Меморіальна дошка в м. Житомирі

Григорій Федорович Грінько

(З 1919 року член Української комуністичної партії (боротьбистів). Пізніше як представник ЦК боротьбистів, входив до вищих органів УСРР — Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК), Всеукраїнського ревкому.

З 1920 року — член КП(б)У.

1920–1923 роки - народний комісар освіти УСРР.

1923–1924 роки — голова Держплану УСРР.

З серпня 1924 до липня 1925 року був головою Київського губернського виконкому, водночас — головою Київської міської ради. Під час його правління відбулася адміністративно-територіальна реформа, і на частині колишньої Київської губернії створили Київську округу.

З 1925 року — на різних посадах в уряді СРСР.

1930–1937 роки — народний комісар фінансів СРСР.

1937 рік — заарештований у справі так званого правотроцькистського блоку, 1938 року розстріляний).

Олександр Якович Шумський

(З весни 1919 до 1920 рр. входив до Української партії комуністів. Після розпуску партії разом з іншими укапістами ввійшов до складу КП(б)У й був обраний членом ЦК. Належав до партійної групи, яка вимагала усамостійнити КП(б)У від Російської Комуністичної партії. Виступав за те, щоб КП(б)У підтримувала зв'язки з РКП лише через Комуністичний Інтернаціонал.

У 1919 р.— нарком освіти в українському радянському уряді Християна Раковського, 1920 — нарком внутрішніх справ, 1921 рр. — представник УСРР у Польщі.

Після повернення в Україну в 1923-24 рр. був редактором журналу «Червоний шлях», «Радянська освіта», керував відділом агітації та пропаганди КП(б)У.

З вересня 1924 по лютий 1927 р.— нарком освіти УСРР, активно проводив політику українізації. Дослідниця Віра Шмиговська вказує, що в часи війни, нарком «прагнув одноосібно контролювати Академію [ВУАН]» і далі: «Обурений тим, що влада вислизає з його рук, Шумський доклав чимало зусиль, аби декрет про видавання охоронних грамот^[2] ученим було переглянуто. Він стверджував, що ставлення науковців до радянської влади не можна назвати лояльним. Вони, мовляв, узагалі більше займаються політикою, ніж науковою роботою»^[3].

Під час зустрічі з Йосифом Сталіним у жовтні 1925 р. поставив питання про усунення Лазаря Кагановича з посади генсека ЦК КП(б)У та заміщення його на Власа Чубаря. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 року Сталін поклав на Шумського відповідальність за поширення антиросійських настроїв в Україні. З іменем Шумського був пов'язаний національний ухил — «шумськізм». Під тиском розгорнутої проти нього політичної кампанії на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У визнав «помилковість» своєї позиції. Звільнений з посади наркома освіти 1927 року й висланий до Москви на другорядну роботу в профспілці. Справа усунення Шумського гостро обговорювалась у Комуністичній партії Західної України, що призвело до її розламу на «шумськістів» та прихильників сталінської позиції).

Заарештований 13 травня 1933 року за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО) — підпільної організації, яка нібито складалася з колишніх членів КПЗУ («шумськістів») і готувала антирадянське збройне повстання (насправді така організація не існувала й була сфабрикована ОДПУ). Засуджений до 10-річного ув'язнення у виправно-трудовому таборі.

У 1933–1935 рр. перебував на Соловках. Неодноразово звертався з апеляціями щодо своєї справи до керівних організацій і окремих керівників, зокрема до Сталіна. У грудні 1935 р. тюремне ув'язнення замінили на заслання в Красноярськ. У відповідь на цю ухвалу розпочав голодування, домагаючись повної реабілітації.

9 жовтня 1937 р. тяжко хворого Шумського знову заарештували у зв'язку зі справою боротьбистів. У листопаді 1939 р. справу через хворобу й відсутність матеріалів, які б свідчили проти нього, було припинено. У роки війни далі домагався реабілітації. Після закінчення терміну заслання (13 травня 1943 р.) через хворобу змушений залишитися у Красноярську. Працював над монографією «Малороси», текст якої знищив у липні 1946 р., прийнявши рішення про самогубство (про це рішення повідомив в особистому листі до Сталіна). Однак спроба самовбивства виявилася невдалою.

Вбитий Судоплатовим та Майрановським, за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича по дорозі з Саратова до Києва.

Меморіальна дошка в м. Житомирі