Становище Мстислава Мстиславича

Як володар Галичини був Мстислав безвільною куклою в руках боярства. Колиж Андрій угорський заручив свого сина Андрія з дочкою Мстислава, що дав свому майбутньому зятеві Перемишль, бояри почали отверту боротьбу з Мстиславом. Один з боярських проводирів на дворі Андрія в Перемишлі почав підбивати королевича, щоби він пішов походом на Мстислава й забрав собі Галич. І справді, на прикінці 1226 чи на початку 1227 р. королевич рушив на Галич з помічними полками батька й Лєшка краківського.

Мстислав, хоч і скривдив Данила своїм договором з Андрієм угорським, звернувся тепер до нього за допомогою й дістав її. Угорсько-польські війська відбито і якби не Судислав, що намовив Мстислава не розбивати їх цілковито, Галичина булаб уже тоді спекалася угорсько-польської опіки. Що гірше, той сам Судислав намовив Мстислава не гніватися на королевича Андрія, одружити з ним дочку й віддати йому Галичину. Мстислав послухав, дав королевичеві Андрієві Галичину й залишивши за собою тільки Пониззя, пішов у свій степовий Торчеськ. Данило, хоч як йому було це Мстиславове рішення неприємне, нічим не виявив свого невдоволення й не перестав шанувати у Мстиславові свого тестя і союзника. Відчув це Мстислав і сповідався перед Данилом: «Сину, завинив я перед тобою, не давши тобі Галича, що віддав чужинцеві. Це мене Судислав підвів. Але коли буде на це божа воля, я ще піду походом, візьму половців, а ти підеш з своїми полками.

Ти візьмеш собі Галич, а я Пониззя»...

Але «божої волі» вже на це не було. Мстислав занедужав, постригся в черці й у 1228 р. помер. Перед смертю висловив побажання побачитись з Данилом, але один з галицьких бояр Гліб Зеремієвич не допустив до цього.

Смерть Мстислава зразу розвязала руки Данила, що як ми бачили, весь час старався бути льояльним супроти свого тестя. Тепер уже був Данило безспірним паном усієї Волині й міг узятися за повернення собі Галичини. Свому братові Василькові віддав Данило Берестейщину, сам задержав Володимир. Коли ще в 1225 р. вмірав Мстислав Пересопницький (Німий), то свою луцьку волость і сина Івана доручив Данилові в опіку. Небаром помер Іван Мстиславич і Луччина залишилася при Данилі. Правда, син Інгвара Луцького — Ярослав пробував зайняти Луцьк, але безуспішно. Данило дав йому Перемиль, а всю Луччину й Пересопницьку волость передав братові Василькові в заміну за Берестейщину, що її прилучив до Володимирщини. Поза волинськими волостями Романовичів залишилися тільки дрібні південні окраїни та частина Белзчини в руках неспокійного Олександра.

До створеного ще за Мстислава союзу князів — київського, чернигівського та галицького, ставився Данило доволі байдуже, поки той союз не виступив проти нього в обороні пинських князів, що їм Данило відібрав захоплений в 1227 р. Чорторийськ. Небаром той союз розбився. Михайло Чернигівський почав зазіхати на Київ і Галичину з чого вийшла війна з Володимиром Рюриковичем Київським. В звязку з тим Володимир задружив з Данилом, а Михайло з Ізяславом Мстиславичем.

Рівночасно по смерти Лєшка краківського (1227 р.), що відіграв таку велику ролю в досьогочасній галицько-волинській метушні, починається в Польщі княжа міжусобиця. Користають з того сусіди, а між ними й українські князі, що помагають ріжним польським князям добиватися краківського престола.

Данило задружив з братом Лєшка — Конрадом Мазовецьким й у 1229 р. помагаючи йому, запустився в Польщу так глибоко, «як ніхто з українських князів, крім Володимира Великого». З свого боку Конрад, не міг відмовити допомоги Данилові.

В 1230 р. вибрався Судислав з військом на Пониззя. Скористав з цього Данило й, не гаючись, пішов на Галич. Один Данилів полк зашахував Судислава, решта війська облягла угорського королевича. Судислав, розбитий на Пониззю, ледви проскочив до Галича, але це не врятувало ні його ні угорського королевича. Мусіли піддатися й тікати на Угорщину. Тут зворохобили проти Данила старшого королевича Белю. Він зявився під Галичем, але дуже скоро примусили його галичани завернути з поворотом.

Куди грізнішими для Данила, аніж зовнішні вороги, були галицькі бояри. В боротьбі Данила з королевичем, вони станули по його стороні тільки тому, що за Данилом було все галицьке громадянство, але їхня прихильність була нещира. Вони почали провокувати Данила образами, змовлялися на його життя й нарешті висунули проти нього Олександра Волзького. Данило боронився як міг. Братові Василькові доручив прогнати Олександра з Белза, що втік до своїх однодумців у Перемишлі, а сам скликав галичан на віче й запитав громаду, чи може на неї числити. «Ми вірні Богові й тобі!» — відповіли галичани. Спіраючись на підтримку громади, прогнав Данило Олександра з Перемишля. Олександер утік на Угорщину й тут настроїв старого короля Андрія на Данила. В 1232 р. рушили мадярські війська на Галичину. Данила не було в краю. Городські воєводи, що здебільша ворогували проти Данила, піддавали мадярам один город за другим. Засівши в Галичині, пішли мадяри походом на Володимир, але тимчасом Данило вернув до краю й розбив мадярів під Шумськом. З черги поєднався з Олександром Белзьким і при допомозі Володимира Київського здобув від мадяр Перемишль, та пішов на Галич. В Галичі зорганізувалися Данилові прихильники під проводом боярина Доброслава. Вони вийшли йому назустріч й допомогли відвоювати Галичину; сам Галич здався не зразу. Судислав вспів перемовити на свій бік Олександра Волзького, але тимчасом помер у Галичі королевич Андрій і Судислав мусів тікати з прихильниками на Угорщину. По Олександрі гине тепер слух, але галицькі бояри не перестають «коромилити» проти Данила. Коли тільки Данило рушив з Галича на підмогу Володимирові Київському, бояри підняли бунт і змовившися з Михайлом Чернигівським, не пустили Данила до Галича.

Було це в осени 1235 р. Данило доручив Василькові зібрати військо проти повстанців, а сам подався на Угорщину. Тут він даремне старався забезпечитися від мадярського втручування в галицькі справи. Новий король Беля не захотів мати під своїм боком енергійного Данила й увійшов в переговори з Михайлом Чернигівським.

Союз Данила з австрійським герцогом

Непримирне становище Белі примусило Данила оглянутися за іншим союзником. В боротьбі німецького цісаря Фридриха II з австрійським герцогом Фридрихом Войовничим, бачимо помічні війська Данила й Василька в обозі герцога. Це злякало Белю. Він запросив до себе Данила й Василька та зобовязався не піддержувати їхніх противників. Та хоч як Данило напружував усі сили, хоч звязався з Литвою, перекупив половців, а від німецьких хрестоносців відвоював Дорогичинську землю. Галича не вдалося йому відвоювати. Там засів Михайло Чернигівський, а по його відході до Києва син його Ростислав; з ним перетяглася війна Данила за Галич цілих літ десять. Випробувано в ній усіх засобів, не покидуючись і мирними договорами. Після двох безуспішних походів Михайла й Ростислава на Волинь та двох таких же походів Романовичів на Галич, Данило признав Ростиславові Галич, залишивши собі Перемишль, але перемиря не тривало довго. Ростислав відібрав Перемишль і війна почалася наново. Данило виждав момент, коли Ростислав пішов проти Литви й рушив на Галич. Галичани кинулися тоді до Данила, мов «пчоли до матки», а бояри, «хоча противні Данилові, не могли вдержати міста» й, прикинувшися його прихильниками, вийшли йому назустріч «з слізми в очах і з усміхненими обличчями, облизуючи собі губи за пануванням, що втікло від них», як оповідає прихильний Данилові літописець.

Данило війшов у місто, в церкві Богородиці сів на престолі свого батька й на знак перемоги заткнув свою хоругов на Німецьких воротах. Ростислав утік на Угорщину, а бояри «припадаючи Данилові до ніг, просили в нього ласки: «Завинили ми перед тобою, що приняли іншого князя». Данило помилував ворохобників, а скориставши з того, що Михайло втік з Києва перед новою татарською навалою, зайняв Київ і посадив у ньому свого воєводу Дмитра. Небаром вернулися з Угорщини Михайло Чернигівський і Ростислав, та покорилися перед Данилом. Данило дав Михайлові Київ, а Ростиславові Луцьк, але через татарську небезпеку оба вони мусіли користати з гостинности Данила. Небаром і Данилові прийшлося тікати з краю.

Друга поява татар на Україні

Пізною осінню 1240 р. вибрався татарський хан Бату на підбій держав південно-східної Европи. Мав на приміті Україну, Польщу й нарешті Угорщину, що дала захист розбитим половцям. З початком грудня станув Бату під Києвом. Пройшовши замерзлий Дніпро, татари окружили місто з усіх боків. «Від рику волів, реву верблюдів й іржання коней не було чути голосу в місті» занотовує літописець. Але очевидна перевага напасників не злякала киян, що їм проводив Данилів воєвода Дмитро. Бату уставив тяжкі обложні машини з боку Лядських воріт.

Кількоднева праця машин зрушила стіни. Кияне кинулися обороняти пролім і «треба було бачити, як ламалися списи, як розбивалися щити, як від стріл померкло сонце» — пише літописець. Татари опанували пролім і змучені боротьбою стали відпочивати. Скористали з того кияни і окопалися довкола Десятинної церкви. До церкви збіглися жінки з дітьми й майном. Черговий наступ татар привів до катастрофи. Укріплення довкола церкви впали, а сама церква, не видержавши тягару народньої маси на своїх зводах, завалилася. Сталося це 6 грудня 1240 р. Впала будівля Володимира Великого, а з нею разом упала й досьогочасна слава матері українських городів...

Татари спустошили Київ, багато людей перебили, багато забрали в полон; воєвода Дмитро попав ранений у татарську неволю, але татари, в признанні для його хоробрости, дарували йому життя й приняли до ханового двора. На українських князів упав смертельний жах. Данило втік на Шлеськ, Михайло з сином на Мазовше, Лев Данилович на Угорщину. Й нікому було боронити предківських огнищ.

Розгромивши Київ, пішов Бату далі на південний захід. Під Колодяжином уставив дванацять обложних машин, але взяти міста не зміг. Зате зайняв Камянець на Случі й Ізяславль на Горині. В дальшому поході оперлися татарам Данилів і Кремянець; Взято й страшно спліндровано Володимир Волинський, де по словам літописця не залишилося ні живої душі, а церкви були завалені трупами. Нарешті впав Галич «і багато огородів, що їм нема числа».

В лютому 1241 р. гуляли татари по Галичині, заганяючись на Польщу, Шлеськ та Моравію. Головна сила перейшла тимчасом крізь «Руські Ворота» в Карпатах на Угорщину. Тут вони поєдналися з другою кольоною татарських військ, що прямувала на Угорщину з чорноморських степів крізь Роднянський провал на Семигород. Коли татари перейшли на Угорщину, українські князі вернулися до своїх волостей і, якби нічого не сталося, почали дальшу міжусобицю.

На Угорщині пробув Бату до 1242 р. й був би тут забарився довше, а може й посунув далі на західню Европу, якби не смерть головного хана Огодая, по якому надіявся Бату дістати головний ханат. Весною 1242 р. бачимо вже Батія в поворотному поході через Галичину і Волинь. Татари спішилися й тільки пліндрували землі по дорозі, але укріплених городів не брали. Завдяки тому Данило втримався на Волині, Михайло в Києві а Ростислав у Чернигові.

Тут Ростислав не кидав далі думки про Галич. Правда, як тільки Данило з Васильком рушили проти нього, Ростислав утік з Галича, а разом з ним пішли неприхильні Данилові бояри та єпископ Артемій. Подібно придушив Данило бунт перемишлян, яким проводив насланий Ростиславом рязанський князь Константин та місцевий владика. Ростислав не дав за вигране й зорганізував ще один похід проти Данила, але наштовхнувшися по дорозі на татар, що верталися на схід, утік на Угорщину.

Боярська сваволя

За цілий час боротьби князів за Галич, справжня влада опинилася в руках боярської верхівки. «Галицькі бояри — пише літописець — називали Данила своїм князем, але самі держали всю землю. Доброслав Судич, попів унук, розпаношився мов князь і грабив усю землю. Без волі князя він прийшов у Бакоту й перейняв усе Пониззя. А Григорій Василевич хотів собі загорнути все перемиське Підгіря. І була в землі велика метушня й грабіж від них. Коли Данило дізнався про те, з великим жалем прислав свого стольника Якова до Доброслава й сказав боярам: «Я вам князь, а ви мене не слухаєте, грабуєте всю землю. Я тобі Доброславе заборонив приймати в службу чернигівських бояр, а казав роздавати волости галицьким боярам, а коломийську сіль звелів задержати для мене». Доброслав сказав на те: «Добре». Але тимчасом, коли Яків сидів у нього, прийшов Лазар Домажирич і Івор Молибожич, два беззаконники з роду смердів і поклонилися Доброславові до землі. Яків здивувався й запитав — чого вони кланяються. «Я дав їм Коломию» — сказав Доброслав. Яків сказав: «Якже ти міг, без княжого дозволу, дати їм Коломию? Чейже великі князі мають Коломию на утримання дружинників, а ті не гідні мати й власної батьківщини. Але Доброслав тільки засміявся й сказав: «Що маю на те сказати?» Не мав «що на те сказати» й Данило, якому боярська сваволя виростала понад голову.

Тимчасом Ростислав, що втік перед татарами на Угорщину, вспів прихилити до себе короля Белю, що не тільки одружив його з своєю дочкою, але й дав йому велику військову допомогу. Під Перемишлем набрав Ростислав багато селян і з ними зустрівся під Січницею з передовими полками Данила. Зразу Ростислав переміг, але коли проти ньогоо рушив сам Данило, Ростислав утік назад на Угорщину, щоби в 1245 р. виправитися з свіжими угорськими й польськими військами проти Данила.

Бій під Ярославом

Почувши про новий похід Ростислава, Данило вислав частину війка з дворським Андрієм під обложений Ярослав, а відтак пішов сам з повними силами і Васильком. Прийшло до бою під Ярославом; блискуча перемога Данила раз на все закріпила становище Романовичів, як неподільних володарів Галицько-Волинської Держави.

По словам літописця, Ростислав, ще заки виступив до бою, нахвалявся перед своїми, що якби він побачив де Василька чи Данила, зараз би наскочив на них: «Хочби з десятьми воями, а поїхав би на них!» Але Ростиславові не суджено було перемогти. Для піддержання духа в рядах, він улаштував перед битвою лицарський турнір. В двобою з якимсь Воршем упав під Ростиславом кінь, він викрутив собі рамя й «це знамення було йому не на добро»... як пророчить літописець. Зате куди краще «знамення» показалося військам Романовичів. Коли вони підїхали до Сяну й позіскакували з коней, щоби одягти на себе зброю, «налетіло хмарою багато вірлів та круків; вірли клекотіли й плавали та кидалися в повітрі як ніколи передтим; і це знамення було добре».

Попереду Данилових полків виступили половці. Вони заскочили стада Ростиславового війська без охорони, але не маючи на те приказу Данила, не рушили обозу противника. За половцями посувалися полки Данила й Василька. Був тут теж маленький Лев Данилович, під опікою хороброго боярина Василька. Почав бій дворський Данила Андрій. Він вирвався попереду, натискаючи списами. «Зломилися списи і був гук, як від грому. З обох боків упало багато людий з коней і згинуло, багато теж було ранених від сильного удару списів». Вже почав дворський знемагати, але Данило післав йому свіжий відділ на підмогу й він не віддав позиції. Тимчасом поляки наперли на полк Василька, а мадяри, з «гордим» Филею на чолі станули в запасі; Филя насміхався з військ Романовичів: «Русь скорі до удару, але треба тільки витримати їх натиск, бо вони невитривалі на довгу битву».

Недовго вдержався Филя в запасі. На нього наскочив сам Данило й примусив до битви. Був момент, у якому Данило ледви вирвався з мадярських рук, але він скоро добувся з небезпечного місця, й ударивши якогось мадяра списом, збив його з коня й убив на місці. Маленький Лев теж зламав свого списа об самого воєводу Филю. Данило впорядкував свій полк і натиснув на Филю з силою, що її мадяри не витримали. Розбиті почали тікати, а Данило захопив хоругов Филі й тутже роздер її надвоє. В погоні через глибокий яр Данилові війська товкли мадярів без милосердя.

Негірше справився й Василько з поляками. Хоч вони нахвалювалися прогнати українські війська «на великі броди», хоч як грімко співали «кірієелєйзон», то Василько розбив їх, а Данило міг, по своїй перемозі над мадярами, тільки слідкувати за хоругвою Василька, що гнала за поляками.

Небаром поле опустіло. Герої дня — Данило і Василько пристанули на могилі під містом й дивилися, як їхні війська кінчають ворогів. Привели до них і самого Филю. А хоч як він тепер складався, Данило не витерпів і вбив його власною рукою. Забагато бо лиха накоїв той мадяр українській землі. Згинув теж «лихий ворохобник землі» боярин Володислав, що накладав з мадярами.

До півночі тривав ще гамір і суєтня на побоєвищі. Одні одних шукали. Потім побідники вернулися до Холму.

Ярославська битва була останньою перемогою Романовичів у боротьбі за цілість Галицько-Волинської Держави. Смерть «гордого» Филі стала символом перемоги над зовнішнім ворогом так само, як смерть боярського ватажка Володислава була осторогою для боярської тічні, що вже закінчила свою ролю.

Татарщина

Вернувшися з Угорщини, татари не відплили в азійські кочовища, але розбили свої похідні шатра над долішною Волгою й відтіля рішили кермувати справами покорених країв та народів. Нагнавши всім жаху й погрожуючи новими походами, вони залякали своїх безпосередніх сусідів тим легче, що західня Европа не мала ні сили ні належного розуміння, щоби протиставити себе монгольській небезпеці. Европейські лицарі здобувалися на далекі й виснажні походи до Святої Землі, але безпосередної небезпеки не розуміли.

Один з перших поклонився татарам суздальський князь Ярослав (1243 р.) За ним потяглися «до татар по свою отчину» й інші московські князики; не минула лиха доля й Михайла Чернигівського. Він вибрався в орду за «ярликом», тобто ханським потвердженням на чернигівському столі, але тут довелося йому наложити головою. Татари зажадали, щоби він, на знак очищення від лихих думок, пройшов поміж два вогні та щоби поклонився опікунчим духам ханської рідні. Михайло відмовився й зате заплатив життям, разом з своїм боярином Федором. Оба вони загинули під пястуками й чобітьми ханського окруження...

Перемога під Ярославом запевнила Романовичам безспірне володіння над галицько-волинськими землями й забезпечувала рішаючий вплив на загально-українську політику. Данило обняв Галичину, Василько Волинь, але обі области були обєднані в спільному державному організмі, що якийсь час не відчував навіть прикрих наслідків татарської зверхности. Але прийшов і на Данила Романовича час, коли він почув від татарського посла страшні слова: «Дай Галич!» Гордий син великого Романа дуже скоро зрозумів, що спротив не здаться нінащо й приведе нову руїну на край. «Данило дуже тим зажурився, бо не укріпив ще своєї землі городами й порадившися з братом, сказав: «Не дам половини моєї отчини, але піду сам до Батія».

26 жовтня 1245 р. виїхав Данило в Орду. По дорозі вступив до Видубицького манастиря під Києвом і звелів відслужити Богослужбу за успіх своєї принижуючої подорожі. В Орді стрінули Данила з особливою прихильністю. Правда, подали йому напитися кумису, не зберегли від ріжних двірських церемоній, але пошанували в ньому сміливого войовника й великого державника. Татарам імпонував такий вазаль. Але татарські ввічливости не радували ні Данила ані не зводили літописця. «Данило Романович — пише літописець — великий князь, що разом з братом володів Києвом, Володимиром, Галичем й іншими землями, тепер навколішках, називається холопом, що від цього вимагають дані, непевний життя, мусить вислухувати погроз...» Та дарма. Три тижні гостював Данило у Батія й вернувся додому з ханським потвердженням на Галичину. «Вернувся у свою землю, зустрів його брат, удвох плакали над образою Данила, але ще більше раділи тим, що вернув живий».

Очевидно, Данило не корився перед татарами щиро. Татарську доброзичливість приняв як зневагу, закусив зуби й ждав тільки моменту, соли зможе випростатися на весь ріст. Не тільки ждав його, але й усіми ;илами й засобами старався його приспішити. Безпосереднє по свому Ювороті від татар почав Данило «будувати городи проти безбожних татар» та шукати проти них союзників у західній Европі. Рівночасно не вагався використовувати татарську протекцію над собою там, де того вимагала потреба.

В першу чергу змінив своє відношення до Данила мадярський король Беля, що зараз таки запропонував йому союз, закріплений подружжям королівської дочки Константії з Львом Даниловичем. Ростислава Михайловича, що його дотепер підтримував проти Данила, усунув Беля цілком з політичного овиду, давши йому банство в Слявонії а потім у Мачві. Правда, Данило, не дуже тепер і спішився на дружбу з Угорщиною, що воювала проти його австрійського союзника. До остаточної згоди, то є подружжя Льва Даниловича з угорською королівною й повороту мадярських бранців зпід Ярослава, прийшло щойно в 1247 р.

Звязки з папою

Підчас побуту Данила в Орді переїздив через Волинь до татар папський лєгат Пляно Карпіні. В 1246 р. він гостював у Василька й старався приєднати його до унії. Василько, при всій своїй привітности й гостинности для папського посла, не відповів йому нічого обовязкового вимовляючися неприсутністю Данила. Але проворний Карпіні подбаз про те, щоби зустрітися з Данилом підчас його повороту з Орди й використати його пригноблення для своєї унійної акції. Данило не відкинув пропозиції. Навпаки, роблячи папському лєгатові надію на можливість прийняття унії української церкви з римським престолом, сам думав про можливість загальноєвропейського хрестоносного походу проти татар. І Данило і лєгат говорили двома ріжними мовами, але ні один і другий не виключав можливости порозуміння, з очевидною користю для обох сторін.

Коли літом 1247 р. вертався Карпіні з Орди, він не забув відвідати Романовичів, щоби довідатися, що його вступні переговори попали на пригожий грунт: Романовичі вже почали з папою листуватись. Правда, те до чого змагав папа, не вповні покривалося з тим, чого хотів Данило. Папа мав на приміті церковні справи, в Данила була на першому плям політика; й тому так важко було їм порозумітися, а потім так легко розійтися. В грамоті з 3 травня 1246 року писав папа, що він приймає «руського короля» під покров св. Петра, а його ворогам загрожує гнівом божим і своїм. Але про протитатарську інтервенцію західньо-европейських держав не говорить ані та ані інша грамота папи. Не диво, що коли Карпіні, вертаючись з Орди, відвідав Романовичів удруге (1247) то вони мали час отрястися з рожевих сподівань, що їх звязували з папою. І тому мусів Карпіні вжити свіжого запасу красомовства й аргументеції, щоби привести Романовичів до нових звязків з папою.

І справді з 1247—8 рр. маємо знову цілу низку папських грамот до Романовичів, що в них, крім церковних питань, порушені й політичні; в першу чергу справи майбутньої боротьби з татарами. Але Данило дуже скоро зрозумів, що «меч св. Петра», такий грізний в католицькій Европі, не спасе його перед азійською небезпекою й тому знову закинув переписку з папою; відновив її щойно по чотирьох роках, під впливом угорського короля. Тепер (1253) пробував папа здобутися на рішучий крок у користь Данила й проголосив хрестоносний, протитатарський похід, закликаючи до нього лицарів Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та Померанії. Та заклик папи прогомонів без успіху. Ніхто й не ворухнувся.

Коронація Данила

Вже при перших спробах Данила звязатися з Римом, папа не полінувався запропонувати йому королівської корони. Але Данило дуже довго відмовлявся від тої почести. По перше, не привязував надзвичайної ваги до пустого титулу, а по друге не хотів дразнити татар у пору, коли папа, разом з короною, не міг йому дати воєнної допомоги. Але папа дивився на ті справи інакше й вислав до Данила свого делєгата Опізона з короною. Довго їздив Опізон за Данилом, поки його не намовив. Остаточно Данило приняв корону й коронувався в пограничному Дорогочині (1253), але зробив це тихо й безголосно, наче між іншими, підчас одного із своїх багатьох походів на ятвягів. Ждучи на підмогу папи проти татар, Данило не спішився з запроваджуванням єдности української церкви з римським престолом і це викликало обурення папи. В грамоті з 1257 р. папа закидує Данилові недотримання умови й рівночасно закликає католицьких володарів силою примусити Данила до унійної ревности. Але цей заклик папи не мав більших успіхів, як йогож таки маніфест з 1253 р. про хрестоносний похід католицьких володарів проти татар. Як тоді, так і тепер ніхто й пальцем не рушив, а Данило порвав остаточно з Римом.

Боротьба за наслідство по Бабенбергах

По союзникові Данила, австрійському герцогові Фридрихові II Войовничому, що був останнім з роду Бабенбергів, залишилася одна тільи братаниця Гертруда. Герцогство Австрії обняв її чоловік Герман. Та небаром Герман помер і австрійські барони закликали на престіл чеського королевича Отокара, що проти нього виступив угорський король Беля разом з королем Данилом. За ціну пограничних австрійських земель, згодився Беля одружити Гертруду з сином Данила Романом і допомогти йому здобути й удержати австрійський престіл.

Весною 1252 р. відбулося подружжя Романа з Гертрудою а рівночасно почалася широко закроєна кампанія за австрійський престіл. Але угорсько-українська коаліція не видержала проби. Беля, захопивши австрійське пограниччя, підпомагав Романа Даниловича нещиро. Роман залишився майже сам у боротьбі з Отокаром і, не хотячи піти з ним на угоду, був примушений тікати з обложеного Гімбурга. Данило, занятий татарською небезпекою, не міг як слід підтримати сина й на тому закінчилася його смілива спроба заволодіти австрійським престолом. Далі Роман закинув думку не тільки про Австрію, але і про свою жінку Гертруду, перейшов на Литву, одружився з дочкою князя Гліба Волковийського і так зійшов з ширшого політичного обрію.

Люблинська земля

Помагаючи Конрадові Мазовецькому в його боротьбі з Болєславом Соромливим, Данило загорнув собі Люблинську землю. Для оборони Люблина від заходу збудував Данило славну люблинську вежу й іміцнив укріплення, але небаром віддав усе добровільно за ціну добрих взаємин з Польщею. Маючи на оці татарську небезпеку, Данило дорожив звязками з польськими князями. Вони не попсувалися навіть у 1259 р. коли галицько-волинські князі, примушені татарами, пішли з ними походом на Польщу.

Литва

Ще за Романа Мстиславича Великого почали непокоїти волинське пограниччя литовські племена ятвягів. Але Роман приборкав їх скоро, та як ми знаємо «орав Литвою». Та зараз по його смерти Литва знову підняла голову. Правда, в 1219 р. заключено у Володимирі литовсько-українську згоду, але вона не перешкаджала поодиноким, незорганізованим литовським племенам непокоїти українські землі. Особливо докучали ятвяги й проти них мусів Данило організувати союз з мазовецькими князями та орденом хрестоносців.

Коли у 30-их рр. XIII ст. литовський князь Мендовг зорганізував першу литовську державу, Данило заключив з ним перемиря. За ціну вільної руки в боротьбі з ятвагами, Данило підтримував до якогось часу державнотворчі зусилля Мендовга. Але небаром побачив, що Мендовг виростає йому понад голову й починає погрожувати Галицько-Волинській Державі як цілости. Тоді Данило зірвав союз з Мендовгом і звязавшися з деякими литовськими племенами, що не визнавали Мендовга, та з хрестоносцями, почав з ним боротьбу. Боротьба тривала недовго і обмежилася до кількох походів Данила на т. зв. Чорну Русь і, відстрашивши Мендовга від посягань на українскі землі, закінчилася в 1254 р. новим українсько-литовським перемирям. Тоді то Роман Данилович дістав волости на Білій Руси, а Шварно Данилович заручився з дочкою Мендовга. Межі держави Романовичів поширилися тепер далеко на захід і північ, Литва почала входити в круг українського, культурно-політичного впливу.

Проглянув це Мендовг, відібрав Романові його білоруські волости а відтак аж до смерти не перестав непокоїти українських земель. В боротьбі з Мендовгом гине (1256 р.) кандидат на австрійський престіл Роман Данилович.

«Татарські люди»

Вернувши (1246 р.) від Орди, Данило не кидав ні на хвилю думки про остаточну розправу з татарською язвою. Поки міг подумати про отверту боротьбу з татарами, Данило взявся в першу чергу знищити т. зв. «татарських людий», себто українські громади, що виломилися зпід княжої влади й піддалися під безпосередню татарську зверхність. Перед у тому «татарофільському» русі вели т. зв. болоховці, українське племя з деякою приміткою турської (чорно-клобуцької) крови, що жило у верхньому байсейні Случі, Горині й Бога, на східньому пограниччю Волині. Болоховці, хоч і займалися хліборобством, всеж таки мали в свойому побуті чимало кочівницьких признак, заєдно бунтувалися проти князів, підпомагали опозицію проти них, а як тільки зявилися на Україні татари, перейшли на їх бік. Вони, як каже літописець «сіяли для татар просо й пшеницю» і не визнавали Данила за свого зверхника. Під погубним впливом болоховців оставали деякі чисто-українські громади на Київщині та Поділлю, що теж воліли платити дань азійським наїздникам, аніж коритися рідній владі й нести на собі обовязки оборони краю перед ворогом. Не диво, що проти них звернувся Данило й почав їх безпощадно винищувати. Він ходив кількома походами проти болоховців й інших «татарських людий», палив їх села, «розкопував їхні греблі» й забирав у неволю й взагалі поводився з ними, як з ворогами і зрадниками ріднього краю.

Не могло це подобатися татарам і вони почали війну з Данилом. Тогочасний ватажок татарської орди Куремса ходив кількома наворотами на Волинь і Поділля, але не міг багато вдіяти. Тоді на його місце прийшов до Орди Бурундай (1259 р.), що рішив, не вступаючи з Романовичами в отверту війну, звязати їхні сили. Виправляючись на Литву, Бурундай закликав з собою Романовичів, як своїх «мирників». Данило вислав Василька, що мусів помагати татарам громити своїх союзників... Зчерги виступив Бурундай проти Польщі й станувши на волинській межі, післав по Романовичів. Данило знову не поїхав, але вислав Василька і свого сина Льва. Бурундай зустрів їх криком і лайкою та зажадав, щоби вони понищили укріплення, що їх поставили «проти безбожних татар». Князі, не бачучи виходу, розкинули укріплення Кремянця, Луцька, Данилова, Стожка й наймолодшого Львова. По дорозі розкинув Бурундай укріплення Володимира Волинського та підступив під Холм. Місто було міцно укріплене й не піддалося. Татари пішли в Польщу й дуже її понищили.

В той спосіб Бурундай, ніби й не воюючи з Романовичами, досяг свого: мрія Данила про остаточну розправу з татарами розвіялася. Надії на папу й західньо-европейську допомогу пропали, а одиноке проти-татарське забороло — городи, що їх тільки Данило набудував, лежали, тепер у румовищах. Не пережив цього великий князь, захворів і 1264 р. помер у Холмі, де його й поховали.