ІРЛ є середнім арифметичним індексів П.І, П,ІІ і П,ІІІ. 1 страница

Соціальна політика – це система програм, служб та заходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей. Соціальна політика охоплює всі сфери життєдіяльності людини – виробничу, соціальну політичну, духовну та регулює стосунки між суспільством, колективом, громадою, особою у кожній з цих сфер та зонах їх взаємодії.

Цілком очевидно, що проблеми „великої п’ятірки” неможливо уяснити та вирішити у відриві від цілісного соціального контексту, що завдання, які тут виникають та пропоновані шляхи їх вирішення залежать від стану розвитку суспільства, від поставлених політичною елітою цілей та вибору нею стратегії і тактики вирішення цих питань. Окрім того, сучасне демократичне суспільство, яке має розвинуту систему громадянських інституцій, також значною мірою впливає на постановку і вирішення цих проблем.

Виявлення та реалізація соціального буття і є предметом соціальної політики. Соціальну політику можна вважати одним із видів регулювання держави, яку називають державою загального добробуту. У такому випадку бере на себе обов’язок забезпечувати певний рівень добробуту свого населення і вирішує широке коло соціальних питань:

• соціальний захист знедолених;

• боротьба з бідністю;

• регуляція ринку праці;

• охорона здоров’я;

• освіта;

• культура;

• етнонаціональні питання тощо.

Мета соціальної політики – створення умов для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розвитку творчого потенціалу людини, її сутнісних сил, досягнення в суспільстві соціальної злагоди і стабільності. У будь-якій державі існує найголовніша мета соціальної політики – надання особливого захисту та допомоги недієздатним та нужденним.

Завдання соціальної політики:

• зменшення бідності та нерівності в суспільстві;

• уникнення економічної та соціальної маргіналізації недієздатних членів спільноти;

• зростання економічної та соціальної безпеки працездатних груп населення на основі їх власної ініціативи, самореалізації та самодостатності;

• поступове обмеження впливу чинників, які гальмують соціальний прогрес;

• посилення факторів соціального поступу, зростання соціальної та економічної безпеки особи;

• забезпечення здорових умов життя.

Особливостями сучасної соціальної політики є активність та дієвість. Активна соціальна політика слугує основою для утвердження економічної незалежності людини. Активність забезпечується всебічною державною підтримкою потенційно активних членів суспільства. Пасивна соціальна політика, спираючись лише на державну благодійність. Призводить до зростання інфляційних процесів, утвердження в суспільстві настроїв утриманства, зниження ділової активності населення.

Зміст соціальної політики, її мета та завдання визначають функції соціальної політики, а саме:

• вираження, захист, узгодження інтересів певних соціальних груп і шарів суспільства, а також окремих його членів;

• оптимальне розв’язання суспільних суперечностей;

• широка інтеграція різних шарів населення, гармонізація їхніх інтересів, створення умов для суспільної злагоди;

• соціальний захист населення;

• управління соціальними процесами та інші.

Об’єкти соціальної політики – окремі особи, групи або спільноти, які потребують певної соціальної підтримки чи захисту. Наприклад, недієздатні, інваліди, діти і молодь, пенсіонери, самотні батьки, діти-сироти, ветерани, біженці, ув’язнені.

Суб’єктами соціальної політики є реалі затори програм і заходів, спрямованих у соціально-трудову сферу. До головних суб’єктів соціальної політики належать: людина, держава, суспільство, політичні партії, громадські організації. А також підприємці, роботодавці, фонди, соціальні спільноти та інститути.

Суб’єктами соціального захисту є: державний сектор; комерційний сектор; громадський (волонтерський сектор); неформальний сектор.

Головним суб’єктом соціальної політики є соціальна держава, яка:

• відмовляється від уніфікованості, шаблування та оперативного втручання у виконання соціальних програм;

• використовує диференційовані підходи, враховує унікальність, неповторність шляхів розв’язання проблем, ситуацій і суперечок у соціальній сфері;

• випереджує прояви деструктивного та неефективного перебігу певних соціальних процесів та явищ;

• створює умови, необхідні для розвитку та реалізації особистісного потенціалу людини.

Еволюція поглядів на роль держави в забезпеченні добробуту громадян:

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) розглядав основи організації та діяльності держави з точки зору забезпечення ”найбільшого добробуту” громадян полісу.

Конфуцій (551-479 рр. до н.е.) розглядав сім’ю як модель держави, в якій піддані - це діти, а правитель наділявся якостями батька, зобов’язаного піклуватися про їх добробут, наставляти та виховувати їх.

Шан Ян (390-338 рр. до н.е.) - держава повинна забезпечувати інтереси правителя, а не його підданих, народ - лише засіб в руках правителя, а не мета його політики.Х-ХУШ ст.

Князь Володимир та Статут 996 року про громадську опіку.

Органи громадянської опіки в Російській імперії у Х1Х - на початку ХХ ст. Спроби державного втручання в соціальний добробут у країнах Європи.

Велика депресія та Друга світова війна і розвиток програм соціального захисту. Вільям Беверідж та ідея ”держави загального добробуту”

Загальна декларація прав людини та її вплив на становлення систем соціального захисту.

Друга половина ХХ ст. - швидка зміна поглядів на роль держави у наданні соціальної допомоги.

Суспільство на протязі своєї історії створило та апробувало 6 різних типів соціальних механізмів для задоволення людських потреб та вирішення проблем: взаємна допомога; благодійна, філантропічна діяльність; публічний (громадський) добробут; соціальне страхування; соціальні служби; соціальне забезпечення.

Таблиця 1. Соціальні механізми вирішення соціальних проблем (задоволення потреб)

Взаємна допомога	Вираз взаємної відповідальності один за одного, що має місце поза межами формальних громадських структур. Той, хто допомагає, і той, кому допомагають, є рівними, такими, що змінюють ролі залежно від ситуації.
Благодійна, філантропічна діяльність	Перерозподіл багатства поза межами державного механізму через добровільне надання допомоги. Як правило, той, хто надає таку допомогу, має вищий статус, ніж той, хто її отримує. Користь від цього може бути матеріальною та нематеріальною.
Соціальна допомога	Забезпечення матеріальної підтримки ( їжа, одяг, охорона здоров’я, житло) тим, хто не може забезпечити себе всім необхідним сам, за допомогою державних механізмів ( податки і т.п.)
Соціальне страхування	Регулярні внески до фондів, що використовують грошові надходження від індивідів, які беруть участь у програмі (або її клієнтів), та відповідають критеріям за якими програма призначена ( напр. для тих, кому виповнилося 65 років; неповносправних; сиріт, вдів). Програми як правило, адмініструються урядом (державою).
Соціальні служби	Нематеріальні послуги, що забезпечуються агенціями та інститутами (державними і недержавними), які підвищують якість дисфункцій та упереджують проблеми у соціальному функціонуванні.
Соціальне забезпечення	Фінансова підтримка або послуга державних установ, що доступна кожному в межах специфічних категорій, без спеціальних внесків та інших обмежень.

Очевидно, що ці механізми набувають різних форм та масштабів на різних етапах розвитку суспільства. Якщо взаємодопомога та філантропія, благодійництво існували з найдавніших часів і були відокремлені від держави, то інші механізми вирішення соціальних проблем вже більш залежні від держави, патронуються і управляються нею.

Поняття соціального захисту може вживатися у широкому і вузькому сенсі. Під соціальним захистом у вузькому сенсі (social security) розуміють сукупність дій, спрямованих на надання допомоги під час життєвих криз. У цьому значенні також вживають термін соціальне забезпечення. Соціальне забезпечення переважно визначають як систему допомоги, що має на меті підтримку рівня доходів.

Соціальний захист у широкому сенсі (welfare system) - це певні види колективного забезпечення, що мають на меті підтримку добробуту людей і включають у себе, окрім безпосередньо допомоги у складних ситуаціях, також запровадження превентивних механізмів, спрямованих на те, щоб запобігти виникненню таких ситуацій. Таким чином, соціальний захист у широкому сенсі включає в себе:

o соціальну допомогу;

o соціальне страхування;

o роботу соціальних служб;

o власне соціальне забезпечення.

В нинішньому світі найбільш поширеними є так звані індивідуалістичні та колективістські концепції соціального захисту. З точки зору індивідуалістичного підходу добробут індивідів поліпшується шляхом вивчення обставин їх життя, визначення його рівня та поліпшення індивідуального добробуту. Таким чином, соціальний добробут є сумою добробуту осіб, які становлять суспільство.

Згідно з колективістським підходом, суспільство має свої власні потреби, відмінні від потреб індивідів, тобто те, що йому необхідно для виживання та розвитку. Суспільства повинні пристосуватися до змін, підтримувати порядок та відтворювати себе задля майбутнього. Приміром, захист дітей має на меті не лише добробут самих дітей. Суспільства потребують дітей, якщо прагнуть продовжити своє існування в майбутньому. Суспільства потребують робітників, тому заходи в системі освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення допомагають утримувати армію робочої сили. Таким чином особистий добробут невідривний від колективного добробуту, а суспільний добробут не є простою сумою добробутів окремих індивідів.

Стратегії соціального захисту спрямовані на поліпшення добробуту людей. Стратегії - це взаємопов’язані заходи, що мають спільну мету або спільний підхід. Важливо розрізняти стратегії, спрямовані на поліпшення добробуту - вони зосереджені на результатах, та стратегії, спрямовані на вдосконалення системи соціального захисту - вони зосереджені на методах.

Існує дві основні стратегії соціального захисту, спрямовані на поліпшення добробуту:

1. Зростання. Мається на увазі прискорення економічного розвитку, що є основним завданням економічної політики, але безпосередньо стосується соціального захисту, оскільки зв’язок між ними є досить тісний. Країни, які відзначаються найактивнішим зростанням національного продукту, витрачають найбільші кошти на соціальний захист; країни, здатні підтримувати високий рівень оподаткування, імовірніше надаватимуть ширші соціальні пільги; багаті країни значно ближче підходять до рівності своїх громадян, ніж бідні. / Згадайте що ви вивчали у курсі соціології про соціальну стратифікацію, „суспільство середнього класу” і „двополюсне суспільство” /.

2. Перерозподіл. Ця стратегія включає в себе всі види перерозподілу ресурсів: вертикальний (коли ресурси передаються від багатих до бідних чи навпаки); горизонтальний (від однієї групи - іншій: від сімей, які не мають дітей - батькам, від чоловіків - жінкам, від здорових - інвалідам; перерозподіл від однієї фази життєвого циклу індивіда до іншої. Ця стратегія передбачає як перерозподіл, що здійснюється шляхом соціального страхування, так і перерозподіл через загальну податкову систему.

Питання № 2.

Державна політика обов’язково має бути зафіксована в письмовій формі та ратифікована однією з владних структур – законодавчою, виконавчою, судовою. Документальна база є важливою для реалізації будь-якої політики, у тому числі і соціальної. Усі документи (нормативно-правові акти) можна класифікувати за такими критеріями:

За юридичною силою:

- закони (ухвалюються органами законодавчої влади);

- підзаконні акти (ухвалюються відповідальними органами державної влади, місцевим самоврядуванням).

За суб’єктом ухвалення (на прикладі України):

- акти глави держави (укази, розпорядження);

- акти законодавчого органу (закони, постанови);

- акти уряду (постанови, розпорядження);

- акти інших органів виконавчої влади (накази, інструкції, постанови, вказівки);

- акти органів місцевого самоврядування (постанови, рішення).

За сферою дії:

- загальнообов’язкові;

- спеціальні;

- локальні.

За рівнем загальності правових норм:

- загальні;

- конкретизаційні.

За часом дії:

- визначено-строкові;

- невизначено-строкові.

Аналізуючи правову базу соціальної політики, слід звернути увагу, по-перше, на систему правових актів, які регулюють соціальні відносини та, по-друге, на їх дієвість, тобто на те наскільки основні суб’єкти дотримуються сформульованих у них норм. Структура правової бази соціальної політики сучасної української держави подана в таблиці 1.

Таблиця 1. Правова база соціальної політики.

Міжнародні угоди, пакти, хартії

Конституція України

Національне законодавство України /кодекси, окремі законодавчі акти/

Підзаконні акти, інструкції

Проаналізувати правову базу соціальної політики за параметрами: структура та взаємозв’язок актів, що складають правову базу соціальної політики, їх цілі, проблеми, які виникають при функціонуванні правової бази соціальної політики можна за допомогою таблиці 2.

Таблиця 2. Акти, що формують правову базу соціальної політики, їх цілі та проблеми реалізації.

Правові акти	Ціль	Проблеми реалізації
1.Міжнародні угоди, пакти, хартії	фіксація актуальних проблем, формулювання принципів та ідеології їх вирішення	1.сформульовані лише принципові моменти в найбільш загальному вигляді; 2. вимагають пристосування до умов кожної країни; 3.підтримуються лише моральним авторитетом світового співтовариства та спеціалізованих організацій і лише частково – ресурсами міжнародних фондів.
2. Конституція України	постановка проблем, актуальних для українського суспільства і визначення шляхів їх вирішення, враховуючи не лише нинішній стан суспільства, але і прогнозовані перспективи	1.концептуальний підхід до постановки і вирішення проблем, який часто вимагає деталізації, уточнень.
3. Кодекси, окремі законодавчі акти	на основі принципів, сформульованих у ратифікованих міжнародних угодах та Конституції, визначити стратегічні шляхи врегулювання проблем	1.не завжди забезпечуються наявними ресурсами; 2.часто вимагають деталізації, роз’яснень у підзаконних актах, інструкціях.
4. Підзаконні акти, інструкції	визначають тактику і технологію вирішення проблем	1.не завжди забезпечуються ресурсами, можлива суперечність, невизначеність в проблемі хто є донором: державний чи місцевий бюджет; 2.можуть суперечити базовим законодавчим актам, міжнар. угодам, а часом і спотворювати принципи, викладені в них; 3.часто відкривають занадто широке поле для самостійного тлумачення чиновниками, від яких залежить їх реалізація; 4.”забюрократизованість” доступу до ресурсів фінансових та владних; 5.часта і суперечлива зміна діючих норм; 6.велика їх кількість, що дезорієнтує не лише споживачів, але і бюрократів.

Таким чином, можемо зробити наступні висновки:

1. структура правової бази соціальної політики української держави в цілому відповідає сучасним вимогам міжнародного співтовариства і може служити основою для вироблення та реалізації моделі соціальної політики, характерної для демократичних режимів;

2. ряд правових норм є суперечливими, мають декларативний характер, розраховані на перспективу, а отже не забезпечуються існуючими ресурсами;

3. наявність великої кількості та часта зміна підзаконних актів може послужити базою для “вихолощення” духу правових норм, занадто великого впливу чиновників на процеси правового регулювання соціальної політики, персоналізації, а отже дисфункціонування цієї важливої інституції;

4. суперечності у структурі правової бази соціальної політики а також у її практичному застосуванні з боку держави в цілому та окремими чиновниками, можуть служити підставою для недовір’я до неї з боку громадян;

5. такий стан правової бази соціальної політики відповідає умовам нестабільного суспільства, яке стоїть перед завданням вибору шляхів подальшого розвитку, що характерно для сучасної України.

У світі існує ціла мережа соціальних інституцій, мета яких полягає у створенні умов і механізмів для задоволення потреб різних соціальних груп та вирішення соціальних проблем.

За масштабом діяльності соціальні інституції поділяються на: міжнародні (ВООЗ, МОП, Дитячий фонд ООН); місцевіті, вплив котрих поширюється на невеликий район міста (територіальні центри соціальної допомоги, районні відділи центру зайнятості населення).

Можна виділити декілька рівні функціонування соціальних інституцій:

1.Рівень визначення політики та планування (Верховна Рада, місцеві ради депутатів, Кабінет Міністрів);

2. Рівень забезпечення реалізації політики у певній галузі, сфері або при виконанні особливих повноважень (Міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом);

3. Рівень реалізації політики щодо певної проблеми або групи населення (Державна служба зайнятості, Державний цент соціальних служб для молоді);

4. Рівень, на якому знаходяться служби, в яких працюють безпосередньо з клієнтами (лікарні, територіальні центри обслуговування пенсіонерів, неповносправних);

5. Рівень, на якому знаходяться служби, що мають справу з проблемою як індивідуальною вимогою (інформаційні, конституційні служби).

Оскільки соціальна політика спрямована на вирішення багатьох проблем соціального життя, це обумовлює широку інституційну базу соціальної політики в Україні. Сюди входять: Міністерство праці та соціальної політики в Україні, Пенсійний фонд, Міністерство охорони здоров’я в Україні, Міністерство освіти і науки в Україні, Вища атестаційна комісія в Україні, Державний комітет України у справах сім’ї та молоді, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, міністерство внутрішніх справ України, Державний департамент України з питань виконання покарань; місцеві держадміністрації.

Питання № 3.

Аналізуючи інструменти соціальної політики, варта спочатку вияснити для реалізації яких цілей вони можуть бути придатними.

В недемократичному радянському суспільстві метою СП була гармонізація інтересів від початку несуперечливих суспільних груп в соціально однорідному суспільстві / наявність прошарку “партноменклатури” ігноруємо/ при жорсткому контролі партійно-державного апарату. Ті соціально-класові утворення, які могли протистояти радянській державі /аристократія, підприємці, фермери-куркулі/ були політично і фізично знищені. Групи, які не користувалися повною довірою /селянство/, етнічні, чи релігійні групи, інтереси яких могли входити в суперечність з загальноприйнятими /нав’язаними/ суспільству цілями, перебували під жорстким контролем, в т.ч. і силовим , ряд їх прав обмежувалися в законодавчому порядку

/ обмеження виборчих прав селянства в перші роки радянської влади, стримування трудової міграції шляхом невидачі паспортів селянам та ін./. Істотною проблемою залишалися хіба що групи з “враженим”, чи “нерозвинутим” соціальним потенціалом / інваліди, люди похилого віку, матері, які виховували малолітніх дітей тощо/. Відповідно, основними завданнями СП були:

1. контроль над ситуацією та недопущення умов , в яких групи із суперечливими інтересами могли б бути відтворені;

2.“подолання недоробок”, “зняття негативних ефектів” функціонування суспільного організму - боротьба з дармоїдством /не безробіттям/, алкоголізмом, наркоманією тощо;

3.виправлення “природних” негативних ефектів функціонування суспільства, турбота про:

а/ інвалідів, хронічно хворих, сиріт, людей похилого віку, позбавлених здатності до самозабезпечення тобто групи із “враженим” соціальним потенціалом;

б/групи, обмеження соціального потенціалу яких були тимчасовими і викликалися хворобами, або виконанням суспільно важливих функцій /народження і виховання дітей, догляд за людьми похилого віку, чи інвалідами – членами сім’ї /тощо. Тут доречно згадати про дискусії про потребу виплати в повному обсязі зарплати жінкам, які виховують дітей, що велися в СРСР у 80 – 90 р.р.

Інакше кажучи – групи, перераховані у п.2 , розглядалися як девіанти, відхилення у моделях поведінки яких трактувалися як небажання інтегруватися в суспільну систему, а отже щодо них вважалося за необхідне вживати в основному силові заходи і вони ставали об’єктами уваги радше “органів правопорядку”, а не соціальних служб. Перечислені у п.3, - це групи, які вимагали відкритої допомоги від суспільства, бо не могли самостійно вийти навіть на мінімальний соціально прийнятний рівень життя. При тому, здатність до самоорганізації, формулювання та висування вимог і одних і других були невисокими, їх питома вага незначною, а отже рівень їхньої загрози для дестабілізації соціальної системи – мінімальним.

Таким чином, патерналістська держава, яка визначала “правила гри” в суспільстві, зважаючи на те, що основними об’єктами СП були групи із обмеженим соціальним потенціалом, нездатні до самостійного функціонування, вважала за доцільне попросту в межах своїх можливостей частково чи повністю компенсувати їм втрати, обмеженість їхнього соціального потенціалу, а часто попросту брала їх на своє забезпечення, надаючи певні пільги, створюючи достатньо розвинуту “систему соціального забезпечення”,яка і булаосновним інституціонованим інструментом реалізації СП. Другий інструмент СП того часу –соціальне страхування, тобто забезпечення громадян у випадку повної, чи часткової, тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття та ін. певним мінімумом, який формується за рахунок страхових внесків громадян, підприємств і т.п. був повністю підпорядкований першому і виконував ті ж завдання.

Соціальне забезпечення та соціальне страхування ставили за мету регулювання соціального простору, який від початку розглядався як сприятливий для життєдіяльності всіх легальних суспільних груп, що було характерним для недемократичного режиму, який поставив за мету формування “соціально однорідного” суспільства,” в якому б існували всі умови для самореалізації гармонійно та всебічно розвинутої особистості”, а держава декларувала принцип “все в ім’я людини, все для блага людини”.

Відносно новим для нашого суспільства явищем став “соціальний захист”. Цей термін широко почав використовуватися на пострадянських теренах лише на етапі ринкових реформ. Держава, використовуючи методи ”шокової терапії” та водночас відмовляючись від своїх патерналістських зобов’язань перед громадянами і розуміючи неминучість появи “соціальних аутсайдерів”, до яких почали зараховуватися не лише групи з “природно обмеженим “ соціальним потенціалом, але і так звані “нові бідні”, які не витримували жорсткої конкуренції в нових умовах і були кинуті напризволяще, визнала своє безсилля перед новими проблемами. Водночас, розуміючи важливість цих проблем і небезпеку дестабілізації суспільства, бажаючи і далі контролювати ситуацію /залишки патерналізму/, взяла на себе, хоча і обмежені, але все ж певні зобов’язання по забезпеченні їх виживання. Іншими словами, вона , як “добрий батько”, пробує хоча б частково компенсувати втрати, викликані її ж діями та якісно новою суспільно-політичною ситуацією.

Отже, можемо констатувати, що сьогодні маємо наступні інструменти СП держави, які повністю державі підконтрольні і їх дія визначається нею: соціальне забезпечення і соціальне страхування.

Водночас, перехід до демократії означає формування інститутів громадянського суспільства, які до певної міри перебирають на себе, принаймні частково, певні повноваження держави. До завдань громадянського суспільства входить і певний контроль над державними інституціями, вплив на них з метою вибору курсу дій і саморегулювання суспільних процесів. Все це стосується і регулювання соціальних відносин, а отже і соціальної політики. В цій царині починає формуватися новий соціальний інститут – соціальна робота, який є якісно новим для українського суспільства. Він виступає як інструмент регулювання соціальних процесів з боку громадянського суспільства і водночас стає важливим інструментом соціальної політики демократичної держави. Хоча, на відміну від попередніх інструментів: соціального забезпечення і соціального страхування, його основним гравцем і організатором, провідною силою виступає вже не держава, а власне структури громадянського суспільства, зокрема громадські організації.

Основними причинами, які викликають появу нового інструменту соціальної політики – соціальної роботи є:

1. трансформація самої держави, формування її ліберальної правової моделі, заснованої на цінностях плюралізму та гуманізму, лояльності та взаємної терпимості, яка стимулює створення структур громадянського суспільства;

2. константація і державою і громадянами факту внутрішньої суперечливості та негармонійності соціального простору, існування серйозних соціальних проблем, які можна вирішувати лише на засадах співпраці з самими громадянами, згуртованими у дієздатні організації;

3. визнання державою факту власної “неідеальності” та необхідності вдосконалення у співпраці з громадянами та під їх контролем.

Інституціалізація соціальної роботи, як нового інструменту соціальної політики, передбачає її орієнтацію на якісно нову ціль. Її можна сформулювати як “кроки назустріч”, тобто пристосування вже самого суспільства до потреб клієнтів соціальних служб, не дистанціювання їх від суспільства, а їхню взаємну адаптацію. Прикладом цього можуть служити ініціативи, які все більше реалізуються в нинішній Україні – від впровадження “без бар’єрного дизайну” міського середовища, громадських місць до спеціалізованих програм навчання для неповносправних та в’язнів, зокрема дистанційного, подолання дискримінації неповносправних, ВІЛ-інфікованих, груп з нетрадиційними моделями поведінки у громадському, політичному, економічному житті, прагнення лобіювати законодавчі акти, які б юридично внормовували ці положення. Реалізація цієї цілі дозволить повніше використовувати людський потенціал, а отже відкриє перед суспільством нові перспективи.

Водночас проблемою залишається визначення та коригування нових “меж допуску” та “ меж терпимості”, яка є особливо актуальною щодо девіантних субкультурних груп. Розширюючи їх, суспільство змушене боротися, з одного боку із інерційністю масової свідомості, негативними стереотипами і упередженнями, а з другого – утримувати певну стабільність і

впорядкованість, виражену в ідеї сталого розвитку, еволюційності.

Підсумувати вище перераховане допоможе Таблиця 3.

Після обговорення другого питання заняття можемо дійти до висновків:

1. Основними інструментами соціальної політики сучасної української держави є: соціальне забезпечення, соціальне страхування та соціальна робота;

2. Інституціалізація соціальної роботи, як важливого інструменту соціальної політики, свідчить про рух України до моделі ліберальної демократичної держави, формування структур дієздатного громадянського суспільства;

3. Всі охарактеризовані інструменти соціальної політики мають свою сферу застосування і проблемою залишається правильний вибір певного інструменту як домінуючого у тій чи іншій ситуації, для досягнення певної мети у оптимальному поєднанні з іншими інструментами.

Питання № 4.

На початку 90-років ХХ століття паралельно із змінами в політичній та економічній сферах України відбувались зміни і у соціальній сфері. Її стара система організації та функціонування виявилася нежиттєздатною. Спроби зберегти елементи системи, яка вже зжила себе, в нових умовах лише поглиблювали кризові явища. Наприклад, бажання дбати про всіх громадян держави незалежно від рівня їх забезпеченості шляхом надання широким категоріям населення різного роду пільг прискорили фінансові банкрутства українських урядів. Постало нове завдання - побудови в Україні основ ринково орієнтованої соціальної політики. Найгострішою виявилася проблема навіть не кількості фінансових ресурсів, яких на той період катастрофічно не вистарчало, а браку вміння правильно, розпоряджатись ними. Це і стало головним завданням фінансового забезпечення різноманітних програм та заходів соціальної політики в Україні.