Західно­українські землів 20—30-ті роки 13 страница

Козацька старшина, відчуваючи, що завоювала вже достатньо міцні позиції, водночас боялася народного гні­ву, який, вийшовши з-під контролю, міг би суттєво заче­пити й інтереси заможного козацтва. Тому в своїй більшос­ті старшина вимагала негайного укладення перемир'я. Гетьман чудово розумів, що в нього за плечима розбурха­не, розбалансоване суспільство. Терміново необхідно було взяти під контроль суспільні процеси, визначити подальші перспективи українських земель.

Українська національна революція

Бурхливий розвиток подій, постійне збройне протисто­яння призвели до того, що майже вся енергія та розум ко­зацької верхівки були спрямовані на військову, а не полі­тичну сферу. Ці обставини, а також природний консерва­тизм старшини не дали змоги побачити нових перспектив, перспектив створення незалежної української держави. Б. Хмельницький та його соратники у цей час твердо стоя­ли на позиціях традиційного «козацького автономізму». Тому й мета в них була не радикальна — започаткування власної державності, а порівняно поміркована — реформу­вання державного устрою Речі Посполитої, утвердження абсолютизму та надання Україні такого ж статусу і прав, як Литві. З огляду на це зрозумілою стає поведінка козаць­кої верхівки. Підтримку обрання на трон короля Яна Ка-зимира, відмову від контролю над західним регіоном (тре­тина визволеної території України з високорозвинутим ви­робництвом та значним людським потенціалом) історики вважають невиправними помилками, але ці кроки абсо­лютно логічно випливають з ідей автономізму, прихильни­ками яких були у цей час як гетьман, так і більшість його прибічників.

Отже, укладення перемир'я під Замостям (листопад 1648 р.) було наслідком взаємодії комплексу чинників. Найголовніші з них — прогресуюча втрата боєздатності козацького війська, послаблення підтримки з боку татар, реальність поповнення польської армії збройними форму­ваннями Литви та Австрії, вихід військ повстанців на ет­нографічні кордони України, захист старшиною власних вузькостанових інтересів, відсутність чіткої програми по­дальших дій, обстоювання гетьманом та його прибічника­ми ідеї «козацького автономізму», нездатність козацької еліти побачити реальність перспектив створення незалеж­ної української держави.

23 грудня 1648 року Б. Хмельницький на чолі повстан­ського війська тріумфально вступив до Києва. Його зустрі­чали як «українського Мойсея», що «визволив свій народ від польського рабства». Між тим польська сторона, вико­риставши умови перемир'я не для конструктивного діало­гу з українцями, а для збирання сил, вже в травні 1649 р. розпочала масований наступ на українські землі. Річ Пос­полита готувала комбінований удар, який мали здійснити три потужні збройні формування на чолі з королем Яном Казимиром, Яремою Вишневецьким та литовським геть­маном Янушем Радзивілом.

Розгортання національно-визвольної війни 155

Вишневецький Ярема (1612—1651) — один із наймогутніших магнатів Речі Посполитої. Походив з українського князівського роду. Перейшов у католицтво. Виступав проти урядової політики централізації. Брав участь у жорстокому придушенні козацько-се­лянського повстання 1637—1638 рр. Під час Визвольної війни відзначився у боях 1648 р. під Махнівкою, П'яткою і Старокостян-тиновим проти козацького війська, очолюваного М. Кривоносом. Ставши в 1649 р. коронним гетьманом, продовжував придушува­ти визвольний рух в Україні заради відновлення польсько-шляхет­ського панування.

Проте литовська армія не змогла подолати протидію бі­лоруських повстанців, яким Хмельницький відправив на допомогу козацькі загони. У скрутну ситуацію потрапив і Я. Вишневецький, військо якого Хмельницький оточив під Збаражем. Коли ж польський король вирушив на допо­могу оточеним, гетьман швидким маневром не тільки зу­пинив наступ поляків, а й примусив їх поспіхом будувати табір для оборони. Шляхетське військо опинилося в катас­трофічному становищі — назрівала подвійна поразка Речі Посполитої — під Зборовом і під Збаражем.

Проте у вирішальний момент підкуплений поляками кримський хан Іслам-Гірей зрадив Хмельницького. Заува­жимо, що українсько-татарський мілітарний альянс з мо­менту свого виникнення був дуже ненадійним, адже Укра­їна для Кримського ханства тривалий час була, з одного боку, об'єктом для грабунку, з іншого — певною загрозою. З огляду на це перспектива перемог України в протистоян­ні з Річчю Посполитою, становлення та зміцнення україн­ської державності зовсім не приваблювали татар. Вони зав­жди мали на меті тільки взаємоослаблення протидіючих сторін та провокування перманентного їх протистояння, тобто створення ідеальних умов для татарських набігів.

Під тиском обставин Хмельницький був змушений пі­ти на укладення 8 серпня 1649 року Зборівського мирного договору. Відповідно до його умов козацький реєстр зрос­тав до 40 тис. осіб, а козацька територія охоплювала Київ­ське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. На цих землях влада належала гетьманові та його адміністрації. Київський митрополит одержав місце в сенаті. Всім учас­никам повстання проголошувалася амністія. Водночас магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєт­ків; для більшості селян відновлювалося кріпацтво; воє­водства Волинське та Подільське, як і до повстання, зали­шалися під владою короля.

У цей період Б. Хмельницький та його прибічники бо­ролися лише за політичну автономію для козацького регіо-

Українська національна революція

ну. Зборівська угода, яка, здавалось би, скріпила досяг­нення поставленої мети, з часом засвідчила свою нежиттє­здатність. Вона не зняла суперечностей між Україною та Польщею, і боротьба спалахнула з новою силою. Вже у ве­ресні 1650 р. король Ян Казимир під час таємної бесіди з папським нунцієм обговорював плани нового походу в Ук­раїну. Підтримуючи цю агресію, римський папа прислав королю освячений меч і благословення на війну. У лютому 1650 р. польські війська вдерлися на Поділля і захопили містечко Красне. Ця подія стала початком нового раунду протистояння, вирішальним моментом якого була битва під Берестечком (червень 1651 р.). У битві 150—200-тисяч-ному польському війську протистояло 100 тис. осіб війська повстанців, до яких приєдналися 50 тис. татар. З огляду на цю статистику цілком зрозуміло, у яке катастрофічне ста­новище поставили повстанців татари, які, не витримавши артилерійського обстрілу, у вирішальний момент покину­ли поле бою. Коли ж Б. Хмельницький зробив спробу зупи­нити відступаючих, то сам опинився в татарському полоні, з якого визволився лише через деякий час і за викуп.

Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного 18 ве­ресня 1651 року Білоцерківського договору козацький ре­єстр обмежувався до 20 тис. осіб, влада гетьмана поширю­валася лише на Київське воєводство, йому заборонялися зовнішні відносини. Крім того, шляхті було дозволено по­вертатися до своїх маєтків.

За цих обставин Б. Хмельницький дедалі більше розу­міє, що вибитися власними зусиллями і-під польського панування, маючи лише ненадійного союзника — татар, не вдасться. До того ж для більшості володарів європей­ських держав він був лише бунтівник, що вів боротьбу про­ти законного свого господаря — польського короля. Тому Б. Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну державу-покровителя. Найбільш реальними кандидатура­ми були Росія та Туреччина, але оскільки Москва зайняла вичікувальну позицію, гетьман зробив ставку на Оттоман-ську Порту. Ще в другій половині 1650 р. було укладено угоду зі Стамбулом про надання українським купцям пра­ва вільно перетинати Чорне море, торгувати без мита в ту­рецьких володіннях. Наприкінці року Оттоманська Порта формально прийняла Військо Запорозьке під свою протек­цію. Спираючись на турецьку підтримку, у вересні 1650 р. гетьман направив велике козацьке військо до Молдавії, маючи на меті через шлюб свого сина Тимоша з донькою

Розгортання національно-визвольної війни 157

молдавського господаря Розандою вивищити свій рід до рівня князівського та укласти союз України з Молдавією. Проте для Б. Хмельницького молдавська авантюра закін­чилася надзвичайно трагічно — 1653 р. гине його син Ти-міш, Валахія та Трансільванія переходять на польський бік, у битві під Жванцем татари знову зраджують та укла­дають сепаратний мир з поляками. Ускладнення геополі-тичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна під­тримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відно­син з Кримом і визначили проросійський вектор зовніш­ньої політики Війська Запорозького.

Починаючи з 1648 р. Б. Хмельницький неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти в антиполь-ській боротьбі. Навіть загрожував війною, якщо не буде надано цієї допомоги. Проте Москва не хотіла розривати миру з Польщею і зайняла вичікувальну позицію. Та все ж бажання розширити сферу свого впливу, використати Ук­раїну як буфер проти Туреччини, залучити українські козацькі збройні формування для відвоювання в Речі По­сполитої втрачених Росією територій сприяли тому, що ро­сійський цар після деяких вагань «в ім'я спасіння віри православної» погодився взяти Військо Запорозьке під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня

1653 року Земський собор. Юридично цей акт оформлено
під час російсько-українських переговорів у січні-березні

1654 р. У Переяславі було узгоджено принципові засади
майбутнього договору (антипольський військовий союз
України та Росії, протекторат московського царя над Ук­
раїною, збереження основних прав і вольностей Війська
Запорозького) і здійснено усний акт присяги. Вже на цьо­
му етапі виникають конфліктні ситуації та розбіжності в
підходах до новоствореного союзу. Спочатку російські пос­
ли відмовилися принести присягу за царя, оскільки відпо­
відно до специфіки їхнього державного устрою самодер­
жець своїм підданим не присягає, а потім боярин Бутур-
лін, який очолював російську делегацію, відмовився дати
письмову гарантію збереження прав і вольностей України
після того, як договір набере чинності. Оскільки усі пере­
яславські рішення були усними, кожна із сторін могла
трактувати їх довільно. На цій підставі фахівці вважають,
що події січня 1654 р. в Переяславі мали головним чином
ритуально-символічний характер.

У березні 1654 р. у Москві козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спря-

Українська національна революція

мованих на збереження української автономії. Після дво­тижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов у історію як «Березневі статті». Згідно з цим доку­ментом Україна зберігала республіканську форму прав­ління, територіально-адміністративний поділ, нову сис­тему соціально-економічних відносин, цілковиту незалеж­ність у проведенні внутрішньої політики. Водночас окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з україн­ського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом (зауважимо, що за життя Б. Хмельницького конкретний зміст «Березневих статей» козакам не був відомий).

Серед істориків ще й досі не вщухають дискусії з приво­ду визначення історико-юридичної суті Переяславсько-московського договору. Ситуація ускладнюється тим, що автентичний, підписаний сторонами документ не зберігся, до нас дійшли лише його копії. Спектр тлумачень цієї уго­ди надзвичайно широкий, але найпоширенішими є п'ять підходів: «персональна унія» (незалежні держави, що ма­ють власні уряди, визнають владу одного монарха); «ва­сальна залежність» України від Росії; «автономія» України у складі Росії; «возз'єднання» українського та російського народів; «військовий союз» між Україною та Росією.

Як би не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньо­му ефективний засіб для реалізації власних планів: Мос­ква хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирва­ти українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудо­вувати власну незалежну державу.

Укладення Переяславсько-Московського договору кар­динально змінило геополітичну ситуацію в регіоні. У відпо­відь на появу українсько-російського союзу влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписують «Вічний договір» про взаємодопомогу. Вже в жовтні цього ж року кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьма­на розриву угоди з царем. Протягом кількох місяців Б. Хмельницький добивався від Москви обіцяної в догово­рі допомоги. Коли вона надійшла, час було вже втрачено. Внаслідок вторгнення польсько-татарських військ Брац-лавщину було спустошено (зруйновано 270 поселень, уби­то майже 10 тис. немовлят, взято в неволю 200 тис. осіб).

Розгортання національно-визвольної війни

Отже, і промосковська орієнтація не зміцнила української державності. А на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній сфері. Побоюючись шведської загро­зи, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Віль-ненське перемир'я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про по­вернення України під владу короля. Укладене перемир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-україн­ському військовому союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б. Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії; по­вернення західноукраїнських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозького; убезпечення України від та­тарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів — приєднання до титулу гетьмана титулу суверен­ного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Шве­ції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Воло­щини та Литви. Все чіткіше почав виявляти себе швед­ський вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольс­тво з підтвердженням готовності до спільної боротьби про­ти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення об'єднано­го українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б. Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає, так і не здійснивши своїх задумів.

Отже, на першому етапі Української національної рево­люції (лютий 1648 — серпень 1657 р.) національно-ви­звольній боротьбі були притаманні значне піднесення, по­рівняно високий рівень організованості, охоплення більшої частини території та більшості населення України, пере­плетіння з селянською війною. Цей період характеризуєть­ся ускладненням міжнародного становища українських зе­мель. Еволюція поглядів Б. Хмельницького та його сорат­ників на процес державотворення визначали динаміку та різновекторність зовнішньополітичної лінії Війська Запо­розького. Спочатку пошуки союзників здійснювалися в трикутнику Польща — Туреччина — Росія, проте незаба­ром після укладення Вільненського перемир'я в зовніш-ньо-політичній моделі Б. Хмельницького з'явився новий вектор — шведський.

Українська національна революція

6.3. Утворення Української гетьманської держави

У процесі розгортання національно-визвольних зма­гань (1648—1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовані фундаментальні основи національної дер­жавної ідеї:

— право українського народу на створення власної дер­
жави в етнічних межах його проживання;

— незалежність і соборність Української держави;

— генетичний зв'язок козацької державності з Київ­
ською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культу­
ри княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяль­ності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною — від ідеї козацького автономізму до ство­рення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквіда­ції в них польської адміністрації гостро стало питання про власну національну державність. Потрібно було забезпе­чити регулювання економічного життя, правопорядок, за­хист населення та території України. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед Запорозької Сі­чі, яка стала своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану в державі. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер україн­ської державності. Саме у цьому контексті слід сприймати й назву козацької держави — Військо Запорозьке.

Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової систе­ми. За часів Хмельниччини територія Української держа­ви простягалася майже на 200 тис. км² і охоплювала Ліво­бережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20.

Утворення Української гетьманської держави 161

Військово-сотенному територіально-адміністративно­му поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозь­кої Січі. Формально основним органом влади була Військо­ва (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політич­ні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшин­ську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолю­вав уряд і державну адміністрацію, був головнокомандую­чим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універсали. Система органів пуб­лічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і со­тенний. Реальна вища влада в державі належала генераль­ному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд оби­рався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний — з сотника та його поміч­ників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управ­ління здійснювалося магістратами, в малих, але привіле­йованих — отаманами.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролю­вав особисто, а з 1654 р. було запроваджено посаду гетьман­ського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювали із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від про­мислів, торгівлі та з податків.

Своєрідним ґарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєна­чальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із доб­ровольців і у вирішальні моменти національно-визволь­них змагань її чисельність сягала 100—150 тис. осіб.

6 Історія України

Українська національна революція

Українська держава доби Хмельниччини сформувала­ся на двох принципових засадах, які часто вступали між собою в протиріччя — демократії та авторитаризму. На по­чатковій фазі національно-визвольних змагань переважа­ють демократичні засади, про що свідчить існування та­ких суспільних явищ та норм:

— функціонування Військової (Генеральної) ради, у
якій право голосу мала уся «чернь», тобто все військо;

— виборність усіх посадових осіб від сотника до геть­
мана;

— відсутність жорстких міжстанових розмежувань,
що давало змогу міщанам і селянам «покозачитися» і ста­
ти частиною привілейованої верстви — козацтва.

З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (доміну­вання в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), під впливом Б. Хмельницького та його однодумців набирають силу авторитарні начала. Безпосередніми виявами цього процесу були:

— поступове обмеження впливу «чорних» рад та витіс­
нення їх старшинською радою;

— зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;

— домінування командних методів управління в дер­
жавному житті;

— встановлення спадкового гетьманату, тенденція до
переростання гетьманської влади в монархічну.

Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного і політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодаль­ної боротьби. Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648 р. тісно переплелася з національно-визвольною і фак­тично переросла в Селянську війну. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодально­го землеволодіння, фільварково-панщинної системи госпо­дарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю.

Умови Зборівського (1649) та Білоцерківського (1651) договорів тимчасово загальмували розгортання прогресив­них змін. Знову відновлюються феодальне землеволодіння і колишні форми експлуатації, що викликало нове загос­трення соціальних протиріч та черговий виток Селянської війни. Лише після перемоги в битві під Батогом (1652) на території Української держави було остаточно ліквідовано фільварково-панщинну систему господарювання, велику

Громадянська війна і поділ козацької України на два гетьманства 163

земельну власність королівщини, польських та україн­ських магнатів і шляхти. На аграрну політику Б. Хмель­ницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати великим зем­левласником. Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних змагань є се­лянство, намагався гасити нові соціальні конфлікти і як міг гальмував зростання великого землеволодіння новіт­ньої еліти.

Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та ін­шими державами.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у сві­тогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладе­но модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а рес­публіки в монархію.

6.4. Громадянська війна

і поділ козацької України

на два гетьманства

(вересень 1657 — червень 1663 р.)

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консоліда­цію суспільства, стабільність держави. На думку Хмель­ницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів геть­мана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської ко­зацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковос-

Українська національна революція

ті гетьманства — передачі влади після смерті Б. Хмель­ницького його молодшому сину Юрію.

Хмельницький Юрій Богданович (прибл. 1641 — після 1681) — гетьман України в 1657 р. та в 1659—1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Ки-єво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану батьком, шукаючи союзника, який гаранту­вав би цілісність і незалежність України. 2 7 жовтня 1659 року він пішов на укладення нового Переяславського договору з Росією, який істотно обмежував суверенітет Української держави. 17 жов­тня 1660 року під тиском старшини підписав з Польщею Чуднів-ський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних можливос­тей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманс­тва і на деякий час постригся в ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошенка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивників П. Су-ховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. призначається Пор­тою володарем «Руського князівства» зі столицею в Немирові. Ро­бив невдалі спроби об'єднати Україну. Після укладення Бахчиса­райського договору 1681 р. був відкликаний до Стамбула.

60—80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як «доба Руїни». На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. Початком до­би Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницько­го від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.

Виговський Іван Остапович (? — 1663) — діяч українського ко­зацтва. Походив зі старовинного українського шляхетського пра­вославного роду. По закінченні Києво-Могилянської колегії слу­жив у державних установах. У роки Визвольної війни став одним із найближчих соратників Б. Хмельницького, генеральним писа­рем Війська Запорозького. Після смерті Б. Хмельницького обра­ний наказним гетьманом при Ю. Хмельницькому, а згодом добив­ся гетьманської булави. На посаді гетьмана здійснював антимос-ковську політику, розгромив промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом — прислані російські війська (1659). Ук­лав у Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка була ратифікова­на польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва. У жовтні 1659 р. на «Чорній раді» він був усунутий від гетьманства і повер­нув владу Юрію Хмельницькому. Після цього перебував на поль­ській державній службі. В 1664 р. за наказом свого особистого ворога — тодішнього гетьмана Правобережної України Павла Те­тері — був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля і розстріляний.

Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість, слабохарактерність Ю. Хмельницького.

Громадянська війна і поділ козацької України на два гетьманства 165

Реальними ж причинами — погіршення геополітичного становища держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слабка підтримка ідеї спадкової монархії тощо. Подальша гра амбі­цій та численні помилки лідерів, втрата українською дер­жавою підтримки народу, посилення агресивних втручань з боку сусідніх держав призвели до катастрофи — поразки Української національної революції.

Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він роз­горнув активну державну діяльність. Кредо своєї зовніш­ньої політики новообраний гетьман висловив під час пере­говорів зі Швецією: «Визнати і оголосити Запорозьке Вій­сько з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий нарід» (на жаль, він не завжди дотримувався цього постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозу­міння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Україн­ської держави, а головне — втриматися при владі.

Порівняно з добою Хмельницького значних змін зазна­ла внутрішня політика держави. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, І. Виговський відкинув ідею спадко­ємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу свого державотворчого курсу він поклав принци­пи олігархічної республіки. Зокрема, ще на Корсунській раді під час свого обрання І. Виговський запевняв старши­ну: «Без вашої військової ради жодних справ не буду роби­ти». З ідеї олігархічної республіки логічно випливала став­ка гетьмана на шляхетство та козацьку старшину, які у цей час намагалися відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати у своїх руках велике землеволодіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували І. Виговського до відновлення ста­рої моделі соціально-економічних відносин, насамперед кріпацтва. Така внутрішня політика гетьмана вела до по­слаблення центральної влади, посилення позиції козаць­кої старшини та шляхти, порушення соціальної рівноваги в суспільстві, зростання масового невдоволення і до вибуху соціальної боротьби.