Суспільно-політичні трансформації радянського режиму в Україні у 50-х-70-х рр. ХХ ст.

Друга світова війна та перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні внесли кардинальні зміни в міжнародну обстановку, в міжнародні відносини. В них активно виявилася політична роль країн — учасниць антигітлерівської коаліції: на історичну арену вийшли країни соціалізму. Загострення водночас суперечностей між двома світовими системами привело до "холодної війни". Ширився рух прихильників миру, формувалися міжнародні організації.

Важливу роль в боротьбі за мир і відвернення загрози світової війни відіграла Організація Об’єднаних Націй, яка була проголошена у квітні і створена в жовтні 1945 року. Однією з країн — співзасновниць ООН — була Українська Радянська Соціалістична Республіка. В міжна­родній діяльності вона сприяла мирному врегулюванню спірних проблем територіального, політичного, економічного характеру. Її зусилля були зосереджені на проблемах правового забезпечення світової політики. Однак в укладанні міжнародних договорів та обміні дипломатичними представництвами УРСР виступила з класових позицій та суто загальнодержавних інтересів. Власне, жагучі проблеми — про відпові-дальність гітлеризму за нацистську політику; врегулювання національно-визвольної боротьби в Західній Україні; громадянський статус українців в інших країнах — вона навіть не поставила на обговорення.

УРСР, по суті, була об’єктом, а не суб’єктом міжнародного права. Її міжнародні зв’язки засновувалися й розвивалися не стільки за прин­ципом ефективності, скільки за партійно-класовим принципом. Врахо­вувалася, насамперед, політика, а не економічна кон’юнктура.

У повоєнні роки відбулися зміни геополітичного становища України й етносоціальні процеси. В листопаді 1944 р. в Мукачеві перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України схвалив Маніфест про возз’єд­нання з УРСР, а 29 червня 1945 р. був підписаний відповідний радян­сько-чехословацький договір. У січні 1946 р. на території Закарпаття було запроваджено законодавство УРСР.

На початку 1947 р. Румунія визнала входження до УРСР Північної Буковини і частини Бессарабії. В 1946 р. було проведено демаркацію кордону між Польщею і СРСР, і західноукраїнські землі були офіційно визнані територією УРСР. Однак драматичний розвиток подальших подій позначався депортацією українського населення в зв’язку з польсько-радянською операцією "Вісла" (1947 р.). (У 1990 р. сенат Польщі засудив цю операцію як злочинну акцію проти українського народу).

Політичний режим, що утвердився в західних областях України, носив тоталітарний характер. Після придушення організованого націо­наль­но-визвольного руху влада перейшла до форсування темпів уні­фі­кації суспільно-політичного, економічного та духовного життя насе­лення західноукраїнського регіону відповідно до загальносоюзних зразків.

Важливим інструментом прискореної "радянізації" краю виступала кадрова політика. Лише до початку 1945 р. в регіон були направлені понад 30 тис. керівних працівників. Місцеві кадри обіймали переважно дру­горядні посади. Так, у 1946 р. із 15 120 номенклатурних посад в обко­мах партії західного регіону місцеві кадри обіймали лише 1939 посад (12,1%).

Проводилися репресії проти учасників українського національно-визвольного руху та членів їх родин. Впродовж 1944 – 1952 рр. на спецпоселення у віддалені райони Радянського Союзу було вивезено більше 200 тис. осіб. І все ж таки, попри всі нищівні наслідки, втрати і трагічні обставини воєнного часу, Україна вперше в своїй історії стала соборною, зібравши в одне державне ціле (у складі УРСР) всі українські землі. Здійснилася давня волелюбна мрія українського народу. Тепер значно розширилися кордони республіки, зросла її економічна, соці­ально-політична вага. Збагачувався людський, природний науково-куль­турний потенціал нашого народу, зберігалися й збагачувалися його історичні традиції. Сповна ж в умовах толітаризму це історичне возз’єд­нання не могло реалізувати закладених у ньому глибинних можливостей культурного прогресу, етнонаціонального розвитку України.

На початку 1954 р., у зв’язку з ювілеєм Переяславської ради 1654 р., Президія Верховної ради СРСР затвердила спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Крим­ської області із РРФСР до складу УРСР, а 26 квітня того ж року Верхов­­на Рада СРСР прийняла відповідний закон. Його чинність була підтвер­джена в Основному Законі СРСР 1977 р. і в Конституції УРСР 1978 р. Характер економіки, територіальна близкість, тісні господарські і культурні взаємозв’язки між Кримом і Україною з давніх часів і в сучасному процесі розміщення та розвитку продуктових сил — саме такий розклад чинників наповнює змістом цей акт і спростовує його трактовку як простого адміністративного рішення. Але всупереч історичним реаліям парламент Російської Федерації в травні 1992 р. в односторонньому порядку відхиляє Закон про передачу Криму до складу УРСР (1954 р.). Російські парламентарі вирішили діяти з позиції великодержавної імперської національної політики, що призвело до загострення політичної ситуації в регіоні, погіршило українсько-російські відносини.

У повоєнний час в умовах сталінського режиму поглиблювалися суперечності і деформації політичної організації суспільства, її централь­ної ланки — Комуністичної партії. Насамперед порушувався принцип колективності партійного керівництва, що суперечило розвитку демо­кратичних засад, сковувало ініціативу комуністів, вело до суб’єкти­візму та волюнтаризму в політиці. Замість того, щоб провести розмежування функцій партійних комітетів, державних і господарських органів, парткоми підміняли їх, адміністрували, командували.

Гострота політичної ситуації, труднощі відбудовчого періоду в УРСР, завдання ідеологізації її суспільного життя склали підґрунтя значних кадрових змін в республіці. Їх політична суть полягала в посиленні сталінської диктатури. В березні 1947 р. першим секретарем ЦК КП(б)У був призначений Л. М. Каганович, а М. С. Хрущов залишився Головою Ради Міністрів УРСР. Однак новий секретар загострив політичну ситуацію і в кінці грудня 1947 р. цю посаду знову зайняв М. С. Хрущов. Потім його обрали Першим секретарем ЦК КПРС, а першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. Г. Мельников (1949 – 1953 рр.), потім А. І. Кириченко (1953 – 1957 рр.), М. В. Підгорний (1957 – 1963 рр.).

У суспільно-політичному житті УРСР, як і в цілому по країні, після смерті Сталіна виявилися дві лінії: неосталінська (берієвська), спрямо­вана на посилення тоталітаризму, і реформаторська — М. С. Хру­щова та його прихильників. Розвінчавши культ особи Сталіна, ХХ з’їзд КПРС ініціював реформи. Це був рішучий, але разом з тим суперечливий та обмежений акт. Його обмеженість полягала в протиставленні Сталіна як особистості — сталінізму як політичному режиму; у вірі в неможливість недемократизму соціалістичного ладу; в переконаності в його історичному поступі.

Десятирічний (до початку 60-х років) період отримав назву "відлиги". Характерні ознаки цього періоду:

реабілітація невинно репресованих людей — в’язнів ГУЛагу;

заходи щодо децентралізації економічного управління, скорочення державного апарату, розвитку громадських засад в суспільстві;

створення союзно-республіканських чи республіканських міністерств (вугільної, металургійної промисловості; паперової та деревообробної промисловостей; вищої та середньої спеціальної освіти, юстиції тощо);

зміни в державному плануванні та фінансуванні, зокрема сільського господарства;

організація міжреспубліканської Економічної комісії Верховної ради СРСР;

постановка завдань, визначення заходів соціальної політики;

проведення освітньої реформи, часткове розширення статусу університетів;

постановка питань мовної політики, змін в мистецтві, театрі, науці, книговидавництві, постановка часописів, реабілітація діячів культури; у відповідних постановах ЦК КПРС і ЦК Компартії України (1958 р.) була дана більш об’єктивна оцінка творчої спадщини композиторів;

зміни в морально-психологічній атмосфері суспільства.

Однак виявилася і інша тенденція: одержавлення економіки; адмі­ністративно-командні методи господарювання; знеосіблення, зрівняння в оплаті праці; політизація й ідеологізація суспільного життя. В цілому всі заходи в період "відлиги" здійснювалися в руслі непорушної командно-адміністративної системи, а отже, в існуванні бюрократії і демократії. Так, особливістю роботи Верховної Ради УРСР було, з одного боку, розши­рення її компетенції, вдосконалення організаційно-масової роботи, розв’язання соціально-економічних та суспільно-політичних питань, а з другого — сувора централізація її функцій, одноманітність роботи Рад, їх виконавчих комітетів, розв’язання важливих питань не на депутатських сесіях, а адміністративним шляхом. На початку 60-х років Ради брали участь в політичній реформі щодо поділу місцевих радянських органів на міські та сільські, що не виправдалося суспільною практикою.

В умовах "відлиги" профспілкам було надано право участі в підготов­ці проектів виробничих планів, здійснення контролю за дотриманням трудо­вого законодавства, вирішенні питань організації праці, заробітної плати, житлового будівництва. Важливою функцією профспілок стало безпо­се­реднє керівництво розвитком технічної творчості виробничих колективів. Роз­ширювалася участь профспілок у здійсненні державної соціальної полі­ти­ки. І все ж замість конкретної організаторської роботи в масах проф­спіл­кові комітети захоплювалися засіданнями і нарадами, створенням чисель­них, часом дублюючих одна другу комісій і рад, а головне — виявляли поступливість господарським керівникам в соціальному захисті трудящих.

Безпосередню участь у вирішенні складних завдань повоєнного періоду брали комсомольські організації. В роки четвертої п’ятирічки за комсомольськими путівками на відбудову промисловості і транспорту було направлено 678 тис. юнаків і дівчат; 80 тис. молодих посланців України брали участь в освоєнні цілинних земель; в 1959 – 1965 рр. молодь, комсомольці споруджували 200 об’єктів вугільної, металургійної, хімічної та інших галузей промисловості УРСР. У цьому виявилась не лише виробнича, а й суспільно-політична активність молоді.

У повоєнний час в культурному розвитку республіки виявилася духов­но-патріотична натхненність творчої інтелігенції. В романах "Прапороносці" О. Гончара, "Чорноморці" В. Кучера, "Київських оповіданнях" Ю. Янов­ського та багатьох інших творах був розкритий великий подвиг радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Історичному минулому були присвячені романи Н. Рибака "Переяславська рада", А. Хижняка "Данило Галицький", П. Панча "Гомоніла Україна" та ін. Вийшли в світ твори М. Стельмаха, Г. Тютюн­ника, поетичні збірки А. Малишка, М. Рильського, В. Сосюри, кіно­сценарії А. Довженка. Дебютували молоді поети.

Особливістю історичного періоду другої половини 40-х – початку 50-х років були ідеологічні кампанії, визначені в постановах ЦК ВКП(б) 1946 – 1948 рр. ЦК КП(б)У ухвалив постанови "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури" (1946 р.), "Про журнал "Вітчизна" (1946 р.), "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення" (1946 р.), "Про стан і заходи щодо поліпшення музичного мистецтва в Україні у зв’язку з рішенням ЦК ВКП(б) "Про оперу "Велика дружба" В. Мураделі" (1948 р.) та ін. Звинувачення діячів української літератури та мистецтва в буржуазному націоналізмі посилилось в 1947 р., коли першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. Каганович. 26 серп­ня він брав участь в Республіканській нараді молодих письменників, скликаній відповідно до рішення ЦК КП(б)У. На цій нараді були піддані різкій критиці твори "Жива вода" Ю. Яновського, "Його покоління" І. Сен­ченка, "Мандрівка в молодість" М. Рильського за "рецедиви націоналістичної ідеології". При обговоренні питання про виконання Постанови ЦК ВКП(б) "Про журнали "Звезда" і "Ленинград" на розширеному пленумі правління Спілки радянських письменників України знову критика зосереджувалася на цих же авторах, на їх творах А. Каганович закликав до посилення критики.

У жовтні 1947 р. за ініціативою Кагановича ЦК КП(б)У приймає по­станову "Про перевірку виконання Спілкою письменників України поста­нови ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленинград". В ній схвалювалися ініційовані Кагановичем заходи, які допомогли "викрити недоліки в роботі Спілки радянських письменників України", грубі помилки і ідеологічні прорахунки… ряду письменників".

Нова хвиля боротьби проти буржуазного націоналізму піднялася у зв’язку з віршем В. Сосюри "Люби Україну". "Правда" в своїй редакційній статті (липень 1951 р.) наголошувала саме на такому звинуваченні.

В умовах "відлиги" в певній мірі змінювалася соціальна орієнтація культури як сфери духовного життя. У відповідних постановах ЦК КПРС і ЦК Компартії України (1958 р.) була дана більш об’єктивна оцінка творчої спадщини композиторів. Але лише в жовтні 1988 р. за ініціативою громад­ськості Політбюро ЦК КПРС відмінило як помилкову постанову ЦК ВКП(б) від 14 серпня 1946 р. "Про журнали "Звезда" і "Ленинград". У червні 1990 р. ЦК Компартії України визнав помилковими постанови ЦК КП(б)У кінця 40-х – початку 50-х років з питань літератури і мистецтва та історичної науки.

У другій половині 40-х років загострювалась ідеологічна боротьба не тільки в сфері літератури, гуманітарних наук, а й природничих. У 1948 р. на сесії ВАСГНІЛ її президент Т. Д. Лисенко кинув клич до розвінчання "вейсманістів-морганістів" і критики генетиків, а отже закриття перспективних напрямків у розвитку біологічної науки. Оголошена у 1949 р. кампанія боротьби проти "космополітизму в науці" була спрямована на протиставлення радянської науки західній. За цією партійно-класовою оцінкою не мали права вважатися природничими науками генетика, кібернетика, певні розділи хімії. У літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглиблювалася ізоляція української науки від загально-цивілізаційних надбань.

Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці посилювалася в ході широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії у 40-х – на початку 50-х років. За короткий термін (1946 – 1951 рр.) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Відбувалася ідеологізація всіх сфер суспільного життя.

Таким чином, в другій половині 40-х – середині 50-х років україн­ське суспільство подолало надзвичайно напружений стан повоєнного часу і піднялось на шабель його відродження та розвитку. До середини 50-х років це виявилося в тенденції одержавлення, а в наступний період — в лібералізації суспільного життя. ЦК КП(б)У і уряд республіки підтримали розвінчання культу особи Сталіна і реформи М. Хрущова, однак здійснювали їх старими, традиційними, командно-адміністра­тив­ними методами.