Обтяжені хронологічним компонентом колізії між положеннями законодавства, що текстуально закріплюють сумісні правові норми, сфери дії яких частково співпадають

Обтяжені хронологічним компонентом колізії між положеннями законодавства, які текстуально закріплюють сумісні правові норми одного й того ж ієрархічного рівня, прийнятими різного часу, і сфери дії яких частково співпадають, вирішуються за допомогою висновку від протилежного. При цьому правова норма, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із положення, що встановлене раніше прийнятим нормативно-правовим актом, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, що текстуально закріплена в пізніше прийнятому акті законодавства, А правова норма, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із правової норми, текстуально закріпленої в пізніше прийнятому акті законодавства, застосовується переважно перед правовою нормою, яка текстуально закріплена в раніше прийнятому акті законодавства.

1. Частково співпадали сфери дії правової норми, яка текстуально закріплена в ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру» і відповідно до якої адвокат має право «запитувати та отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об’єднань», і правової норми, яка текстуально закріплена в ст. 28 раніше чинного Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень». Первісна редакція цього Закону допускала можливість надання відповідних відомостей «лише» особам, зазначеним у цьому Законі. Крім того, первісна редакція цієї статті встановлювала, що до приведення у відповідність із цим Законом раніше прийняті нормативно-правові акти застосовуються в частині, в якій вони не суперечать цьому Закону. Оскільки раніше чинний Закон «Про адвокатуру» було прийнято раніше, то не виникало сумнівів, що цей Закон не може застосовуватись усупереч Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень». За таких умов інформація із Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обмежень на запити адвокатів не видавалась.

11 лютого 2010 р. була прийнята нова редакція Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», із ст. 28 якої було виключено слово «лише» (в положенні про коло осіб, що мають право на отримання інформації із зазначеного вище Державного реєстру), а із заключних положень цього Закону — застереження про застосування раніше прийнятих нормативно-правових актів лише в частині, в якій вони не суперечать цьому Закону. Виниканні питання про те, як тепер мала вирішуватись колізія між Законом «Про адвокатуру» і Законом «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Застосувати з цією мстою правило про переважне застосування спеціальної правової норми було неможливо, оскільки правові норми, про які йдеться, не співвідносились як спеціальна і загальна. Гіпотеза норми, що формулювалась у ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру», виходила за межі гіпотези норми, що формулюється в ч. 2 ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», бо поширювала право адвокатів отримувати документи та їх копії без обмеження їх кола і кола юридичних осіб, що зобов'язані видавати документи та їх копії. У свою чергу правова норма, що формулюється в ч. 2 ст. 28 Закону «Про державну реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень» поширюється на осіб, що зазначені у цій частині, тобто гіпотеза цієї правової норми виходить за межі гіпотези правової норми, яка встановлена статтею 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру».

Колізія між цими двома правовими нормами мала вирішуватись на користь правової норми, що встановлена Законом «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» з урахування наступного. Правові норми, які текстуально закріплені в законодавчих положеннях, про які йдеться, є сумісними за змістом диспозиції. Сфера дії цих правових норм у частині, у якій вони визначаються об’єктом правовідносин (видами інформації), співвідносяться як рід (інформація, про яку йдеться у ст. 6 Закону «Про адвокатуру») і вид (інформація, про яку йдеться у ст. 6 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень). Але це не дає підстав для твердження про те, що ці конкуруючі правові норми співвідносяться як загальна і спеціальна, бо сфери дії цих правових норм визначається також колом суб'єктів, на яких їх дія поширюється. Ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру» поширювалась на правовідносини між адвокатами, з одного боку, і підприємствами, установами, організаціями, об’єднаннями, - з іншого. Ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» поширюється на правовідносини між органами, що здійснюють державну реєстрацію, та особами, що перелічені у цій статті. Отже, ці сфери за критерієм кола суб’єктів є різними, і не співпадають у будь-який частині. Проте для вибору способу вирішення колізії між правовою нормою, що текстуально була закріплена в ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру», і правовою нормою, що текстуально закріплена в ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», достатньо того, що сфери дії цих правових норм співпадають лише частково (у частині інформації, що міститься у згаданому Державному реєстрі), а в решті сфера дії кожної із тих правових норм виходить за межі дії іншої конкуруючої норми.

Для вирішення практичного аспекту колізії між правовими нормами, про які йдеться (таким є питання про право адвокатів запитувати і отримувати інформацію із Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обтяжень), із ч. 2 ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» слід зробити висновок від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, відповідно до якої інші, ніж зазначені в цій статті, особи не мають права на одержання інформації із названого вище Державного реєстру. Це - правова норма, що встановлена пізніше, ніж правова норма, текстуально закріплена в ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру». У ній виражена пізніше сформована законодавцем його воля. Відтак правова норма, що логічно закріплена в ч. 2 ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, підлягала переважному застосуванню перед правовою нормою, текстуально закріпленою в ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру».

5 липня 2012 р. було прийнято Закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». П. 1 ч. 1 ст. 20 цього Закону надає адвокатам право завертатись з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань. Ця права норма підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, яка закріплена в ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав ті нерухоме майно та їх обтяжень», виявляється чи допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої іншим особам, крім перелічених у цій статті, інформація із Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обтяжень не повинна видаватись. Правова норма, що встановлена п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону «Про адвокатуру і адвокатську щільність», підлягає переважному застосуванню за двома критеріями: 1) хронологічним; 2) за критерієм переваги текстуально закріпленої правової норми перед правовою нормою, яка логічно закріплена и положенні акта законодавства, що не містить слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

2. Сумісними є також правові норми, що текстуально закріплені ч. і в ст. 284, ч. З ст. 293 ГК, з одного боку, і ч. 1 ст. 10, ч. З ст. 26 Закону «Про оренду державного і комунального майна». Сфери дії кожної із перших двох правових норм частково співпадають із сферою дії конкуруючих правових норм. А колізії між ними вирішуються і урахуванням наступного.

У ч. 1 ст. 284 ГК («істотними умовами договору оренди є: об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); і строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; підновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу») визначаються істотні умови господарського договору оренди. У ч. 1 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» визначаються істотні умови договору оренди державного і комунального майна («істотними умовами договору оренди є: об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань, якщо їх нарахування передбачено законодавством; відновлення орендованого майна га умови його повернення; виконання зобов’язань; забезпечення виконання зобов’язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об'єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем відданого ним в оренду майна; обов’язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна»). Сфери дії текстуально закріплених у цих законодавчих положеннях правових норм частково співпадають: одна із них поширюється на всі господарські договори оренди, у тому числі і на господарські договори оренди державного і комунального майна, але не поширюється на договори оренди, що не є господарськими, у тому числі не поширюється на договори оренди державного і комунального майна, в яких орендарями є особи, що не є суб'єктами господарювання. Друга із цих правових норм поширюється тільки на договори оренди державного і комунального майна, але орендарями за такими договорами можуть бути не тільки суб'єкти господарювання, а й інші учасники цивільних відносин. Диспозиції цих правових норм дещо відрізняються, але є сумісними.

Колізія між цими правовими нормами вирішується за допомогою висновку від протилежного із ч. 1 ст. 284 ГК, що встановлює більш вузьку диспозицію, ніж диспозиція правової норми, яка текстуально закріплена в ч. 1 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна». У такий спосіб виявляється правова норма, відповідно до якої інші умови не є істотними для господарського договору оренди, у тому числі оренди державного і комунального майна. Ця правова норма встановлена пізніше прийнятим законодавчим актом. Вона є несумісною з правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 1 ст. 10 названого вище Закону. Отже, відсутність у Господарському договорі оренди державного і комунального майна умов, які не визнаються істотними статтею 284 ГК, але визнаються істотними статтею 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» не є підставою для висновку про те, що господарський договір оренди державного і комунального-майна є неукладеним.

Подібно до цього вирішується і колізія між правовими нормами, текстуально закріпленими в ч. З ст. 293 ГК («договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу») і в ч. 3 ст. 26 Закону «Про оренду державного і комунального майна» («договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов’язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України»), Із ч. 3 ст. 293 ГК слід зробити висновок від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, згідно з якої з інших підстав, ніж передбачені цим законодавчим положенням, у тому числі з підстави, встановленої ч. 3 ст. 20 названого закону, договір оренди державного і комунального майна може бути достроково розірваним. Ця правова норма є несумісною з правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 3 ст. 26 Закону «Про оренду державного і комунального майна», і підлягає переважному застосуванню до господарських договорів оренди державного і комунального майна за хронологічним критерієм вирішення юридичних колізій. Отже, господарський договір оренди державного і комунального майна не може бути достроково розірваний з підстави, передбаченої ч. 3 ст. 26 названого вище Закону.

ОБТЯЖЕНІ ХРОНОЛОГІЧНИМ КОМПОНЕНТОМ КОЛІЗІЇ МІЖ ЗАГАЛЬНИМИ І СПЕЦІАЛЬНИМИ ПРАВОВИМИ НОРМАМИ, ОДНА ІЗ ЯКИХ ЗАКРІПЛЕНА ТЕКСТУАЛЬНО, А ІНША ЗАКРІПЛЕНА ЛОГІЧНО І ВИЯВЛЯЄТЬСЯ ПРИ ТЛУМАЧЕННІ З ДОПОМОГОЮ ВИСНОВКУ ВІД ПРОТИЛЕЖНОГО

Якщо сфера дії однієї текстуально закріпленої правової норми, що встановлена раніше, і сфера дії іншої текстуально закріпленої правової норми, встановленої пізніше, співвідносяться як рід і вид (тобто перша із цих правових норм є загальною, а інша - спеціальною), а диспозиції цих норм є різними, але сумісними, то застосування кожної із цих правових норм не може виключити застосування іншої. У той же час за допомогою висновку від протилежного із диспозиції кожної із цих правових норм виявляються логічно закріплені правові норми, що є несумісними з конкуруючими правовими нормами. Правова норма, виявлена за допомогою висновку від протилежного із диспозиції загальної текстуально закріпленої правової норми, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, що є спеціальною, текстуально закріпленою, незалежно від часу встановлення цих правових норм. Правова норма, що виявлена за допомогою висновку від протилежного із текстуально закріпленої спеціальної правової норми, що встановлена раніше, не виключає застосування пізніше встановленої загальної текстуально закріпленої правової норми. Правова норма, що виявлена за допомогою висновку від протилежного із текстуально закріпленої спеціальної правової норми, встановленої пізніше, виключає застосування раніше встановленої текстуально закріпленої загальної правової норми.

1. Колізія між ч. 2 ст. 785 ЦК («якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення») і ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі» («уразі невиконання орендарем обов’язку щодо умов повернення орендодавцеві земельної ділянки орендар зобов’язаний відшкодувати орендодавцю завдані збитки») за допомогою інтуїтивного чи органолептичного тлумачення узагалі не може бути однаково вирішена двома чи декількома фахівцями. За допомогою наведеного вище правила вона вирішується однозначно. Отже, із загальної правової норми, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 785 ЦК, за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно якої невиконання наймачем обов'язку щодо повернення речі (предмета договору найму) не тягне інших цивільно-правових наслідків, ніж ті, що передбачені ч. 2 ст. 785 ЦК. Але це - правова норма, що є загальною (бо поширюється на будь-які зобов'язання найму, у тому числі і найму (оренди) землі) і встановленою раніше (порівняно з правовою нормою, що встановлена ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі»). До того ж вона закріплена тільки логічно і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Тому вона не може виключити застосування спеціальної норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі». Отже, прострочення повернення земельної ділянки у зв’язку з закінченням строку її оренди тягне обов'язок орендаря відшкодувати збитки, завдані орендодавцю.

У той же час за допомогою висновку від протилежного із ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі» виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої прострочення повернення земельної ділянки після закінчення строку договору оренди не тягне інших правових наслідків, крім тих, що передбачені цим законодавчим положенням. Отже, згідно цієї правової норми прострочення повернення орендарем земельної ділянки не підлягає застосування загальної правової норми, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 785 ЦК. Це - пізніше виражена воля законодавця, тому правова норма, в якій ця воля виражена, підлягає застосуванню, не дивлячись на те, що ця норма лише логічно закріплена в ч. 2 ст. 44 Закону «Про оренду землі» і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

Якби ж хронологічна послідовність прийняття Цивільною кодексу і Закону «Про оренду землі» була протилежною, то і ця колізія вирішувалась би у протилежній спосіб. У такому випадку не було б логічних підстав для того, щоб правова норма, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі» і виявлятися при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, виключала застосування до відносин щодо оренди землі ч. 2 ст. 785 ЦК. Так, раніше встановлена спеціальна норма виключає застосування пізніше встановленої несумісної з неї загальної правової норми. Але ж це стосується тільки тієї раніше встановленої спеціальної норми, яка закріплена текстуально, і не стосується правової норми, що закріплена лише логічно і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

2. У такий же спосіб вирішується колізія між ст. 10 і ст. 11 Закону «Про житлово-комунальні послуги», відповідно до якої «споживач зобов’язаний ... уразі несвоєчасного здійсненим платежів на житлово-комунальні послуги сплачувати пеню у встановлених законом чи договором розмірах», і ч. 2 ст. 625 ЦК («боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленою індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений поговором або законом»), У цих законодавчих положеннями текстуально закріплюються відповідно спеціальна і загальна правові норми. Правова норма, закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 названого Закону, спеціальною, бо сфера її дії не виходить за межі сфери дії ч. 2 ст. 625 ЦК. Ці дві текстуально закріплені правові норми є сумісними, бо диспозиція кожної із них не перешкоджає застосуванню диспозиції іншої правової норми. У той же час із диспозиції кожної із цих правових норм за допомогою висновку від протилежного виявляються правові норми, що є несумісними з відповідними правовими нормами, що текстуально закріплені в цих законодавчих положеннях.