Київська громада 60-х років xix ст.

Важливе значення в національному русі в Україні мала діяльність громад-гуртків, до яких належали студенти, викладачі вузів, учителі, письменники, урядовці, ліберально настроєні поміщики та інші представники інтелігенції. Перша громада виникла в Києві в 1859 р. До неї входили переважно студенти Київського університету (В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, К. Михальчук, П. Житецький, Т. Рильський та ін.), всього в 1861—1862 pp. близько 200 чол. У Петербурзі члени громади групувалися навколо редакції журналу «Основа» (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, брати Лазаревські та ін.). Наприкінці 50-х — на початку 60-х років громади виникли в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Громади були організаційно аморфними, не мали ні програм, ні статутів, ні чіткої структури, ні певного організаційно визначеного керівництва. За своїми суспільно-політичними поглядами переважна більшість членів громад належала до так званого ліберального напряму, але серед них були й демократично настроєні люди, які прагнули до радикальних перетворень.

Члени громад вважали своїм покликанням і обов'язком ведення культурно-освітньої роботи, розгортання культурницької діяльності. Вони брали участь у створенні освітніх гуртків і недільних шкіл для неписьменних дорослих, працювали там учителями, готували і видавали підручники та популярні книжечки, зокрема українською мовою. У Києві було видано брошуру з географії «Дещо про світ божий», у Петербурзі «Букварь южнорусский» Т. Шевченка, «Граматку» П. Куліша тощо. Крім того, громадівці вивчали історію й етнографію України, збирали пам'ятки народної творчості, вивчали українську мову, зокрема складали український словник, перекладали українські народні пісні на музику, писали художні й наукові твори і т. п. За те, що члени громад заявляли про необхідність освічувати народ, в першу чергу селянство, рідною мовою і багато робили в цій справі, польські шляхтичі називали їх «хлопоманами» або «хохломанами», а самі вони себе іменували «українофілами».

У розгортанні діяльності громад значну роль відіграла «Основа» — перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал, який видавався в 1861—1862 pp. у Петербурзі. Його редактором був В. Білозерський, активну участь у його виданні брали М. Костомаров, П. Куліш, О. Кістяківський та ін.,Навколо «Основи» згрупувалася значна частина письменників, літературознавців, істориків, етнографів, мовознавців, фольклористів України. У ній публікувалися українською і частково російською мовами наукові праці й джерела з історії й історіографії України, етнографічні матеріали, художні твори (вірші, повісті, оповідання та ін.) та рецензії на них, статті й замітки з питань освіти і шкільного життя, сільського господарства, про становище селян і стан поміщицького господарства, розвиток промисловості й торгівлі тощо. Зокрема, в «Основі» опубліковано немало творів Т. Шевченка, Марка Вовчка, А. Свидницького, С Руданського, Л. Глібова та ін. «Основа» вітала реформу 1861 p., сподівалася, що царський уряд буде продовжувати перетворення, неодноразово заявляла, що їй «чужа політика» і що вона ставить своїм головним завданням працювати на ниві української культури, мирним шляхом домагатися вільного національного розвитку українського народу, піднесення його освіти і національної самосвідомості.

Широко висловлені програмні положення громад, їх прагнення до ведення культурно-освітньої роботи серед народу, їх сподівання на проведення перетворень у суспільстві лише мирним шляхом, шляхом реформ, що їх мав далі здійснювати царський уряд, відображено в заяві київських громадівців під назвою «Відзив з Києва», опублікованій в «Современной летописи» — додатку до журналу «Русский вестник». Під цим відзивом стояв 21 підпис (В. Антонович, П. Чубинський, П. Житецький, Т. Рильський та ін.). Автори передусім заявляли, що єдиний їх обов'язок «вжити всіляких зусиль з метою дати народові можливість освітитися», виховувати в ньому релігійність, віру в силу закону, в «царя-визволителя». Вони категорично відмежовувалися від революціонерів, зокрема від закликів прокламації «Молода Росія» П. Заїчневського, вважаючи її «шкідливою», ідеалізували реформу 1861 p., прославляли «високогуманні міркування» уряду. Підкреслюючи, що вони й «гадки не мають про політику», що їхні симпатії на тому боці, звідки прийшло до народу «визволення від роботи єгипетської», тобто на боці царя і його уряду, громадівці висловлювали лише одне своє прагнення — розвивати українську мову й літературу, тобто вести культурницьку роботу.

І хоч громади носили яскраво культурницький характер, послаблення революційного натиску на царизм і загальний на-ступ реакції, що розгорнувся в 1862—1863 pp., привели на кінець 1863 р. до згасання їх діяльності. У 1862 р. царський уряд заборонив недільні школи. Того ж року через цензурні утиски, незгоди в редакції й брак коштів припинилося видання журналу «Основа».

18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуев видав циркуляр, у якому, заявивши, що «ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути», заборонив видання українською мовою книг «як духовного змісту, так і навчальних посібників і взагалі призначених для початкового читання народу». Дозволялося публікувати українською мовою лише твори «красного письменства», але цензура, щоб догодити міністрові, не пропускала й художньої літератури. Видання літератури українською мовою припинилося.