Палац княгині фон шруботяг 8 страница

Дивну мають звичку місцеві мешканці - спати отако посеред шляху, подумалося.

Обличчя з-під шапки годі було розгледіти. Але тут Бумблякевич помітив, що в дядька чортма батога. Не вагаючись, простяг руку і здер дядькові шапку.

- Гов! То це ви!

Дядько розплющив одне око і проплямкав:

- Не збиткуйся. Віддай шапку.

- Якою ж це ви дорогою їхали, що мене перегнали? Дядько звівся на лікті, видер шапку і буркнув:

- Якою хтів, такою й їхав.

Бумблякевичу страх як захотілося вилаяти дядька. Але стримався.

- Чи не можете мені по-людськи відповісти?
Дядько похитав головою, виразно спантеличений

такими складними запитаннями, далі запустив пальці у густе волосся і пошкрабав гамалика:

- Ото який впертий! І чого він присікався? Ти не знаєщ,
га? - спитав у шкапиного хвоста, але ані хвіст, ані сама
шкапа не виявили жодних ознак життя. - Ну, як ти мовчиш,
то і я мовчу.

Та з тими словами знову беркицьнув на сіно, збив на очі шапку і затрубив у ніс.

Години три подорожній брів лісовою дорогою, доки не побачив відразу за лісом перші будівлі невідомого містечка, що вразили його своєю занедбаністю. Вікна зяяли чорними пустками, тиньк обсипався, дахи по­западалися, і скидалися ці будинки на бідолашних жебраків, що вирушили на прощу з надією розговітися.

Вуличка стелилася вузенько і вгору, та була геть уся у вибоїнах. Бумблякевич дибав, увесь час позираючи собі під ноги, щоб не вступити в якусь калабаню. Уздовж бровки стікав якийсь брудний і смердючий ручай, несучи на своїй поверхні листя, гілочки, мильну піну та воронячі пера.

Над головою голосно порипували віконниці і він кілька разів сполохано зводив голову, але не помітив нікого. Ніхто за ним не йшов, а одначе не міг ізвладати з відчуттям, що хтось таки стежить, може, перебігає від вікна до вікна, а може, крадеться ззаду і миттю ховається у затінку густої бузини, що захопила увесь простір обабіч дороги...

Мертва вуличка навівала острах і потребу весь час озиратися. Коли вона врешті скінчилася, то зітхнув з полегкістю. Бачив уже перед собою живе, а не мертве містечко, і безліч запахів-метеликів закружляло довкола нього в якомусь загадковому змаганні за його ніс: запах мила і запах випраної білизни вступилися запахові кислої капусти, яку хтось висипав з вікна просто на бруківку, а за кілька кроків і він відлетів, а натомість запах тертюхів шугонув у ніс із таким всеперемагаючим завзяттям, що розігнав усі інші пахнидла і змусив Бумблякевича порозкошувати хвильку цим даром богів і навіть спробувати визначити його джерело.

Проковтнув слину і посунув далі. Йшов уже спо­кійніше, не озираючись, як звик ходити по вуличках, які зоставив у Львові. А проте вулиця незнайомого міста дечим відрізнялася від тих, до яких звик. Не бачив ще жодного авта, зате траплялися брички. Не було

телеграфних стовпів, зате стояли металеві ліхтарі. На дахах не побачив жодної антени, з вікон не долинало ані звуку радіо чи телевізії. Просто серед вулиці сновигали кури й гуси, окремі гусаки намагалися вщипнути за штанину.

Побіля хат бачив людей, що поралися хто в садку, а хто на грядці. Рухи їхні були сонливі й не поквапні. Погляди, сповнені апатії, вділяли дуже скупу увагу чужинцеві, а за мить знову відверталися і занурювалися в себе. Незвичним було їхнє старосвітське вбрання -сукні до п'ят і білі чепці на головах у жінок, наваксовані вуса, що стирчали, мов стріли, і довге волосся у чоловіків.

Бумблякевич з цікавістю розглядав кожен будиночок, відзначаючи занедбаність і в цій залюдненій частині міста. На багатьох дахах посеред облущеної черепиці зеленіли кущики й молоді деревця. В око впала йому кольорова вивіска на присадкуватому будиночку з написом «Ворожка. Скидаю вроки, повертаю радість кохання». У вікні сиділа стара розпатлана бабера з чорним котом на шиї і смалила люльку.

- Прошу пана, самотність, мов біла стеля нависла над
вами, - прошамкотіла стара.

Бумблякевич стрепенувся, мов ужалений - це на­гадувало рядки з поезії Мальви: «Самотність, мов біла стеля, в якій загубився погляд...»

- Що? Що ви сказали? - підступив до вікна.

- Можу сказати, що з вами було, що є і що буде. Заходьте, наллю вам кави.

Мов під гіпнозом увійшов до хати і опинився в сірому напівтемному покої. Всюди висіли пучки зілля, коріння, роги, вінки цибулі і часнику, крила кажана й засушені гадюки та жаби. Звичний відьмацький інтер'єр, знаний з безлічі книжок. А проте складалося враження, що всі ці оздоби з'явилися зовсім недавно і у великому поспіху чіплялися на стіни.

- Сідайте, прошу пана, - припросила стара і налила у
горнятко каву. - Шукаєте те, що неможливо знайти?

- Наразі шукаю готель.

- Готель? У нашому забутому Богом місті? Можете заночувати в мене. Багато не візьму.

Кіт зіскочив зі старої на підлогу й почав тертися до ніг гостя.

- Я маю домовлено про безкоштовну ночівлю.

- Пийте каву. Такого не буває. Ніц забездурно. Чому вам не засмакувала русалка?

- Звідки ви знаєте про русалку?

- Я знаю все.

- Я тільки взяв ЇЇ до вуст і відразу виплюнув.

- Чому ви її не ковтнули? Пийте каву.
Бумблякевич узяв горнятко, підніс до вуст, але

спинився.

- Стривайте, чому це вас так цікавить?

- Пийте каву.

- Якби я ковтнув бодай лик тої русалки, то вже б не
жив, правда?

- Кава перша кляса. Дати вам до неї бублика?
Бумблякевич зацікавлено подивився у хитрі очі

ворожки. Кіт сказав «муррня-а-ау!» і вистрибнув Бумблякевичу на коліна, рука з горнятком смикнулася і кава хлюпнула на кота. Пролунало гучне шипіння, і сморід смаленої ґуми розлився по хаті, ворожка скрик-. нула, а кіт звалився на підлогу і засмикався у корчах. Бумблякевич вихлюпнув решту кави на обрус - тканина задиміла.

- Ах ти ж, стерво! - гукнув до ворожки, але та вже
зникла за дверима сусіднього покою.

Сморід вигнав його на двір. Вдихнув жадібно свіжого повітря і рушив далі. Не пройшов і сотні кроків, як побачив ще одну вивіску з написом «Фризієрня» і вирізаним з дикти вусатим перукарем, що в одній руці тримав ножиці, а в другій гребінця. Такий самий, але живий перукар, сидів на порозі і нудьгуючими очима стежив за прибульцем.

- Голимо, стрижемо, обтинаємо, - проторохтів
перукар.

- Що саме обтинаєте?

- Все. Нігті, кігті, крила.

- Я не янгол - крил не маю.

- З крилами бувають не тільки янголи, а й слуги Люципера, - весело розсміявся перукар. - Мені здається вас пора поголити.

- Але я не маю, чим заплатити.

- Бог заплатить, - сказав перукар, встаючи і
припрошуючи всередину.

Бумблякевич ледь повагався, але, провівши долонею по щетині, скорився. Перше, що йому кинулося в очі, це незвичайна чистота без жодного пасемця волосся на підлозі, як то зазвичай бува в перукарнях. Господар посадив його у бігунове крісло навпроти овального дзеркала. Попід дзеркалом на столику стояли пляшечки з парфумами, всі до одної повні, невживані.

Перукар зав'язав йому на підборідді біле покривало і заходився колотити піну у маленькому горняткові.

- Здалека-сьте до нас примандрували?

- Важко сказати. Чи нема у вас часом мапи?

- Мавпи?

- Мапи! Карти!

- Не граю в карти.

- Маю на увазі карту місцевості.

- Котрої саме?

- Та вашого ж містечка.

- Навіщо мені карта містечка в перукарні?

- А що тут дивного? В перукарнях прийнято тримати різні часописи й мапи, аби клієнти не нудилися.

- У мене клієнти не нудяться.

- Кілько їх маєте на день?

- Чому тільки вдень? Я і вночі стрижу, - розсміявся перукар.

- Щось не видно, аби ви перепрацьовували.

_ Це тому, що я такий чистьоха. Відразу прибираю, сліди замітаю.

По тих словах почав накладати густу піну, від чого обличчя Бумблякевича перетворилося на пагорб під сніговими заметами. Лезо гострої бритви зблисло перед очима. В дзеркалі побачив усмішку перукаря.

- Чому ви не випили кави?

О, шляк! Про яку каву він запитує? Ту, що я розілляв у ворожки? Невже знову потрапив у халепу?

- А хіба ви пропонували каву? - клеїв дурника,
шукаючи порятунку.

Лезо бритви, відбиваючи сонячні зайчики, повільно наближалося до горла.

- Кава - це перше, що я пропоную кожному клієнтові, який переступить поріг мого закладу.

- Не пам'ятаю, аби ви мені пропонували каву.

- Бо ви мені не дали це зробити.

- Яким чином?

- У нас призвичаєно спочатку порозмовляти про те, про се, розпитати про життя, про родину, якщо то людина місцева, а коли чужинець, то поцікавитися, звідки він приманджав. Але ви не відповіли мені на перше ж моє питання, чи здалека-сьте примандрували. Обірвали на півслові, питаючи про якусь дурну мавпу. Цим ви мене образили, зруйнували природний хід розмови, і про каву я вже й не згадував.

- Пробачте, коли так. Я радо вип'ю каву.

- Справді? Після того, що було? - підморгнув перукар.

- А що було?

Перукар помахав Бумблякевичу перед носом бритвою:

- Ми все знаємо. У нас тут ніщо не діється непомітно. Не думайте, що ваші кроки залишилися без уваги.

- То ви мене не почастуєте кавою? - намагався його відволікти.

Бритва доторкнулася до горла і поволі поповзла догори, згрібаючи кучугури снігу разом із чорними цятками щетини.

- Бідний котик, - зітхнув перукар.

- Ви маєте котика?

- Вже нема. Подавав мені ножиці, бритви, калапуцькав хвостом піну і грав на мандуліні.

- І де він зараз?

- А ніби ви не знаєте? Бідний котик!

Та чи він не на мене отак закидає гадючку, спо­минаючи котика, ошпареного гарячою кавою? Бумблякевич уважніше придивився до обличчя перукаря і помітив чимало схожого з обличчям ворожки. Скидалося на те, що то були брат і сестра. Може навіть близнюки.

- У вас є сестра?

- Я маю дуже велику родину. Коли ми збираємося на чиїхось похоронах, то не годна хата вмістити, і гостимося надворі.

Бритва повзла по підборіддю. Рука Бумблякевича непомітно намацала на столикові одеколон з гумовою грушею. Перукар голив спиною до дзеркала, прикусивши кінчик язика, й не бачив, що діється.

- Ваша сестра ворожка? - спитав Бумблякевич, узявши
в праву руку флякон, а в лівій стискаючи грушу.

Перукар на мить завмер і всміхнувся.

- Чи не правда ми, як дві краплі молока? Бідний котик!

- Авжеж, бідний, - погодився Бумблякевич і швидким рухом випорснув одеколон в очі перукареві.

Чоловік закричав і, випустивши із руки бритву, став шукати наосліп умивальника, кленучи все на світі, але Бумблякевич не мав жодного наміру йому помагати. Зірвав із себе покривало і, на ходу витираючи обличчя, вискочив на вулицю.

Далі уже простував, не звертаючи уваги на вивіски й написи, ніде не зупиняючись, аж поки не порівнявся з яткою, що завалена була купою розмаїтого непотребу. Руда товстуля, ховаючись під обтріпаною парасолькою від сонця, торохтіла:

- Мило, ґудзики, нитки! Карти, скельця і шнурки!

Мандрівець зупинився і глянув на ятку - дідько ногу міг зламати, стільки там усього було.

- Якщо у вас є карти, то, може, є і карта?

- У мене є все на світі, - сказала товстуля, пірнула рукою у мотлох і враз видобула обтріпану рурку паперу. - О, маєте!

Це виявилася карта світу.

- А чи не буде у вас карти вашого містечка?

- Я ж казала, що у мене є все.

Вона знову переворушила купу і витягла ще іншу рурку. Бумблякевич розгорнув її і прочитав угорі напис «Карта міста С». Карта нагадувала своєю барвистістю дитячу гру у фішки: підеш сюди - потрапиш до чаклунки, а сюди - в дрімучий ліс. Так само було й тут. Кожен будиночок старанно вималюваний і позначений цифрою, а на другому боці карти можна навіть дізнатися, хто у цьому будиночку живе. Вражало те, що не тільки будиночки красувалися на цій карті, а й паркани, брами, дерева та кущі, навіть бруківка, хоч і мікроскопічна, а на околицях містечка - яруги, пагорби, ліси та болота. На високій горі, оточеній лісом, виднівся замок і хоч до нього не вела жодна з доріг, але карта могла придатися. Все ж таки за нею можна визначити напрям руху, ось і компас намальований.

- Скільки вона коштує?

- П'ятку, - відказала жінка.

Та скільки б вона не коштувала, грошей у Бум-блякевича не було. Він обнишпорив кишені і крім хустинки та розкладного ножика більше нічого не знайшов.

- Прошу пані, я не маю грошей. Чи ви б не взяли в
мене навзамін цього ножика?

Товстуля позіхнула на весь рот, смачно крякнула і взяла ножика з таким виглядом, ніби робила не знати яку ласку. Покрутила його в пальцях, попробувала кожне лезо на ніготь і поклала зверху на купу.

- Най буде. Карта перша кляса. Тепер таких не
друкують.

- Ви хочете сказати, що вона видрукувана давніше?

- Та вже ж, що не вчора. Але то майстри робили, нє? Бачите, як там все файно розмальовано? Як ся добре придивите, зобачите навіть у вікнах людей, а на подвір'ях курей і котів. Люксусова карта. Можна годинами роздивлятися.

- Чи не підкажете, де тут готель?

- Готель? Прошу пана! Та то вам не Львів і навіть не Броди. Де в нас може бути готель?

- А де ж тоді можна переночувати?

- В корчмі. Ідіть отако просто і вийдете на пляц, а там запитаєте.

Сонце вже чиркало верхівки сосон, з гір повзла сиза прохолода, і в кронах дерев вовтузилося вороння, мостячись на ніч. Вуличка вивела його на просторий пляц із готичною ратушею, сірою і непривітною. Верхні вікна ратуші зяяли чорними пустотами, а на черепиці проросла молода сосонка. Вгорі клубочилася вороняча зграя. Годинник показував третю.

А що як зайти в ратушу та поспитати про бургомістра? Ачей розкаже, як до замку добратися.

В ратуші панував неймовірний рух, туди й сюди сновигали заклопотані чиновники, секретарі й кан­целяристи з оберемками паперів під пахвою, окремі картки при цьому вилітали й губилися попід ногами, але за ними ніхто не нахилявся. Тому й не диво, що підлога була всіяна папірцями. Ці метушливі бігуни скидалися на мурашок, самозаглиблених у виконання своїх обов'язків, здавалося, їх не цікавить ніщо на світі крім однієї священної мети - доставити папери за призначенням. Попід стінами в черзі до тих, чи інших дверей стояли люди і, коли якийсь ратушний працівник пробігав по коридору, вони тулилися до стін і передавали з вуст у вуста: «Дорогу! Дорогу!»

Иноді з другого кінця довжелезного коридору лунало: «Дорогу начальникові канцелярії шляхів сполучення!», чи ще якось так подібно і тоді уже всі просто таки втискалися в стіни, аби пан начальник міг промчати вихором і щезнути в якомусь кабінеті.

Бумблякевич спробував дізнатися у людей, що товпилися в коридорі, де кабінет бургомістра, але це виявилося марною справою, ніхто нічого путнього не міг повідомити, а навпаки ще сильніше заплутував. На­трапивши на перший ліпший кабінет біля якого не було черги, Бумблякевич постукав і відразу ж прочинив двері. Побачив масивного стола, обидва боки якого були завалені папками, і тільки посередині лишався невеликий простір, у якому виднілася голова чиновника. Він щось зосереджено писав, поскрипуючи пером і помагаючи при цьому собі язиком, який пульсував і рухався услід за карлючками.

- Пробачте, - проказав Бумблякевич, звертаючись до виблискуючої лисини, - я шукаю кабінет пана бур­гомістра. Не підкажете?

- Ви мені заважаєте, - буркнув чиновник, не підводячи очей. - Я закінчую звіт.

- Тільки скажіть номер кабінету.

- Сорок восьмий! - кинув той.

Бумблякевич подякував, вийшов у коридор і глянув на номер кабінету, в якому щойно побував - два­надцятий. Сорок восьмий кабінет виявився вище поверхом. Там теж панував рух, а людей тлумилися ще більше. І хоча на кожних дверях виднівся номер кабінету, проте ніде не вказувалося, що це за кабінет. Яким чином орієнтуються відвідувачі, важко здогадатися. Біля сорок восьмого стояло тільки дві жінки.

- Чи в цьому кабінеті сидить пан бургомістр? - чемно спитав Бумблякевич.

- Не знаємо,* - відказала одна з жінок, навіть не зиркнувши на нього.

- А хто ж тоді там сидить?

- Дасться чути.

Така відповідь його дещо приголомшила, і він вирішив, що жінки чимось сильно стурбовані, коли такі неввічливі. Та ось із дверей вихопилась якась проява у довгому плащі, заціпивши в руці зібганого капелюха, і, голосно регочучи, потупцяла геть. Жінки тут-таки й зникли за дверима кабінету, і Бумблякевич зостався сам. Проява плуганила коридором і заливалася сміхом, аж її за­точувало, щось вигукувала і сама до себе сміялася, але ніхто на це й уваги не звертав, кожен був заглиблений у себе самого, мовби повторював подумки те, що мав пізніше висловити в кабінеті чиновнику.

Хвилин за двадцять вийшли й обидві жінки, не вийшли -вивалилися, хапаючись від реготу за животи, а з очей їм аж сльози лилися. При цьому вони повторювали окремі слова, які тільки їм і були зрозумілі, і знову трусилися, і штурхали одна одну, і припадали до стіни, заточуючись, і спинялися, щоб знову ще голосніше розлити довкола рясні дощі сміху.

Бумблякевич, провівши їх зацікавленим поглядом, зайшов до кабінету. Цибатий, худий як трясця, чиновник був зайнятий тим, що прасував на столі папери. Біля його ніг стояв плетений кошик повен пожмаканих папірців, він витягав їх по одному з кошика, швидким рухом роз­правляв писаним до споду, порскав з рота водою і припікав праскою.

- Боже помагай, - сказав Бумблякевич, - мені сказали, що пан бургомістр у сорок восьмому кабінеті. От я й зайшов.

- Плюньте в писок тому, хто вам це сказав. А знаєте, що відповів кролик, у якого удав поцікавився його іменем?

- Ні.

- Він відрізав удаву: «Дідька тобі лисого! Жери так!» Ха-ха-ха!

- То в якому він кабінеті?

- В дванадцятому. А знаєте про що говорили дві п'яні в дзюську блохи, виповзаючи з ресторації?

- Ні.

- «Ну, що - пішки підемо, чи на собаці потрюхикаємо?» Ха-ха-ха!

- Що ви не кажете? Але саме у дванадцятому мені й сказали, що пан бургомістр у сорок восьмому.

- Тоді ще спробуйте у вісімнадцятому. А знаєте, що спитала одна гуска, прокинувшись вранці напередодні Різдва?

- Ні.

- «Цікаво, дівки, чого то мені всю ніч яблука снилися?» Ха-ха-ха!

- Невже у бургомістра нема сталого кабінету?

- А навіщо? Він всюдисущий, як Господь. Він тут і ніде, зараз і прісно, він водночас у всіх кабінетах, на всіх поверхах, але - тільки на долю секунди. Саме цієї долі секунди й не вистачає, аби впіймати його. Бо чи можна впіймати промінь? Наш пан бургомістр - промінь! А чи можна зловити сплеск? Наш пан бургомістр - сплеск! А чи можна схопити п'янливий запах матіоли? Наш пан бургомістр - п'янливий запах матіоли! Недавно він зазирнув до мого кабінету, побачив кошик повний паперів, і обурився. Він обурився і сказав, що кожен папірчик, на якому написано бодай одне слово - велика цінність. А коли там написано більше ніж одне слово - це скарб. То як же можна нищити скарби? Хіба бракує папок, аби це все підшити?

- Але ж у вас усі коридори всіяні паперами!

- Ну, то й що? На те є спеціальна служба, яка їх підбирає і підшиває.

- Цікаво, як вони орієнтуються в тих паперах, якщо вони повилітали з різних справ.

- Все підшивається в порядку знаходження. Усе підряд. Такий порядок. А порядок понад усе. Яка різниця, у якій папці знаходиться той чи інший папір? Головне, що він

десь таки є і що ми про нього знаємо. А коли нам про нього відомо, то він таки існує і відіграє ролю документа. Нема такого папірчика, про якого б ми не знали. Між іншим, ви перший відвідувач, який не рве кишки від сміху, слухаючи мої жарти. Тобто в душі ви, безперечно, іржете і б'єте копитом, вас там аж вивертає від реготу. Але назовні цього не видно. Чудова витримка. Інакше б я з вами й не пашталакав. Якщо ви чули якого свіженького жарта, можете мене почастувати.

- Чи знаєте, що відповів юний трафердокль на
пропозицію засушеного сульфуля почастувати його
яким-небудь свіженьким жартом?

- Ні-ні, дуже цікаво!

- Він сказав: «У дупі я мав усі ваші жарти разом з вами!»

- Ха-ха-ха! - скорчився від сміху чиновник. - Так таки й відрубав? О-хо-хо-хо! Як по писаному! А-га-га-га!

Він аж присів, стогнучи від сміху, аж поки не повалився на підлогу й не почав качатися, то підгинаючи коліна до грудей, то випростовуючи. Бумблякевич дивився на нього, як на сьвірка, врешті розвернувся і покинув кабінет, траснувши дверима. Ледве сунучи від утоми ногами, проминув обох жінок, вони й далі захлиналися реготом, приказуючи:

- «Ці... цікаво, дівки...» Ха-ха-ха!

- «... чого... чого... то мені всю ніч...» Ха-ха-ха!

- «... я... я... яблука... сни... снилися?» Ха-ха-ха!

МАРТИН КАРА

Сумерк спускався з дерев і стелився долом, поволі остуджуючи кам'яниці і бруківку. З гір долітали перші подихи вітерця, вони то шмигали у вулички, то спурхували

догори і гралися флюгерами, розливаючи їхнє поскрипування над площею. Вулички вилюдніли і Бумблякевич, вийшовши з ратуші, не відразу й виловив очима якусь похмуру постать у крислатому капелюсі й довгому до п'ят плащі, що стояла до нього спиною. Вочевидь то була та сама проява, яка нещодавно душилася сміхом, вийшовши з сорок восьмого кабінету. Але зараз чоловік застиг, задерши голову і вдивляючись у шпилі замку, що стриміли понад соснами. Сірі вайлуваті оболоки валандалися понад шпилями, а шпилі росли, вростали у небо і то зникали, то випірнали з густої сизі.

Бумблякевич наблизився і сказав:

- Пробачте...

Чоловік знервовано смикнувся, мовби його заскочили за чим непотребним і гріховним, і опустив голову. На його худорлявому обличчі з маленькими чорними вусиками полохко світили великі очі. Куди й подівся похмурий вигляд.

- Чи не могли б ви мені...

- Звичайно, міг би.

- Я шукаю корчму, в якій можна було б заночувати.

- Ви майже біля неї. Бачите гусака на шильді? Вона так і зветься - «Під золотим гусаком». Хоча, як на мене, то це хутше «іржавий гусак».

- Дуже вам вдячний.

- До ваших послуг. Здалека до нас?

- М-м, - зам'явся Бумблякевич, вибираючи між
сміттяркою, Морем Борщів та Львовом, і таки вибрав
останнє.

- З самого Львова!

- Ти ба!

- Так. Хочу потрапити до замку. Кажуть, там цікавий архів.

- Невже й до Львова докотилося про наш замок?

- Маю укласти генеалогічне дерево наших королівських родів. А в замку знаходяться всі необхідні матеріали.

Чоловік якось дивно оглянув Бумблякевича, мовби той торочив несосвітенні речі, а по хвилі запитав:

- І ви збираєтеся спинитися в цій корчмі?

- Лише на ніч. Добираючись сюди, я потрапив у кораблетрощу...

- Як? Як ви сказали? - засвітив зуби в усмішці чоловік.

- В кораблетрощу?

Бумблякевич збагнув, що ляпнув щось не те, але відступати було нікуди.

- Ну... корабель наш розбився на морі... Я щойно звідти...

- З моря? - уже просто вирячив очі чоловік. - Про яке море ви говорите? Де в Галичині море? Певно хтіли-сьте сказати, що пливли через Дністер? Це буває. Той паром уже двічі перевертався. Ну-ну, і що далі?

- Всі мої речі й гроші пропали.

- Так я й підозрював. Коли чоловік падає в річку, то має дуже простий вибір: рятувати або речі, або себе. І тепер ви сподіваєтесь заночувати у Маєра за «Бог вам заплатить»?

- У мене в кишенях порожньо. Але я назву йому одне ім'я.

- Одне ім'я? - чоловік уже виразно кпив і це справляло йому втіху. - Одне ім'я! Чому не два? Або три? Або десять?

Бумблякевича це роздратувало:

- Ви глузуєте з мене?

- Ніскільки. Просто я знаю Маєра. За зламаного шеляга ладен людину в цюпу запроторити. А ви кажете

- ім'я! Та хоч би ви послалися на самого найяснішого
цісаря Франца-Йосифа, то і тоді не дістали б навіть пінки
на пиві.

- Добре, може, посилання на цісаря й не дасть нічого.
Але ім'я княгині фон Шруботяг мусить справити
зраження.

Чоловік пирснув сміхом, та так, що аж захлиснувся і

мусив відкашлюватися, продовжуючи спазматично заходитися од наглих веселощів.

Цього для Бумблякевича було вже забагато, і він, повернувшись на каблуку, рішуче подався до корчми.

У просторій залі над столами, що мало не вгиналися від кухлів і п'ястуків, лунав густий гомін щонайменше на трьох мовах: українською, польською і німецькою. Поміж столами снували дві дівчини з кухлями, у широких квітчастих спідницях та шнурованих блюзках.

- Слухаю пана.

Десь ізбоку вигулькнула кругла фігура чи то адміністратора, чи то шинкаря.

- Це ви будете пан Маєр?

- Слухаю пана.

- Я прибув зі Львова. Вас попереджали?

- Ніхто мене не попереджав. Але слухаю пана.

- Всі витрати погоджено...

- Ага, ага... Нічого я такого не чув.

- Я збираюся відвідати замок. Завтра. А нині мені треба переночувати. Пані княгиня фон Шруботяг казала, що дасть вам знати.

- А-а, пані княгиня? - перепитав Маєр, і в очах його блиснуло щось глузливе.

- Так, - втішився Бумблякевич, - ви її знаєте, правда?

- Аякже, аякже, хто би не знав пані княгині фон Шруботяг? Але тоді вам не сюди.

- А куди?

- Не сюди. Зараз поясню.

Бумблякевич помітив, що до їхньої розмови з цікавістю прислухаються присутні. Гомін втих і навіть сам Маєр що слово став обмінюватися з ними поглядами так, наче б потребував підтримки. Та коли діло дійшло до княгині, у кожного на обличчі об'явилася вичікувальна посмішка...

- Підете вгору по вулиці, - пояснював він, а
посмішки поступово росли та росли, - а коли вулиця
поверне наліво, то й ви повернете. А там ще метрів

двадцять - і зелений брама. Запам'ятаєте? - В залі уже лунав одвертий сміх. - Зелений брама з вирізаним серцем. От туди й постукаєте.

Бумблякевич ґречно подякував, потиснув пухку долоню пана Маєра і вийшов з корчми, відчуваючи, як від голосного реготу за спиною червоніють у нього щоки і пітніє чоло.

- Ну що? - спитав чоловік, що, як виявилося, терпляче
очікував його на вулиці.

Бумблякевич переповів свою розмову, і чоловік знову почав мало не гикати зо сміху.

- Чого це ви? - не знав, чи злитися, чи й собі сміятися.

- А знаєте, куди вас послав той вошобийця?

- Куди ж?

- Та не куди ж, як до божевільні. Не скурвий син, га?

- Тьху!

- Але ж ви - як по правді - саме на такого виглядаєте, що звідти втік. Спочатку мололи мені про море й кораблетрощу, а під кінець спімнули княгиню, котра ще років тому зо двадцять як загинула.

- А син її?

- Та ж із сином загинула. Карета зірвалася в урвище. Звідтоді в їхньому замку замешкали привиди.

- Привиди? Але ж мені було сказано, що там тепер монастир.

- Монастир привидів. Щоночі там запалюється світло і служиться меса. Лунають музика і спів. Ніхто туди не важиться йти. Через те ваш намір, власне, й скидається на намір божевільного.

Бумблякевич відчув, як земля розходиться йому під ногами. Куди він потрапив?

О Мальво Ландо, Мальво Ландо! Куди ще мене заведе твій слід?

- Ну, що ж, не пропадати вам, - сказав чоловік. - Все
одно зараз кінців не знайдете. Ходімо краще до мене,
переночуєте, а там буде видно.

- Справді? - втішився. - То ви мене за божевільного не маєте?

- Ні. Бо я сам божевільний, - і розсміявся. - Я поет. Мартин Кара. Гарно? Це моє псевдо. Крім того, я є видавцем газети «Вічевий Дзвін». Там, опріч всякої всячини, є і мої вірші. їх, щоправда, ніхто не читає, але це мене мало обходить. Я пишу для майбутніх поколінь. Зате саму газету, як не дивно, розкуповують. Лають, але купують. Я там декому перцю в дупу сиплю. Підозрюю, що вони її здебільша й розкуповують. Щоб у народ не йшла.

- А що ж народ? Ваш «Дзвін» його спонукає до дії?

- Народ спить. Нікому нема діла ані до ближнього, ані до проблем нашого міста. Кожен живе сам у собі. А влада цим користає.

Вони спинилися біля хатини, що одним боком вгрузла в землю і заросла густою бузиною, її сумний вигляд був би ще сумнішим, якби не померки.

- У вас був землетрус? - поцікавився Бумблякевич.

- Чому - був? - засміявся Мартин. - Тут мешкає землетрус. І це - я. Я стрясаю всеньке місто.

Штовхнув розхитані, зі щілинами, двері, і обоє опинилися в клубах пари. Бумблякевич сміливо ступив крок уперед, але враз аж підскочив, бо з-під ноги раптом пролунав такий вереск, що мурашки по спині побігли.

- Цить, капосне! - гримнув Мартин.

Тепер, коли очі вже звиклися, Бумблякевич побачив, що вони опинилися водночас і в кухні, і в покої, бо тут була й піч, і ліжка, і корито з білизною, і безліч баняків. У кутку біля печі поралася молода жінка в засмальцьованій сукні, дешеві панчохи посповзали з ніг, оголюючи білі жилаві литки. Однією рукою щось бовтала в банячку, а другою притримувала халат на грудях, що при кожному русі розхилявся. Поява незнайомця викликала у неї роздратування, якого вона не приховувала.

На підлозі вовтузилося щонайменше восьмеро напівголих, замурзаних до безнадії дітлахів, на одного з

яких і наступив наш герой. Посеред хати на дубовому столі красувалася домовина, пофарбована у якийсь дивацький колір, а вздовж бережка бігли ще й візеруночки. У домовині, склавши на грудях воскові долоні, застигла покійниця. Під столом лежало віко, а в ньому сиділо троє дітей і вдавало, що пливуть по морю. Бумблякевич перехрестився.