ОУН і фашистська Німеччина
Оунівці вітали агресію Німеччини проти Радянського Союзу, розглядаючи її як можливість створення незалежної української держави. Проте цілі Німеччини і ОУН були далеко не спільними. Німці намагалися використати ОУН як диверсійну силу для створення хаосу в радянському тилу. Що стосується інтегральних націоналістів, то вони, розчаровані політикою Гітлера щодо карпатської України, не хотіли бути знаряддям для Берліна. Вони поставили собі за мету скористатися війною й поширити по всій Україні власний вплив.
У стосунках між ОУН та фашистською Німеччиною мали місце й інші складності. Справа в тому, що серед німців існувала розбіжність поглядів на ОУН. Абвер (військова розвідка) на чолі з адміралом Вільгельмом Канарісом виступав за співпрацю з націоналістами. А нацистський партійний аппарат на чолі з Мартіном Борманом відмовлявся розглядати ОУН як серйозний політичний фактор. До того ж німці, які хотіли співробітничати з націоналістами, стали перед проблемою: яку фракцію підтримувати — відносно поміркованих, але слабких мельниківців (ОУН-М) чи більш діяльних, чисельних, але непокірних прибічників Бандери (ОУН-Б).
У результаті співробітництва між німцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії був створений "Легіон українських націоналістів". Він був сформований переважно з пробандерівськи настроєних українців і налічував близько 600 солдатів. У складі легіону було два підрозділи під назвами "Нахтігаль" (соловейко) та "Роланд" (на честь середньовічного пруського рицаря, що відзначився в боях). Німці планували використати ці підрозділи у диверсійних цілях, але ОУН-Б сподівалася, що вони стануть основою майбутньої української армії.
Уже в перші дні німецької окупації України конфлікт між інтересами інтегральних націоналістів і німців вийшов на передній план. ОУН-Б при підтримці "Нахтігалю", яким командував Р. Шухевич, вирішила без узгодження з німцями проголосити 30 червня 1941 р. відновлення у щойно захопленому Львові української держави. Головою уряду України було обрано близького соратника С. Бандери Ярослава Стецька. Через кілька днів після проголошення держави гестапо заарештувало й кинуло до в’язниці С. Бандеру та його прибічників. Бандера й Стецько пробули в концтаборі до вересня 1944 р. А два брати Бандери — Олекса і Василь — у вересні 1942 р. були побиті німцями до смерті в таборі Аушвіц.
Продовжуючи свою політику ставити німців перед здійсненими фактами, обидві фракції ОУН запланували (знову без їхньої згоди) організувати й контролювати місцеву адміністрацію в новозавойованих регіонах України. Для цього вони зібрали близько 2 тис. чоловік переважно з членів ОУН-Б й розділили їх на похідні групи, давши їм настанову йти вглиб України слідом за наступаючими німецькими військами. Ці групи повинні були виявляти в кожному населеному пункті національно-свідомих українців, створюючи навколо них місцеву адміністрацію.
Восени 1941 р. члени ОУН-М, які щойно влаштувалися в Києві, виступили з ініціативою створення (в основному із східних українців) Української Національної Ради, сподіваючись, що вона стане центральним урядовим органом України. Органи цієї Національної ради появлялися у Харкові та Дніпропетровську. Але це суперечило планам нацистів. Роздратована тим, що інтегральні націоналісти не зробили належних висновків із придушення спроби ОУН-Б встановити 30 червня 1941 р. свій уряд у Львові, нацистська адміністрація вирішила повторити цей урок ще з більшою жорстокістю.
У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували й стратили багатьох членів похідних груп ОУН-Б. 17 жовтня у Харкові німецька поліція розкрила підпільну друкарню ОУН Бандери. У момент втручання поліції зав’язалася інтенсивна перестрілка. Було схоплено одинадцять активістів ОУН, а також вилучено важливі документи.
Через два місяці гестапо перейшло в наступ на ОУН-М, зосередивши удар на її впливовій київській групі. Було розстріляно понад 40 провідних членів ОУН-М, у тому числі поетесу Олену Телігу, закрито популярну газету "Українське слово". Київську пресу було передано проросійським групам, що слухняно виконували вказівки німців.
Згодом нацистські власті стратили українського мера Києва професора Володимира Багазія й вигнали з органів управління, поліції та преси національно-свідомих українців.
На підставі донесень агентів та перехоплених документів німці переконалися в тому, що бандерівці готують збройне повстання. У зв’язку з цим служба безпеки Рейхскомісаріату України (вона знаходилась у Києві) віддала наказ у листопаді 1941 р. арештувати і таємно страчувати без суду членів ОУН Бандери. Ось текст цього наказу: "Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Рейхкомісаріаті (Україна), мета якого — створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтованого допиту таємно знищені".
Саме так фашисти безпощадно розправлялися з тими, хто докладав зусиль для створення незалежної української держави.