Зовнішня політика гетьманського уряду

У своїй зовнішній політиці гетьманський уряд боровся за визнання Української Держави іншими державами й вихід її на міжнародну арену. Особливо актуальним і складним було питання про стосунки з РСФРР. У відповідності зі статтею VI Брестського договору Росія зобов’язалася негайно укласти мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між Центральною Радою і державами Четвертного союзу. Тому 4 травня 1918 р. було укладено договір про припинення воєнних дій, встановлення демаркаційної лінії і нейтральної зони. Загальні мирні переговори почалися в Києві 23 травня 1918 р. Українську делегацію очолював міністр юстиції С.Шелухін, його заступником був І.Кістяківський, а пізніше - П.Стебницький. Головою російської делегації був Х.Раковський, його заступником – Д.Мануїльський. 12 червня було укладено прелімінарний (попередній) мирний договір, за яким по всьому фронту припинялися воєнні дії, поновлювалося пасажирсько-залізничне сполучення та поштово-телеграфний зв’язок. В обох державах мали відкритися консульські представництва. При виробленні умов мирного договору найбільш гострим виявилося питання про встановлення державних кордонів. С.Шелухін від імені української делегації запропонував включити до складу України північні повіти Чернігівської губернії, західні та південно-західні повіти Курської і Воронезької губерній та Донецького басейну з районом Таганрогу. Російська делегація висловлювалось проти цього. На переговорах, крім питання про кордони, обговорювались й інші проблеми: економічні і торгівельні стосунки, фінансово-розрахункові питання, розподіл боргів, майна та золотого фонду колишньої Російської імперії та ін. Але у зв’язку з ускладненням міжнародної ситуації та поразками німецьких військ на заході делегація РСФРР дедалі більше займала неприступну позицію і проводила стратегію затягування мирних переговорів. Через це 7 жовтня переговори були перервані, а на початку листопада взагалі припинені. Гетьманські власті та німецьке командування підтримували зв’язки й надавали допомогу різним антибільшовицьким силам у Росії – “Всевеликому війську Донському”, Кубанському крайовому урядові, Добровольчій армії Денікіна, Північній армії та ін. Їм із України надсилали зброю та боєприпаси, виділяли гроші тощо. У Києві формувались добровольчі загони для поповнення Південної армії. Після краху німецько-австрійської окупації восени 1918 р. гетьманський уряд налаштував стосунки з країнами Антанти – Англією і Францією.

Боротьба в Україні проти окупантів і гетьманщини

Відновлення дореволюційних порядків викликало велике незадоволення та рішучий протест широких мас українського народу, який виявлявся у різних формах: демонстрації, мітинги, резолюції протесту, страйки, саботажі, диверсії, повстання, розгортання партизанського руху тощо. Страйки почалися ще в березні-квітні і посилилися влітку 1918 р. Найбільш значним страйком, що набув загальноукраїнського характеру, став страйк залізничників, який почався 14-15 липня 1918 р. на Коростенському, Сарненському та Здолбунівському залізничних вузлах Південно-Західної залізниці. На 20 липня страйк поширився на всі залізниці України, охопивши понад 200 тис. чол. При цьому він з перших днів набув яскраво вираженого політичного характеру. Незважаючи на жорстокі репресії, до яких вдавалися окупаційні власті та гетьманці, залізничники України трималися стійко. На багатьох залізничних вузлах страйк тривав понад місяць. Партизанський повстанський рух розпочався з перших днів окупації і влітку 1918 р. набув широкого розмаху. Найбільш активну участь в організації повстанської боротьби брали більшовики й українські та російські ліві есери, які перейшли в підпілля. Найвизначнішим із літніх повстань проти окупантів і гетьманців було повстання в Звенигородському і Таращанському повітах на Київщині, у якому взяли участь десятки тисяч чоловік. У Звенигородському повіті повстання почалося 3 червня 1918 р. з виступу селян села Лисянки, які в цей день розгромили німецько-гетьманський каральний загін, що намагався роззброїти і втихомирити селян. До лисянців приєдналися селяни інших сіл. 8 червня повстанці, керовані революційним штабом, оточили, а 9 червня визволили повітовий центр - містечко Звенигородка. Хоч під тиском переважаючих сил 13 червня повстанці змушені були Звенигородку залишити, проте повстання не припинилося. Майже одночасно зі звенигородським спалахнуло повстання в Таращанському повіті. Почалося воно в перших числах червня висту­пом селян сіл Янишівки і Стрижавки. До них приєдналися повстанці з інших сіл - і повстання набуло масового характеру. 12 червня повстанці вигнали окупантів і гетьманців із повітового міста Тараща, яке в їхніх руках перебувало до 20 червня. У всьому повіті господарями стали повсталі. Хоч окупантам, які зосередили велику кількість військ, удалося захопити Таращу, усе ж повсталі продов­жували контролювати приблизно три чверті території повіту. Повстання в Звенигородському й Таращанському повітах об’єдналися в єдиний потік. Лави повстанців налічували понад 40 тис. чол. Координував повстанський рух на Київщині український лівий есер, начальник Київського військо­вого округу за часів Центральної Ради М.Шинкар. Повстання становило серйозну загрозу для окупантів і гетьманців, і вони кинули для його придушення великі сили - резервний корпус з гарматами, бронеавтомобілями й літаками. Виникла загроза оточення повстанців. Тоді, щоб вийти з-під удару і зберегти голов­ні сили, повстанці поділилися на невеликі загони, частина яких залишилася партизанити на Київщині, а інші переправилися на початку серпня через Дніпро, пройшли рейдом Лівобережною Україною та прибули в "нейтральну зону", яка відділяла німецькі війська від радянських, де поклали початок Богунському й Таращанському полкам. На початку серпня 1918 р. повстання розгорнулося на Чернігівщині. Командував повстанцями штаб на чолі з більшовиком М.Кропив’янським. Повстанці захопили ряд сіл і оточили місто Ніжин, завдавши серйозних ударів окупантам і гетьманцям. Більшовицький Центральний військово-революційний комітет, яким керували тоді прихильники "лівих" поглядів, які переоцінювали міру підготовленості мас до загального повстання, дізнавшися про початок виступу на Чернігівщині, 5 серпня 1918 р. видав наказ №1 про початок загального збройного повстання в Україні. Цей наказ був передчасним, оскільки на той час для загального повстання не було необхідних умов. Унаслідок цього тільки на Чернігівщині, Полтавщині та деяких інших місцях відбулися розрізнені виступи, які були придушені. У серпні на Катеринославщині, у районі Гуляй-Поля, почали діяти повстанські загони, очолювані анархістом Н.Махном. В умовах посилення масової, передусім селянської, боротьби проти окупантів і гетьманщини активізували свою діяльність українські політичні партії й організації. У липні Український національно-державний союз був перетворений на Український національний союз (УНС), до якого ввійшли українські соціал-демократи, есери, соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники, а потім представники різних організацій: Спілки залізничників, Поштово-телеграфного союзу, Всеукраїнської учительської спілки, Юридичного товариства та ін. Головою УНС спочатку було обрано соціаліста-федераліста А.Ніковського, а 18 вересня - В.Винниченка. У своєму статуті Союз ставив за мету: утворення самостій­ної української держави; боротьбу за законну владу в Україні, відповідальну перед парламентом; боротьбу за демократичний виборчий закон у всі установи за п'ятичленною формулою (прямі, рівні, загальні, таємні та пропорційні вибори); оборону прав українського народу й української держави у міжнародній сфері. З часом частина керівників Союзу, зокрема В.Винниченко і М.Шаповал, стали готувати повстання проти гетьмана. Вони налагодили зв'язки з керівника­ми російської мирної делегації в Києві Х.Раковським та Мануїльським, які обіцяли від імені Раднаркому Росії допомогу, зобов’язувалися визнати самостійність УНР і не втручатись у її внутрішні справи. А керівники УНС обіцяли легалізувати більшовицьку партію в Україні.