Історична доля й недоля Закарпаття 6 страница

Походи на Каспійське море

В короткім часі після походу на Царгород Русь звернулася в іншу сторону, на Каспійське море. І тут також київська держава могла мати свої торгові справи. Як уже була згадка, зі сходу, з Туркестану, Персії і посередньо з Арабії йшли на Україну часто купці і купецькі каравани, що вивозили в далекі країни наші тодішні продукти, найбільше футра і шкіри. Можливе, що Олег і тут, подібно як на Чорному морі, старався скріпити позицію української торгівлі. Він від початку намагався усувати з Придніпрянщини хозар, — може хотів протерти дорогу для своїх купців на дальший схід. Але чужі письменники, що писали про цей похід, уважають, що Русь мала на меті виключно грабежі.

Історик Табарістану Магомед бен ель-Хасан оповідає, що 909 або 910 р. на Каспійському морі зявилося 16 руських кораблів. Вони напали на місто Абесгун і пограбили та побили багато музулман. Але місцевий намісник ніччю дігнав їх і погромив, а бранців порозсилав по різних околицях.

Араб Масуді передав нам опис великого походу Руси 913 р. Велика фльота, 500 руських кораблів, по 100 люда на кожнім, перейшла з Дону на Волгу. Сторожа хозарського кагана заступила їй дорогу. Русі просила дозволу перейти у Каспійське море, а за це обіцяла дати поло вину добичі. Каган погодився на це і кораблі перейшли з Волги на морі та почали нищити побережні міста аж до «нафтяної землі» (Баку). На тамошніх мешканців упав великий страх, бо з найдавніших часів не бувало, щоб який ворог на них напав, приходили тільки кораблі купців і рибалок. Дехто пробував боронитися, але ніхто не міг опертися великій силі напасників; багато музулман погибло, а їх жінки і діти пішли у неволю. Так кілька місяців Русь панувала на Каспію. Пізніше зі добичю почала вертатися тою самою дорогою. Хозарському каганові, згідно з умовою, принесли частину здобичі. Каган був готов пропустити Русь до дому, але місцеві музулмани противилися тому і порішили помститися на ворогах за кривди свого народу. Русь відважно прийняла бій; військо вийшло з кораблів на берег і стало проти хозар. Три дні йшла боротьба. Але хозари мали кінноту і добру зброю й остаточно розбили руські полки, на місці мало полягти 30000 люда. Решта рятувалася утечею, але й тих побили сусідні народи. Так нещасливо покінчився цей великий похід.

Смерть Олега

Далекі походи і підбої Олега дали йому славу й імя незвичайної людини, казкового героя, чудодія. «І прозвали Олега Віщим, — бо були погани й невчені», каже літописець-чернець. І про смерть Олега переказували незвичайну історію.

Питався Олег віщунів і знахорів, від чого він умре. Один віщун сказав: «Княже, умреш від коня, якого любиш і яким їздиш». Князь поду мав і сказав: «Ніколи вже не буду ним їздити і не погляну навіть на нього». І приказав доглядати коня, але більше до себе не водити. По роках, коли вернувся з походу, пригадав собі того коня, призвав старшину конюхів і запитався.: «Де мій кінь, якого я приказав кормити і доглядати?» А той відповів, що кінь згинув. Олег засміявся і висміяв віщунів: «Неправду говорять віщуни, кінь згинув, а я живу». Казав осідлати коня: «Поїду оглянути його кістки». Приїхав на місце, де лежали кости коня і голий лоб. Засміявся, зліз з коня і сказав: «Чи від цього лоба має прийти мені смерть?» І став ногою на кости. Але з конячого лоба вилізла гадюка, вкусила його в ногу, Олег заслаб і умер.

Плакали за ним усі люди плачем великим, оповідає літопис, понесли його і похоронили його на горі Щековиці.

Ігор

По Олезі київським князем був Ігор, син Рюрика. Тим способом на київському престолі засів рід Рюриковичів. Ігор мав княжити від 913 до 945 р.

На початку свого князювання Ігор старався тісніше звязати підвладні йому племена в одну цілість. Не була це легка річ. Словянські племена звикли до свободи й власної управи й неохотно стрічали владу Київа. Зараз по смерти Олега піднялися деревляни і замкнули свої городи перед новим князем. Ігор рушив походом на них, переміг їх і наложив більшу дань, як мали раніше. Але це не вирішило справи: під кінець життя Ігоря деревляни знову почали війну з Київом.

Другу війну провадив Ігор зі степовими уличами, що жили між Дніпром і Богом. За Олега вони не були підданими Київа, а тільки союзниками. Тепер Ігореві війська почали облогу улицької столиці Пересічна; аж по трьох роках добули сильний город. Уличі мусіли платити дань. Але неохотно покорилися Києву і частина їх пішла на мандрівку далі на захід, між Бог і Дністер.

В ті часи почалася боротьба з печенігами. Це войовниче степове племя ще за Олега появилося у степах, а тепер почало наступати на волости Києва. Ігор зразу зробив з ним мир і вони пішли дальше степами у наддунайські землі; але 920 р. прийшли нові печенізькі загони і з того часу не вгавала війна на степовій окраїні.

У інших сторонах держави був спокій. У всіх визначніших городах сиділи члени родини Рюриковичів або інші «світлі і великі князі». В договорі Ігоря з греками виступає понад 20 імен цих князів. У Києві княжив сам Ігор, Вижгород мала його жінка Ольга, Новгород їх син Святослав. Племінниками Ігоря були Якун та Ігор. Між іншими князями була одна княгиня Сфандрь, жінка Уліба, дальше князі Предслав, Турд, Арфаст, Сфирк, Тудко, Тудор, Евлиск, Воік, Яминд, Гунар, Берн, Алдан, Клек, Етон, Гуд, Туль, Ут. Все те чужоземні, германські імена: серед провідної верстви нормани мали все ще рішучу перевагу. Але імя Ігоревого сина Святослава і князя Предслава вказують, що вже і словянська течія почала доходити до своїх прав; серед словянського моря тонка варязька верхівка мусіла скорше чи пізніше зісловянщитися.

Похід Ігоря на Царгород

Мирні і приязні відносини з Візантією попсувалися під кінець князювання Ігоря, не знати з яких причин. Можливе, що спір розпочався за устя Дніпра і Крим; тут безпосередньо стрічалися київська держава з візантійськими кольоніями. 941 р. Ігор з великими силами рушив на Царгород. Київська фльота була дуже велика, рахували її на 1000 човнів, що давало до 40000 війська,— мабуть це прибільшене число. Візантійський намісник з кримського Херсонезу дав завчасу вістку про похід Руси, але Ігор без перешкоди дійшов під сам Константинопіль.

Греки не могли виступити проти Руси більшою силою, бо цісарська фльота була саме у поході проти арабів. Але й невелике візантійське військо ставило успішно чоло наїздникам, завдяки технічній вищости візантійської зброї. Візантійці знали вже тоді стрільний порох — перейняли цей винахід мабуть від арабів. Цією грізною несподіванкою заскочили нашу фльоту. Оповідає про це історик Ліюдпранд:

«Цісар Роман був у великім клопоті, бо свою фльоту виправив проти сараценів, для оборони островів. Немало безсонних ночей перевів він у думках, тимчасом Ігор грабував усе у приморських околицях. Але дали знати Романові, що є ще 15 напів зруйнованих кораблів, тільки їх і лишило військо, бо вже були старі. Як почув про це цісар, покликав до себе корабельних старшин і сказав: «Не гаючись, скоро спорядіть ті кораблі, а знаряддя, яким кидають огонь, поставте не тільки на переді, але і при кермі та на обох боках». Коли за його наказом споряджено кораблі, посадив на них досвідних людей і звелів їхати проти Ігоря. Поїхали. Як Ігор побачив їх на морі, наказав свому війську не вбивати їх, а брати живими. Але ласкавий і милосерний Господь наслав вітер на спокійне перед тим море, інакше грекам незручно було пускати огонь. І так опинилися посередині між Руссю і пустили огонь навколо. Русь, як це побачила, кидається у море; воліють краще в морі потонути, як від огня згоріти. Одні, обтяжені панцирями і шоломами пішли на дно, щоб ніколи не виринути, інші плаваючи, на самих морських хвилях погоріли. І ніхто того дня не врятувався, хіба ті, що втікли на беріг, бо малі кораблі Руси проходять і на мілку воду, де грецькі кораблі не можуть дістатися, бо там глибоко. Після того Ігор з великим соромом вернувся до дому. А греки після перемоги вернулися весело до Константинополя і привели з собою багато бранців; цісар Роман звелів усім бранцям повтинати голови».

Але в дійсності поразка не прийшла відразу. Ігорева фльота зпід Царгорода поплила на схід і почала нищити побережжа Малої Азії. Розярені вояки дуже жорстоко поводилися з населенням,— розпинали людей на хрестах, прибивали до землі, забивали цвяхи в голову. Тодішня війна велася у дикий спосіб, а варяги були відомі з суворих обичаїв. Тоді саме з походу вернулася головна візантійська фльота і пустилася у погоню за Ігорем. «Окружили ми тих навісних собак, що немилосерно на нас брехали», оповідає сучасник, «і стиснули їх у середину, не даючи їм виходити із човнів на погибель христіянську. Напав на них страх і переляк великий, хотіли потай втікати і спастися з рук наших воєвод, та не могли, бо наша фльота стерегла їх і чигала на них нагорі. Нарешті відважилися і не вважаючи на небезпеку вийшли на ромеїв (візантійців). Почався бій і ромеї побили Русь дуже. Одні пропали під мечем, інші повтікали на своїх човнах». Частина втікачів пустилася на болгарське побережжа, але й тут напали на них грецькі війська і знищили їх до решти. Сам Ігор ледви з десятьма кораблями доплив до Озійського моря. Був це страшний погром, якому рівного досі ніколи Русь не перейшла.

Договір Ігоря з греками

У три роки пізніше, 944 р., Ігор зібрав нове військо і задумав знову напасти на Царгород. Окрім варягів і словян він найняв іще й войовничих печенігів. До Візантії пішли вісти з Криму і Болгарії: «Йде Русь без числа, — кораблі покрили мореї» Цісар Роман налякався і просив почати переговори, обіцяв дати князеві дарунки. Візантійські посли зустріли Ігоря над Дунаєм. Князь зібрав на раду дружину і повідомив про посольство цісаря. Дружина відповіла: «Як цісар так говорить, то й ми більше не хочемо; без боротьби матимемо золото, срібло і дорогі тканини. А у бою, не знати, хто переможе, чи ми, чи вони. Не по землі ходимо, а по морській глибині, а тут смерть рівна для всіх». Ігор прихилився до голосу дружини, взяв від греків золото і дорогі матерії і погодився на мир.

Так оповідає літопис, але новіші історики піддають під сумнів це оповідання, бо ніде більше нема звісток про цей похід. Мир з Візантією не був корисний для Києва. Ігор мусів зректися прав до Криму та до Дніпрового устя, а також погодився обмежити торгівлю у візантійських землях.

Мир складено у Царгороді 944 р. У посольстві було понад 20 послів, що були представниками Ігоря, його родини та інших князів. Договір містив такі точки:

1. Обі сторони відновили давний мир і приязнь. «А колиб з руської сторони бажав хто нарушити цю любов, то як він є христіянин, нехай прийме від Бога осудження і погибіль на цей вік і майбутній; а ті, що нехрещені, нехай не мають помочі від Бога ні від Перуна, нехай не обороняться щитами своїми, нехай посічуть їх власні мечі і стріли і інша зброя і щоби стали рабами у цьому віці і майбутньому».

2. Посли і купці можуть приїздити до Греції, кілько хочуть. Але посли мають показати печать золоту, купці срібну, а князь має прислати письмо, в якому написано, кілько кораблів висилає, щоби було знати, що приходять з миром. Коли хто приїде без грамоти, мають задержати, аж справа виясниться; колиж не хоче піддатися і противиться, можуть його убити і греки за це не відповідають.

3. Коли Русь приходить без краму, не має діставати місячини (місячного удержання). Князь має приказати своїм людям, щоби не робили іїікід у грецькій країні. Щодо побуту купців у Царгороді, обовязує умова Олега з 911 р. Але права Руси обмежено настільки, що не вільно купцям зимувати в Царгороді і не можна вивозити дорожчих тканин.

4. Коли втече невільник від Руси, підчас побуту у Греції, то втечу його треба ствердити присягою, тоді греки платять за нього дві штуки тканин.

5. Крадежі і грабунки караються подвійною грошевою карою.

6. Назначено таксу за викуп бранців. За грецького юнака або «добру» дівчину греки платили 10 золотників, за чоловіка середнього віку 8 золотників, за старця або дитину 5 зол. Але за викуп руських бранців греки жадали по 10 золотників, за всіх без ріжниці.

7. Руські князі зрікалися прав до «Корсунської сторони» тобто Криму.

8. Русь не має перешкоджати корсунянам у риболовлі при усті Дніпра. Руси не вільно зимувати на усті Дніпра, на Білобережжі і острові св. Елевтерія (Березані).

9. Не вільно забирати розбитих кораблів другої держави ані поклажі і людей з них.

10. Спори між греками та Руссю, справи побоїв й убивства порішено подібно, як в умові Олега.

11. На бажання цісаря великий князь має вислати йому військову поміч: «тоді побачать інші країни, яку приязнь мають греки з Руссю».

12. Договір списано на двох грамотах, одну підписали руські посли, другу грецькі. Христіяни мали заприсягти його в церкві. «А нехрещена Русь має покласти щити свої і мечі нагі й обручі (оздоби) і іншу зброю і клястися на все, що написано у грамоті, що буде її берегти Ігор і всі бояри і всі люди руської землі на дальші літа і на все. А як хто з князів або людей руських, христіянин чи нехрещений, переступить те, що записано у цій грамоті, нехай умре від своєї зброї і нехай буде проклятий від Бога і Перуна, за те, що переступив цю клятву»...

Похід на Каспій і Закавказзя

Ігор погодився на не дуже корисний мир з Візантією, бо його наміри йшли в іншу сторону, на схід. За прикладом Олега він вислав, свої війська на Каспійське море. Військо йшло не через хозарські краї, де так погромлено Олега, але шляхом здовж Кавказу; пристали до нього й деякі кавказькі народи, як аляни і лєзгіни. У Дербенті військо сіло на човни і поплило Каспійським морем до устя ріки Кури за Кавказом. Метою походу було Бердаа, найбільш торговельне місто на Закавказзі. Владу тут мали араби, віра була музулманська, з усіх сторін приходили купці, місто славилося своїми торгами, богатими крамницями, пишними садами і чудовими лазнями. Ігореві війська напали на це місто, погромили залогу й опанували околицю. З людьми зразу поводилися добре, пізніше, коли піднялося повстання, пограбили місто і забрали мешканців у полон. Проти Руси виступив намісник .сусіднього Азербейджану. Бої ішли з ріжним щастям, але Русь трималася добре. Але пізніше серед війська поширилися пошести і треба було лишити нездоровий край. З великою добиччю вернулися переможці тою самою дорогою, що прийшли; ніхто не мав відваги їх спинити. Цей похід відбувся 944—945 р.

Смерть Ігоря

В останні роки князювання Ігор вів війну з деревлянами. Це завзяте поліське племя не хотіло погодитися з владою Київа, хоч було у найближчому сусідстві столиці Руси. Вже перше Олег і Ігор вели з ними війну, тепер боротьба почалася наново.

Причиною невдоволення деревлян була велика дань, яку наложив на них Ігор. Цю дань стягали варяги.

Як прийде місяць листопад, — оповідає Константин Порфирородний,— князі з усією Руссю виходять з Київа у землі підвладних словян на полюддя. Перебувають там цілу зиму і вертаються у квітні і тоді споряджають човни в дорогу до Византії.

Таке «полюддя» було дуже докучливе для місцевого населення. Не тільки треба було доставити тяжку дань — шкіру, мед, віск, чи чого там жадав Київ, — але й удержувати цілу зиму військо, яке певно не поводилося на селі спокійно. Тому словянські племена ворохобилися нераз проти цих важких обовязків.

Дань у деревлянській землі Ігор відступив зразу свому воєводі Свенельдові. Країна була багата і воєвода мав з неї великі доходи. Але тоді дружина самого Ігоря почала нарікати, що їй так добре не діється:

«Свенельдові вояки приоділися у зброю і одяги, а ми голі! Ходи, княже, з нами по дань, і ти добудеш, і ми». Ігор рішився збільшити дань деревлянам і пішов з дружиною на деревську землю. Почалися звичайні «примучування», — силою взяли Ігореві вояки те, що хотіли.

Коли вже верталися, Ігор роздумався і сказав дружині: «Ідіть з даниною до дому, а я вернуся і ще походжу». Думав іще більше для себе зібрати. Як деревляни дізналися, що він вертається, сказали: «Як внадиться вовк між вівці, то повиносить усе стадо, поки його не убють. Так буде і з нами, як його не вбємо, то нас вигубить». І під городом Іскоростенем зробили засідку й убили Ігоря разом з його товаришами. Переказ каже, що привязали його до стовбурів двох нагнутих дерев і дерева роздерли його тіло на дві частини. Літопис подає смерть Ігоря на 945 р., — нові історики вказують 948 р.

Ігор залишив у літописі память князя суворого і безоглядного. Так само рішуче, як Олег, провадив він керму держави, вів криваві війни з сусідами та залізною рукою тримав підвладні племена. Мечем і кровю будовано основи державного життя.

Ольга

По смерти Ігоря владу у київській державі взяла його жінка Ольга, — перша жінка на українськім престолі, княгиня, якої імя стало улюбленим іменем українського жіноцтва.

З якого роду вона була, якого походження? Імя Ольга це скандинавське Гельга: може була донькою котрогось з «світлих і великих князів» варязького роду, що панували у різних городах. Літопис каже, що вона була родом із Пскова. Але в одному з пізніших літописів знаходимо переказ, що Ольга була селянською дівчиною, перевізничкою на ріці. Ігор був у Псковщині на ловах, побачив човен і казав себе перевести. Дівчина подобалась йому і він почав її зачіпати жартівливими словами. Але вона відповіла йому так гостро, що він набрав до неї пошани і посватав її за жінку.

За життя Ігоря Ольга мала велике поважання; князь дав їй в управу Вишгород, значний город біля Києва, а у посольстві до Греції побіч Ігоревого посла був також посол його княгині. Після смерти Ігоря Ольга правила київською державою, в часі малолітности сина Святослава, від 945 до 960 р.

Літописець називає Ольгу «наймудрішою з усіх людей». Це була справді визначна індивідуальність. Вже саме те, що по смерти Ігоря їй полишено управу, свідчить, що княгиня не була пересічною жінкою. В ті часи, коли рішала фізична сила, відвага, рішучість, нелегко було жінці утриматися на престолі. Дикі, буйні і своєвільні варяги не стерпілиб мягкої жіночої руки. Багато було тих «світлих і великих князів», що могли взяти регенцію в імені малолітнього князя. Що Ольга все таки вдержалася при владі, що протягом кільканацяти років радила без ніякого спротиву, все те є свідоцтвом, що вона визначалася справді великим державним хистом. Її дипльоматична діяльність, подорож до Царгороду, переговори з римським цісарем Оттоном, врешті перехід на христіянство — це докази, що Ольга була володарем високої міри.

Помста Ольги

Першим ділом Ольги була війна з деревлянами. Ігор погиб убитий деревлянами, — обовязком жінки було помстити смерть чоловіка. Але проти деревлян Ольга мусіла виступити і в імя інтересів держави. Якби деревляни мали окрему владу, то захитали би підвалинами київської держави. Повстання одного племени вистарчило, щоб і інші племена зворохобилися, а тоді велика держава пересталаб існувати. Тому Ольга з таким завзяттям і рішучістю і навіть жорстокістю воювала з мешканцами «Дерев».

Літописне оповідання про цю війну має лєгендарний характер. Ці події видно дуже цікавили нарід і деревлянську війну прикрашено різними казковими епізодами. Кияни вважали все деревлян некультурними й дикими та в тих переказах зазначували деревлянську неповоротність і глупоту.

По вбивстві Ігоря деревляни ніби то виступили з пляном подружити свого князя Мала з Ольгою. Вислали своїх послів водою на човнах до Київа. Призвала княгиня послів до себе і привитала їх: «Щасливо ви, гості, прийшли?» «Прийшли, княгине» — відповіли деревляни. «Чогож ви прийшли сюди?» Відказали вони: «Прислала нас деревська земля з такими словами: убили ми твого чоловіка, бо твій чоловік був як вовк, що забирає і грабить; а наші князі добрі, вони збогатили деревську землю. Віддайся за нашого князя Мала». Ольга відповіла: «Мила мені мова ваша. Вже мені мого чоловіка не воскресите. Але хочу вас пошанувати перед моїми людьми. Ідіть до свого човна, лягайте і величайтеся. Я завтра пішлю по вас, а ви кажіть, що не поїдете на конях, ані не підете пішки, нехай вас несуть у човні». І відпустила їх від себе.

І тоді Ольга приказала викопати яму велику і глибоку на дворі перед своїм теремом (палатою); другого дня вислала по послів, а сама засіла у теремі. Пішли по них: «Запрошує вас Ольга на бенкет великий». А вони сказали: «Не поїдемо на конях, ні возами, ні пішки, несіть нас у човні». Кияни сказали: «Нам неволя, наш князь убитий, а княгиня хоче віддатися за вашого князя». І понесли їх у човні, а вони сиділи пишні, принесли їх на двір Ольги і кинули в яму разом з човном. Прийшла Ольга і спитала: «Добрий вам бенкет?» А вони сказали: «Гірший від Ігоревої смерти». І приказала засипати їх живих.

Вислала тоді Ольга до деревлян: «Як справді мене запрошуєте, то вишліть знатних людей, щоб я у великій шані віддалася за вашого князя, інакше не пустять мене кияни». Деревляни вислали знатних мужів, що управляли деревською землею, Ольга поставила лазню і наказала їм: «Помийтесь і тоді приходіть до мене». Напалено у лазні, деревляни увійшли туди і почали митися; а тут люди Ольги замкнули за ними двері і підпалили лазню і вони всі згоріли.

Ольга післала знову до деревлян: «Вже іду до вас, приготовте меди в городі, де ви убили мого чоловіка, нехай заплачу над гробом його і зроблю тризну (поминки) чоловікові моєму». Вони звезли медів багато і заварили їх. Ольга взала малу дружину і приїхала до гробу Ігоря, заплакала по своїм чоловіці і приказала своїм людям насипати велику могилу. Як уже насипали, веліла тризну влаштувати. Засіли деревляни пити, а вона наказала своїм слугам послугувати їм. А коли вони попилися, приказала своїй дружині рубати їх і побили їх багато.

Війна з деревлянами

Ольга зібрала велике, і хоробре військо, щоби до останку знищити деревлян. Деревляни вийшли напроти і оба війська зустрілися з собою. Тоді син Ольги, малий Святослав, кинув копієм на деревлян і копіє полетіло між ухами коня і ударило коневі в ноги. Воєводи Свенельд і Асмольд видали наказ: «Князь уже почав, тягніть, дружино за князем!» Деревлян погромлено, і вони втікли і зачинилися у своїх городах.

Ольга пішла під Іскоростень (тепер Коростень), там, де убито Ігоря і почала город облягати. Деревляни боронилися завзято, бо знали, що не буде їм помилування. Ольга стояла ціле літо і не могла города добути.

І видумала таке. Вислала до города зі словами: «На що ще чекаєте? Всі ваші городи піддалися мені, обіцяли дань і управляють свої ниви і землі; а ви хочете померти з голоду і не даєте дані?» Деревляни відповіли: «Радо погодились би ми на дань, але ти хочеш помститися за твого чоловіка». Ольга сказала: «Раз уже мстилася я за обиду мого чоловіка і другий раз і третій; тепер уже і не хочу помсти, а тільки, щоб ви дали дань. Як попомирюся з вами, піду назад». Деревляни заявили: «Кілько хочеш від нас, радо дамо, медом і шкірами». Ольга відповіла: «Нема у вас тепер меду ні шкір; дайте мені з кожного двора (обістя) по три голуби і по три горобці; небагато жадаю, бо ви знемоглися в облозі».

Деревляни були раді і зробили, як вона сказала, і принесли їй дань з поклоном. Ольга сказала: «Вже ви покорилися мені і моїй дитині, ідіть до себе, а завтра я відступлю від города». Післанці вернулися, розказали людям і зраділи всі люди в городі. А Ольга роздала голуби і горобці своїм воякам, приказала загорнути у малі платки жар і привязати ниткою до кожної птиці. І як смерклося, веліла пустити всі птиці. Полетіли птиці до своїх гнізд, голуби до голубників, горобці під стріхи і так запалилися будинки і вежі; не можна було й гасити, бо горіло всюди. Люди почали втікати з города, а Ольга веліла брати їх у неволю. Так добула город і спалила його. Деревлян одних побила, інших віддала у неволю своїм воякам, а решту залишила на місці, щоби платили їй дань. Дань була тяжка, дві третини ішли на Київ, одна третина на Вишгород.

Ольга установила всякі права для підбитої землі і вернулася до Києва. Обозовища її і місця ловів показували у деревській землі довгі часи. Таким способом деревляни втратили свою окремішність і вже більше не ворохобилися проти Києва. Тяжкими жертвами, при проливі крови і муках населення йшло обєднання земель в одну цілість; але все те було необхідне, щоб укріпити державу і піднести нарід до вищої культури.