Гетьманський уряд і громадськість України

Гетьманський уряд мав дуже вузьку соціальну базу, на яку він міг би спиратися. Оскільки у соціально-економічній сфері він поновлював приватну власність і, по суті, усі порядки царських часів, його підтримували поміщики, фабриканти, заводчики, банкіри - тобто панівні верстви старого режиму. 8-11 травня в Києві відбувся крайовий з’їзд партії конституційних демократів (кадетів), у якому брали участь і три міністри-кадети М.Василенко, А.Ржепецький і С.Гутник. Делегати з’їзду вважали за необхідне пристосуватися до нових умов, а, отже, визнати самостійність України. Але самостійність України в розумінні кадетів мала бути тільки неминучим етапом до відновлення “єдиної, неділимої” і небільшовицької Росії. 15-18 травня у Києві відбувся з’їзд промисловців, торговців, фінансистів і поміщиків. У ньому брали участь міністри, його вітав прем’єр Ф.Лизогуб. Учасники з’їзду вітали відновлення приватної власності на землю та дозвіл на її продаж і купівлю, вимагали права підприємців на свободу коаліцій для захисту їхніх економічних інтересів, вважали за необхідне переглянути закон ще Тимчасового уряду про страйки, визнати колективні договори недійсними тощо. Владу гетьмана підтримувала й частина заможних селян, особ­ливо тих, у яких за часи радянської влади бідняки відібрали певну кількість землі та майна. Але основна маса селянства була налаштована проти гетьманської влади й німецько-австрійських військ. Це яскраво продемонстрував ІІ Всеукраїнський селянський з'їзд. Гетьманський уряд заборонив з'їзд, державна варта заарештувала президію та розігнала делегатів з'їзду. Але приблизно 2 тис. делегатів зібралися поблизу Києва в Голосіївському лісі і там 8-10 травня провели з'їзд. Делегати не визнали влади гетьмана й висловилися за відновлення УНР і негайне скликання Установчих зборів. Гетьманські власті заборонили й проведення ІІ Всеукраїнського робітничого з'їзду, заарештували частину делегатів, але делегати, які уникнули арешту, 14 травня нелегально провели з'їзд. У схваленій відозві з'їзд висловлювався за незалежну УНР, скликання Установ­чих вборів, передання земель трудовому народу без викупу, державний контроль за виробництвом за участю робітників, поновлення громадянських свобод і закликав до рішучої боротьби проти гетьманщини. Українські соціалістичні партії - українські соціал-демократи, есери, соціалісти-самостійники та соціалісти-федералісти не ввійшли до гетьманського уряду і стали до нього в опозицію, оскільки вважа­ли його неукраїнським, таким, що не може захищати інтереси україн­ської державності. У середині травня у Києві нелегально відбувся черговий V з'їзд Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). У своїх рішеннях з'їзд негативно оцінив гетьманський переворот і закликав до боротьби проти гетьманського режиму. З’їзд вважав, що лише обсто­ювання самостійності може дати як Україні в цілому, так і українському пролетаріатові зокрема максимальне забезпечення вільного національно-культурного і соціально-економічного роз­витку. В УСДРП на той час не було єдності, оскільки ще наприкінці 1917 - на початку 1918 р. склалася ліва група, до якої, входили П.Буценко, М.Врублевський, Є.Неронович, П. Слинько, Г.Тимофєєва та ін. і яка виступила про­ти поміркованого курсу керівництва, пішла на зближення з більшо­виками і в липні 1918 р. перейшла до їхньої партії. Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) 13 - 16 травня провела під Києвом у Пущі-Водиці свій ІV з'їзд, який був нелегальним. На з'їзді в УПСР стався розкол. Права частина, що дістала назву "УПСР центральної течії", обстоювала помірковану соціально-економічну програму, виступала за легальну роботу і проти повстанського руху,. Ліве крило УПСР, діставши на з'їзді більшість у ЦК, оголосило про розпуск місцевих організацій і фактично ство­рило окрему партію - УПСР боротьбистів (за назвою центрального органу тижневика "Боротьба"). Боротьбисти перейшли в підпілля та приєдналася до повстанського руху проти німецько-австрійських оку­пантів і гетьманщини. У середині травня опозиційні до гетьманського уряду партії й організації об'єдналися в Український національно-державний союз (УНДС). До нього ввійшли українські соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, трудова партія, пізніше – хлібороби-демократи, Рада залізничників, поштово-телеграфна спілка, українські соціал-демократи, соціалісти-революціонери. Головою Союзу став А.Ніковський. 24 травня Союз передав гетьманові свій меморандум, у якому характеризував гетьманський уряд як неукраїнський і бур­жуазний, антинародний і вимагав його заміни. Антигетьманський меморандум від імені Союзу земств 7 липня передав австрійському послові Форгачу для представників усіх цен­тральних держав С.Петлюра, що був тоді головою Київської земської управи. Після цього 12 липня Петлюра був ув’язнений гетьманським режимом. Більшовицькі організації в умовах підпілля на травень 1918 р. були дуже ослаблені і налічували всього близько 1 тис. членів. Вони прагнули до об'єднання та створення всеукраїнського більшовицького центру. Важливим кроком у здійсненні цього об'єднання були рішення Таганрозької партійної наради, яка відбулась 19 - 20 квітня 1918 р. Висловившись за об'єд­нання парторганізацій України в Комуністичну партію (більшовиків) України, нарада обрала для підготовки скликання І з'їзду КП(б)У Організаційне бюро, до складу якого ввійшли М.Скрипник (секретар), А.Бубнов, Я.Гамарник, В.Затонський, С.Косіор, І.Крейсберг та ін. 26 травня 1918 р. у передмісті Києва Пущі-Водиці відбулася нелегальна нарада, яка також визнала необхідним розгор­тати діяльність парторганізацій і обрала Тимчасовий всеукраїнський комітет Робітничої комуністичної партії, що мав одним з головних завдань готувати скликання з'їзду більшовиків України. До складу цього комітету ввійшли І.Амосов, Л.Картвелішвілі, М.Майоров, М.Реут та ін. Оргбюро та Тимчасовий всеукраїнський комітет доклали багато зусиль до зміцнення підпільних парторганізацій і підготовки І з'їзду КП(б)У. На відміну від інших партій, з’їзди яких відбувалися в Україні, І з’їзд КП(б)У відбувся в Москві 5-12 липня 1918 р. У його роботі брали участь 65 делегатів з ухвальним голосом від 40 парторганізацій, в яких налічувалося 4,4 тис. членів партії. Гострі дебати на з’їзді викликало обговорення питань про поточний момент, збройне повстання проти німецько-австрійських окупантів в Україні та завдання партії, тобто перспективи й рушійні сили революції в Україні. Через це питання між двома групами керівних працівників виявились значні розбіжності, що помітилися ще на початку 1918 р., уперше широко виявилися на Таганрозькій партійній нараді і набули значної гостроти на І з’їзді. Маючи єдиною метою відновлення радянської влади в Україні, представники обох груп з низки питань поділяли неоднакові позиції. Прибічники "лівих" поглядів, до яких належали А.Бубнов, Я.Гамарник, С.Косіор, Ю.Коцюбинський, І.Крейсберг та ін., переоцінювали внутрішні революційні сили, особливо селян­ський революційний рух, стояли за негайне загальне збройне пов­стання, без урахування міри його готовності, конкретної обстановки і реального співвідношення сил. До прихильників „правих” поглядів належали В.Аверін, Е.Квірінг, Я.Епштейн (Яковлєв) та ін. Вони недооцінювали внутріш­ні революційні сили, зокрема селянський рух, переоцінюючи значення легальної роботи, пропонували, щоб парторганізації обмежувалися лише агітаційно-пропагандистською діяльністю. У резолюції про поточний момент з'їзд, проаналізувавши між­народне та внутрішнє становище України, вказав, що головне завдання Комуністичної партії України - стати "на чолі запеклої грома­дянської війни робітників і селян проти німецького імперіалізму та вітчизняних поміщиків і буржуазії" за "відновлення необмеженої влади рад як диктатури робітників, підтриманої найбіднішими селяна­ми України…”. Для практичної організації та керівництва повстанським рухом з'їзд вирішив створити Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК) і військово-революційні комітети (ВРК) на місцях. Заслухавши доповідь про взаємовідносини Радянської Росії і Радянської України, з'їзд прийняв спеціальне рішення "Україна і Росія", у якому заявив, що завданням комуністів України є боротьба за її революційне об'єднання з Радянською Росією. З'їзд постановив об'єднати більшовицькі організації України в Комуністичну партію (більшовиків) України як складову і невід'єм­ну частину єдиної Російської Комуністичної партії. Наприкінці своєї роботи з'їзд обрав Центральний Комітет КП(б)У, до складу якого ввійшли А.Бубнов, П.Буценко, В.Затонський, Л.Картвелішвілі, Е.Квірінг, С.Косіор, Г.П’ятаков (секретар) та ін. Після І з'їзду КП(б)У на окупованій території були створені три обласні комітети КП(б)У - Київський, Донецько-Криворізький і Одеський. У губерніях, повітах і містах діяли губернські, пові­тові й міські партійні комітети. Безпосереднє керівництво повстанською боротьбою трудящих було покладено на військово-революційні комітети та повстанські штаби, на чолі яких стояв Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК), створений ЦК КП(б)У після І з'їзду КП(б)У (А.Бубнов, В.Затонський, Ю. Коцюбинський та ін.). Суспільно-політичне життя в Україні весною – влітку 1918 р. ускладнювалось тим, що численні прихильни­ки царського режиму тікали з радянської Росії до Києва. Це були члени царської фамілії, придворні царя, колишні царські міністри, члени Державної думи, генерали, офіцери, банкіри, біржовики, чорносотенці, октябрис­ти, кадети та ін. У Києві знайшли притулок Пуришкевич, Рябушинський, Шульгін, Гурко, Шебеко, Нелідов, Мілюков, генерали Драгомиров, Лукомський і багато інших. В Україні почали дедалі ширше діяти організації переважно монархічного й антиукраїнського спрямування – “Монархический блок”, “Союз русского народа”, “Союз возрождения России”, “Национальный центр”, „Московский центр”, „Союз государственного объединения России” та ін. Усі ці організації в Україні і, передусім, у Києві діяли відкрито – проводили збори і з’їзди, готувались до повалення радянської влади та відновлення “єдиної – неділимої” монархічної Росії. А Україна для них мала бути лише плацдармом для підготовки сил і організації боротьби з більшовиками, а потім повинна була повернутися до складу відновленої Російської імперії. Отже, гетьманський уряд змушений був розгортати свою діяльність у досить складній суспільно-політичній обстановці.