Велика львівська сміттярка 2 страница

- Подивіться... чисто собача вовна... помагає на
гостець, на нирки...

Магула крутив пояс у руках, хитав головою, прицмокував...

- І що ви за тото хочете?

Уже те, що він не вимовив «пояс», а вжив зневажливе «тото», свідчило, що річ його зацікавила, і він ковтнув гачка, але йшлося тепер лише про те, аби збити ціну.

- Чупринку. Празьке видання. І...

- І? - вирячив очі Магула.

- І двотомник Трохима Зіньківського.

- Ого! - Магула захлинувся повітрям і замахав
руками. - Знаєте, кілько мені давали за Трохима? Сто! А
ви хочете за тото...

Магула знову поринув у своє похитування та прицмокування, але пояс вартував свого. Бумблякевич повертався з книжкою Чупринки і двома томиками Зіньківського, думаючи, яке це горе для його мами, що Мальва померла. Померла вона по операції, вночі, коло неї сиділи її батьки... Мальва ще сказала до них: «Дайте лікареві гроші... Як візьме, то це буде значити, що має надію мене вилікувати...»

- І дали йому гроші? - спитала мама.

- Так, дали... І він взяв... То було ввечері... А вночі вона вмерла...

- Боже... Боже... Боже... - шепотіла мама.

На блідім і висохлім її обличчі малювалося таке невимовне горе, що він уже не міг пробачити собі цієї дурної вигадки... Хто знав, що мама так перейметься?

Бумблякевич перегорнув сторінку...

В журбі живу, в журбі сконаю,

В опалім листі мій кінець,

Сльоза тече по небокраю

У чашу сплющених сердець.

Дзвенить в самотньому падінні

Сльоза опальна і гірка,

На перехресті жовтих ліній

Тремтить відкушена рука. І очі котяться по колу, Й ніхто спинити їх не міг... Лиш серця зламана підкова Сивіла в поросі доріг...

- Я мушу піти до неї на похорон, - вперлася мама. - Я
мушу піти... Вона мені як рідна...

Мама вбиралася тепер тільки в чорне. Завтра мав бути похорон, і Бумблякевич ламав собі голову, як має виплутатися з прикрої ситуації.

- Мамо... подумай сама, як би то було, коли б ти когось ховала, а якісь зовсім чужі люди крутилися під боком?

- Та же ти не зовсім чужий, сину...

- Чужий... Вони ніколи мене не бачили. Може, й не чули ніколи про мене.

- Тоді ми станемо збоку... Ми будемо стояти збоку і спостерігати... Але я мушу там бути... Адже ти підеш?

- Я піду... але... так само збоку...

- В котрій годині ховають?

- Я ще не знаю...
-А де?

О, Господи! Де?

- На Личакові.

- Ов, то мусять мати добрі гроші, щоб аж на такім цвинтарі... Як мені шкода, що ти на ній не вженився... Був би-сь тепер багатим удівцем. То такой ліпше, як старим парубієм.

- Що ви таке говорите?

- Ну-ну, я кажу як мама...

На щастя, того дня на Личакові мав бути похорон. Бумблякевич спеціяльно їздив на цвинтар і випитав гробаря. Ховали, щоправда, стару бабу, маму якогось каґебіста, що навіть для цієї нагоди купив місце на

цвинтарі. Місце було далеко не вільне, бо там когось поховали ще до війни, але гроші є гроші, і гробар уночі розгаратав молотом гробівець. Каґебіст був щасливий -зліва від мами буде лежати колишній граф, а справа -теперішній генерал. Колишнього графа з часом можна так само ліквідувати як клас і забити місце для тьоті Раї, бо тьотя Рая теж не єрунда ходяча, а ветеран партії.

Бумблякевич привіз маму на таксі якраз вчасно. Процесія входила до цвинтарної брами.

- Боже! - поблідла мама. - То вона комуністка?
Мамі було від чого побліднути. Вантажівка аж палала у

кумачевих покривалах і прапорах. А коло червоної, мов жар, домовини стирчав червоний стіжок із червоною зіркою.

Цього Бумблякевич не врахував.

Так якось сталося, що мама комуністів не дуже любила і, переживши загибель чоловіка і брата, мала тільки одну приказку при слові «комуніст» - най би вони вже виздихали.

Тепер його нещасна мама не могла отямитися від цієї несподіванки. Духовий оркестр грав щось сумне, але героїчне. Мама тихенько шпурнула квіти під паркан і сказала:

- Я б не пережила, якби ти на ній вженився. Хіба б знала напевне, що вона скоро вмре. Але хто то може знати?

- Тепер ти розумієш, що не міг я з нею женитися. Я знав, що ти будеш тяжко переживати.

- Ти в мене дуже добрий, синочку. А я така погана. Я весь час тебе шпирала - женись, женись...

Мама подивилася на прибитого горем каґебіста і сказала:

- Правду кажучи, й вони люди... Земля їй пухом...

- Тато в неї великий начальник в КҐБ, - кинув остаточний козир Бумблякевич, щоб уже мама ніколи-ніколи не нудила його за ту Мальву.

- Свят-свят-свят, - перехрестилася мама. - Хтозна, може, це той, що твого тата арештував.

Мама померла за який місяць після того, і Бумблякевич не міг позбутися відчуття, що своїми вигадками про Мальву тільки прискорив її кінець.

■

За труною йшло лише кілька сусідів та маминих знайомих. Усіх їх Бумблякевич запросив на поминки, хоч вони й віднікувалися, розуміючи, як то не просто старому парубкові приготувати вгощення. Але були мило здивовані, коли побачили цілком пристойно накритий стіл, за яким порядкувала Славця. Для господаря це теж була неабияка несподіванка, як можна було так швидко скомбінувати щось на стіл. Коли всі розійшлися, Славця позмивала начиння, поскладала і поприбирала. Пізно ввечері вона сіла біля Бумблякевича на канапі і поклала йому голівку на плече. Все, що залишалося зробити Бумблякевичу, це пригорнути її, а далі усе б відбувалося уже автоматично. Але в тому-то й справа, що рука ніяк не слухалася і не піднімалася, щоб пригорнути панну, рука налилася свинцем, а в голові застукотіли молоточки. Які молоточки? Невже ті самі молоточки, що забивали труну? Зі стіни дивилася осудливо на свого сина матінка, оправлена в стару позолочену раму. Вловивши її суворий погляд, Бумблякевич відчув, що не тільки рука, але й геть усе тіло наливається свинцем, і коли вже не годен був витримати цього тягаря, то відсунувся. Славця здивовано подивилася на невдячного тюхтія, потім перевела погляд на фото покійної і зрозуміла, що краще йти спати додому.

Мама померла, але дух її продовжував жити у кожному куточку, у кожній речі, і не тільки дух, але й запах, і. голос, і шурхіт пантофель, і ледь вловимий брязкіт посуду. Все це-невмолимо переслідувало Бумблякевича, стежило за

ним сотнями очей і підслуховувало сотнями вух. Відтепер щоразу, як тільки Славця кликала його щось помогти, і він уже рушав, було, до дверей, мамин погляд пропікав йому спину, мамині пальці крутили йому вуха, а мамин шепіт паралізував його рухи - і він зупинявся, гукаючи через зачинені двері, що: а) ошпарив руку, б) болить голова, в) пішла з носа кров, г) піднявся тиск, д) скрутило живіт - і так до кінця алфавіту. У перший же день, коли він зняв зі стіни її фото і сховав у шафу, тарілка вислизнула йому з рук в умивальці, розкололася і розтяла великий палець на згині. Кров юшила, як скажена. При другій спробі прибрати фото прорвало руру водотягу, і він збавив цілий день із майстрами.

Щойно після того, як минув сороковий день, Бумблякевич зі Славцею перетрусили мамині речі. Різноманітного шмаття назбиралося чотири великих в'юки. Це крім тих лахів, які Славця своїм хазяйським оком призначила на почесну роль стирок.

- Ти хочеш це все викинути? - здивувалася Славця, розводячи руки над чотирма вузлами. - Це не практично.

- А як буде практично?

- Здати шматтяреві і отримати навзамін бляшані
накривки для слоїків.

І вона таки змусила його відтарабанити те все до шматтяра. Додому Бумблякевич приніс цілу купу покришок, і коли висипав їх на стіл, то раптом спало йому на думку, що покришки - це усе, що залишилося від його мами. Мама перетворилася на металеві покришки, і тепер вона буде жити у кожному слоїку, закрученому на зиму - в помідорах і огірках, у баклажанах і перцях, у шпарагівці і каляфйорах, у сливах і грушах. І він відчув, що ніколи не зможе відкрити такого слоїка.

Серед маминих речей знайшлося дещо таке, що могло зацікавити Магулу, і Бумблякевич небавом подався до нього й висипав весь той нехитрий скарб на стіл. Були там порцелянові янголята, срібні кавові ложечки, стара

гасова лямпа, австріяцьке залізко та ще різні дрібниці, якими користувалася його мама. Тепер він міг виміняти відразу зо два десятки цікавих книг, але замість того, щоб відразу вивалити все, що є на обмін, Магула витягав по одній книжечці з обов'язковим таємничим прицмокуванням і прихвалюванням так, наче б мав видобути на світ не знати який раритет. І таки видобув.

- Ану вгадайте, хто це писав?

Над містом лине журавлиний крик.

Над містом у закіпченій імлі

Сумне благання і моління крил

Останніх журавлів.

Ти задихаєшся від хижої журби,

Тебе підстерігає всюди й обійма

Кривавий сміх сухотних горобин

І листя зжовклого істерика німа.

Тобі не хочеться, щоб чувся нині він

І шторами затягуєш вікно,

Але той крик... той крик, мов срібний дзвін,

Вривається крізь стіни все одно.

Ти затуляєш вуха, та дарма -

Той крик не стихне і не замовчить...

І вже не чуєш ти, як і сама

Із журавлями боляче кричиш...

- Це якась довоєнна поетеса, - сказав Бумблякевич. -І то галицька, бо в Союзі так не можна було написати.

- Скажу вам, що маєте неабиякий нюх. Це і справді галицька поетеса. На жаль, тепер її ім'я нікому нічого не скаже.

Він простяг книжечку, і коли Бумблякевич побачив обкладинку, то мало не скрикнув, серце забилося, наче шалене, і тихий, але дзвінкий голосок раптом ковзнув повз вухо: «Перепрошую, чи не міг би добродій провести мене під дощем...»

- Що з вами? - спитав Магула.

- Та ні, нічого...

Але поетесу було звати Мальва Ланда. І прореагувати на це, як на випадковий збіг обставин, міг хіба хтось із куди меншим запасом фантазії. Бумблякевич сидів ошелешений і наче громом уражений...

- Це дивна поетеса... - сказав Магула. - Я ще молодим
пробував її відшукати... Але намарне... Я був просто
закоханий у її вірші...

Бумблякевич розчинив вікно - у вечірньому, застиглому на драглі небі світилося обличчя Мальви, таке, як і на фото, але вже не чорно-біле, а кольорове... її вуста ледь-ледь ворушилися, проказуючи чи то молитву, чи то вірша...

Так, тепер я ніколи не позбудуся її, вона завше світитиме в небі. Але чому всі мої думки заполонила Мальва? І раптом сяйнуло - може, чекає на нього, щоб відшукав її і визволив із забуття... Тільки чому саме його?

- Спробуйте розвідати щось про неї, - сказав тоді Магула. - Я вам цю книжечку дам... Але дуже вас прошу - знайдіть її сліди... Не може бути, що вона десь щезла...

- Вона не могла емігрувати?

- Бачите, якби емігрувала, то обов'язково би випірнула десь на Заході... Але я ніде не зустрічав жодної публікації під таким ім'ям... Ніде...

- Бувало, що письменники друкувалися там під
прибраними іменами, побоюючись розправи агентів КҐБ.

- Так, я знаю. Але чи може це стосуватися Мальви? Вона поет, а не публіцист. У її віршах нема нічого, що мало б привернути увагу агентів.

- Якщо книжечка видана в 1938 році, а на світлині молоденька дівчинка шістнадцяти-вісімнадцяти літ, то зараз вона мусить мати понад сімдесят... Якщо тільки не вмерла.

- Ні, вона ще жива.

- Жива? Звідки вам про те відомо?

- Достеменно я не знаю... Але є така одна пані Мокрицька... Котра теж щось пописувала в тридцятих... Мальва жива...

- Чому ж ви не розвідали в неї більше?

- Бо не хотіла більше нічого вповісти.

- Добре, а де шукати ту Мокрицьку?

- На Кривчицях. Ось маєте адресу. Вона жиє там сама зі сліпою сестрою... Може, якраз вам щось удасться.

Бумблякевич спинився перед стареньким облупленим будиночком, якого густо перевив виноград. На ґанку в плетеному кріслі грівся тлустий, кудлатий котяра.

Бумблякевич тріпнув кілька разів хвірткою, і на ґанку об'явилася худенька згорблена бабуся.

- Чи ви будете пані Мокрицька?

- Так.

- Я від пана Магули.

- Ну? - зовсім непривітно відказала бабуся.

- Хотів би перемовитися з вами...

- А що я маю до говорення?

- Ви, може, ні... але я маю...

Вже не чекав запрошення, ступив на подвір'я і збирався піднятися на ґанок, але стара спинила його.

- Зачекайте, не так хутко... Звідки я знаю, що ви за гість?

- Кажу, що я від Магули. Він мені сказав, що ви були знайомі з Мальвою Ландою...

- От старе порохно!

- А я дуже нею цікавлюся... Хочу щось написати...

- Про кого? Про Мальву?

- Вона була дуже гарна поетеса.

- Ще мені поетеса! Про Мальву він буде писати! Про
Мокрицьку ніхто не напише! Маю тут здохнути, ніхто й
вусом не поведе!

- Як буду писати про неї, то напишу і про вас. Обличчя старої ледь-ледь потепліло.

- А що ви про мене знаєте?

- Я читав ваші статті в «Жіночій долі»... Ну, і казки в
«Дзвінку».

Серце пані Мокрицької розтануло, і вона вмостилася в плетеному кріслі, взявши кота на коліна.

- Ви справді читали?

- Так, я думаю, дещо можна і тепер передрукувати...

- Але вас більше цікавить Мальва?

- Бо вона зникла безслідно.

- Не так вже і безслідно.

- Ви знаєте, де вона тепер?

- Ні...

- То звідки вам відомо, що вона жива?

- Хіба я вам казала, що вона жива?

Тут Бумблякевич побачив, що потрапив у сліпу вулицю.

- Ні, ви так не казали. Мені. Але Магулі сказали.

- То було, може, з десяток літ тому. Тоді вона була жива...

- Ви з нею зустрічалися?

- Як вам сказати... То було зовсім випадково... Але я побачила її в такому місці, що воліла би не казати...

- Та вже коли почали...

- Я зустріла її на смітнику... За винниківським
базаром... Вона там порпалася в смітті... Вибирала якісь
недоїдки, шмаття, пляшки і те все кидала до мішка...

Бумблякевичу перехопило подих. Навіщо він сюди прийшов? Щоб почути цей жах? Стара має якусь злість на Мальву і тепер виливає всю свою роками накопичену їдь...

- Ви були впевнені, що то вона?

- Я побачила її... Підійшла до неї і сказала: Мальва... Вона так здригнулася... Мальва Ланда - це тільки псевдо. її звали зовсім інакше...

- Як?

- Уже не пам'ятаю.

Та видно було, що обманює. Пам'ятала, але з якихось причин не хотіла сказати.

- А що було далі?

- Далі... Вона якось так зиркнула на мене, і я зрозуміла, що вона дуже перелякана... Я впевнена, що не помилилася. То була Мальва.

- Ви розмовляли?

- Де там... втікла від мене... Схопила свій лантух і так чкурнула, ніби мала щонайбільше сороківку.

- Чому вона так зробила, як ви гадаєте?

- Думаю, тому, що сама мене не впізнала. А боялася... Боялася, що хтось у ній розпізнає Мальву Ланду.

- Чого саме вона боялася?

- її в сорок четвертому хтіли арештувати... Якраз знаходилася в друці її друга книжечка... А тут до Львова прийшли совіти...

- Друга книжечка? - аж затремтів Бумблякевич.

- Так... Що тут дивного? Писала вона мало, але писала... Одним словом, у другій книжечці знайшлося трохи політичних віршів... Весь наклад було арештовано і знищено. НКВД шукало авторку. Але не змогло знайти... З німцями чимало наших виїхало на Захід. Просто щоби врятувати життя. Ми думали, що й Мальва емігрувала...

- Хто - ми?

- Ми - це ті літератори, котрі лишилися... Потім дуже шкодували, що не втекли. Бо всіх нас пересадили. Через те ніхто й рядочка не хоче видрукувати з наших писань. Вмираємо в забутті, нікому не потрібні...

- Але тепер час змінився... Я поговорю... в мене є знайомі по редакціях...

- Ну-ну, поговоріть... По війні мене не раз допитували

про Мальву... Але я не видала їм справжнього прізвища... Інші його просто не знали, то й видати не могли.

- А звідки знали ви?

- Я знала, бо вчилася з нею в гімназії.

- Чому ж тоді вона не захотіла до вас признатися?

- А звідки мені знати? Може, справді не впізнала, а може, й звар'ювала потихеньку... Все життя ховатися...

- В мене таке враження, що ви її недолюблюєте...

- Ну, ми не були з нею аж такими колежанками... З нею взагалі важко було товаришувати. Була про себе високої думки. Молодь тоді захоплювалася її віршами. Ланда і Теліга - два кумири, яким поклонялися усі гімназисти... Але справа в тім, що те псевдо було не її, а моїм...

- Вашим?

Бумблякевич витер спітніле чоло. Ця бабуся, видно, берегла не одну бомбочку, але всі приховала насамкінець. Добре, що виявив терпіння і затягнув розмову...

- Так, моїм... Це я вигадала собі таке псевдо в гімназії і всі свої вірші підписувала ним. Але я їх тоді ще не друкувала. Мальві дуже сподобалося це ім'я, і вона просила мене, аби я відступила їй. Я не згодилася. Хоча й сама гаразд не знала, нащо воно мені. Тоді вона просто вкрала його. Одного разу розкриваю «Вістник» і бачу -Мальва Ланда... Що б ви на мому місці після того зробили?

- Не знаю... Вона справді вчинила не по-товариськи.

- Скажіть ліпше по-свинському... О-о, то була фест кобітка. Знала, чого хоче, і знала, як має то здобути... Чи мушу я після того признаватися до неї в любові?.. - вона пожувала вустами, мовби смакуючи проказане, і додала: - Але я дістала сатисфакцію...

І тут вона розсміялася на всю широту своїх вставних зубів, аж стрясаючись кістлявим тілом, розсміялася так театрально, наче б перед нею стояв не Бумблякевич, а сама Мальва.

- Перепрошую, але чи міг би я дізнатися, з чого ви
смієтесь?

Пані Мокрицька хитро примружила очі й сказала:

- Коли я вернулася з Сибіру, вона сама прийшла до мене. Прийшла і стала просити свою другу книжечку.

- Як то? Вона ж була знищена!

- Так. Весь наклад. Але одну книжечку врятував мій тато. Він працював у друкарні.

- А звідки про це дізналася Мальва?

- Вона мусила ховатися, і всі її рукописи згинули. Мала надію, що хоч тота друга книжечка десь виплине. Знала, що тато мій працював у друкарні, от і прийшла до мене.

- І ви повернули їй?

- По-перше, не мала я що вертати, бо не брала в неї. А по-друге, якби дала їй тоту книжечку, то не дістала б сатисфакції. Чи не так? - І знову вона засміялася, тішачись своєю дотепністю. - Я так і сказала: ти вкрала в мене псевдо. А я в тебе - вірші. Хто доведе, що саме ти їх написала? Вони мої. І псевдо моє. Іди - правуйся!.. Але з ким мала би правуватися? Так і минулося... А я тільки-но так сказала їй... Віршами тими не скористалася. Нащо мені чужі вірші, коли своїх нема де подіти?

Тремтячим голосом Бумблякевич спитав:

- А де тепер та друга книжечка?

І дістав цілком звичайну відповідь, від якої, на його подив, ані земля не затряслася, ані небо не загриміло:

- Є в мене. - Та, помітивши жадібний блиск очей
бібліофіла, додала: - Мені вже не потрібна. Як хочете,
заберіть собі. Я свого добилася. Мальва пішла від мене в
сльозах. Так само, як і я колись від неї.

- Скажіть мені ще одне: чи маєте ви хоч якусь
найменшу підозру, де б вона могла тепер мешкати?

- Знаєте... перед війною вона мешкала з батьками...
Але в тридцять дев'ятому батьків вивезли, хату забрали...
Вона з батьками не поїхала, якось вдалося лишитися.

Мешкала тоді в своєї старої тітки. Знаю тільки, що тітка її жила в пивниці, в страшному убозтві...

- Де саме?

- На Замарстинові. Там є така маленька бічна вуличка, Ружова називалася. А як тепер, не знаю...

Перша збірка віршів Мальви Ланди називалася «Наприклад - я» (Львів, «Смолоскип», 1938, 36 стор.), а друга - «Нелегальне сонце» (Краків-Львів, «Українське видавництво», 1944, 48 стор.). У першій була світлина вродливої дівчини з якоюсь задерикуватою посмішкою: здавалося, вона глузує з кожного, кому забагнеться надто далеко проникнути в розгадуванні її тайни. Остап Грицай, рецензуючи , першу збірку в часопису «Назустріч», дорікав авторці за переважно інтимну лірику і за відсутність «поезій політично заанґажованих», а проте визнавав, що літературний портрет нової поетеси «може, й має забагато незрозумілих нам потягнень непокірного пензля, може, місцями, на перехрестях світла й тіні, вдаряє нас свого роду акондензійність вислову й незрозумілі синтези красок, але в творчости Мальви Ланди дзвенить душа музичної, не зрозумілої нам у своїй красі стихії. Конструктивну стрілу свого слова випустила у благословенну ціль, у найважчу мету - у серце людини, що мусить жити».

Оцю цитату Бумблякевич вичитав на обкладинці другої збірки, котрій за відсутність «політичної заанґажованости» дорікнути було б неможливо. Тут не було віршів на зразок «Осені»:

Осінь і ваше обличчя... Листя зів'яле зідхання... О, не підходьте ближче -На віддалі глибше кохання.

Мусимо навіть обоє В очі собі не дивитись, Бо ненароком любов 'ю Можемо отруїтись. Осінь і ваше обличчя, Наче та осінь, підступне. О, не підходьте ближче -На серце мені наступите. Нині ми розлучаємось На відстані. Німо й тихо Станете власне мовчання, Наче обруч, котити. А я мовчати не зможу, Буду в осінні днини, Спиняючи перехожих, Питати, котра година. Осінь і ваше обличчя... Листя зів'яле зідхання... О, не підходьте ближче -На віддалі глибше кохання.

Зате з'явилися поезії розпачу. Разом з приходом Смерти, чиї прапори розквітли над головами, викликаючи з надр тілесних, зі шпар безпросвітних якісь нові, ще не знані інстинкти таємних звірів.

Зимові дні гойдають сон і кволість, А сніг притрушує надії марні, Відвічний крук на висохлій тополі Нанизує на дзьоба хмари. А сніг летить вже стільки днів крізь сито Нікчемних наших душ - холодний сніг... І мерзне на устах блідих молитва, А з кожного кутка лунає сміх.

В снігах заметено слова прокльонів, Серця загублено в заметах і завіях, І ми тепер у сніговім полоні Бредем в кайданах смутку й безнадії.

Та все ж бредем - зневірені прочани -У пошуках якоїсь правди... Під ноги стеляться сніги мовчання, І ноги ковзають на кризі зради.

Йому снилося, що він ще дитина, а вродлива дівчина з довгим волоссям, яка взяла його за руку й повела лугом, - Мальва Ланда.

Вони бігли... І вслід їм летіли крилаті коні, золоті риби і вогняні пелюстки... Земля була гаряча і обпікала ступні. Але далеко попереду світилася річка, і її яскраве проміння сліпило очі, обплутувало й тягло до себе...

Прокинувшись, дуже шкодував, що вони так і не добігли до тієї річки й не вистудили ніг...

Така моя печаль, Така моя скорбота -Гасити біль в очах І затуляти рота. Дивитися у даль, Майбутнє прославляти, Ховаючи печаль, Калхози будувати. А вірші рвуться з вуст -/ гинуть молодими. Мов миша я, боюсь їх визнати своїми. Не витерплю колись -І револьвер до рота. Прощай, моя печаль! Прощай, моя скорбото!

...Але то вже за руку вела його не Мальва, а грубасне, розімліле від ситости Літо виводило за межі сну, до сухої

скоцюрбленої вулички на Замарстинові, вікна якої, зашклені часом і пусткою, відбивають кожен подих перехожого... Вело його сонливим полуднем, гарячою яєчнею бруківки, повз сірі зморщені будинки, що взялися тугою зеленню, рятуючись від спеки, занурились у себе, мов равлики, і прикипіли до місця, під - яким, може, скарби лежать, а, може, тіла задушених школярок, яких заманив сюди Мілько Щурик -легендарний задушувач панянок, слава і пиха маленької вулиці, яка за сотні літ не породила жодної путньої людини, іно того нещасного Мілька, що навіть не мав ніг, а совгався на плиткому візочку, підпираючись загрубілими й чорними, як шуфлі, руками, зате знаходив цілий лантух примовок, щоб збаламутити дівчину, обіцяючи показати щось незвичайне - янгола в бутлі, що саме заліз красти малиновий сироп і, бідака, втопився; стопу Богородиці в саду під вишнею; перо птаха Алоеля, що заплутався у розвішеній на шнурах білизні; книгу Білої Магії, що аж кипіла штудерними приписами на всі випадки життя, а особливо на те, як причарувати серце Жерара Філіпа - і ще багато-багато різноманітної всячини, від якої аж голова Мількова пухла, а серця школярок спалахували, а очки мерехтіли цікавістю і нетерпінням, і летіли вони, як нетлі на полум'я, тільки що полум'ям тим був не витязь на білому коні, а безногий Мілько.

Вуличка була випріла й мертва. Літо піднялося в небо, лишивши Бумблякевича на самоті. Кого мав спитатися про Мальву? Зліва і справа мружили вікна до сонця самі приватні будівлі, отже, сподіватися, що в якійсь із їхніх пивниць могла мешкати поетеса, було б смішно. Але пройшовши ще сотню-другу кроків, побачив триповерховий будинок у саду. Нарівні із землею виднілися вікна, заволочені чимось темним. У віршах Мальви згадувався сад, що виднівся у вікнах, але не було там мови про гілки, а тільки про стовбури...

...Живу в підніжжі яблунь і горіха...

Але ж так і є - ось старезний крислатий горіх, а ось яблуні... Бумблякевич тривожно роззирнувся, але ніде не побачив живої душі. А проте не міг позбутися відчуття, що хтось за ним стежив, притому дуже уважно. Що ж, цей будинок цілком пасував до Мальвиного, люди, які тут живуть, могли її пам'ятати...

Зайшов на подвір'я і почув крізь свої кроки, крізь скрегіт жорстви ще чийсь приглушений шепіт, мов колихання вітру, але вітру не було. Натиснув дзвінок і чекав терпляче з хвилину. Ніде нікого. Обійшов будинок із боків, але іншого входу не знайшов.

Знову повернувся на вулицю. Очі, що слідкували за ним, знаходилися в будинку навпроти. У розчиненому вікні стирчала вся в папільотках голова рудої жінки пенсійного віку. Густо напацьканими, товстими, як гусениці, вустами проплямкала:

- Прошу пана, когось шукаєте? Певне Мартинюків? Але вони поїхали на море. Але чого я подумала за Мартинюків? Та пан, запевно, шукає не Мартинюків, а Цегельських. Правда? Певне-сьте, прийшли на шлюбне оголошення. Бо панна Цегельська фурт ся хоче віддати, а нема за кого, то й дала то оголошення. Тільки мушу вас засмутити, бо вона зовсім не «тридцятилітня дівчина приємної зовнішности й спокійної вдачі», а сорокалітня мавпа з таким язиком, як у старої Мандючки, котра живе в сутерині. Ліпше відразу, прошу вас ґречно, фулюйте звідси і не куди, як на сусідню вулицю, бо там під числом шестим жиє така марципанна, таке янголятко, такий слічньоток, таке пуп'янко, така Божа роса, що будете мі ще на цвинтар квіти носили, гди я помру, за то, жи вас так висватала, бо нині, самі знаєте, панну з доброї родини знайти так само нелегко, як добрий друшляк... Але гов! Пан без букета? Йдете ся сватати, а не вбрали-сьте темного гарнітура і білої сорочки під краваткою? А мешти такой не напуцовані! Нє-е, нині вам ліпше під число шесте не вибиратися, бо там жиють такі господарі, що перше на мешти дивляться, а потім лише на писок...

- E-e... - почав було Бумблямкевич.

- Ага, то ви не до Мартинюків і не до Цегельських, іно до тих файталапів-східняків, шо ту ся вселили, як Лопушанського вивезли. Знаю-знаю... Ніц мі не треба казати, то не є ваша родина, бо я галіціяку зразу бачу. Скажу вам потаємки, жи ми ту на вулиці самі свої і ніяких східняків не мусимо терпіти. Бо то, видите, як Різдво, як Паска, то ми ся вифрантимо на глянц, а воно ті ходе як в пйонтки, так в свйонтки, ані куті, ані паски не їсть, бо йому не вільно. Ми звикли по-людськи: «Прошу пана, добродію», - а воно до мене: Гафія Степанівна! Та я тобі така Гафія Степанівна, як ти мені генерал де Ґоль!.. Аж ту хлюсь - незалежна Україна! Воно зара до мене: «Прошу, пані Гущакова, чи не могли б ви мені підповісти перепис паски, бо нам вже вільно?» Як ся вам тото подобає? То треба було аж незалежність проголосити, жиби воно до мене «пані» сказало? Ну, дяка й за те... Але мене лиш їдно цікавит - якби Союз не розпався, то воно, бідака, так паски й не спробувало би?

- Перепрошую, але... - знову спробував Бумблякевич.

- А-а, вже вгадала! Ви не до тих і не до тих, а ви з елєктровні і прийшли лічильники справдити, нє? Бо скажу вам як стій, то вони мають їден лічильник на всю хату і жеруться за него, як дурні за ґальошу. Цілком можливо, жи хтось із них махлює. Штрик лише в тому, хто? Але при моїй чутливій допомозі пан розв'яже тото завдання, як шнурівку на черевику... Ну, тепер слухаю пана.

- Якщо ви не будете мене перебивати хоча би
півхвилини, то я спробую вам пояснити, кого шукаю...

- Або я вас перебила? Та най мені кертиця вазонки порицькає, як я вас перебила!

- Ну, добре... Бачите, я є історик... Мене цікавлять люди, які мешкали тут перед війною...

- А-а! То вам вельми пофортунило. Ви натрапили на справжній скарб. Я є тим скарбом. Маю голову в папільотках, але знаю напам'ять усі родини, які ту

мешкали в перетині кільометра. Чи ви чули коли про пані Пацюркову? Ну - така в шляфроку, як хінська пава! Пані Пацюркова не знала і половини тих, що я знала, а прецінь мешкала тут ше за бабці Австрії.

- О, то мені й справді пофортунило. Але розкажіть мені про той будинок навпроти... Ви казали, що хтось там живе в сутерині.

- А-а, Мандюкова? Стара згрибіла бабенція.

- Вона сама живе?

- Як палець сама. Але нашо вона вам ся здала!

- Чи в тій пивниці вона мешкала й перед війною? -спитав обережно Бумблякевич.

- Аякже! Тут ся народила. Тільки то вже пропаще створіння. З'їхала з даху безнадійно. Цілісінький день по сміттярках тілько швеньдь та швеньдь, іншої забави не має. Я вже їй кажу, пані Мандюкова, дайтесі на стримане, нашо вам стілько того дрантя? А вона іно головою хить-хить і бурмоче щось під ніс. Зате розвела котів - Матко моя Замарстинівська! - всеньку вулицю стероризувала! Так з котами і жиє, і спить, і їсть, і по смітниках мандрує. Нема на те рятунку. Сама лиш надія, що колись дасть дозаду і буде фертик. Ми вже навіть пробували її в притулок спровадити, але де - не далася.