Діяльність Центральної Ради навесні 1918 р.
В Україні формально була відновлена влада Центральної Ради. Центральна Рада припинила чинність постанов і розпоряджень радянського уряду України, відновила в губерніях і повітах владу своїх комісарів, у волостях і селах – волосних і сільських управ. У містах почали діяти військові коменданти Центральної Ради. Але фактично владу здійснювали не органи та представники Центральної Ради, а командування німецьких і австро-угорських військ. Центральна Рада, повернувшись до Києва, заявляла, що вона міцно стоїть і стоятиме за ті соціальні та демократичні гасла, які були проголошені Третім і Четвертим Універсалами, буде проводити соціалізацію землі, встановить 8-годинний робочий день, державний контроль над банками й ін. Центральна Рада оголосила про свій намір скликати 12 травня 1918 р. Українські Установчі збори, які мали схвалити її політику, зокрема ідею соціалізації землі. Підтверджувалась законність виборів, проведених наприкінці 1917 - на початку 1918 р. Але Центральна Рада, проголошуючи курс на демократичні і навіть соціалістичні перетворення, не зважала на докорінну зміну становища України. В умовах окупації, користуючись підтримкою командування німецької й австро-угорської армій, колишні власники перейшли в наступ і вимагали негайного та повного відновлення їх власності на землю, фабрики, заводи, банки, відшкодування збитків, завданих їм за радянської влади. Оскільки Центральна Рада не виявляла бажання виконати вимоги буржуазії і землевласників, вони вважали необхідним замінити її іншим урядом. Про це у квітні відкрито заявили збори земельних власників, підприємців і купців у Харкові, з'їзд поміщиків в Одесі, рада заїзду гірничопромисловців Півдня Росії, Катеринославське, Київське, Одеське та Харківське товариства фабрикантів і заводчиків, Київський біржовий комітет та ін. Незадоволення аграрною політикою Центральної Ради виявляли також і заможні селяни. 25 березня 1918 р. у Лубнах відбувся з'їзд партії хліборобів-демократів, на який зібралося близько двох тисяч селян. З'їзд засудив аграрну політику Центральної Ради, вважав її руйнівною для держави та зажадав негайного скасування земельного закону і визнання принципу приватної власності як основи всього народного господарства. Зустрівшись із загальним незадоволенням у суспільстві, Центральна Рада не змогла організувати ефективно діючого державного апарату, здатного навести хоча б елементарний порядок. Уряд не міг контролювати ситуацію на місцях. Повсюдно наростали безладдя, анархія та хаос. Командування окупаційних військ бачило, що Центральна Рада безсильна і не здатна забезпечити виконання взятих нею зобов'язань з поставки в Німеччину й Австро-Угорщину хліба, продовольства, сировини та ін. Воно перестало зважати на український уряд і стало відкрито втручатись у його діяльність. 10 квітня головнокомандуючий німецькими військами в Україні фельдмаршал Ейхгорн, без погодження з урядом УНР, видав наказ про весняний засів. Наказ вимагав засіву всіх селянських і поміщицьких земель і надавав поміщикам право негайно вступати у володіння своїми маєтками. У відповідь Центральна Рада 13 квітня схвалила резолюцію, в якій заявила, що "ніяке самовільне втручання німецького і австро-угорського вищого командування в соціально-політичне і економічне життя України не припустиме". Міністрові земельних справ доручалося “оповістити весь народ України, що наказ фельдмаршала Ейхгорна не повинен виконуватися”, а міністрові закордонних справ - "скласти протест проти наказу Ейхгорна". Відносини між Центральною Радою та командуванням окупаційних військ загострювалися. Окупаційна влада схилялася до думки замінити Центральну Раду новим урядом. 23-24 квітня в Києві відбулась нарада, у якій взяли участь німецький посол Мумм, австро-угорський посол Форгач, генерал Гренер, військові представники Німеччини й Австро-Угорщини в Україні. На нараді було вирішено усунути Центральну Раду та створити новий український уряд. На цій же нараді були вироблені вимоги до нового українського уряду. 24 квітня генерал Гренер прийняв кандидата на пост голови нового українського уряду. Ним став генерал П.Скоропадський. У своїх спогадах Скоропадський говорив, що під час розмови представники німецького командування представили йому проект умови з ним, який складався з десяти пунктів. Головні з умов були такі: 1) визнання Брестського миру, розпуск Центральної Ради; 2) Установчі збори не скликаються, нові вибори до законодавчих установ відбудуться не раніше повного заспокоєння краю і строк їх скликання встановлюватиметься за домовленістю з німецьким командуванням; 3) Розміри українських військових формувань і способи їх використання мають бути встановлені за згодою з німецьким командуванням; 4) Розпускаються земельні й іншого революційного походження комітети; 5) Україна буде задовольняти потреби німецького війська, відновить для всіх вільну торгівлю харчовими припасами та право приватної власності. Після відставки у грудні 1917 р. П.Скоропадський жив у Києві, де зблизився з діячами партії хліборобів-демократів і "Союзу земельних власників". Його прихильники з Першого українського корпусу та вільного козацтва створили організацію "Українська народна громада", яка поставила за мету, як писав сам Скоропадський, "позбутися соціалізуючого всіх і все і анархізуючого країну уряду Центральної Ради". Вони поширювали серед громадськості думку, що тільки диктаторська влада, "влада сильної руки" може навести лад і порядок в Україні. Найдоцільнішою формою такої влади мало стати гетьманство, а найкращою кандидатурою - Скоропадський. 29 квітня члени Центральної Ради в останній раз зібрались на своє засідання. На цьому засіданні Центральна Рада прийняла "Конституцію Української Народної Республіки" й обрала президентом УНР М.С.Грушевського. На початку у загальній частині Конституція УНР проголошувала: “Відновивши своє державне право, як Українська Народна Республіка, Україна, для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян проголосила і нині єсть державою суверенною і ні від кого не залежною. Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, цебто громадянам УНР всім разом. Це своє суверенне право народ здійснює через Всенародні Збори України”. Територія УНР оголошувалася неподільною, але вказувалося, що, не порушуючи єдиної своєї влади, УНР надає своїм землям, волостям і громадянам права широкого самоврядування. Друга частина Конституції УНР була присвячена правам громадян. У ній всім громадянам УНР гарантувалися рівні громадські й політичні права, зокрема активне та пасивне право участі у виборах, свобода слова, друку, сумління, організації страйків. У третій - шостій частинах визначався державний устрій УНР. У сьомій частині проголошувалось право кожної з націй, що населяють Україну, на “національно-персональну автономію, цебто право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Це є невід’ємне право націй, і жодна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому”. Але Конституція УНР, схвалена Центральною Радою, не була втілена в життя. 29 квітня в приміщенні Київського цирку зібралися представники партії хліборобів-демократів і Союзу земельних власників - всього близько 8 тис. Вони проголосили гетьманом України генерала Павла Скоропадського. Одночасно зі з’їздом хліборобів, 29 квітня військові загони прихильників гетьмана під командою генерала Дашкевича-Горбатського протягом дня без опору зайняли головні адміністративні установи та найважливіші пункти міста. Тільки січові стрільці, що охороняли Центральну Раду, пробували чинити опір, убили трьох гетьманських старшин, але невдовзі змушені були скоритися. Так закінчила своє існування Центральна Рада й до влади в Україні прийшов гетьман П. Скоропадський.
2. 2 Українська держава за гетьманування Павла Скоропадського