Західно­українські землів 20—30-ті роки 24 страница

Першим програмним документом цієї організації стала брошура «Самостійна Україна», автором якої був харків­ський адвокат М. Міхновський.

Міхновський Микола Іванович (1873—1924) — діяч національ­но-визвольного руху. Народився в с. Турівка на Київщині. Навчав­ся на правничому факультеті Київського університету. В студент­ські роки був одним з ініціаторів створення таємного «Братства та-расівців» (1891). Працюючи адвокатом, виступав на політичних процесах, брав активну участь в українському русі. Його брошура «Самостійна Україна» (1900) стала програмою Революційної ук­раїнської партії в перший період її діяльності. Був одним з органі­заторів та лідерів створеної в 1901—1902 рр. Української народ­ної партії, для якої написав «Десять заповідей» та «Програму», що обстоювала ідею самостійності української держави. Після Лютне­вої революції 1917 р. — ініціатор створення українського націо­нального війська. Під час Гетьманщини зблизився з Українською демократично-хліборобською партією, але після проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму. Після встановлення більшовиць­кої влади зазнав жорстоких переслідувань, а в квітні 1924 р. був знайдений повішеним у власному саду.

Базовими принципами цього твору, що побачив світ 1900 р. у Львові, були патріотизм, радикалізм та безком­промісність. «Самостійна Україна» не є повноцінною прог­рамою політичної партії, оскільки не дає відповіді на пи-

Україна на початку XX ст.

тання про основні напрями діяльності, соціальну базу то­що. Проте цей пристрасний маніфест містить принципово важливі орієнтири:

1) визначає мету партії — створення політично неза­
лежної української держави. «Державна самостійність
єсть головна умова існування націй, — зазначає М. Міх-
новський, — а державна незалежність єсть національним
ідеалом у сфері міжнаціональних відносин»;

2) вказує на нового лідера національного руху — інте­
лігенцію третьої хвилі, яка, на відміну від першої (Чарто-
рийські, Вишневецькі, Тишкевичі та ін.) та другої (Безбо-
родьки, Прокоповичі та ін.), служить своєму народові;

3) розкриває спосіб досягнення поставленої мети —
«боротьба кривава і безпощадна». «Війна проводитиметь­
ся усіма засобами, — акцентує "Самостійна Україна", —
...ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але
віднято в нас теж силою»;

4) конкретизує основні принципи боротьби — «Усі, хто
на цілій Україні не за нас, ті проти нас». «Україна для ук­
раїнців». «Поборемо або вмремо»;

5) закликає до розмежування з представниками помір­
кованого крила національного руху: «...українофіли ли­
шилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає
себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції
йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, мина­
ючи українофілів. Між молодою Україною і українофіла­
ми немає ніяких зв'язків»¹.

Брошура М. Міхновського недовго виконувала роль ос­новного програмного документа РУП. Згодом вона стала своєрідним лакмусовим папірцем для політичного само­визначення та розмежування в цій організації. Більшій частині рупівців не імпонували нетолерантність, катего­ричність, радикалізм, ставка на силові методи вирішення національного питання, якими пройняті сторінки «Само­стійної України». Проте М. Міхновський та його прибіч­ники твердо стояли на платформі цього документа. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення 1902 р. міхновцями Української національної партії (УНП). Не­вдовзі стався другий розкол — у 1903 р. від РУП відмежу­валася група на чолі з Б. Ярошевським, яка утворила Ук­раїнську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу в на-

'Міхновський М. Самостійна Україна // Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семкі-ва. — Львів, 1996. — С. 126—135.

Національний рух на початку XX ст.

родних масах, але їх виникнення фіксувало процес полі­тичної диференціації у РУП, виділення з неї крайніх пра­вих та лівих елементів.

На початку XX ст. РУП стала уособленням процесу по-літизації національного руху. Ця організація діяла досить активно. Вже за перші три роки її існування було створено мережу рупівських груп, що діяли у Києві, Харкові, Пол­таві, Лубнах та інших містах України. Навіть на Кубані, де в Катеринодарі вчителював С. Петлюра, деякий час фун­кціонував осередок РУП. її діяльністю керували централь­ний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Го­ловними формами активності організації були пропаганда та агітація. Пропагандистський арсенал рупівців охоплю­вав нелегальні періодичні видання (газета «Селянин», журнал «Гасло» тощо), численні брошури та прокламації. Основним об'єктом пропаганди стало селянство, яке, за пе­реконанням рупівців, було основою української нації. Лі­вобережжя перетворилося на базовий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалася і на Поділля та Волинь.

Рупівські пропаганда та агітація не пройшли безслід­но. Саме в них поліція вбачала основну причину антипомі-щицьких селянських виступів 1902 р. на Полтавщині та Харківщині, які підняли на боротьбу понад 150 тис. осіб. У ході визвольних змагань у РУП поширюються соціал-де-мократичні погляди та настрої. Врешті-решт це призво­дить до чергового розколу. У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтухов-ським віддала перевагу соціал-демократичним гаслам і ут­ворила Українську соціал-демократичну спілку, яка не­вдовзі на правах автономної секції увійшла до меншовиць­кої фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії. Спілчани були переконані, що вирішення націо­нального питання є похідним від розв'язання на марксист­ській платформі соціально-економічних проблем.

У цей критичний для РУП період більшість її членів поступово схилялася до утворення української соціал-де­мократії. Очолювана М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою, ця частина партії стояла на позиціях орга­нічного поєднання національної орієнтації з марксизмом. Це зумовило 1905 р. кардинальну реорганізацію та тран­сформацію РУП, її перетворення на Українську соціал-де­мократичну робітничу партію (УСДРП).

Наростання революційної кризи, інтенсивна діяль­ність РУП підштовхнули до активності та політичної само­організації помірковані кола українського національного

Україна на початку XX ст.

руху. У 1904 р. із Всеукраїнської загальної організації з ініціативи Є. Чикаленка виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП).

Чикаленко Євген Харламович (1861—1929) — громадський ді­яч, меценат, за фахом агроном. Народився в с. Перешори Херсон­сько/' губернії у багатій селянській сім'ї. Навчався в Харківському університеті, де вступив до української студентської громади. У 1884 р. заарештований за участь у гуртку «драгоманівців» В. Ма­льованого і висланий до Перешорів. У1894 р. переїхав до Одеси, в 1900 р. — до Києва. Один із провідних членів «Старої громади» (з 1900), Української демократичної партії (з 1904) та Україн­ської демократично-радикальної партії (з 1905), засновник і фак­тичний голова Товариства українських поступовців. У 1897 р. в Одесі та згодом у Санкт-Петербурзі вийшли його популярні «Роз­мови про сільське хазяйство». Фінансував видання словника М. Комарова, газети «Селянин» (Львів), діяльність Академічного Дому (Львів), був видавцем єдиної україномовної щоденної газе­ти в Російській імперії — «Громадська думка» (потім «Рада»). Під час Першої світової війни жив у Фінляндії, Петрограді та Москві. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся в Україну, але ак­тивної участі в політичному житті не брав. У січні 1919 р. виїхав до Галичини, де був інтернований поляками. З1920 р. мешкав у Авс­трії. У 1925 р. став головою Термінологічної комісії Української сільськогосподарської академії в Подебрадах (Чехословаччина). Автор «Спогадів» (1925—1926) та «Щоденника» (1931).

Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обсто­ювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автоном­них прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною демократів на чо­лі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським Ук­раїнської радикальної партії (УРП).

Єфремов Сергій Олександрович (1876—1939) — політичний ді­яч, публіцист,літературний критикталітературознавець. Походив /з сім'ї священика. Закінчив Київський університет, з середини 90-х років займався літературною діяльністю. Належав до лібе­рального крила українського руху, був одним із лідерів ТУП, пізні­ше — головою УПСФ, заступником Голови Центральної Ради, редактором газети «Нова Рада», генеральним секретарем з між­національних питань. Ідеолог і теоретик національного руху. Спів­робітничав з Українським Національним Союзом, проте був противником антигетьманського повстання. Під час Директорії працював в Українській Академії наук. У радянські часи — на на­уковій роботі, був обраний академіком, а згодом віце-президен­том ВУАН. 2 липня 1929 року заарештований і в березні 1930 р. засуджений у «справі СВУ» (як нібито один з її керівників) до 10 років тюремного ув'язнення. Помер в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 року.

Україна в період першої російської революції 1905—1907 рр.

Згодом розкол вдалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об'єдналися в одну організацію — Українську демок­ратично-радикальну партію (УДРП).

Отже, на рубежі XIX і XX ст. помітно активізується ді­яльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політич­ними, поглиблюється розкол між українською інтеліген­цією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тен­денція до організаційного згуртування та політичного са­мовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії.

Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національних політичних партій. Найра-дикальніші з них висунули гасло державної незалежності України. Характерною ознакою цього періоду була абсо­лютна перевага в українському русі лівих національно-со­ціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національ­ному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загально-російські політичні партії консервативного та ліберально­го напрямів.

10.3. Україна в період першої російської революції 1905—1907 рр.

Рубіж XIX і XX ст. — це не тільки період суттєвих со­ціально-економічних змін, а й час радикальних суспіль­но-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними подіями 1905—1907 рр. Зволікання з ос­таточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об'єктивна зацікавле­ність буржуазії в її залученні до розв'язання важливих державних проблем, національний гніт, відсутність демократичних свобод тощо створювали ґрунт для сти­хійного вибуху невдоволення народних мас. Проте мож­ливість виступу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX — на початку XX ст. багатьох політичних партій, розширенню сфери їх дій, посиленню впливу на маси; втраті авторитету та частковому послаб­ленню царизму в зв'язку з поразкою в російсько-япон­ській війні 1904—1905 рр.

10 Історія України

Україна на початку XX ст.

Початком революції стали події 9 січня 1905 року в Пе­тербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уря­ду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурен­ня, кристалізувалася в загрозливе для царату гасло «Геть самодержавство!». Тільки в січні в Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній пе­ріод страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держа­ва вступала в добу революції.

У своєму розвитку перша російська революція про­йшла кілька фаз (етапів), кожна з яких мала свої харак­терні особливості.

I фаза — «піднесення» (січень — жовтень 1905 р.):

— наростання масової боротьби, посилення її політич­
ного характеру;

— політизація народних мас;

— активізація процесу самоорганізації суспільства (ут­
ворення політичних партій, рад, профспілок тощо);

— поширення хвилі заворушень серед селян та армії;

— переплетення та взаємовплив робітничого, селян­
ського та національно-визвольних рухів.

II фаза — «кульмінація» (жовтень—грудень 1905р.):

— коротка стабілізація в країні та певне розмежування
політичних сил після публікації царського Маніфесту 17
жовтня;

— діалог та легальна взаємодія між опозицією та влад­
ними структурами;

— активне формування багатопартійної системи;

— посилення пропаганди та агітації крайньо лівих пар­
тій — більшовиків та есерів;

— організація лівими силами хвилі збройних повстань
у грудні 1905 р. (повстанськими центрами в Україні були
Харків, Олександрівськ, Катеринослав, Горлівка та інші
міста).

III фаза — «спад» (січень 1906 — червень 1907р.):

— посилення репресій (каральні експедиції, арешти,
обшуки тощо);

— помітне зменшення масштабів та інтенсивності ро­
бітничих страйків та селянських виступів;

— перехід більшості політичних партій у підпілля;

— поширення серед революціонерів терористичних
форм боротьби (1906—1907 рр. у Російській імперії було
вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна
було здійснено 10 замахів);

Україна в період першої російської революції 1905—1907 рр.

— спроби опозиції продовжити антифеодальну, анти-
імперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськи­
ми методами у стінах Державної думи;

— перехід реакції у наступ.

Якісно новим явищем, специфічною особливістю сус­пільно-політичного життя доби революції стали взаємо­вплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало ан-тисамодержавний фронт і сприяло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основ­ними параметрами якої є масовість, територіальна поши­реність, тривалість, задіяність різних соціальних верств. Лише протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбуло­ся понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь по­над 110 тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів Російської імпе­рії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи україн­ських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштаба­ми селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Повстання на броненосці «Потьомкін» (червень 1905 р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмід-та (листопад 1905 р.), у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поши­рення революційних настроїв серед солдатів та матросів. Помітна нестабільність, вагання селянства та армії, що традиційно підтримували або ж принаймні лояльно стави­лися до самодержавства, теж були новим суспільно-полі­тичним чинником, який відіграв надзвичайно важливу роль у політичному розвитку подій, особливо у вирішаль­ному 1917 р.

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдало­ся придушити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало підписання 17 жовтня Миколою II Маніфес­ту, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недо­торканність особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту — зако­нодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки.

По-перше, він суттєво розширив межі легальної полі­тичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Ро­сійській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незаба-

Україна на початку XX ст.

ром газети українською мовою почали виходити в Катери­нославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Заснову­ються перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село» тощо. Всього протягом 1905—1907 рр. виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Панас Мирний, Д. Яворницький та ін.), ці об'єднання вели активну культурницьку роботу — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали літературу українською мовою.

По-друге, нового імпульсу було надано процесові масо­вої самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та інших суспільних організацій. Саме цього періоду відбувалося формування та становлення про­відних політичних сил, які визначили характер та динамі­ку суспільно-політичних подій в Україні 1917—1920 рр. Під час революції зростає численність партії російських есерів, більшовицької та меншовицької фракцій РСДРП. Водночас на базі попередніх об'єднань виникають і наби­рають сили та досвіду українські партії, які 1917 р. ста­нуть домінуючими в Центральній Раді: 1905 р. з частини Революційної української партії (РУП), що перейшла на марксистську платформу, утворюється Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); у 1907 р. на ос­нові гуртків есерів, які вийшли з РУП ще 1903—1904 рр., виростає Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).

Слабкість та незрілість парламентської форми правлін­ня, з одного боку, і необхідність консолідації опозиційних сил — з іншого, зумовили появу нової альтернативної мо­делі організації влади — Ради робітничих депутатів. Про­тягом жовтня — грудня 1905 р. Ради виникли в 50 містах та селищах Російської імперії. В Україні вони діяли в Кате­ринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієво, Маріуполі, Юзівці та Кременчуці. І якщо в період першої російської революції Ради розглядались як влада тільки більшовика­ми, то надалі — після жовтня 1917 р. саме ця модель управ­ління лягла в основу розбудови пролетарської держави.

Свідченням активної масової самоорганізації суспільс­тва стало утворення профспілок. Однією з перших виник­ла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці. У ході революції осередками професійного руху стали Ми-

Україна в період першої російської революції 1905—1907 рр.

колаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та інші міста. Наприкінці 1905 р. в Україні існувало майже 80 професій­них об'єднань.

Зростання політичної свідомості, концентрація сил, ор­ганізованість були характерними для селянського руху цьо­го періоду. Влітку 1905 р. виникають місцеві організації Всеросійської селянської спілки. Найбільшого поширення ці об'єднання набули на Лівобережжі та Півдні. Всього в ук­раїнських землях було створено 120 селянських і волосних організацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.

За роки революції вибухоподібно розгортається коопе­ративний рух. Так, якщо в Київській губернії 1904 р. було лише 3 кооперативи, то 1907 р. — вже 193, у Харківській 1905 р. — 2, а 1907 р. — 50 кооперативів. Аналогічні про­цеси відбувалися і в інших регіонах України.

Важливе значення для розвитку суспільно-політично­го життя мала поява в опозиційних сил легального офіцій­ного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чином, право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних орга­нів. І хоча практична ефективність думської діяльності депутатів-українців була незначною, важливе політичне значення мала можливість оприлюднення з найвищої дер­жавної трибуни національних і соціальних вимог та інте­ресів українського народу (наприклад, селянин с. Коше-лівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії В. Хвіст заявив 1906 р. у стінах Думи, що Україна нагально потре­бує земельної реформи та політичної автономії).

З червня 1907 року було опубліковано царський Мані­фест про розпуск II Державної думи і новий закон про ви­бори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Ро­сійської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки від­кривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 рр.: перша ро­сійська революція зазнала поразки.

Отже, різке загострення економічних, політичних, со­ціальних та національних проблем, посилене поразкою ца­ризму в російсько-японській війні 1904—1905 рр., призве­ло до стихійного вибуху народного незадоволення — пер­шої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: «піднесення — кульмінація — спад»,

Україна на початку XX ст.

яким відповідають кардинальні зміни та зрушення в сус­пільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі роз­гортання революційних подій виникли нові суспільно-по­літичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: поєднання та взаємовплив ро­бітничого, селянського та національно-визвольного рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усві­домлення народними масами ефективності та результатив­ності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттє­ве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяль­ності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; акти­візація процесу масової самоорганізації суспільства (утво­рення політичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни.

10.4. Україна в роки третьочервневої монархії (серпень 1907 — липень 1914 р.)

Третьочервневий виборчий закон, що надавав абсолют­ну перевагу поміщикам та великій буржуазії, фактично зводив нанівець проголошену 1905 р. демократію. Проте новий виборчий закон був лише першим кроком у мас­штабному наступі реакції. У багатьох районах Російської імперії було введено «воєнний» або «особливий» стан. Ка­теринославська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська та Херсонська губернії тривалий час перебу­вали в стані посиленої охорони. У цих регіонах забороня­лися будь-які збори, наради, навіть не дозволялося збира­тися декільком особам у приватних квартирах. Період реакції — це час «надзвичайних заходів» у боротьбі з рево­люційним рухом, зростання кількості арештів, сваволі во­єнних судів зі спрощеною формою судочинства, масових заслань без суду і слідства, погромів профспілок, заборони демократичних видань тощо.

Після революції активно запрацював репресивний апа­рат. За звинуваченням у «політичних злочинах» за період 1907—1909 рр. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні вироки. У переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало майже 180 тис. осіб.

Україна в роки третьочервневої монархії

Досить відчутним був наступ реакції в культурній сфе­рі. Невдовзі після третьочервневого виборчого закону цар затвердив постанову ради міністрів про студентські органі­зації та правила скликання зборів у стінах навчальних закладів. Суть його полягала в забороні студентам брати участь у будь-яких зібраннях та ліквідації автономії ви­щих навчальних закладів.

Логічним наслідком наступу реакції було посилення національного гніту. Уряд заборонив викладання україн­ською мовою в школах, де воно було самовільно запрова­джене у роки революції. Було скасовано навіть циркуляр міністра освіти 1906 р., у якому свого часу вчителям доз­волялось «використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, що учні не розуміють». Натомість з'явився новий циркуляр, що забороняв вчителям розмов­ляти з учнями українською мовою навіть у позаурочний час за межами школи. Шовіністична освітянська політи­ка не дозволяла у школах співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати на­ціональні мелодії.

Піднесення реакційної хвилі зумовило тотальне на­сильницьке закриття українських клубів, наукових това­риств, культурно-освітніх організацій. Зокрема, під тис­ком властей перестали функціонувати київська, одеська, чернігівська, полтавська, ніжинська та інші «Просвіти». У 1910 р. побачив світ циркуляр П. Столипіна, у якому «інородцям» (до них належали українці та інші пригноб­лені народи) взагалі заборонялося створювати будь-які то­вариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цей час державний Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших видан­нях терміни «Україна», «український народ».

Столипін Петро Аркадійович (1862—1911) — російський дер­жавний діяч. У квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, у липні — прем'єр-міністром. З ім'ям Столипіна пов'язані активна протидія революції 1905—1907 рр., розпуск II Держав­ної думи і зміни положення про вибори до неї на користь замож­них верств населення. Вершиною діяльності Столипіна стала аг­рарна реформа, яка розпочалася в 1906 р. і набула широкого розмаху, зокрема в Україні. Столипін негативно ставився до укра­їнства, вважаючи багатомільйонний народ «інородцями», всіляко підтримував діяльність великоросійських шовіністів в Україні. 1 вересня 1911 року під час перебування в Києві був смертельно поранений агентом охранки, колишнім анархістом М. Богровим. Похований на території Києво-Печерської лаври.

296 Україна на початку XX ст.

Придушення революційного руху, наведення порядку жорсткою рукою, наступ на демократичні завоювання ре­волюції, відверта асиміляторська політика щодо пригніче­них народів — все це складові одного плану, за допомогою якого голова царської Ради міністрів П. Столипін хотів створити потужну, централізовану, монолітну імперію, повернути царизмові колишні владу та вплив. Важливе місце в стратегічних розрахунках прем'єр-міністра займа­ла аграрна реформа.

Революція 1905—1907 рр. довела, що аграрне питання з питання економічного переросло в політичне. Його неви-рішеність поглиблювала конфронтацію в суспільстві, по­силювала соціальне напруження та політичну нестабіль­ність. Будучи залишком феодалізму, самодержавство три­валий час консервувало свою опору — два інших релікти часів кріпосництва: поміщицьке землеволодіння та селян­ську общину. На початку XX ст. деградація поміщицького землеволодіння стала цілком очевидною, а община показа­ла свою нездатність не лише ефективно господарювати, а й належно контролювати настрої селян. Саме тому ще в ході революції прем'єр-міністром П. Столипіним було проголо­шено курс на реформування аграрного сектору. Комплекс реформ, розпочатих указом 9 листопада 1906 року, був ло­гічним продовженням модернізаційних процесів у Росії се­редини XIX ст. У його основі лежало три головні ідеї: руй­нування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю в приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Пів­нічного Кавказу. Стрижнем столипінської аграрної рефор­ми була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності в бідності.

Аграрними перетвореннями П. Столипін хотів ком­плексно розв'язати низку важливих завдань: підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва і товар­ність селянського господарювання, зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, вирішити проблему аграрно­го перенаселення. Хоча здійснення столипінських планів у перспективі обіцяло поліпшення ситуації в суспільстві, во­ни були зустрінуті значною мірою вороже. Характерно, що проти них виступили і праві, і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського ук­ладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудниками революційної активності селянства. Ці­каво, що і саме селянство імперії у своїй масі, якщо не во-