Західно­українські землів 20—30-ті роки 29 страница

Момент захоплення влади був кульмінацією її успіху. Саме тоді чітко виявилися сильні сторони Директорії, ос­кільки вона, хоч і на короткий період, стала виразником інтересів більшості населення. її виступ, який на початку багато хто вважав авантюрою, досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масо­вий рух проти політики гетьманату та окупаційного режи­му. Саме ці обставини дали змогу Директорії зібрати чис­ленну армію (у грудні 1918 р. у її складі було 100 тис. осіб, за іншими даними — 300 тис.) і протягом кількох тижнів взяти під контроль майже всю територію України. Силь­ною стороною Директорії було й те, що під своїми знамена­ми вона зібрала хоча і різних за поглядами, але досить впливових та авторитетних лідерів — В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала, М. Порша та ін. Це сприяло формуванню, хоча і не монолітного, але сильного анти-гетьманського фронту.

Однак Директорії не вдалося надовго втримати владу. Опозиція П. Скоропадському складалася з політичних угруповань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнта­ції. Частково саме цим пояснюються нечіткість програм­них засад, суперечливість та недалекоглядність внутріш­ньої політики Директорії. 8 січня 1919 року було проголо­шено ліквідацію приватної власності на землю, але в руках заможних селян перебували ділянки площею до 15 деся­тин землі, а власність польських, австрійських та німець­ких поміщиків лишалася недоторканною. Відсутність ви­значених строків аграрного реформування, брак адмініс-

Директорія УНР

тративного апарату для його здійснення посилювали соці­альне напруження та невизначеність ситуації. Не сприяли консолідації суспільства і хвиля арештів, і безрозбірливе закриття утворених за гетьмана установ (існував навіть проект закриття Академії Наук «як витвору гетьманату»), заборона вживання російської мови і позбавлення політич­них прав усієї інтелігенції. Внаслідок цього Директорія залишилася без підтримки селян і національних меншин та допомоги кваліфікованих кадрів. її влада суттєво пос­лаблювалася і відсутністю чіткої моделі державотворен­ня. На цю роль тоді претендували три форми суспільної організації: парламентська республіка, республіка Рад та військова диктатура. За час свого існування Директо­рія певною мірою апробувала кожну з цих моделей, але обрала військову диктатуру. Грудневий 1918 р. Трудовий конгрес був покликаний виконати роль Установчих зборів і визначити форму державної влади в Україні. Враховую­чи ускладнення воєнно-політичної ситуації, він тимчасо­во віддав усю повноту влади Директорії, яка надалі під тиском обставин перетворилася на особисту диктатуру С. Петлюри.

Елемент дезорганізації вносило й особисте протистоян­ня лідерів, відсутність єдності щодо першочергових зав­дань та політичної орієнтації. Так, якщо В. Винниченко та його прибічники обстоювали «радянську платформу», вис­тупали за союз з більшовицькою Росією проти Антанти та пріоритетне вирішення соціальних проблем, то С. Петлю­ра зі своїми соратниками схилявся до зближення з Антан­тою, а першочерговим завданням вважав зміцнення неза­лежності держави через посилення армії та її адміністра­тивних органів.

Між тим час вирішального вибору орієнтації для Директорії наближався, адже повалення гетьманату та відновлення УНР зовсім не означали, що припинилася боротьба різних сил за Україну і на теренах України. Ра­дянська Росія не полишала думки про встановлення свого контролю над таким стратегічно важливим для її життєді­яльності регіоном. І знову, як у попередній період, було об­рано модель війни з використанням своєрідного «троян­ського коня» — наприкінці листопада 1918 р. у Курську під патронатом Раднаркому РСФРР утворився Тимчасо­вий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ята­ковим. Наступним кроком для підготовки вторгнення ра­дянських військ на українську територію стала публікація 24 грудня 1918 року в газеті «Известия» — органі ВЦВК —

344 Українська національно-демократична революція (1917—1920)

циркуляра Наркомату закордонних справ РСФРР про те, що внаслідок анулювання Брестського мирного договору РНК РСФРР більше не визнає Україну як самостійну дер­жаву і припиняє діяльність усіх представницьких установ України на своїй території.

Ці дипломатичні маневри розв'язали руки Раднарко-мові РСФРР, створили сприятливі умови для вторгнення радянських військ в Україну. Воно супроводжувалося ви­бухами робітничих повстань у містах та активізацією ота­манщини в сільській місцевості. Всі спроби Директорії зу­пинити агресію дипломатичним шляхом були марними. Ноти протесту уряду УНР розбивалися об безапеляцій­ність Раднаркому, який заявив, що «ніякого війська Ро­сійської Соціалістичної Федеративної Радянської Респуб­ліки в Україні немає. Воєнна акція на українській терито­рії в цей момент проводиться поміж військом Директорії і військами Українського радянського уряду, який є цілком незалежним». Вичерпавши всі можливості дипломатично­го впливу на Раднарком, Директорія була змушена 16 січ­ня 1919 року офіційно оголосити стан війни з РСФРР. Тим часом радянські війська дедалі більше заглиблювалися в українську територію, ведучи водночас наступ на Полтаву, Катеринослав і Донбас. їх загальна чисельність була порівняно незначною (не перевищувала 11 тис. осіб), але вони спиралися на підтримку більшовицького партизан­ського руху. Крім того, на ситуацію в Україні у цей час сут­тєво впливав розквіт отаманщини. Вже в січні 1919 р. два колишніх петлюрівських отамани Григор'єв і Зелений ого­лосили про свій перехід на радянські позиції і розпочали партизанську боротьбу проти Директорії. У їхніх загонах налічувалося майже 50 тис. бійців. Катеринославська гу­бернія була своєрідним епіцентром діяльності збройних формувань Махна, який не визнавав уряду Директорії. Ха­рактерними ознаками цього періоду були прогресуючий параліч влади, наростаючий безлад, єврейські погроми, зростання масштабів отаманщини, яка, охоплюючи дедалі більші території, затягуючи у свій вир нових і нових бран­ців, перетворилася на потужний дестабілізуючий чинник, що ослаблював Директорію зсередини.

Опинившись у критичній ситуації, Директорія намага­лася дипломатичними кроками (спроби налагодження контактів з Антантою, проголошення Акта возз'єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) то­що) вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та во­єнних позицій. Проте ці кроки були безуспішними. Без-

директорія УНР

перспективним виявився курс на союз з Антантою, яка ро­била ставку на відновлення «единой и неделимой» небіль-шовицької Великої Росії, а отже, на підтримку Доброволь­чої армії. За цих обставин УНР цікавила Антанту лише ті­єю мірою, якою її можна було використати в боротьбі з більшовиками. Відставки зі своїх постів В. Винниченка та В. Чехівського на вимогу французького командування в Одесі, укладення попередньої угоди про спільну боротьбу Антанти та УНР проти радянських військ (цей документ так і не було реалізовано на практиці) дедалі більше віддаля­ли Директорію від проголошених революційних гасел, зву­жуючи її соціальну базу. Не виправдав сподівань і акт возз'єднання, який значною мірою мав формальний харак­тер, адже як УНР, так і ЗУНР не мали реальних сил, щоб по­силити інтеграцію та боронити свою державність, до того ж між двома республіками існували суттєві розбіжності в полі­тичних позиціях та орієнтації на міжнародній арені.

У ході збройного протистояння дедалі очевиднішою ставала ще одна слабка сторона Директорії — погано підго­товлена та організована «тануча майже на очах» армія. Під час падіння гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва, наприкінці січня 1919 р., могла розраховувати лише на 21 тис. бійців. Створена за короткий час із різних за досвідом та політичною орієнта­цією сил, ця армія не могла бути ні міцною, ні боєздатною. Недарма один із сучасників іронічно, але досить влучно на­звав її «імпровізованою армією». Крім вказаних факторів, у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача матері­ального постачання та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний санітарний стан тощо. Після того, як радян­ські війська 12 січня захопили Чернігів, 19 січня — Полта­ву, а 27 січня — Катеринослав, поразка Директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 року війська УНР залишають Київ, а навесні цього року радянська влада була встановле­на на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

Отже, приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, автори­тетні та впливові лідери, вдало обраний момент для пов­стання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б від­повідала тогочасним реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізоля­ція; втрата контролю за розвитком подій були тими слаб­кими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.

Українська національно-демократична революція (1917—1920)

З

11.6. Західноукраїнська Народна Республіка

Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали чин­никами, які кардинально змінили співвідношення міжна­родних сил та геополітичне обличчя світу. Багатовікові імперії захиталися під потужним тиском революційних вітрів. Зазнавши поразки і намагаючись зберегти імперію, новий австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 року видав маніфест, суть якого полягала в пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які б представляли новостворені держави (ідеал майбутньої держави вбачався в становленні федера­ції на теренах колишньої Австро-Угорської імперії).

Саме у руслі цих положень законослухняні українські посли українського парламенту, депутати галицького й бу­ковинського сеймів, лідери політичних партій і греко-ка-толицького духовенства 18 жовтня 1918 року утворили у Львові Українську Національну Раду. Нове представниць­ке утворення одразу поставило питання про об'єднання за­хідноукраїнських земель в одне ціле і проголошення Укра­їнської держави. Така позиція українців вступила в проти­річчя з намірами поляків, які вже 28 жовтня в Кракові створили польську ліквідаційну комісію, основне завдан­ня якої полягало в розформуванні австрійських органів управління і переданні всієї повноти влади в краї пред­ставникам польської адміністрації. Акт передання мав від­бутися 1 листопада 1918 року.

За цих обставин українська сторона, яку представляли молоді українські офіцери, які ще у вересні 1918 р. утво­рили Центральний військовий комітет, вирішила взяти ініціативу в свої руки. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада майже 1,5 тис. українських вояків на чолі з сотником Ук­раїнського Січового стрілецтва Д. Вітовським оволоділи головними позиціями у Львові, взяли під контроль ратушу та інші державні установи і встановили свою владу в місті. Спираючись на активність молодих патріотів та підтримку місцевого населення, Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. Загальновизна­не право народів на самовизначення дало шанс західним ук­раїнцям на розбудову власної державності. 11 листопада бу­ло утворено виконавчий орган влади — Державний секрета­ріат на чолі з К. Левицьким, а вже через два дні було затвер-

Західноукраїнська Народна Республіка

джено конституційні основи новоствореної держави — вона отримала назву Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), її територія охоплювала 70 тис. км², а населення становило майже 6 млн. осіб. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте знамено. Оговтавшись після українського превентивного удару, польська сторона почала крок за кроком відвойовувати свої позиції в західноукраїнському краї. Краще підготов­лені збройні формування поляків, очолювані значною кількістю офіцерів (в українців відчувався їх гострий дефі­цит), досить швидко вийшли зі скрутного становища і

21 листопада захопили Львів. Невдовзі польські війська
контролювали 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила
свою владу. Уряд Західноукраїнської Народної Республі­
ки змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Ста­
ніслава. У цей час молода українська держава енергійно
шукала підтримки на міжнародній арені. ЗУНР відкрила
посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, заснувала
дипломатичні представництва в Чехословаччині, Канаді,
Італії, СІЛА, Бразилії тощо. Проте українську держав­
ність світове співтовариство, особливо країни Антанти,
визнавати не поспішали.

За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаю­чись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на прак­тиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 року у Фас­тові уклали попередню угоду про об'єднання ЗУНР (Гали­чина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Ук­раїна). Урочисте проголошення Акта з'єднання відбулося

22 січня 1919 року в Києві. Відповідно до закону «Про фор­
ми влади в Україні», затвердженого Трудовим Конгресом
України, ЗУНР було перейменовано в Західну Область Ук­
раїнської Народної Республіки (ЗОУНР). На жаль, ця істо­
рична подія мала суто символічний характер і до справ­
жнього об'єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР, і
УНР втрачали у цей час позицію за позицією, територію за
територією. Водночас політичне зближення західноукра­
їнського регіону з Наддніпрянською Україною все ж дало
певні практичні наслідки. Зокрема, під час реорганізації
Української Галицької Армії (УГА) на зразок регулярних
армій (3 корпуси по 4 бригади, які складалися з 3—6 куре­
нів) значну роль відіграли офіцери, рекомендовані урядом
УНР, насамперед генерал М. Омелянович-Павленко, який
став командувачем (начальним вождем) УГА, та полков­
ник С. Мишковський.

348 Українська національно-демократична революція (1917—1920)

Омелянович-Павленко Михайло Володимирович (1878—1952) — військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР. Закінчив Омський кадетський корпус (1898], Павлівське військове училище (1900), Миколаївську академію Генштабу (1913). Учасник російсько-япон­ської війни (1904—1905), Першої світової війни. Один з активних провідників українізації в російській армії. Влітку 1917 р. — коман­дир української бригади в Катеринославі, з грудня 1917 р. — інс­пектор Генерального секретаріату військових справ на Румун­ському фронті, генерал-майор. За часів гетьманату — командир 11-ї піхотної дивізії, отаман Катеринославського козацького ко­ша. Підтримав антигетьманське повстання Директорії. З грудня

1918 р. до початку червня 1919 р. — командуючий УГА. З червня

1919 р. — військовий радник диктатора ЗУНР, з грудня 1919 р. —
командир Запорозького корпусу і командуючий Армією УНР. З
листопада 1920 р. перебував у таборі інтернованих вояків у Калі-
ш/, Тарнові. У1924 р. переїхав до Праги, де у 1925 р. очолив Му­
зей визвольних змагань України. У 1944—1948 рр. — військо­
вий міністр уряду УНР в екзилі. Один із засновників Української
Національної Ради (1948). Похований у Парижі.

Реорганізована УГА, що налічувала у своїх лавах у се­редині січня 1919 р. майже 60 тис. осіб, дедалі впевненіше почувалася в ході польсько-українського протистояння і, незважаючи на хронічну нестачу зброї, боєприпасів тощо, методично витісняла поляків з Галичини. Намагаючись ос­таточно взяти стратегічну ініціативу до своїх рук, збройні формування ЗОУНР розпочали в середині лютого 1919 р. Вовчухівську операцію. Відповідно до розробленого шта­бом УГА плану події мали розгортатися в такій послідов­ності: на першому етапі передбачалося оволодіння заліз­ничною лінією Львів — Перемишль, на другому — здобут­тя Львова, на третьому — визволення Перемишля та вихід на лінію р. Сян.

Успішний початок операції (фактично було виконано завдання першого етапу) був перерваний втручанням у польсько-український конфлікт представників Антанти. Прагнучи втримати розвиток подій під своїм контролем, західні держави направили 22 лютого 1919 року до Галичи­ни місію на чолі з французьким генералом Ж. Бартелемі. Делегація Антанти намагалася переконати керівництво ЗОУНР у необхідності припинення польсько-українського протистояння та перенесення питання про державну належ­ність Галичини на розгляд майбутньої Паризької мирної конференції. Умовою реалізації цього плану було встанов­лення демаркаційної лінії (лінії Бартелемі) між воюючими сторонами. Ця лінія була проведена так, що до Польщі від­ходило фактично 40% території Східної Галичини, в тому числі Львів та Дрогобицько-Бориславський нафтовий ба-

Західноукраїнська Народна Республіка

сейн. Представники Антанти запевнили, що в разі при­йняття цієї угоди вона визнає ЗОУНР як державу.

З одного боку, антантівська пропозиція давала можли­вість об'єднаній українській державі (ЗУНР і УНР) припи­нити боротьбу на два фронти і сконцентрувати сили для боротьби на Сході, а це був шанс зберегти ще слабку укра­їнську державність у критичних умовах збройних проти­стоянь. З іншого боку, заявлений в ультимативній формі проект демаркаційної лінії був грабіжницьким та образли­вим для української сторони. До того ж відмовлятися від га­лицької столиці та багатих родовищами земель за вдало роз­початої воєнної операції українці не хотіли. Ці аргументи не сприяли пошукам компромісу. Рішучість української сто­рони викристалізувалася в афористичній фразі М. Омеляно-вича-Павленка «Хай нас розсудить залізо і кров!».

Час, який було втрачено ЗОУНР на переговори, поляки використали для перегрупування сил та зміцнення своєї армії. Тому УГА починає катастрофічно втрачати здобутки першого етапу Вовчухівської операції — польські збройні формування відтіснили її від Львова та поновили залізнич­не сполучення з Перемишлем. Стратегічна ініціатива зно­ву вислизнула з рук української сторони. За цих обставин Рада країн Антанти знову запропонувала воюючим сторо­нам укласти перемир'я. Цього разу керівництво ЗОУНР погодилося з пропозиціями делегації Антанти, яку очолю­вав генерал Л. Бота. Українців цілком задовольняло, що нова демаркаційна лінія (лінія Боти) залишала під контро­лем ЗОУНР Дрогобицький нафтовий басейн, але саме це положення пропонованої угоди не влаштовувало поляків. Внаслідок цього ще одна спроба замирення за посередниц­тва Антанти закінчилася невдачею.

У травні 1919 р. польський уряд, намагаючись посили­ти свої позиції, направив на український фр^онт в Галичи­ну та на Волинь 80-тисячну армію генерала И. Геллера. Ця армія була сформована, озброєна та навчена у Франції і складалась із польських військовополонених, які воювали на Західному фронті в складі німецької армії. Спочатку Антанта передбачала використання армії И. Геллера ви­ключно для боротьби проти більшовицьких військ, але невдовзі з геополітичних міркувань (Польща — союзниця Франції) пішла назустріч польському уряду. Поява на польсько-українському фронті свіжих, добре озброєних сил кардинально змінила ситуацію на користь поляків. Вже на початку червня 1919 р. польські війська контролю­вали майже всю Галичину, за винятком трикутника між Дністром, Збручем і Заліщиками.

350 Українська національно-демократична революція (1917—1920)

За цих обставин ЗОУНР провела реорганізацію влас­них владних структур. Уряд С. Голубовича склав свої пов­новаження, а вся повнота військової та цивільної влади, за рішенням Української Національної Ради, перейшла до диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича.

Петрушевич Євген Омелянович (1863—1940) — державний і політичний діяч, один із керівників української революції 1917— 1920 р. Народився в сім! священика у м. Бузьку на Львівщині. Ос­віту здобув у Академічній гімназії у Львові і на правничому факуль­теті Львівського університету. Доктор права. У1907—1918 рр. — посол до австрійського парламенту, заступник голови, в 1917— 1918 рр. — голова Українського парламентського представниц­тва. З 1910 р. — депутат галицького сейму. У1914—1918 рр. — член Головної Української Ради та Загальної Української Ради. 19 жовтня 1918 року як президент Української Національної Ра­ди проголосив створення ЗУНР. 4 січня 1919 року обраний прези­дентом Західноукраїнської Національної Ради (фактично — пре­зидентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919 року Акта злуки УНР і ЗУНР став членом Директорії УНР. 9 травня 1919 року пол'п-ична ситуація змусила Українську Національну Раду оголосити Петрушевича диктатором Західної області УНР. Директорія, не виз­навши законності цього акта, вивела Петрушевича зі свого складу. Політичні суперечності, що виникли між С. Петлюрою і Петрушеви-чем щодо союзу УНР з Польщею, змусили останнього виїхати за кордон, до Відня. У серпні 1920 р. Петрушевич очолив т. зв. Уряд диктатора в екзилі, головною метою якого стало відновлення по­літичної незалежності ЗУНР дипломатичними засобами. 15 бе­резня 1923 року після рішення Ради послів Антанти про передан-ня Галичини Польщі уряд Петрушевича припинив свою діяльність. У 20-х роках Петрушевич перейшов на позиції радянофільства, однак після краху політики українізації відмовився від подібних поглядів. Помер у Берліні.

Начальним вождем було призначено генерала О. Греко-ва. Саме під його командуванням УГА провело Чортків-ську офензиву (7—28 червня 1919 року) — широкомас­штабну наступальну операцію, що мала на меті стабілізу­вати ситуацію та знову перехопити стратегічну ініціативу із рук ворога. Ця операція для українців спочатку розгор­талася досить успішно — за два тижні було відвойовано значну частину Галичини, відкривався шлях до визволен­ня Львова. Проте цей визвольний похід поглинув останні сили УГА. Хронічна нестача зброї та боєприпасів, посилен­ня міжнародного тиску, перегрупування польських сил та призначення командуючим польськими військами в Гали­чині Ю. Пілсудського тощо стали основними причинами поразок, які розпочалися після 27 червня 1919 року. Під потужними ударами ворога дедалі більше слабіюча УГА вже встояти не могла. 16—18 липня її формування пере-

Політика радянської влади в Україні 1919 р.

йшли р. Збруч і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.

Отже, зумовлені Першою світовою війною революційні процеси призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однією з держав, що утворились на її уламках, стала За­хідноукраїнська Народна Республіка. З моменту її виник­нення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі, збройною агресі­єю на територію ЗУНР, міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин об'єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута та реалізу­вати споконвічні мрії українців про возз'єднання. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символічний харак­тер. Сторони, що об'єднувалися, не мали достатньої кіль­кості державотворчих сил, щоб вистояти в складних того­часних умовах. Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдушні спроби відсто­яти свою незалежність, втрачає контроль над власною те­риторією.

11.7. Політика радянської влади в Україні 1919 р.

В історію України 1919 р. увійшов встановленням ра­дянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви дер­жави — Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919 ро­ку держава, що стверджувалася в Україні радянськими багнетами, одержала нову назву — Українська Соціаліс­тична Радянська Республіка (УСРР).

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з пе­реїздом до Харкова зазнав значних змін. По-перше, на чо­лі уряду, за рекомендацією В. Леніна, став X. Раковський, що дало змогу загасити конфлікт між Г. П'ятаковим та Ар-темом (Ф. Сергєєвим), які претендували на посаду голови. По-друге, український уряд, за російським шаблоном, став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи — народними комісаріатами. По-третє, Тимча­совий уряд перетворився на постійний.

Умови громадянської війни та революційна ідеологія позначилися на формуванні та організації радянської дер­жавної структури. Ради існували переважно в губернських містах, а на місцевому рівні діяли, як правило, надзвичай-

Українська національно-демократична революція (1917—1920)

ні органи влади — військово-революційні комітети (ревко-ми). Це можна пояснити тим, що більшовики, не впевнені в підтримці народних мас, робили ставку на диктаторські органи управління і не поспішали віддавати владу демо­кратичним виборним Радам. Навіть там, де Ради обирали­ся, цей процес здійснювався під контролем ревкомів, які визначали кандидатів у депутати, блокували висунення в кандидати на багатопартійній основі, контролювали про­цес виборів тощо.

Ревкоми були опорними пунктами більшовизму, які цементували диктаторський режим в Україні. Цю ж функ­цію виконували і комітети бідноти, які активно створюва­лися радянською державою на селі. Вони були покликані внести розкол у найчисленнішу верству суспільства — се­лянство, ізолювати заможних селян і цим сприяти реаліза­ції більшовицьких планів.

Юридичне оформлення радянської державності на те­ренах України відбулося 10 березня 1919 року, коли III Всеукраїнський з'їзд рад (Харків) прийняв першу Кон­ституцію УСРР, розроблену на основі конституційної мо­делі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Ук­раїні, перемогу «диктатури пролетаріату». Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Прокламувалися скасування приватної влас­ності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і со­юзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з'їзд рад, Всеукраїнський Цен­тральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компе­тенції яких входили всі загальнодержавні питання.

У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтеграція радянських республік, які намагалися вистояти в жорс­тких умовах громадянської війни. 1 червня утворюється «воєнно-політичний союз» формально незалежних Украї­ни, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації. Ос­новна мета утвореного союзу — шляхом мобілізації та цен­тралізації сил радянських республік відстояти радянську владу. Засобом досягнення цієї мети було об'єднання під керівництвом вищих органів РСФРР збройних сил, про­мислового потенціалу, фінансів, залізниць, комісаріатів праці.

Політика радянської влади в Україні 1919 р.

За російським шаблоном розроблена не тільки перша Конституція УСРР, а й вся модель соціально-економічної політики РНК України. Запроваджуваний економічний курс, що одержав назву «воєнного комунізму», був ком­плексом економічних, соціально-політичних ідей, принци­пів і заходів, на яких вибудовувалася політика більшовиць­кої партії з літа 1918 р. по березень 1921 р. Запровадження його було пов'язане із встановленням однопартійної більшо­вицької диктатури, створенням державного апарату, ата­кою на капітал і політичним тиском на село у першій поло­вині 1918 р. Багато чим ця політика нагадувала надзвичай­ні заходи у Німеччині в період Першої світової війни.