Позиція і участь делегації більшовицької Росії

Ініціатива у мирних переговорах з Німеччиною та її союзниками належала більшовицькій Росії. 3.12.1917 Раднарком РСФРР звернувся з відповідною пропозицією до Берліна, 15 грудня 1917 обидві сторони уклали перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні переговори. Лінія фронту проходила по території УНР і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до них. Лідери УЦР розуміли, що країни Четверного союзу програють війну. Приєднання до сепаратних переговорів перетворювало майбутніх переможців на ворогів будованої ними держави. Проте вибору у них не було: народ бажав миру.

Позиція і участь делегації УНР

На нараді керівників провідних партій — есерів і соціал-демократів — було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-міністраВ.Голубовича (голова), М.Левитського, М.Любинського, М.Полоза і О.Севрюка. 1 січня 1918 делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Нарком закордонних справ РосіїЛ.Троцький мусив заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернінзаявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Л.Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918. Російська сторона повинна була визначити, як поставитися до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, які висунули союзники. Крім того, затягуючи переговори, Раднарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 більшовицької України.

Хід переговорів

Після відновлення переговорів 1 лютого 1918 р. Л.Троцький заявив, що в складі російської делегації перебувають представники сепаративного українського більшовицького уряду Ю.Медведєв і В.Шахрай. Він повідомив, що більша частина України контролюється цим урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконувач обов'язків голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу УЦР (див.Універсали Української Центральної Ради) і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.

О.Чернін від імені Четверного союзу заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні договори. У Німеччині й Австро-Угорщині продовольча проблема була дуже гострою і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передачу їй Холмщини зПідляшшям і на виділення західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край. На відміну від укладеного пізніше (3 березня 1918 р.) мирного договору з Росією, договір між Україною і Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими і зобов'язувалися відновити взаємні економічні відносини. Зобов'язання УНР були цілком конкретні: за першу половину 1918 поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2 750 тис. пудів м'яса (живою вагою), іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. За умовами договору, укладеного з Росією 3 березня 1918 р., Раднарком зобов'язувався визнати законність уряду УЦР на території України і укладений ним договір із країнами Четверного союзу, Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду, громад та установ УНР, укласти з нею мирний договір.

Ред.]Наслідки

Договір від 9 лютого 1918 р. врятував Україну від поглинення більшовицькою Росією. Неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського.

60.

Пари́зька ми́рна конфере́нція 1919—1920 — міжнародна конференція, скликана державами переможницями для вироблення і підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні 1914—18.

Важливе місце в роботі конференції займали питання визнання держав, які перебували в процесі утворення. Покладаючи великі надії на справедливе післявоєнне вирішення національного питання на конференцію держав-переможниць, у Париж приїхали делегації з Прибалтики, Закавказзя і України. Українська делегація на конференції була спільною від Української Народної Республіки і Західної Області УНР, яку очолював Г. Сидоренко (з 22.8.1919 — граф М. Тишкевич). Заступником голови призначено В. Панейка -державного секретаря закордонних справ ЗО УНР. До складу делегації входили Д. Ісаєвич, О.Шульгин, А. Марголін, С. Шелухін, Б. Матюшенко, А. Галіп, М. Кушнір,С. Томашевський, А.Петрушевич, 0. Кульчицький, П. Дідушок, С.Тимошенко, В. Колосовський, М. Левитський, О.Севрюк, Ф. Савченко. В Парижі підтримку українській делегації надавали представники українців США та Канади — сенатор Д. Гаміл, І.Петрушевич, І.Кушнір, К. Білик, 0. Мегас. Українська делегація отримала інструкції домагатися: визнання незалежності УНР, виводу з української території іноземних військ (польських, румунських та військ Антанти), надання допомоги Антантою в боротьбі проти більшовицької Росії та Добровольчої Армії ген. А. Денікіна. Весною 1919 в Париж прибула спеціальна делегація на чолі з Д. Вітовським та М. Лозинським, яка за дорученням Державного Секретаріату ЗУНР-ЗО УНР мала домагатись припинення агресії Польської держави проти Західно-Української Народної Республіки.

З самого початку роботи конференції впливові російські кола в особі окремих міністрів колишнього Тимчасового Уряду, польська делегація провели антиукраїнську компанію, зображуючи представників України як колишніх австрійських союзників або пробільшовицьки настроєних політиків. Після виступу керівника польської делегації, який вимагав відновити кордони Польщі в межах 1772, і протестів української делегації було вислано до Варшави і Львова спеціальні місії для вивчення питання і припинення українсько-польської війни 1918-19. У Парижі одночасно було створено міжнародну комісію на чолі з генералом Л. Богоюдля для опрацювання умов перемир'я. Уряд ЗО УНР прийняв запропоновані умови перемир'я (13.5.1919), які, однак, були відкинуті польською стороною. Найбільш непримиренну позицію щодо визначення української державності займала французька делегація на чолі з Ж. Клемансо. Його плани про створення в післявоєнній Європі держав, які б були складовою частиною «санітарного кордону» проти більшовизму і одночасно під егідою Франції стали майбутніми союзниками проти Німеччини, збігалися з намаганнями польської, чехо-словацької і румунської делегацій включити якнайбільше територій у склад своїх країн. Більш виважений підхід до вирішення українського питання, займала англійська делегація очолювана Ллойд Джорджем, який різко виступав проти анексії українських земель Польщею. В дискусії з Клемансо про визначення кордонів Польщі він висунув принцип: «не віддавати Польщі непольські території». Щодо намагання включити Галичину в склад Польської держави Ллойд Джордж заявив: «Польща не повинна поглинати населення, яке не є і не хоче бути польським». За ініціативою британської делегації 8.12.1919 було прийнято «Декларацію Верховної Ради союзних і об'єднаних держав з приводу тимчасового кордону Польщі», яка залишала Польській державі, землі населені переважно поляками (за винятком частини українських етнічних територій — Лемківщини, Посяння, Підляшшя, Холмщини; див. «Лінія Керзона»). Американська делегація формально виступала за надання автономії українському народові в складі новоутворених держав.

Не зважаючи на окремі розходження в позиціях делегацій країн Антанти щодо вирішення українського питання, вони були єдиними в прагненні не допустити проникнення більшовизму в Європу. На їхню думку, протистояти цьому могли великі територіальні держави. Це привело до прийняття 25.6.1919 рішення, згідно з яким Антанта визнавала за Польщею право окупувати Галичину, «щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд». Проте Рада Послів Антанти не погодилась на включення Галичини в склад Польщі. Поразка українських армій у війні з поляками і більшовиками в 1919-20 привела до ще більшого послаблення позицій української делегації в Парижі. З грудня 1919 делегація ЗУНР вела самостійно переговори на П.м.к. Члени делегації В. Панейко, М. Лозинський, В. Темницький, С. Томашівський та ін. намагалися порушувати питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях і визнання незалежності ЗУНР. Після укладення Ризького договору 1921 між Польщею і Радянською Росією, за яким західноукраїнські землі включались в склад Польської держави, український еміграційний уряд висловив протест у Лізі Націй. На неодноразові вимоги польського уряду Рада послів Антанти 14.3.1923 прийняла остаточне рішення про приєднання Галичини до Польщі з умовою надання українському населенню автономії. Умова країн Антанти була чисто декларативною і вона ніколи не виконувалась польським урядом.

За Сан-Жерменським мирним договором Буковина залишалась у складі Румунії, а Закарпаття за Тріанонським договором передавалося Чехо-Словаччині. Всупереч запевнень переможців про справедливе вирішення міжнародних проблем в ім'я розвитку післявоєнного співробітництва, започаткована П.м.к. Версальська система договорів носила тенденційний і суперечливий характер, внаслідок чого українські землі на довгі роки були розділені кордонами чотирьох держав.

29 квітня 1918 р., у день, коли припинила діяльність Центральна Рада, у Києві зібрався з'їзд хліборобів-землевласників . Його делегати одноголосно обрали гетьманом України Павла Скоропадського — авторитетного генерала, нащадка старовинного козацького роду. Того самого дня прихильники гетьмана майже без кровопролиття оволоділи всіма державними установами.

Очоливши Українську державу, генерал П, Скоропадський поставив завдання відновити у країні порядок, зміцнити її міжнародні позиції, подолати хаос в економіці. Для цього йому були надані широкі повноваження — право видавати закони, призначати уряд, керувати зовнішньою політикою та військовими справами, бути верховним суддею.

До скликання Українського Сейму в країні мали діяти "Закони про тимчасовий державний устрій України". В них було визначено головні напрями діяльності Гетьманату в політичній сфері, організації державного управління, надано Гарантії громадських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість УНР. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах, її устрій, більшість пізніше прийнятих законів багато в чому нагадували дореволюційну систему.

За кілька місяців в Україні було створено новий адміністративний апарат. Замість представників Центральної Ради на місцях гетьманський уряд призначив губернських та повітових старост. Державні службовці були, за невеликим винятком, українцями, однак не належали до т.зв. свідомих українців, якими тоді вважали членів соціалістичних партій. Останні не змогли стати вище партійних інтересів і об'єднатися в ім'я побудови Української держави.

Чимало труднощів виникло під час спроби створити збройні сили Гетьманату замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. З одного боку, уряд побоювався, що загальна мобілізація може привести до армії збільшовичені елементи. З іншого боку, справу гальмувала німецька військова адміністрація, запевняючи гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австро-угорських військ. Загалом українська армія того часу нараховувала бл. 65 тис. осіб, хоча планувалося створити 300-тисячну армію.

Неабияке значення гетьманська держава надала аграрному питанню, вживаючи заходи, спрямовані на нормалізацію становища на селі, яке потрясали невдоволення, суперечності, ексцеси. Тимчасові правила про земельні комісії зобов'язували селян повернути поміщицьке майно і відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевласникам. На початку листопада було підготовлено проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами — не більше як 25 десятин на двір.

Тривала відбудова транспортних магістралей країни. Вже в середині літа 1918 р. вдалося налагодити нормальний залізничний рух. Було вжито заходи для зміцнення фінансової системи, налагоджено грошовий обіг, прийнято державний бюджет. Все це сприяло певному економічному піднесенню.

За короткий час існування Гетьманат досяг відчутних результатів у культурно-освітній сфері. Було видано кілька мільйонів примірників українських підручників для початкових шкіл, у більшості з них введено українську мову. Діяло 150 українських гімназій. У Києві та Кам'янці-Подільському було відкрито українські державні університети. В усіх вищих навчальних закладах України діяли кафедри української мови, літератури та історії. Було засновано Українську академію наук, державний архів, національну Галерею мистецтв, національний театр, історичний музей, національну бібліотеку, десятки інших установ, що мали сприяти відродженню української культури. Гетьманський уряд фактично започаткував автокефалію Української православної церкви.

Значними були успіхи гетьманської України в зовнішній політиці. Вона поширила дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Щодо дипломатичних відносин, то вони існували з 12 державами світу. Визначним досягненням стало підписання прелімінарного миру з Раднаркомом Радянської Росії, яка визнавала незалежність Української Держави. Активною була політика гетьманського уряду, спрямована на приєднання до складу України українських етнічних земель, які перебували під владою Роси, Польщі, Румунії. Було підписано попередній договір з Кримом, який на автономних засадах мав увійти до складу України.

Крім досягнень, за гетьманування П. Скоропадського мали місце чимало прорахунків, які виявилися фатальними. Чи не найбільше компрометувала його залежність від Німеччини, окупаційні війська якої безсоромно грабували Україну. Небезпідставними були звинувачення П. Скоропадського та його уряду в проросійській політиці. Гетьман був тісно пов'язаний із заможними верствами українства, які спонукали його до ліквідації соціальних завоювань трударів.

Політика гетьманського уряду від початку викликала опозицію більшості українських політичних партій. Проти неї виступили селянський та робітничий з'їзди, земський союз на чолі з С. Петлюрою. Курс на анти-гетьманське повстання взяв Український національний союз, очолюваний В. Винниченком.

Восени 1918 р. склалися обставини, які призвели до послаблення гетьманського уряду. П. Скоропадський втратив підтримку Німеччини й Австро-Угорщини, в яких різко загострилися внутрішні суперечності. Посилювалася загроза війни з Росією, У різних місцях України виникли повстанські загони, зокрема Н. Махна, Ю. Тютюнника, Д. Терпяла (Зеленого). Дедалі активніше боролися проти Гетьманату робітники.

У такій вкрай небезпечній обстановці П. Скоропадський вдався до зміни політичного курсу і почав шукати контактів з державами Антанти — Англією і Францією. Знаючи про прихильність їх урядів до ідеї "єдиної і неподільної Росії", гетьман різко змінив ставлення до питання незалежності України. 14 листопада він видав грамоту, в якій ішлося про "відновлення великої Росії".

Проголошення федерації з білогвардійською Росією викликало обурення серед широких верств українства, прискорило початок повстання проти гетьмана. Його очолила Директорія — тимчасовий орган, куди увійшли представники соціалістичних партій: В. Винниченко — голова, члени — С. Петлюра й Ф. Швець, тимчасові члени — А. Макаренко і П. Андрієвський.

За кілька тижнів боїв загони Директорії за активної підтримки селян і міщан та нейтралітету .німецьких військ дійшли до столиці Української Держави. Бачачи безперспективність подальшої боротьби, гетьман П. Скоропадський 14 грудня 1918 р. заявив про зречення від влади. Того самого дня українські війська вступили в Київ.

Отже, спроби гетьмана П. Скоропадського зміцнити українську державність шляхом повернення старих порядків не увінчалися успіхом.

Внутрішня політика

Найбільш консервативний з утворених в ході Громадянської війни 1918—1921 р. політичних режимів.

Курс внутрішньої політики урядів гетьмана Павла Скоропадського відбивали положення «Грамоти до всього українського народу. Провідною політичною опорою гетьманського уряду вважаються Українська демократична хліборобська партія і Союз земельних власників.

Ред.]Державне будівництво

Відповідно до «Законів про тимчасовий устрій Українидержава очолювалася гетьманом, державне управління здійснювалося призначуваним ним урядом. Гетьман проголошувався гарантом порядку і законності до виборів представницького органу влади — Українського Сейму. Наміри встановити монархічний лад відкидалися.

У кадровій політиці спирався на земських діячів і професійних управлінців царського державного апарату. Мали місце розпуски земств і міських дум (Катеринослав, Одеса), кадрові чищення центрального й місцевого апаратів влади. Поліцейські функції виконувала «державна варта» (департамент МВС). У законодавстві підтверджувалася дія законодавчих актів Російської імперії, не скасованих урядом Української Держави. Видано понад 500 законодавчих актів; розроблена нереалізована програма реформи судової системи, земського самоврядування тощо. Створено систему державних нагород.

Економічна стабілізація і робітниче питання

Була встановлена стабільна валюта, податкова система, розроблений і виконувався державний бюджет, створені Державний і Земельний банки. Відновлено діяльність залізниць. У промисловості зберігалися кризові тенденції кінця 1917 — початку 1918 рр. Серйозну загрозу являв страйковий рух, актуальним продовжувало залишатися протистояння профспілок і організацій промисловців.

[ред.]Аграрне питання

У земельному питанні — скасування земельного закону Центральної Ради від 31 січня 1918 р. Створені Земельні комісії, Вища Земельна Комісія під головуванням гетьмана (жовтень 1918 р.) для розв'язання земельних суперечок і розробки проекту земельної реформи.

Продовження курсу Столипінської аграрної реформи (Закони від 8 та 14 червня) — підтвердження права власності селян на землю, виділення і продаж общинних земель, заходи до формування широкого класу середніх землевласників. Курс на розділ латифундій до жовтня 1918 р. блокувався польським аристократичним лобі і німецьким командуванням.

Зберігалася державна хлібна монополія.

Зіткнення селян і великих землевласників: дії каральних і повстанських загонів (у тому числі Нестора Махна).