Палац княгині фон шруботяг 3 страница

- Це наш тотем. Раз на рік маємо таке свято - лови однорога. Зрештою, їх розплодилося стільки, що можна полювати й частіше. Крім того, вони стають не­безпечними. У них прокидається бажання захопити нашу терени. Траплялися випадки, коли однороги, збившись у табуни, влаштовували полювання на людей.

- Чи ваші однороги чимось відрізняються від тих, які описані в середньовічних бестіяріях?

- Ні, нічим. Вони такі самі, як прийнято їх зображати на гербах - сніжно-біле кінське тіло, що завершується левиним хвостом, і оленячі ноги. З чола, ясна річ, стирчить ріг. Між іншим, опис полювання на однорогів у степах України залишив арабський мандрівець Ахмед Ібн-Фадлан у 922 р. Він писав, що ця тварина менша за верблюда, але вища за бика. Голова її, як у ягняти, хвіст і копита бичачі, тіло, як у мула. А посеред голови один товстий круглий ріг. Коли ця тварина побачить вершника, то мчить до нього, а, на­здогнавши, настромлює вершника рогом, висмикує з сідла

і, підкинувши вгору, ловить знову на ріг доти, доки не заб'є. А коневі нічого не заподіює. Полюють на неї так: вилазять на високі дерева і, коли тварина опиниться між ними, стріляють отруєними стрілами.

- Наскільки мені відомо, однорога полювали винятково задля його чудесного рогу, завдяки якому можна визначити, чи є у вині отрута.

- Авжеж. Я п'ю вино тільки з його рогу.

- Ви боїтеся, що вас отруять?

- Не в цьому справа наразі. Поки що я тільки готуюся до тієї священної хвилини, коли зможу посісти трон України. І саме тоді мені згодиться цей ріг. Бо ж у мене з'явиться чимало ворогів. Але вже зараз я користуюся рогом, аби призвичаїтися тільки до нього і ніколи не брати до рук келиха. Рогом я також торкаюся кожної страви.

- Це так само для того, щоби призвичаїтися?

- Авжеж. Коли я стану королем, то все буду чинити автоматично. Адже день у мене буде розписаний до хвилини. Я буду виголошувати промови, які писатиме для мене Мальва.

- Скажіть, будь ласка, а Мальва... Вона ніколи не бере участі в ловах на однорогів?

- В якості кого? Ловця чи приманки?

- В обох якостях.

- Ловець із Мальви ніякий. Надто залюблена у
природу. Вона навіть протестує проти ловів на однорогів,
вважаючи, що ті перебувають на дуже високому рівні
цивілізації. Але це повна бздура. Я дуже добре знаю
однорогів і вважаю, що вони не мудріші за кроликів. А
от у якості приманки, то одного разу Мальва таки
вирушила з нами. Вона чудово виглядала у своїй білій
льолі, котра розвівалася на вітрі.

- То ви хочете сказати, що Мальва панна?

- На той час безперечно. Я це навіть можу
стверджувати, бо сам переконався у її цноті. Коли
одноріг вийшов із хащів і попростував до неї, звісивши

у покорі голову, ми всі затамували подих. Такого однорога ми ще не бачили. Він був білий як... ні, нема кращого порівняння - як сніг! Сліпучо-білий! Нічого білішого просто не існує. Таким білим міг би бути хіба... хіба сам Господь, якби він явився перед нами. Ми сиділи у засідці і чекали, коли він припаде до її персів, а Мальва почне задкувати до нас. І він таки наблизивсяі до неї і став смоктати її перса, а Мальва, замість того, аби провадити його простісінько у наші руки, щось там почала говорити. Ми не чули ані слова, але якісь неясні звуки долітали з вітром. І раптом... раптом одноріг падає перед нею на коліна. А Мальва сідає верхи, і ось вони вже мчать понад горами. Ми всі заціпеніли. Не знали, що робити. А вони зникли. Ми всю решту дня займалися пошуками Мальви. Ціле щастя, що при цьому таки вполювали якогось однорога, і тота наша виправа не пішла на пси. Коли ж ми повернулися до палацу, Мальва уже нас чекала. Виявляється, той одноріг її завіз додому і не причинив жодної шкоди.

- А чим же вона витлумачила свою поведінку?

- Сказала, що він їй дуже сподобався. їй стало його шкода, і вона сама його підмовила на втечу. Розумієте? Питання тільки в одному - чим вони стільки часу займалися.

- Одноріг і Мальва?

- Авжеж! Від хвилі, коли вона зникла, до хвилі, коли прибула в палац минуло цілих шість годин. За такий час можна багато чого встигнути.

- Наприклад?

- Не провокуйте мене на домисли. Але що може робити панна з однорогом цілих шість годин, як не...

- Як не?

- Я вас просив мене не провокувати. Ми всі дуже любимо Мальву.

- Але ви почали.

- Що я почав⁹

- Ви самі почали говорити про те, що може робити панна з однорогом. І я зрештою уявляю собі це. Я б не міг уявити панну з багаторогом, але з однорогом...

- То ви теж допускаєте, що...

- Ну, це в мене принаймні не викликає огиди. В моїй уяві одноріг - це щось незвичайно граційне, витончене і янгольське.

- Так воно і є. Це на продиво гарні сотворіння. І якщо Леда могла кохатися з лебедем, а донька фінікійського царя Европа з биком, в образі якого постав перед нею Зевс, то чому б Мальва не могла собі цюпцятися з однорогом?

- Отже, вона тоді втратила цноту?

- Є така підозра. Сама вона не зрадила цього ані півсловом, але ж і не погодилася більше відігравати ролю приманки. От що цікаво! Звичайно вона тлу­мачила це іншими причинами. Буцімто після тої пригоди стала вегетаріанкою. І навіть чути не бажає про жодні лови.

- А вам самим не шкода вбивати цих красивих тварин?

- Але ж ми полюємо на них не тільки задля рогів, а й задля смачного м'яса. Раз на рік мусимо скуштувати печеню з однорога. Це щось як кутя на Різдво, розумієте? Водночас це й принесення жертви і шана для тотему. Споживаючи однорога, ми отримуємо великий заряд бадьорости. Це як у дупу вставити пір'їнку. Ніколи не пробували?

- Пір'їнку? Ні.

- Спробуйте. І відчуєте себе орлом. Десь глибоко в душі живе в кожному з нас первінь хижака. І не чотириногого, а крилатого. Ми мали колись крила, але втратили. І все наступне наше існування полягає в намарних пошуках крил. Тому-то у снах ми літаємо й деколи навіть падаємо коміть головою на вибрану жертву.

- Слухайте, а що коли виявиться, що Фрузя не панна?

- Це важко припустити. Ми всі її знаємо як панну. Хіба би...

- Хіба би? - насторожився Бумблякевич. - Тобто ви допускаєте, що може бути й навпаки?

- З жінками ніколи не можна бути певним ні в чому. Жінки неземні сотворіння. Вони панни Місяця. І Місяць керує всіма їхніми вчинками. А нам, земним істотам, не дано збагнути жінку. Є тільки один-єдиний мент, коли перед нами прохиляється куртина таємниці, а точніше маленька шпарка у великій таємниці.

- Справді? І коли саме це стається?

- Ледве, чи це вас утішить. Бо це стається тільки в момент вашого останнього подиху. Саме останнього, а не передостаннього чи третього-п'ятого з кінця. Останній подих! Він відчиняє брами, він розсуває шпарки.

- Звідки вам про це відомо?

- Звідки? З власного досвіду.

- Але свого останнього подиху ви ще не глитнули, нє?

- А от якраз і глитнув. Я мав той останній подих, але доля покерувала так, що я воскрес і живу вдруге. Живу, пам'ятаючи про свій останній подих і про всі дверцята і щілинки, які прочинилися для мене.

- То ви теж осяяні космосом!

- Що? Космосом? Це звучить, як прибитий з-за рогу мішком.

Несподівано князь зупинився, роззирнувся і ско­мандував розсіятися пагорбами. А Фрузя прямувала далі в напрямку галявини, що разом з невеличким озерцем тішила око кроків за триста. Там востаннє зустрічали однорога.

Бумблякевич хутко засапався і, вибравшись на гору сміття, вирішив сісти перепочити. Далеко-далеко, доки очі сягали, звивалися гірські пасма, окремі вершини

сягали хмар і вкриті були снігом. То там, то тут виринали чорні фігурки мисливців, полохаючи птаство і різну кумедну звірину, що її виплекала сміттярка. їхні голоси, звуки ріжків і гавкіт хортів котилися луною, десятикратно повторюючись і гублячись у павутині провулків.

Два барвистих майтелики всілися неподалік і стали паруватися. Бумблякевич, з цікавістю стежачи за їхніми рухами, згадав, як у дитинстві кидав разом з іншими хлопчаками каміння у скліщених песиків. Майтелики хутенько зробили свою справу, спурхнули і відлетіли. Іти вже нікуди не хотілося. Сидячи отак та мугикаючи собі під ніс як^сь нехитру пісеньку, Бумблякевич раптом відчув на собі чийсь погляд.

Великі темні очі дивилися на нього з купи сміття просто під ногами.

- Ти хто? - спитав Бумблякевич і навіть наставив на
них рушницю.

Очі скліпнули, сміття заворушилося в різні боки, і з нього вигулькнула гарненька дівоча голівка.

- Це я, - сказала вона і підморгнула.

- А що ти тут робиш?

- Я - русалка.

- То це правда?

- Що - правда?

- Що в смітті водяться русалки?

- А ти очам уже своїм не віриш? Ти ж мене бачив ще коли тільки зайшов до лябіринту.

- Я думав - ввижається.

- Я за тобою давно спостерігаю, - засміялася русалка і висунулася так, що з'явилися її білі виточені рамена.

- Для чого?

- Просто так. Цікаво. В тобі щось таке є, що привертає увагу. Відразу видно, що ти інтелігентна людина і розумієшся на жіночій вроді.

- Що тут одне з другим має до речі?

- Котре одне і котре друге?

- Те, про що ти щойно говорила.

- А про що я щойно говорила?

- Ти не пам'ятаєш, про що ти мені говорила?

- Ми, русалки, ніколи не пам'ятаємо того, що
говоримо. Кожне слово, яке злетить із наших вуст, мигцем
вивітрюється з голови. Це, між іншим, дуже зручно.
Голова завше залишається вільною для свіжих слів. Якби
усі жінки володіли такою здатністю, ціни б їм не було.

- Але ж ти пам'ятаєш про те, що мене вже бачила, так?

- Побачене запам'ятовується, а сказане ні. То про що ж я говорила?

- Про те, що я інтелігентна людина і розуміюся на жіночій вроді. А я спитав, який тут зв'язок між інте­лігентністю і розуміння жіночої вроди. Мені видається, інтелігентність тут ні до чого. Можна розумітися й не будучи інтелігентом. І навпаки - бути інтелігентом і нічого не розуміти в жінках.

- Це для мене заскладно. Скажу тільки, що з інте­лігентною людиною значно приємніше мати справу. Ви ж напевно і книжки читаєте?

- Звичайно.

- Чи траплялося вам щось цікаве про русалок?

- Ну, скажімо, в Андерсена описана історія про
русалку, яка прагла стати людиною.

- Приблизно так я це собі й уявляла. Хіба люди здатні вигадати щось оригінальніше? Наприклад, історію про людину, яка прагла стати русалкою. Невже вам ніколи не марилося стати водяником і мати у свому роз­порядженні цілий гарем русалок?

- Марилося, - чесно зізнався Бумблякевич.

- А тепер на хвильку уявіть собі, що ви не водяник, а сміттяник, і довкола вас такі чарівні істоти, як я.

Тепер вона вивільнила й руки зі сміття і, випорпавши якогось пощербленого гребінця, заходилася роз­чісувати своє густе волосся, при цьому зиркаючи на

Бумблякевича таким палким поглядом, що він спа­лахнув рум'янцем.

- Ум-м-м... - підморгнула русалка і, стріпнувшись,
вивільнила із сміття білі перса. - Мав би охоту?

Бумблякевич розгубився від такої відвертости й закашлявся.

- Ну, не будь таким тюхтієм! - простягла до нього
руки русалка, і ось уже все її тіло разом зі срібним хвостом
з'явилося на поверхні, а в лусці заграло сонце.

Бумблякевич ковзнув жадібним поглядом вздовж її тіла, уважно обстежив круглий животик, який плавно переходив у хвіст, і ошелешено промимрив:

- А-а... як... е-е... ми... теє... в... куди?..

- В туди! - засміялася русалка і, ставши навкарачки, наставила Бумблякевичу розкішну гепцю - круглу й пухкеньку, мов снігова куля.

Бумблякевич знервовано проковтнув слину і якусь хвилю мовчки милувався цим розкішним витвором натури. На його превелике задоволення, гепця не була замкнена навіки, бо мала під сподом рожеву щілинку, котра спрагло пульсувала і манила до себе так заклично, так гаряче, що Бумблякевичу запаморочилося в голові, і він, уже сливе без пам'яти, заходився розщіпати ширінку.

- Ну... ну... швидше... - благала русалка.

Та щойно Бумблякевич обхопив руками білі півкулі і ось-ось уже мав проникнути всередину, як згори гримнув чийсь гучний оклик:

- Стійте!

Русалка, мов ошпарена, верескнула і щезла в смітті.

Бумблякевич гарячково защепнувся і зірвався на ноги. Одноріг стояв перед ним стрункий і високий, його тонке біле хутро сліпило очі і сонячні промені грали на кожній із його щетинок. Бумблякевич від несподіванки і страху роззявив рота, найбільшу його увагу прикував великий і гострий, ще й закручений гвинтом ріг. Уявив собі, як одноріг нахиляє голову і встромляє рога йому в живіт,

розпанахує кишки, проламує ребра, пробиває спину, а потім підкидає безвільне тіло нещасного Бумблякевича вгору, і летить воно, падає в провалля на випростані руки русалок, у їхній регіт...

- Якби ви спробували її втрати, - промовив одноріг
чистим і дзвінким голосом диктора телевізії, - вона б ураз
замкнула вашого прутня і, як би ви не сіпались, а таки
затягла б у глибини сміття. А там на вас чекали б
виснажливі утіхи, які потихеньку перейшли б у повільну
дистрофію і смерть.

«Боже! Який він розумний!» - це перше, що подумав Бумблякевич.

«Боже! То він ще й розмовляє?» - це друге, що подумав Бумблякевич.

- Вмерти на сміттярці! - витер він піт із чола. - Ні,
цього я б не витримав.

Погляд однорога впав на рушницю, що лежала під ногами.

- Отже, ви один із них.

- Я? Боронь Боже! Я тут взагалі випадково. Оце тільки сьогодні забрів на цю сміттярку, а мене запросили на полювання на ... цього...

- На мене.

- На вас. Здається... Але я тільки гість.

- А рушниця?

- Клянуся вам - я не вмію стріляти. Я ще ніколи не пробував. Мене мали навчити по дорозі, але я відбився від гурту...

- Вони хочуть мене убити, - сумно сказав одноріг.

- Чому ви думаєте, що саме вас? Адже є й інші однороги.

- Так, є... Але вони не вміють говорити. Вони звичайні звірі.

- А ви - ні? Ви ж так само одноріг.

- Ні. Я не одноріг. Я - Господь однорогів. Я - їхній Бог і пророк. Коли мене буде вбито, більше ніхто' вже не

перешкоджатиме полюванню на моїх дітей. Щоб убивати їх безкарно, мусять спочатку вбити мене.

- Чому ж вони досі цього не зробили?

- Бо не знають, хто з однорогів є Богом. Вони вбивають чергового звіра і щоразу думають, що вбили Бога. їдять його, запивають вином і тішаться, що перейшла у них сила Господня разом із м'ясом і кров'ю, серцем і мозком.

- А дозвольте поцікавитися, яким чином ви пере­шкоджаєте їм убивати ваших ... мне-мне... дітей.

- А таким, що я сам убиваю мисливців. Оцим ось рогом.

- О... о... то ви... могли вбити й мене? - пополотнів Бумблякевич, і ноги під ним підломилися.

- Міг би. Але, на щастя, ви спокусилися цією русалкою. І коли я побачив, що ви вже готові її відфайдолити, то здогадався, що ви не місцевий. Усі, хто мешкає тут, добре знають, чим це може скінчитися. І я навіть гадав собі, що й ви не ликом шитий і, замість встромити їй у дучку свого прутня, встромите цівку рушниці.

- Як то - цівку? - злякався Бумблякевич такого садизму.

- Слухайте мене: вставляється цівка і натискається цинґель. Ба-бах! - і з русалки тільки луска лишається. Бо вона - це тільки вода. Вода каналізацій. Каламутна і смердюча.

- Бр-р-р! І як лише я міг на таке відважитися? З першою ліпшою русалкою!

- Бачите, якби ви її прогнали і не спокусилися, то я б упевнений був, що бачу мисливця. І вбив би вас на місці.

- Господи! - вирвалося у Бумблякевича.

- Слухаю?

- То я був на палець від смерти? Хто б подумав, що розшуки Мальви Ланди пов'язані з ризиком для життя!

- Мальви Ланди? - зацікавився одноріг. - Ви шукаєте Мальву?

- Так. Це справжня причина, чому я потрапив на цю кляту сміттярку.

- А дозвольте спитати, чому ви її розшукуєте?

- Я досліджую її творчість.

- Похвально, дуже похвально. Мальва Ланда - це єдина людина, з якою я в дружніх стосунках. Вона виступає на захист однорогів і бореться за наші права.

- О-о, то це з вами вона одного разу чкурнула в невідомому напрямку, зіпсувавши компанії лови?

- Ага, то вам уже розповіли ту історію? Так це було зі мною. Я заговорив до неї, і вона зрозуміла, що я незвичайний звір і довірилася мені.

- Вас не було цілих шість годин. Цікаво, чим ви займалися?

- Не розумію, чому це вас цікавить... А що, є вже якісь думки з цього приводу?

- Є така підозра, що ви кохалися.

- Гм... ніколи б не подумав, що у них така бурхлива фантазія.

- Хіба це неможливо?

- Можливо. Але я не звик обговорювати такі делікатні теми з першим ліпшим знайомим. Ми з Мальвою зосталися друзями й продовжуємо інколи зустрічатися.

- Коли ви бачили її востаннє?

- Щойно.

- Щойно?

- Так, я бачив її зовсім недавно. Вона збирала суниці на галявині. Коли бажаєте, охоче вас завезу на те місце. Сідайте мені на спину.

- Але я... я не вмію їздити верхи...

- І не треба. Досить триматися за мою гриву.
Бумблякевич не знав, що чинити. З одного боку, така

нагода потрапити до Мальви, а з другого - їзда на однорогові, котра може закінчитися дуже сумно.

- Не бійтеся, - спробував його заспокоїти одноріг. - Я
мчатиму якомога обережніше.

- Якщо ви обіцяєте мене не гоцкати... - нарешті
зламався Бумблякевич.

Одноріг вклякнув. Уже закидаючи ногу, Бумблякевич згадав про рушницю:

- А що з рушницею? Сказати, що загубив?

- Та ні. Беріть із собою. Тут у нас є дика звірина. Без рушниці не варто пускатися в мандри.

І ось одноріг уже мчить сміттярськими горами, несучи на спині нашого героя, котрий мертво обіруч вхопився за гриву і, вирячивши нажахані очі, розкритим ротом хапає повітря. Видов'ище було чудне і незрозуміле - чи то наляканого вершника ніс одноріг, а чи то настрашеного до смерти однорога вхопив сміливий вершник. Мабуть, це останнє й спало на думку мисливцям, коли вони несподівано вигулькнули з-за пагорбів, бо Бумблякевич почув вигуки захоплення й заохочення.

- Дивіться, дивіться, який зух!

- Герой! Справжній герой!
Водночас пролунали постріли.

- Пригніться! - гукнув йому одноріг, і Бумблякевич припав
до гриви, відчуваючи, як його серце сповнюється смер­
тельним жахом, а в голові шалелий вихор здіймає куряву
сухої трави разом зі зграєю переляканих птахів і несе, несе...

Постріли лунали усе частіше, от уже чиясь куля влучила однорогові в стегно, і він уже біг, підгинаючи одну ногу. Друга куля вдарила в шию, якраз під руками Бумблякевича, струмінь крови забив джерелом, і Бумблякевич спробував затулити рану долонею, але кров проступала між пальцями, розтікалася цівками, ковзала по білому хутрі і летіла за вітром. Вона була темно-червона, аж чорна, і пара била у ніздрі, запаморочуючи голову.

- Не стріляйте! - гукнув Бум^т^-евич. - Ви ж у мене
вцілите!

- Тримайтеся! - викашляв одноріг і стрибнув із кручі.
Вони ще летіли в повітрі, коли серце однорога спинилося,

і Бумблякевич це відчув. Відчув, що тварина вже мертва, і

зараз, коли вони досягнуть землі, ноги однорога вже не відіб'ються від неї граційно і легко, а зламаються, й тіло важко опаде, підім'явши під себе вершника.

З

Жоден опис не здатен вкластися у ті лічені секунди, за які відбувався останній стрибок однорога. Щойно Бумблякевич відчув смерть свого нового товариша, як зірвав із плеча рушницю, приклав цівку збоку до його грудей, якраз поблизу смертельної рани, і вистрілив. Куля, як він і сподівався, лише ковзнула в густе хутро і не торкнулася тіла, але Бумблякевич театрально змахнув руками, випускаючи рушницю, і весь аж підскочив, вдаючи, наче одноріг здригнувся в конвульсіях. За мить, відбившись ногами від спини, уже летів на м'які перини сміття. Чув тріумфальні вигуки мисливців, і серце його заливала гаряча хвиля щастя.

Хляпнув цілком вдало, але для більшого ефекту зостався лежати непорушно, мовби йому забило тяму і він не годен зібратися докупи.

- Я вбив Бога! - вишептав у сизий вечір неба. І повторив голосніше:

- Я вбив Господа Бога!

І небо прийняло цю вість зі смутком.

Довкола вже вирувало від галасу, трубіння мис­ливських ріжків, гавкоту собак. Сміття під ногами шурхотіло все ближче і ближче. Бумблякевич заплющився і, вичекавши, поки мисливці згурдяться довкола, обережно розплющив повіки.

- Живий! - вирвалося з доброго десятка грудей, і одразу декілька рук підхопило його й допомогло підвестися.

- Герой! От герой! - тішився князь, ляскаючи Бум-блякевича по спині. - Ще нікому так хвацько не вдавалося вполювати однорога. А до того ще й осідлати! Ви що, хотіли його живцем захопити?

- Та ні... то було так... Він пасся собі під горою, а я якраз
сидів на горі. От я й скочив на нього. Стріляти з рушниці я
не вмію... А так, думаю, зажену його, доки не змориться й
не беркицьне. А тут ви якраз нагодилися. Ну, бачу,
застрелите мені мою здобич. Хтось таки поцілив однорогові
в стегно. І тоді я приклав йому цівку до грудей...

Усе це він оповідав так недбало, мовби ціле життя тільки те й робив, що полював на однорогів. Слухачам це невимовно сподобалося і, підхопивши героя на руки, почали підкидати вгору.

- Оце відчайдух! - хитав головою Джавала. - Та ж той одноріг міг вас забити одним ударом.

- Треба було мене вчасно попередити! - засміявся, підморгуючи до Фрузі.

Очі панни горіли якимось жагучим і спраглим вогнем, наче перед нею постав сам бог мисливства Полісун, ураз їй забаглося впасти перед ним долілиць і прохати благо­словення, але стримала себе, відчуваючи, як забурунилася її кров і почало паленіти від сорому обличчя.

Хтось знайшов у купі сміття плетене крісло, Бумблякевича посадили в нього й понесли з піснями і галасом. Позаду на двох дрючках двигали однорога. Цікаві русалки зблискували очима то там, то тут, пірнали й випірнали, супроводжуючи процесію. А герой наш не тямився від щастя, озираючи згори усе довкола, як вінценосний Цезар. Гончаки радісно дзявкали, а мисливські ріжки дзвеніли у вухах так пронизливо, що в промені півмилі усеньке птаство скуйовджено шугало у небо і клубочилося у вечоровій синяві.

БУМБЛЯКЕВИЧ ВТРАЧАЄ ЦНОТУ

І княгиня, і Транквіліон, почувши розповідь про подвиг

Бумблякевича, не могли надивуватися його хоробрості.

- Це надзвичайно! - хитав головою Пупс. - Щоб ви! І

такий подвиг! Я за все своє життя! Нічого подібного! А ви! Прийшов, побачив, переміг! Дайте вашу руку! Я мушу це оспівати! Я сьогодні вночі напишу поему!

- Ах, дайте нашому гостеві спокій, - сказала княгиня. - Мав сьогодні стільки переживань, що мусить тепер відпочити. Завтра на бенкеті йому доведеться ще не раз похизуватися своїм геройським учинком. А зараз, панно Фрузю, запровадьте пана Бумблякевича до його покою.

Панна Фрузя почервоніла ще дужче, а її високі перса знялися ще вище й завмерли у затамованому подиху. А вже ведучи гостя сходами, вона щокроку якось так нервово здригалася, мовби її хтось шпигав у дупцю видельцем. Що пан Бумблякевич нічого такого не робив, то само собою розуміється, але як же йому було дивитися на ці подригування, від яких тілом панни Фрузі про­кочувалися бурхливі хвилі, а з потаємних глибин незвіданої душі виривалися ледь чутні зойки.

Бумблякевич наставив вуха і прикипів очима до збуреної сідниці - чи не з неї часом добуваються оті підозрілі позойкування, що схожі водночас на сковичання роздушеного курчати і на легенький елегантний «пу-у-укс» після тарелі квасолі? Останнє мало б супроводжуватися й специфічним запахом, але скільки Бумблякевич не шморгав носом, нічого подібного не вловив, ба навпаки - панна Фрузя полишала по собі лише запах рожі. А панна, котра пукає рожею, могла стати вершиною мрій Бумблякевича.

Покій вразив своїм виглядом: здавалося, все тут хтось попересовував з місця на місце, і то щойно. Покій був аж надто великий, але вщент захаращений різною старою рудерою. Тут стояло широке ліжко з пухкими подушками, велетенська шафа дуже похмурої барви, нічний столик із часописами, крісло-гойдалка, ни­зенький кривоногий пуфик, дзеркало з масивними тумбами, креденс із посудом, круглий дубовий столяка з чотирма височенними кріслами, на спинках яких було

вирізано серця. А ще - чорний лиснючий фортеп'ян і, нарешті, цілий кут займала викладена з рожевої в квіточки кахлі грубка.

- Ого, скільки тут всього! - похитав головою
Бумблякевич.

- Усі умови для життя, - відказала Фрузя і заходилася
стелити постіль.

І знову Бумблякевич був змушений спостерігати за цим незрозумілим пересмикуванням її тіла, і от, коли він урешті вже наважився запитати, що се мало значити, панна Фрузя раптом упала спиною на ліжко і почала стогнати так, наче б хтось добрався до її ерогенних зон. Бумблякевич витріщив очі й не знав, що має чинити. Поза панночки була просто брутальна - ноги розкарячені, перса випнуті, голова закинута назад, очі в стелю, і все це разом здригалося, звивалося, тремтіло і підскакувало, наче шкварка на пательні.

- О-о-о-ой... у-у-у-умм... не можу... о-о-о-ой... ну... ну...
умм... так! так! так!., бери мене - бери мене - бери мене...
о-о-о-ой...

Фрузя завивала і виробляла язиком такі штуки, що Бумблякевич несвідомо й собі язика висолопив, а в штанах почув виразне пожвавлення.

- Що з вами, панно Фрузю? Може, вам чимось
допомогти? Може, у вас падачка, га? То скажіть...

Витер піт із чола і підступив ближче. Панна дійшла апогею й безсило впала на постіль. Лежала тепер нерухомо і тільки голосно посапувала. Бумблякевич сів коло неї і зацікавлено стежив. Панна заплющилася, і тільки зім'ята постіль свідчила про недавній екстаз.

- Вам зле? - насмілився сколошкати мертву тишу.

- Мені? - перепитала, мовби крізь сон, Фрузя. - Та що ви? Ніколи мені не було так добре, як зараз. Я зазнала нечуваної розкоші.

- Розкоші? Якої розкоші? З ким?

- З ним.

Бумблякевич про всякий випадок оглянув покій, але не виявивши більше жодної живої душі, спитав:

- А не буде це з мого боку нескромністю поцікавитися,
про кого мова?

Фрузя нарешті розплющила очі і всміхнулася.

- Він - це... Ні, краще я вам покажу.

Покоївка сіла в ліжку і, пірнувши рукою під спідницю, витягла невеличкий волосяний клубочок, що зблиснув сп'янілими очима і реготнув, мов навіжений:

-І-хі-хі-хі-хі! І-хі-хі-хі-хі! І-хі-хі-хі-хі!

Бумблякевич одразу впізнав клака.

Здавалося, тепер від Фрузі до клака перейшла непоборна сила трансу, він ледве не розривався на частини в якомусь епілептичному шоку, не перестаючи при цьому реготати, мов навіжений, трястися і під­стрибувати.

- Бідачка! - пожаліла його Фрузя. - Дістав конвульсій.
Мусить тепер охолонути.

І справді, коли вона опустила клака у вазу з водою, той заспокоївся, ліг собі тихо на дно і заплющив очі.

- То, виходить, ви зазнаєте розкоші зі звичайним клаком?

- А що, хіба не можна з клаком? Одна панія, приміром, кохалася навіть з однорогом.

- Ну, добре, але як вам вдається кохатися з клаком? У нього ж бо не видно ані прутня, ані рогу!

- А ви дуже допитливий, пане Бумблякевич! -
хихикнула Фрузя. - Але, як по правді, то мені дуже
хочеться вам про це оповісти. Чомусь саме вам. Це мене
збуджує. Зараз я вам оповідатиму, а ви покладіть мені
руку ось тут.

Бумблякевич сів біля Фрузі й поклав руку межи двох пагорбів на її грудях. Але Фрузю це не задовольнило.

- О, пане Бумблякевич, мусите вибрати котресь одне
персо, інакше я не зможу зосередитися.

Бумблякевич вибрав те, що було ближче до нього, і

відчув увесь жар, який клекотів у Фрузиних грудях. Здавалося, там скипала розпечена лава Етни.

- Отже, це відбувається так. Я пускаю клака собі під
спідницю... а він неквапом, посувом лізе по стегні усе
вище, і вище, і вище, але дуже потиху, так, що я поволі
починаю тремтіти... все в мені у цю мить здригається і
сіпається, кожна найменша частиночка мого тіла зачинає
тремтіти... а він тим часом добирається до моєї потаємної
потаємности, до моєї святенної святенности, до моєї
невтішної невтішности, до моєї лелійної лелійности, до
моєї непорочної непорочности і легенько-легесенько-
легосюнінько, ледве-ледве легітно лоскоче... О, се мов
подих вітру з-над Коралового моря! Трепетання пальм!
Доторк місячного променя!.. А він усе тісніше й тісніше
припадає до мого лона, й воно починає відчинятися йому
навстріч, мов Брама Раю для праведника... І каже лоно:
увійди, праведнику, хай воздається тобі за труди і мислі
твої, припади устами і надпий вічности... І тоді заграє
джерело кастальське, і спінені хвилі побіжать його
зустрічати, бо приходить той, хто відчиняє брами... І він
входить туди, де його очікувано, де все аж пашить
любов'ю і жагою...

Фрузя замовкає, заплющивши очі, і Бумблякевич чує, як під його рукою наливається небесними соками пружне персо, аж лячно стає, що тільки-но стиснеш необережно, і бризне воно відразу на всі боки...

- Перепрошую, - порушив мовчанку, - хтів би-м
запитати лише о їдну дрібничку... Чи панна перед тим, як
впустити клака, стягає майточки?

Боже мій, що сталося у цю хвилину! Панна Фрузя скрикнула і, заховавши обличчя в долоні, важко заридала: