Сто двадцять сім років по тому 12 страница

*

Корчма зовсім не виправдовувала своєї назви, але й дивуватись цьому було не варто. Її завсідниками були плотогони та бокораші, які працювали на греблі, і яким було все одно, де п'ють, аби було що пити. Халупа із дірявою стріхою, вмощене на жердинах піддашшя, кілька столів і лав з недбало оброблених дощок, кам’яне вогнище – більших розкошів місцеві відвідувачі не потребували і не очікували на них, важливими були лишень велетенські бочки, які стояли за огорожею, і з яких корчмар розливав пиво, а інколи – й ковбаса, що її корчмарка за окрему платню могла підсмажити в печі, якщо мала на це бажання й настрій.

Геральт і Аддаріо також не висували особливих вимог, тим більше, що пиво було свіже, зі щойно відкоркованої бочки, а пари компліментів цілком вистачило, аби корчмарка згодилась насмажити і подати їм ринку кров'янки з цибулею. Після цілого дня на ногах та мандрівки лісами Геральтові ця кров'янка здалась нічим не гіршою від телячої гомілки з овочами, вепрячою лопаткою, камбалою в чорнилах каракатиці та іншими смаколиками шеф-повара остерії „Natura Rerum”. Хоча, поклавши руку на серце, трохи сумував за остерією.

- Мені цікаво, - Аддаріо жестом підізвав корчмарку, замовив чергове пиво, - чи знаєш долю цього пророка?

Перед тим, як сісти за стіл, пороздивлялись замшілу брилу, що стояла поблизу столітнього дуба. Викарбувані на порослій мохом поверхні моноліту літери повідомляли, що на цьому місці, в день свята Бірке, в році 1133 post Resurrectionem Пророк Лобода виголосив проповідь своїм учням, а обеліск цей в пам'ять про ту подію був заснований і поставлений в році 1200 Спиридоном Аппсом, майстром позументу з Ринди, з магазину на Малому Ринку, якість висока, ціни доступні, завжди раді бачити.

- Знаєш, - Аддаріо вишкріб із ринки рештки кров'янки, - історію того Лободи, якого називають пророком? Я маю на увазі правдиву історію.

- Не знаю жодної. – Відьмак витер ринку хлібом. – Ні правдивої, ні вигаданої. Не цікавився.

- Ну, тоді слухай. Було це років сто з гаком тому, здається, не так давно після того, як була викарбувана дата на тій брилі. Сьогодні, як тобі добре відомо, драконів днем з вогнем не стрінеш, хіба лишень десь, в диких горах, у пустищах. А в той час траплялись частіше і добряче шкодили. Збагнули, що пасовиська, до країв наповнені бидлом, - це фуршетний стіл, де можна нажертись досхочу, не докладаючи особливих зусиль. На щастя селян, навіть великий гад обмежувався одним, двома бенкетами на квартал, але з'їдав стільки, що це могло представляти реальну загрозу скотарству, особливо, коли він прив’язувався до однієї місцевості. Один, величезний, повадився годуватись в одному з сіл в Каедвіні. Прилітав, зжирав кілька овець, дві чи три корови, на десерт полюбляв вхопити трохи коропів зі ставків. На прощання пихкав вогнем, підпалював стодолу або стіг, після чого летів геть.

Краснолюд сьорбнув пива, відригнув.

- Селяни намагались дракона настрашити, ставили різні пастки і вдавались до хитрощів. Але все марно. Склалось так, що саме в цей час до сусіднього Бан Арда примандрував зі своїми ученнями цей Лобода, в ті часи був доволі відомим, мав титул пророка і багацько прихильників. Хлопи попросили його про допомогу, він же, на диво, в допомозі не відмовив. Коли прилетів дракон, Лобода вийшов на пасовисько і почав читати над ним екзорцистські молитви. Дракон спершу обсмалив його вогнем, як качку. А потів проковтнув. Просто взяв і проковтнув. І відлетів у гори.

- Це кінець?

- Ні. Слухай далі. Учні пророка були в розпачі й плачу, а потім винайняли слідопитів. Наших, тобто краснолюдів, які на драконах собаку з'їли. Вони десь із місяць вистежували дракона. В типовий спосіб, ідучи слідом за купами, які гад навалював. Учні падали ниць перед кожною купою і копирсались у ній, затято голосили й вишукували рештки свого учителя. Врешті-решт, зібрали все до останку, а докладніше, те що вважали за останки, бо насправді це була доволі хаотична колекція не надто чистих людських, коров’ячих і баранячих костей. Тепер все це добро лежить у саркофазі в Новіграді в якості святині. Як чудотворна реліквія.

- Зізнайся, Аддаріо. Ти вигадав цю історію. Або сильно її прикрасив.

- Звідки такі підозри?

- Звідти, що часто спілкуюсь з одним поетом. От він, коли має вибрати одне з двох: версію правдиву, або версію привабливу, завжди обирає другу, яку ще додатково поприкрашає. Всі закиди щодо цього питання криє наступним софізмом: якщо щось не схоже на правду, то це ще зовсім не означає, що це брехня.

- Я знаю цього поета. Безсумнівно, це Лютик. А історія має свої права на існування.

- Історія, - усміхнувся відьмак, - це оповідь, здебільшого брехлива, про події, здебільшого несуттєві, розказана нам істориками, здебільшого дурнями.

- Цього разу знову впізнав автора цитати, - ошкірився Аддаріо Бах. – Висогота з Корво, філософ і етик. Й історик. Повертаючись до пророка Лободи… Що ж, історія, як говориться, це історія. Але чув, що в Новіграді священики виймають час від часу рештки пророка з саркофага й виставляють віруючим для вшанування й поцілунку. Й одначе, якщо тобі трапиться там побувати, я б порадив утриматись від цілування.

- Утримаюсь, - пообіцяв Геральт. – Щодо Новіграда, коли вже про нього зайшла мова…

- Не переживай, - упередив краснолюд. – Встигнеш. Встанемо до світанку, швиденько дістанемось Вітряної. Скористуємось попутним вітром і будеш у Новіграді вчасно.

Аби ж, подумав відьмак. Аби ж.

Люди і тварини належать до різних видів, лисиці, натомість, існують поміж людьми і тваринами. Мертві й живі ступають різними дорогами, лисиці, натомість, вандрують між мертвими й живими. Божества і монстри крокують різними стежками, лисиці, натомість, ходять поміж божествами і монстрами. Маршрут світла і темряви ніколи не поєднуються і не перетинаються; лисячий дух чатує десь поміж ними. Безсмертні й демони прямують своїми шляхами – лисячий дух снує десь поміж ними.

Цзі Юнь, письменник часів династії Цін

Розділ чотирнадцятий

Вночі вирувала буря.

Виспавшись в соломі на горищі стодоли, вирушили в путь на світанку, в холодний, хоча й сонячний ранок. Тримаючись торованої стежини, пройшли повз граби, через багнисті, порослі заростями і зрошені росою луки. За годину швидкої ходи дістались до поселень.

- Вітряна, - вказав Аддаріо Бах. – Пристань, про яку розповідав тобі.

Наблизились до ріки, їх обвіяло подихом свіжого вітру. Ступили на дерев'яний причал. Ріка в цьому місці утворювала широку заводь, велику, наче озеро, майже неможливо було помітити течію, яка плинула десь далі. З берега над самою водою похилили свої віти верби, осокори і вільхи. Всюди плавало, ґелґочучи на різні голоси, водне птаство: качки, чирянки, шилохвости, гагари та чомги. Вдало вписуючись у краєвид і не полошачи всього того пернатого гармидеру, по воді граційно линув невеличкий тендер. Однощоглий, з одним великим вітрилом ззаду і кількома трикутними – спереду.

- Як влучно хтось колись підмітив, - сказав Аддаріо Бах, милуючись побаченим. – Що існують три найпрекрасніші дивогляди у світі. Корабель під повними вітрилами, кінь у галопі і це, як його… оголена жінка в ліжку.

- Жінка у танці, - всміхнувся відьмак. – В танці, Аддаріо.

- Най буде, - погодився краснолюд, - оголена в танці. Ха, а цей кораблик, визнай, до дідька красиво вписується в пейзаж.

- Це не кораблик, а всього-на-всього тендер.

- Це шлюп, - виправив, наближаючись до них, огрядний чолов’яга в дублеті з лосиної шкіри.

– Шлюп, шановне товариство. Це легко розпізнати по вітрильному оснащенню. Великий гафельний грот, стаксель і два клівера на штагах. Класика.

Тендер-шлюп наблизився до причалу майже впритул, настільки близько, що вони змогли роздивитись галіон на носі судна. Носова фігура, замість звичайної цицястої дівулі, сирени, дракона чи морського змія, являла собою лисого старця з гачкуватим носом.

- Дідько, - пробурмотів собі під ніс Аддаріо Бах. – Цей пророк до нас ув’язався чи що?

- Шістдесят чотири фути в довжину, - продовжував опис низенький чолов’яга голосом, сповненим гордощів. – Загальна площа вітрил складає три тисячі триста футів. Перед вами, шановне товариство, «Пророк Лобода», новітній шлюп ковірського типу, збудований на новіградській верфі, зійшов зі стапеля трохи менше як рік тому.

- Як бачимо, - кашлянув Адарріо Бах, - цей шлюп вам добре відомий. Так багато про нього знаєте.

- Знаю про нього все, оскільки я його власник. Бачите корогву над флагштоком? На ній зображена рукавичка. Це герб моєї фірми. Дозвольте відрекомендуватись – я Кевенард ван Вліт, підприємець, займаюсь лимарством і білуванням шкір.

- Раді знайомству, - краснолюд потиснув подану йому руку, зміривши підприємця пильним поглядом. – І віддаємо пошану судну, бо швидке і гарне. Напрочуд дивно бачити його тут, у Вітряній, у заводі, вдалині від головного понтарського фарватеру. Дивуюсь також, що корабель на воді, а ви, власник, на суші, у глухомані. Якісь проблеми?

- Зовсім ні, жодних проблем, - відповів підприємець, який займався лимарством і білуванням шкір, і, на думку Геральта, відповідь була занадто поспішною і занадто ненатуральною. – Поповнюємо тут запаси, та й по всьому. А на пустище втрапили не з власної волі, нас закинули сюди певні обставини, непереборної дії. Адже, коли поспішаєш на допомогу, не надто розмірковуєш, який шлях краще обрати. А наша рятувальна експедиція…

- Пане ван Вліт, - перебив, наближаючись, один із типів, від чиїх важких кроків дошки причалу почали ходити ходором. – Не потрібно вдаватись у подробиці. Мені здається, вони цих панів не дуже-то і цікавлять. І взагалі не обходять.

Типів, які увійшли на причал з боку селища, було п’ятеро. Той, який щойно звернувся до них, носив на голові солом’яний бриль, також його виділяла з-поміж інших важка щелепа, і аж чорне від кількаденної щетини, міцне підборіддя. На якому красувалась ямочка, через що підборіддя скидалось на дупу в мініатюрі. Поряд із ним крокував дужий бугай, справжній богатир, хоча на бовдура не походив. Третій, опецькуватий і смаглявий, безсумнівно, був моряком цілком і повністю, враховуючи вовняну шапку і сережку у вусі. Ще двоє, ймовірно, матроси, тягли скрині з провізією.

- Мені здається, - продовжував тип із підборіддям, - що цим панам, ким би вони не були, не слід знати нічого ні про нас, ні про те, чим тут займаємось, ні про інші наші приватні справи. Безсумнівно, ці пани розуміють, що нікому немає діла до наших приватних справ, тим більше незнайомим особам, що випадково стрілись нам на шляху.

- Може, не таким вже і незнайомим, - втрутився богатир. – Пана краснолюда я, фактично, не знаю, а от біле волосся цього шановного пана говорить саме за себе. Геральт із Рівії, припускаю? Відьмак, якщо не помиляюсь?

Стаю популярним, подумав Геральт, схрещуючи руки на грудях. Занадто популярним. Може, пофарбувати волосся? Або поголитись налисо, як Харлан Тзара?

- Відьмак! – Помітно оживився Кевенард ван Вліт. – Справжній відьмак! Як поталанило! Шановне товариство! Та нам же його самі небеса послали!

- Славетний Геральт із Рівії! – Повторив богатир. – Пощастило, що стріли його саме зараз, з огляду на нашу ситуацію. Допоможе нам викараскатись з…

- Забагато базікаєш, Коббін, - перервав тип із підборіддям. – Занадто швидко і забагато зайвого.

- Годі-бо, пане Фіш, - фиркнув білувальник шкір.

- Не розумієте, яка нам випала нагода? Допомога когось на кшталт відьмака…

- Пане ван Вліт! Залиште це мені. Маю набагато більший досвід спілкування з такими, як оцей ось.

Запала тиша, під час якої тип із підборіддям змірював відьмака поглядом.

- Геральт із Рівії, - нарешті промовив. – Винищувач монстрів та надприродних істот. Винищувач, слід зазначити, легендарний. І зазначив би, якщо би я вірив у легенди. А де ж ваші славетні відьмацькі мечі? Щось я їх не бачу.

- І не дивно, - відповів Геральт, - що не бачиш. Бо вони невидимі. Чи, може, ти не чув легенд про відьмацькі мечі? Непосвячені не здатні їх бачити. З'являться лише після того, як промовлю закляття. Коли виникне така необхідність. Якщо виникне. Бо я і без мечів можу надати добрячого прочухана.

- Вірю на слово. Мене звуть Явіл Фіш. Керую в Новіграді фірмою, яка надає послуги різного характеру. Це мій партнер, Петру Коббін. Це, значить, пан Пудлорак, капітан «Пророка Лободи». І вже відомий вам Кевенард ван Вліт, власник цього судна.

- Наскільки я можу судити, відьмаче, - промовив Явіл Фіш, роздивившись навсібіч, - ти стоїш зараз на цьому причалі, що знаходиться в єдиному селищі на двісті з гаком миль навкруги. Щоб з цієї глухомані вибратись у цивілізований світ, треба довго валандатись лісами. Щось мені підказує, що ти скоріше б за все покинув ці нетрі на кораблі, сівши на щось, що хоч якось здатне триматись на воді. А «Пророк» саме прямує у Новіград. І може взяти на борт пасажирів. Тебе і твого приятеля краснолюда. Як тобі така ідея?

- Розповідай далі, пане Фіш. Уважно слухаю.

- Наше суденце, як бачиш, це не якесь тобі річкове корито, за рейс на нашому судні треба заплатити і недешево. Не перебивай. Не згодився би ти взяти нас під протекцію своїх невидимих мечів? У вартість проїзду могли би врахувати твої послуги в якості охоронця й ескорту під час всього рейсу звідси і аж до новіградської пристані. Тож, у яку суму, цікаво дізнатись, ти оціниш свої відьмацькі послуги?

Геральт подивився на нього.

- З проведенням розслідування чи без?

- Тобто?

- Ваша пропозиція, - спокійно промовив Геральт, - містить приховані гачки і підводні камені. Якщо я сам буду змушений цю справу розслідувати, вийде дорожче. Дешевше буде, якщо розкажете все щиросердно. Самі.

- Твоя недовірливість, - холодно сказав Фіш, - викликає неабиякі підозри. Бо шахрай сам всюди вбачає шахрайство. Як той казав: на злодієві шапка горить. Маємо намір винайняти тебе для супроводу. Це просте і нехитре завдання. Які підводні камені можуть тут бути?

- Супровід – це казочка. – Геральт не відвів погляду. – Вигадана нашвидкуруч і шита білими нитками.

- Так ти вважаєш?

- Так я вважаю. Бо пан чинбар, наприклад, прохопився словом про якусь рятувальну експедицію, а ти, пане Фіш, швиденько закрив йому рота. За мить твій компаньйон обмовився про ситуацію, з якої вам треба викараскатись. Якщо ми будемо співпрацювати, то без викрутасів, будь-ласка, розповідайте: що це за експедиція і кого рятуєте? Для чого така секретність? З чого треба викараскатись?

- Розповімо про це, - упередив Фіша ван Вліт. – Розповімо вам про все, пане відьмаче…

- Але вже на борту, - хрипко перебив його капітан Пудлорак, який до цієї миті не промовив ані слова. – Годі гаяти час на цій пристані. Вітер попутний. Давайте відпливати звідси, шановні.

*

Впіймавши попутний вітер, «Пророк Лобода» під повними вітрилами стрілою помчав по широких водах затоки, беручи курс на фарватер і маневруючи між острівцями. Потріскували линви, скрипів гік, жваво лопотіла на флагштоку корогва із зображеною на ній рукавичкою.

Кевенард ван Вліт дотримався обіцянки. Щойно шлюп відшвартувався від причалу Вітряної, скликав усіх зацікавлених на носі судна і приступив до роз’яснень.

- Наша експедиція, - розпочав, щомиті зиркаючи оком на похмурого Фіша, - має на меті визволення викраденої дитини. Ксимени де Сепульведа, єдиної доньки Бріанни де Сепульведа. Ви, певно, також не раз чули це прізвище. Хутряна промисловість, чинбарство, вимочування і вичинка шкір та хутра, а також кушнірство. Величезний річний обсяг продукції, колосальні прибутки. Якщо стрінеш панянку в красивому й коштовному хутрі, голову віддам на відсіч, що хутро саме з цього закладу.

- І її доньку викрали. Заради викупу?

- А от і ні. Не повірите, але… Дівчинку викрало чудовисько. Лисиця. Перевертниця, значить. Віксена.

- Маєте рацію, - холодно сказав відьмак. – Не повірю. Лисиці, або віксени, а вірніше – агуари, викрадають виключно ельфійських дітей.

- Так і є, все сходиться, - буркнув Фіш. – Хоча це і небувала річ, але найбільшим кушнірським підприємством Новіграда заправляє нелюдь. Бріанна Діарбхайль ап Муїгх, чистокровна ельфійка. Вдовиця Якуба де Сепульведа, по смерті якого отримала великий спадок. Родичам не вдалось ані оскаржити заповіт покійного, ані довести незаконність змішаного шлюбу, хоча такий дійсно йде всупереч звичаям і законам божим…

- Ближче до справи, - перебив Геральт. – Ближче до справи, будь-ласка. Ви стверджуєте, що вона – кушнірка і чистокровна ельфійка, доручила вам відшукати викрадену доньку?

- Хочеш нас підловити на слові? – Скривився Фіш. – Спіймати на брехні? Добре знаєш, що ельфи, в тому разі, якщо лисиця забирає їхню дитину, ніколи не намагаються її повернути. Ставлять на ній хрест і забувають назавжди, що взагалі була якась дитина. Вважають, що та була призначена лисиці.

- Бріанна де Сепульведа, - вставив свої п’ять копійок Кевенард ван Вліт. – спочатку теж так вважала. Горювала, але по-ельфійськи, потайки. Ззовні – камінне обличчя, очі сухі… Постійно повторювала: Va’esse deireadh aep eigean, va’esse eigh faidh’ar,що з їхньої мови перекладається як…

- Щось закінчується, щось починається.

- Саме так. Але то дурня, безглузді ельфійські балачки, ніщо не закінчується, що і взагалі чому має закінчуватись? Бріанна з давніх-давен живе серед людей, серед наших законів і звичаїв, вона нелюдь лише по крові, а в душі – без малого вже людина. Ельфійські повір'я і забобони мають свою силу, це правда, Бріанна може іншим ельфам виставляти напоказ свій спокій і незворушність, але потай вона сумує за донькою, це ж очевидно. Все віддала би, тільки-но повернути б єдину дитину, лисиця чи не лисиця… Правду кажете, пане відьмаче, не просила нас про допомогу, ні словом не обмовилась. Незважаючи на це, вирішили допомогти, не змогли дивитись на її розпач. Вся наша купецька гільдія зібралась гуртом і профінансувала експедицію. Я запропонував скористатись «Пророком» і докласти власних зусиль, так само вчинив і пан купець Парлагі, з яким ви скоро познайомитесь. Але ми дільці, а не шукачі пригод, тож постановили звернутись по допомогу до вельмишановного Явіла Фіша, відомого як чоловік розумний і кмітливий, такий, що не боїться ризику, побував у тарапатах, славиться своєю мудрістю і досвідом…

- Славетний своїм досвідом вельмишановний Фіш, - Геральт глянув на вищеназваного, - не потурбувався довести до вашого відома, що рятувальна експедиція безглузда і відпочатку приречена зазнати фіаско. Вбачаю у цьому два пояснення. Перше: вельмишановний не має жодного уявлення, у що вас втягнув. Друге, більш правдоподібне: вельмишановний Фіш отримав завдаток, настільки щедрий, аби трохи потягати вас по нетрях та повернутись ні з чим.

- Як легко ви кидаєтесь обвинуваченнями! – Кевенард ван Вліт жестом стримав Фіша, який кинувся було відповідати. – Квапитесь пророкувати нашу поразку. А ми, купці, завжди мислимо позитивно…

- Це похвально, що ви так мислите. Але в цьому випадку, це не допоможе.

- Чому?

- Дитину, яку забрала собі агуара, - пояснив спокійним голосом Геральт, - вже неможливо повернути. Це виключено. Справа, навіть не в тому, що дитина не знайдеться, адже лисиці ведуть надзвичайно скритний спосіб життя. Справа, навіть, не в тому, що агуара не дозволить відібрати в себе дитину, а це не той супротивник, до битви з яким можна поставитись легковажно, неважливо, чи буде битись у лисячій, чи в людській подобі. Справа в тому, що викрадена дитина перестає бути дитиною. В цих дітях одразу після викрадення починають відбуватись зміни. Втрачають людську подобу і самі перетворюються на лисиць. Агуари не розмножуються. Підтримують свій рід, викрадаючи і обертаючи ельфійських дітей.

- Їхній лисячий рід. – озвався, нарешті, Фіш, - мусить зникнути. Зникнути мусять всі перевертні, без виключення. Лисиця, правда ваша, людям дуже рідко стає на заваді. Цупить тільки ельфійських щенят і паскудства завдає виключно ельфам, що саме по собі добре, адже чим більше шкоди нелюдям, тим більше користі для чесних людей. Але лисиця – це монстр, а монстрів треба винищувати, викосити, щоб і сліду їхнього на землі не лишилося. Саме цим ти заробляєш на життя, відьмаче, це мета твоєї роботи. Тож, сподіваюсь, що і нам не докорятимеш, що ми докладаємо зусиль для винищення чудовиськ. Мені здається, що досить вже розмазувати шмарклі по тарілці, відхилились від теми. Жадав роз’яснень, ти їх отримав. Тепер знаєш, для чого тебе винаймаємо і проти кого… Проти чого маєш нас боронити.

- Без образ, - спокійно відповів Геральт, - але ваші роз’яснення каламутні, ніби сеча з хворого міхура. А шляхетна мета вашої експедиції настільки сумнівна, як незайманість дівиці, яка вранці повернулась з сільського гуляння. Але це ваша справа. Моя справа – донести до вас, що єдиний спосіб захиститись від агуари – це триматись якомога подалі від неї. Пане ван Вліт?

- Так?

- Вертайтесь додому. Ця експедиція марна, прийшов час визнати це і припинити пошуки. Ось що я можу вам порадити як відьмак. Порада в подарунок.

- Але ви не зійдете на берег, правда? – пробелькотів ван Вліт, сполотнівши. – Пане відьмаче? Залишитесь із нами? А в разі чого… Якщо щось станеться, будете нас охороняти? Погодитесь… Богом молю, погодьтесь…

- Погодиться, погодиться, - фиркнув Фіш. – Попливе з нами. Бо хто ще витягне його з цієї глухомані? Не панікуйте, пане ван Вліт. Нема чого боятись.

- Ага, взагалі нема чого! – Заверещав чинбарник. – Який із вас розумник! Вплутали нас в історію, а відтак із себе героя корчите? Я хочу цілим і неушкодженим доплисти до Новіграда! Хтось мусить нас захистити, зараз, коли ми втрапили в таку халепу… Коли нам загрожує…

- Ніщо нам не загрожує. Не розпускайте нюні, наче баба. Йдіть в каюту, до свого товариша Парлагі. Випийте там рому, вмить кураж до вас вернеться.

Кевенард ван Вліт почервонів, потім сполотнів. Потім відшукав очима Геральта.

- Досить гризні, - сказав упевнено, але спокійно. – Прийшов час глянути правді у вічі. Пане відьмаче, ця молода лисичка вже у нас. В ахтерпіку. Пан Парлагі пильнує її.

Геральт похитав головою.

- Не вірю. Відібрали у лисиці доньку кушнірки? Малу Ксимену?

Фіш сплюнув за борт. Ван Вліт почесав потилицю.

- Сталось не так, як гадалось, - бовкнув, нарешті. – Помилково нам до рук потрапила інша… Теж лисичка, але інша… Вкрадена зовсім іншою віксеною. Пан Фіш її викупив… У вояків, які те лисяче дівча підступно вкрали. Спочатку подумали, що це Ксимена, просто вже трохи перетворена… Але Ксимені було сім і була білявкою, а цій – десь років дванадцять і чорнява…

- Хоча це не та, що треба, - Фіш упередив відьмака, - але взяли її. Нащо ельфійському кодлу дати можливість вирости ще гіршим монстром? А в Новіграді можна буде її продати в якийсь звіринець, врешті-решт, це диковинка, дикарка, напівлисиця, яка таємно вирощувалась лисом у хащах… Звіринець нам за це щедро відсипле золота…

Відьмак повернувся до нього спиною.

- Пане капітане, беріть курс до берега!

- Полегше, полегше, - загарчав Фіш. – Додержуйся курсу, Пудлорак. Не ти тут надаєш накази, відьмаче.

- Пане ван Вліт, - Геральт пропустив це повз вуха, - я звертаюсь до вашого здорового глузду. Треба негайно звільнити дівчинку і висадити її на берег. Інакше всі загинуть. Агуара не облишить дитину. І вже, безсумнівно, йде слідом за вами. Єдиний спосіб її затримати – це віддати дівчинку.

- Не слухайте його, - сказав Фіш. – Не дайте себе залякати. Ми пливемо по воді, широким плесом. Що нам може заподіяти якийсь лис?

- У нас є відьмак для охорони, - іронічно додав Петру Коббін. – Озброєний невидимими мечами! Славетний Геральт із Рівії не здрейфить перед якоюсь там лисицею!

- Не знаю, не знаю, - промимрив чинбарник, переводячи погляд з Фіша на Геральта і Пудлорака. – Пане Геральте? Коли прибудемо в Новіград, не пожалкую для вас нагороди, заплачу за ваш труд сповна… Тільки захистіть нас…

- Захищу, аякже. Єдиним можливим способом. Капітане, до берега.

- Ані руш! – Фіш зблід. – Ані кроку до ахтерпіка, бо пошкодуєш! Коббін!

Петру Коббін мав намір вхопити Геральта за комір, але на зміг, бо в справу втрутився до цих пір спокійний і мовчазний Аддаріо Бах. Краснолюд з силою копнув Коббіна у підколінний суглоб. Коббін впав навколішки. Аддаріо Бах докінчив, з розмаху приложивши йому кулаком по нирці, відтак зацідив у скроню. Богатир розтягнувся посеред палуби.

- І що з того, що велетень? – Краснолюд зміряв поглядом решту компанії. – Від цього тільки гучніше падає.

Фіш тримав руку на руків’ї ножа, але прибрав її, коли Аддаріо Бах глянув на нього. Ван Вліт стовбичив, роззявивши рота. Так само, як і капітан Пудлорак й решта команди. Петру Коббін застогнав і відірвав чоло від дощок палуби.

- Лежи, де лежиш, - порадив йому краснолюд. – Не залякаєш мене ані своєю тушею, ані татуюванням зі Стурефорса. Завдавав більшої шкоди ще дужчим за тебе і завсідникам ще страшніших в’язниць. Тож, не намагайся підвестись. Роби те, що маєш, Геральт.

- Якщо у когось є якісь сумніви, - звернувся до решти, - то я і відьмак цієї самої миті рятуємо вам всім життя. Пане капітане, до берега. І шлюпку на воду.

Відьмак спустився сходами трапа, відчинив одні, потім інші дверцята. І завмер. Аддаріо Бах за його спиною вилаявся. Фіш також вилаявся. Ван Вліт зойкнув.

На коці безвладно лежала худа дівчинка зі скляними очима. Була напівгола, від пояса і нижче – повністю оголена, з непристойно розведеними ногами. Її шия була неприродно вивернута. Це виглядало ще більш непристойно.

- Пане Парлагі… - видушив із себе слова ван Вліт. – Що пан… Що пан вдіяв?

Лисий чоловік, який сидів над дівчинкою, лупав на них очима. Поворухнув головою так, ніби не бачив, ніби силувався відшукати місце, звідкіля до нього донісся голос чинбарника.

- Пане Парлагі!

- Кричала… - пробелькотів чоловік, трясучи подвійним підборіддям і дихаючи перегаром. – Почала кричати…

- Пане Парлагі!

- Хотів, щоб замовкла… Тільки хотів, щоб вона замовкла.

- Пан убив її, - засвідчив очевидний факт Фіш. – Пан просто взяв і убив її!

Ван Вліт обома руками вхопився за голову.

- І що тепер?

- Тепер, - коротко пояснив йому краснолюд, - нам точно йобаний гаплик.

*

- Кажу вам, немає жодних причин для хвилювання! – Фіш гепнув кулаком по релінгу. – Ми посеред річки, на плесі. Береги далеко. Якщо, навіть, у чому я дуже сумніваюсь, лисиця йде по нашому сліду, то на воді нам не зможе нічого заподіяти.

- Пане відьмаче? – полохливо скинув поглядом ван Вліт. – Що ви скажете?

- Агуара піде по нашому сліду, - терпляче повторив Геральт. – Це не підлягає жодному сумніву. Якщо щось і викликає сумнів, то це обізнаність пана Фіша, якого, з огляду на все сказане ним, я попросив би прикусити язик. А справи, пане ван Вліт, наразі такі: якби ви звільнили молоду лисицю і залишили її на березі, існував би шанс, що агуара простить нас. Але маємо те, що маємо. І тепер єдиним варіантом порятунку для нас є втеча. Це диво, що агуара не настигла вас раніше; правду кажуть, що дурням щастить. Але не варто й надалі спокушати долю. Піднімайте всі вітрила, капітане. Всі, скільки їх там у вас є.

- Можна, - неквапом промовив Пудлорак, - поставити ще марсель. Вітер сприятливий…

- От коли б тільки… - перервав ван Вліт. – Пане відьмаче? Ви будете нас захищати?

- Буду з вами відвертим, пане ван Вліт. З превеликою охотою облишив би вас. Разом із тим Парлагі, від самої згадки про якого мене починає нудити. Який там внизу залив собі очі над трупом дитини, яку власноруч і вбив.

- Розділяю цю точку зору, - втрутився, споглядаючи у небо, Аддаріо Бах. – Оскільки, тут перефразую слова пана Фіша щодо нелюдів: чим більше шкоди ідіотам, тим більше користі для розумних.

- Облишив би Парлагі та всіх вас на ласку агуари. Але мені забороняє кодекс. Відьмацький кодекс не дозволяє мені діяти за власним бажанням. Не маю права покинути тих, кому загрожує смерть.

- Відьмацька шляхетність! – фиркнув Фіш. – Ніби ніхто з нас не чув про ваші плюгавства! Але думку, що треба хутко накивати п’ятами, підтримую. Підіймай все своє лахміття, Пудлорак, вирулюй на фарватер і чимдуж летимо звідси!

Капітан віддав накази, матроси заметушились навколо такелажу. Сам Пудлорак направився на ніс судна, після хвилинних роздумів Геральт і краснолюд рушили йому вслід. Ван Вліт, Фіш та Коббін сперечались в юті.

- Пане Пудлорак?

- Ага?

- Звідки взялась така назва судна? І такий досить нетиповий галіон? Священики доклали руку до спонсорства?

- Шлюп спустили на воду під назвою «Мелюзина», - знизав плечима капітан. – З галіоном, який пасував до назви і тішив око. Потім змінилось як перше, так і друге. Одні говорили, що все через ті спонсорські гроші. Інші – що новіградські священики постійно звинувачували єгомость ван Вліта в єресі та богохульстві, тож він захотів їм ду… Захотів їм сподобатись.

«Пророк Лобода» розсікав носом хвилі.

- Геральт?

- Що, Аддаріо?

- А ця лисиця… Вірніше, агуара… Якщо вірити тому, що чув, - то може змінювати постать. Може явитись в образі жінки, але може обернутись лисицею. Так само, як вовкулака?

- Інакше. Вовкулаки, ведмідьолаки, щуролаки та інші подібні до них перевертні – це теріантропи, тобто люди, здатні обертатись на звіра. Агуара – антеріон. Це звір, а вірніше, істота, здатна приймати людську подобу.

- А її сили? Чув дивовижні історії… Агуара, нібито, здатна…