кращому випадку - на повернення до стану примітивного (неполітичного) животіння. За цих умов політика ─ це мистецтво (ще не наука) задоволення інтересів станів, класів, релігійних громад, зрештою держави; політика ─ це діяльність великих груп людей (див.: Схему 1.7.).

Мистецтво політики багатогранніше за власне політичну діяльність. Різновиди політичних змагань виявлятимуть себе щоразу, коли певні суспільні групи свідомо/несвідомо демонструватимуть прагнення задовольнити свої бажання за рахунок обмеження інтересів інших груп шляхом насильства, яке здійснюватимуть озброєні люди. Суперництво таких суспільних груп досягатиме рівня політики завжди, коли частковий інтерес якоїсь одної групи ставатиме пануючим, подаватиметься як загальний, обов'язковий для всіх. Нові потреби й ширші можливості особи та колективу, об’єктивно зумовлені (за Арнольдом Тойнбі) викликом з боку навколишнього середовища, збагачуватимуть мистецтво управляння суспільством.

Ймовірно, що суто політична організація суспільства, перша держава влаштувалася, так би мовити, сама собою, без послідовної розумової праці, здебільшого під впливом обставин, випадку, сваволі, насильства і політичного натхнення окремих осіб, звеличених над натовпом походженням, багатством чи владою. У такому соціальному ґрунті спочатку виникає політичне мистецтво.

Отже, мистецтво політики виникло раніше, ніж наука політики. Практичні потреби реалізували мистецьку діяльність людини задовго до того часу, коли вона строго й систематично почала вивчати закони й сили видимого і невидимого світу. Майже всі мистецтва не лише випереджали появу наук, але встигли навіть досягти деякої досконалості. Політичне мистецтво, започатковане грубими розгонистими діями, пройшло відомі ступені, підтримувалось переказами, збагачувалось усе новими спробами, і нарешті дало матеріал для науки. Воно (мистецтво) почалось, можна сказати, відтоді, як з’явилась потреба спокійно і мирно, без систематичного насильства, управляти людьми, керуючись власним досвідом. Ці прийоми й способи управління одне покоління передавало другому в спадок, як плід життєвої мудрості. На цій основі напрацьовано відомі тверді фрагментовані початки, які наука аналізуватиме згодом. Але політичне мистецтво не втрачатиме своєї актуальності.

Сучасні дослідження доводять, що політика постійно присутня в суспільних відносинах. Однак не все можна вирішити за допомогою політики. Політика, політична діяльність – це дуже складна форма людської діяльності, що вимагає високої майстерності від її учасників. Адже політична діяльність не схожа на діяльність сім’ї, ремісничого цеху або людей за комп’ютером. Людина, потрапивши в цю сферу, входить у гру, яка має свої правила. Політична практика ставить і примушує вирішувати набагато складніші завдання. Людину в політиці не завжди можна судити за релігійною чи побутовою мораллю: вона не завжди діє у цій сфері людських відносин, де на перше місце історія висуває закон, інтереси держави, народу, єдність суспільства, безпеку нації.

Політика – це сфера хитрощів, інколи навіть обману, загравань. Водночас тут грають чисто і чесно.

Політика ─ це ділянка обдуманої грандіозної діяльності з далекоглядними планами і наслідками, яка впливає на долю величезної кількості людей. У ній є свої першокласники, студенти-новачки. Тих, хто не здобуває знань, політика безжально списує, поповнює свої лави новими ─ амбітними й умілими учасниками, які прагнуть відзначитись у цій важливій сфері діяльності.

Тут є свої складності. І головна з них у тому, що політика не є чимось непорушним, що створене у певний час людьми і продовжує існувати в своєму первісному вигляді. Політикою називають і управління державою, спільнотою, і здійснення спільних справ, і боротьбу суспільних верств, класів, партій між собою, і ненасильницький спосіб розв'язання конфліктів. У той же час політика існує лише у вигляді промов і поведінки. Можна сказати, що ніякої політичної дійсності не існує взагалі, політику вносять люди в суспільну реальність.

Отже, історія демонструє особливе значення політики для людства. Це вимагає глибоко наукового тлумачення цього соціального явища. В сучасних умовах стали відомими сотні наукових визначень політики. Назвемо лише одне з багатьох. Воно обґрунтоване французькими дослідниками Ф.Гогелем і А.Гроссером у світлі інституційної концепції.

Політика ─ це система дій і інституцій, яка забезпечує управління суспільними справами на різних рівнях з метою досягнення влади, здійснення контролю за діяльністю органів влади, заміни суб’єктів, які здійснюють владу в інтересах суспільства або пануючої групи.

Основні елементи політики такі: а) політична організація, б) політичні відносини, в) політична свідомість. Розглянемо їх.

Організаційну структуру політики формують різноманітні інститути публічної влади (держава, партії, рухи, керівні посадові особи різних рівнів; політичні та правові норми, програми партій тощо), які надають їй стійкості, стабільності й дозволяють свідомо регулювати поведінку людей у цій сфері суспільного буття.

Політичні відносини відображають стійкий характер взаємодії суб’єктів між собою в процесі досягнення і здійснення політичної влади (компроміси, угоди, поступки, розрахунки та ін.). В політиці має місце підтримка існуючих політичних відносин у суспільстві одною частиною населення, і нейтральність чи незадоволеність іншої частини. Тому політикою є не стільки функціонування державного апарату як такого, скільки розв’язання ним конкретних суспільних проблем у тій чи іншій формі: через нормотворчість, діяльність щодо підтримання або зміни актуальних політичних відносин, прийняття рішень для досягнення згоди.

Політична свідомість розкриває засади, цілі й цінності проблем, що їх вирішують учасники політики, демонструючи мотиви й механізми винесення політичних рішень, які кладуть в основу своїх дій суб’єкти влади в цій сфері суспільного життя (менталітет, характер, філософські принципи, вартості й установки, політичні знання, концепції і доктрини). Зміст цієї складової політики визначають свідомі/несвідомі дії суб’єктів-учасників процесу.

Ще інакше основні елементи політики обґрунтовуються як її суб’єкт і об’єкт, зв’язані між собою відносинами влади. Тому влада є центральним елементом структури політики. Влади прагнуть усі політичні сили. Однак сфера політики набагато ширша. Вона охоплює процеси функціонування і розвитку влади (про це див.: Тема 2).

Оскільки політика – це діяльність, то вона органічно включає сукупність соціальних суб’єктів. Останні становлять соціальну структуру суспільства, яка постає з’єднувальною ланкою між політичною, економічною і духовною підсистемами суспільства. Реальним суб’єктом політики є той, хто залишає слід у політичному житті, хто спроможний визначити зміст політичних відносин, хто в цілому займає активну позицію. У політиці виділяють чотири рівні суб’єктності: а) цілісна, організована, велика суспільна група, утворена на основі етнічної або соціально-класової диференціації (нація, суспільний клас, населення якої-небудь території, демографічна група тощо); б) організація великої суспільної групи (державні інститути, партії, рухи, професійні спілки, організації та ін); в) органи і ланки політичних організацій від “центру” до “місць”; г) конкретний індивід (визначна особа, звичайна людина-виборець).

Інакше складові політики висвітлюють галузі політики – внутрішня і зовнішня. Вони різні за своєю спрямованістю. Наприклад, внутрішня і зовнішня політика держави. Отже, галузі політики характеризують процеси, які розгортаються в середині, а також за межами певної системи суспільного життя.

У межах зазначених галузей дослідники розрізняють сфери політики – економічну, соціальну, національну, демографічну, духовно-культурну, екологічну та інші. Їх здійснюють відповідні суб’єкти політики залежно від властивих їм інтересів.

Політику можна тлумачити і як одну з функцій суспільної системи. Під цим кутом зору функції політики такі: утримання ладу в суспільстві; розв’язання конфліктів; встановлення принципів соціальної справедливості; визначення і досягнення мети, яка має вирішальне значення для якоїсь одної або кількох сфер суспільного життя; створення механізму управління суспільством з боку держави з конкретною метою. Ясна річ, у різних ситуаціях на перше місце виходить та чи інша функція.

Отже, політика ─ це складне суспільне явище, яке виникло на певному етапі розвитку людства, особливого появою міської цивілізації. Політику, як суспільне явище викликають до життя соціальні структури, інститути, закони і норми, з допомогою яких людина адаптується до умов колективного життя, що змінюються в просторі і часі. Політика існує автономно від інших суспільних підсистем. Поняття політики має свої матеріальні та ідеальні підстави. На політику впливають географічне розміщення суспільного осередку, історична епоха, демографічний фактор, ідеологічні установки і традиції, рівень правосвідомості населення, міжнародне оточення і діяльність міжнародних організацій. Суть політики – у прийнятті й утіленні рішень щодо різних суспільних груп і суспільства в цілому. При цьому вона виступає силою, здатною прискорити або загальмувати всі сторони життя суспільства.

Схема 1.1.

Основні етапи	Особливості та характерні риси	Основні представники
Політичні вчення Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Ассирія, Іран, Китай)	Політична думка не виділилась в самостійну галузь знання, відображалась в міфологічній формі, панувало розуміння божественного походження влади.	Хаммурапі, Соломон, Заратустра, Конфуцій, Лао-цзи, Шан Ян, Шен Бхай
Політичні вчення Древньої Греції і Древнього Риму	Поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми, відокремленість їх як відносно самостійної частини філософії. Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення найкращої ідеальної форми управління.	Гомер, Піфагор, Геракліт, Демокріт, Протагор, Сократ, Платон, Аристотель, Лукрецій, Цицерон.
Політичні вчення середньовіччя	Розвиток соціально-політичної думки в основному зусиллями релігійних діячів. Обґрунтування теологічної теорії політичної влади. Роль релігії і держави в політиці.	Аврелій Августин (Блаженний, Фома Аквінський.
Політичні вчення епохи відродження та Просвітництва	Розвиток гуманістичних начал в політичній теорії звільнення її від теології. Аналіз проблем прав та свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя.	Н.Макіавеллі, М.Лютер, Т.Мор, Т.Кампанела, Ж.Боден Т.Гоббс, Г.Гроцій, Дж. Локк.
Політичне вчення Нового часу	Формування ліберальної політичної ідеології. Обґрунтування необхідності розподілу влад. Характеристика правової держави. Аналіз цінностей і механізму функціонування буржуазної демократії. Формування концепції прав людини та громадянина	Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, К. Бонетан, І.Бентам, Е.Кант, О.М. Радищев, М.Г. Чернишевський.

Схема 1.2.

Політологія: об’єкт, предмет і структура