Лекція 43. Релігійно-традиційний тип правової системи

Вельми значні особливості порівняно з романо-германською та англо-американською правовими системами мають правові системи, що входять до сім'ї релігійно-традиційного права.

Сім'я релігійно-традиційного права охоплює релігійні правові системи, засновані на будь-якому віровченні, і традиційні правові системи, засновані на звичаєвому праві.

До релігійних правових систем належать: мусульманське, ка­нонічне, індуське, іудейське право; до традиційних — японське, далекосхідне і звичаєве право окремих держав Африки, Азії, Океанії. Загальною ознакою для них є те, що всі вони функ­ціонують нарівні з національним правом окремих держав, а ступінь впливу на суспільство залежить від їх авторитету серед населення.

Мусульманське право являє собою правила поведінки при­бічників ісламу, основний зміст яких становлять зобов'язання щодо Аллаха¹ та інших мусульман, а також санкції за їх пору­шення. Джерелами мусуль­манського права є Коран, сунна, іджма та кійас.

Коран (арабською — “аль-Куран”, що означає “читати вго­лос речитативом, декламувати”) за віровченням ісламу, — книга нестворена, вона — саме слово Аллаха, складається із 114 глав різної довжини, кожна з яких має назву сура. Кожна сура Кора­ну складається із аятів (віршів). За мусульманською традицією одкровення передавалися Аллахом його посланнику пророку Мухаммеду через ангела (“святого Духа”) приблизно у 610-632 роках²(² Мухаммед помер у 632 році),

а їх запис вівся протягом наступних десятиліть.

Нарівні з релігійно-моральними положеннями приблизно в 300 віршах Корану подані установи нормативно-юридичного ха­рактеру.

Сунна — збірник переказів (хадісів), у яких йдеться про жит­тя пророка Мухаммеда, розповідається про його вчинки та наво­дяться висловлювання, що є свого роду дороговказом у житті для віруючого. І тільки близько 500 хадісів можуть бути віднесеними до норм — правил поведінки в правовому розумінні.

Іджма (доктрина мусульманського права) — це єдина думка, якої досягли вчені всіх або ж однієї юридичної школи з питань ісламу і обов'язків правовірних. Звернувшись до Корану та сунни, мусульманські судді (каді) не завжди могли пристосувати їх по­ложення до розгляду конкретних справ. Тому, починаючи з VIII століття, функцію тлумачення перших двох джерел почали здійснювати правові школи тлумачення, що зробило доктрину провідним джерелом права. При цьому судді втратили право пря­мо посилатися на Коран та сунну, а були зобов'язані застосову­вати норми в інтерпретації певної правової школи тлумачення.

Кійас (метод міркування за аналогією) — застосування поло­жень, сформульованих у Корані, сунні та іджмі, для розгляду подібних та аналогічних випадків.

Таке узгоджене об'єднання різних джерел дістало назву сис­теми “чотирьох корінь” ісламського права.

Канонічне право в християнській релігії є сукупністю право­вих рішень (канонів), установлених, головним чином, на всесвіт­ніх та деяких інших церковних соборах. У католицькій церкві ка­нонічне право вміщує також постанови римських пап. Слово “ка­нон” у перекладі з грецької означає “норма”, “міра”, “стандарт”. Найбільш ранніми канонами є правила нового Заповіту. Розріз­нені норми різних єпархій, декретів пап були систематизовані у Зводі канонічного права 1582 року (Corpus juris canonici). Аж до XX століття ніяких інших кодифікацій канонічного права не відбувалося, воно лише інтерпретувалося каноністами. Поширен­ня в Західній Європі Кодексу Наполеона стало імпульсом до про­ведення кодифікації канонічного права з 1904 по 1918 рік, який залишався основним правом римської католицької церкви до 1983 року, коли був введений новий Кодекс.

Такі норми не повністю правові — скоріше це гібридна право­ва система, оскільки вона охоплює як корпоративні, так і мо­ральні регулятори. Як правові норми корпоративне право можна розглядати тією мірою, якою воно визнається обов'язковим у тій чи іншій державі (наприклад, абсолютна теократична монархія Ватикану).

Індуське право є одним з найбільш стародавніх і оригінальних у світі. Ряд положень індійського збірника Веди (II тисячоліття

до н. е.) можна витлумачити як правила поведінки загального ха­рактеру. Подолавши віки, традиційні норми стародавнього та се­редньовічного права — веди, смрити, дхармашастр та інші, зали­шилися складовою частиною внутрішньодержавного права Індії. Індуське право поширюється на осіб, які сповідують індуїзм не­залежно від місця проживання. Зараз у світі налічується близько 300-350 мільйонів індусів, які мешкають переважно в Індії. Жи­вуть вони також у Пакистані, Бірмі, Сінгапурі, Малайзії та дер­жавах Східної Африки. Характерними ознаками індуського права є:

персональний характер правової системи, оскільки вона за­стосовується лише до індусів (за народженням, релігією) та до навернутих до індуїзму (мається на увазі, що в разі переїзду індус везе право з собою);

поширення на означені категорії відносин: внутрішньосімейні, кастові, відносини землекористування, договірного права, права власності;

відносна незалежність від інших правових систем (англійсько­го, мусульманського права), що свідчить про високий рівень пра­вової культури;

наявність жорстких правил станово-кастової організації, за якою члени кожної касти — брахмани (священослужбовці), кшатрії (військові), вайшиї (торговці) та шудри (слуги і ремісни­ки) мають власну систему прав і обов'язків, власну мораль, рівень пізнання істини;

тісний зв'язок з індуїзмом релігійно-філософської і соціаль­но-етичної систем, заснованих на віротерпінні, релігійних дог­мах, норми яких не мають уніфікованого характеру, а церква — ієрархічної організації;

здатність до адаптації в умовах постійних соціально-економічних і політичних змін;

включення до сфери дії індуського права представників неор-тодоксальних релігійних общин, сектантських груп (лингаяти, ар'я-самаджисти, джайли, будисти, сікхі та ін.);

різноманітність джерел права: веди — священні книги, ідейні засади індуського права; смрити — правові трактати, що комен­тують веди; збірники висловлювань індійських авторитетів; зви­чаї — правила поведінки доброчесних, розсудливих людей.

Іудейське право (єврейське право) виникло понад три тисячоліття тому, розвивалося і зберігалося як право єврей­ського народу незалежно від того, була державність у євреїв чи не було її. Цьому процесу сприяла наявність внутрішньої автономії єв­рейських общин — їм дозволялося мати органи самоврядування і власні судові заклади. Іудейське право являє собою нормативну ча­стину Усного Вчення — Талмуда. Воно включає також Агаду — ста­родавні сказання та легенди, вислови мудреців, повчальні історії. Спочатку законодавчі положення передавались усно із покоління в покоління і аж у V столітті були зафіксовані в письмовій формі.

Іудейське право регулює цивільні, сімейні, трудові і криміна­льно-правові відносини. Його головною відмінною ознакою є релігійно-національний характер: додержання релігійних наказів так само обов'язкове для євреїв, як і додержання юридичних за­конів іудаїзму. При цьому право постійно вдосконалювалось ви­нятково представниками європейської юридичної думки, що відрізняє його від інших релігійно-традиційних правових систем.

Іудейське право забороняє євреям звертатися до неєврейських судових інстанцій, хоча презюмується, що законів держави слід обов'язково дотримуватися. Ця заборона не стосується звернень до державних судів після створення Ізраїлю.