Г. Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником української національної філософської думки.
Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії (П. Юркевич, В. Винниченко, Д. Чижевський тощо). Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі відповідно розкрити сутність філософської та життєвої істини.
Філософські погляди та гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його поетичній творчості. У рукописних збірках «Сад божественних пісней» та «Басні Харковскіе» Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. Яскраву картину тогочасної реальності намалював Сковорода у знаменитому вірші «Всякому городу нрав і права», слова якого пізніше І. Котляревський вклав в уста Возному в п’єсі «Наталка Полтавка».
Літературні твори Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов’ю до Батьківщини та її історії. Сковорода не прийняв спокусливої пропозиції Катерини ІІ стати придворним філософом.
Літературні напрямки кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.
Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література, яка виникла під впливом ідей романтизму. Романтична ідеологія будила до самостійного національного життя, підкреслювала риси саме української національності, сприяла посиленню інтересу до національного минулого, до національної мови та звичаїв. Емоційність, спонтанність, різноманітність, природність творів романтизму привертали увагу до неповторності різних народів та індивідуальності кожної людини.
Провідне місце у становленні нової української літератури належить творчості І.П. Котляревського. Його заслуга в тому, що він запровадив у літературу усну народну мову й створив такі твори, як поему «Енеїда», п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» (1819), а опубліковані вони відповідно в 1838 і 1841 рр.
Поема І. Котляревського «Енеїда» (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією. Цей бурлескно-травестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія, в якій автор подав панорамну картину українського народного життя. Бурлескно-травестійні образи троянців і античних богів, описи їхніх взаємовідносин, багатство етнографічного матеріалу, гумористичний підхід до теми, насиченість гострою суспільно-моральною сатирою зробили поему Котляревського надзвичайно популярною. Оптимістичний настрій поеми сприймався як гідна відповідь імперські політиці в Україні.
Період від появи «Енеїди» І. Котляревського до виходу в світ «Кобзаря» Т. Шевченка характеризується в українській літературі творчістю талановитих письменників: Григорія Квітки-Основ’яненка (1778-1843), П.П. Гулака-Артемовського і Євгена Гребінки (1812-1848).
Виходець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843) відомий як основоположник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки. Перша – це потяг до сентименталізму: у творах «Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Козир-дівка» переважають життєві почуття та переживання, християнсько-релігійний світогляд. Друга - це перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях «Конотопська відьма», «Мертвецький Великдень» Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії.
Творча спадщина Є.П. Гребінки досить розмаїта – вірші, історичні поеми, повісті, байки. Талант Є. Гребінки виявився і в ліричних віршах, які він писав українською та російською мовами і які стали піснями: «Ні, мамо, не можна нелюба любить», «Очи черные, очи жгучие» та ін. Але найбільшої слави зажив художник слова завдяки байкам, які стали окрасою української літератури. Всього Є. Гребінка написав 27 байок. Він є автором великої драматичної поеми «Богдан», яка написана російською мовою.
Нова література зробила «заявку» на самобутність, але в несприятливих соціально-політичних умовах вона бачилась лише як провінційна галузь загальноросійської літератури. Велика кількість українських авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в них національну українську тематику і продовжуючи збагачувати російську мову, літературу й культуру. Першість середукраїнських письменників у російській літературі, безумовно, належить Миколі Гоголю (1809-1852). Два цикли його повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-1832) та «Миргород» (1835) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження.
ХІХ ст. – це єдине, по суті, бездержавне століття. Але воно однак породило духовну основу нації, основного носія державницької ідеї – Т. Шевченка (1814-1861). Його вплив на дух і свідомість народу дозволив пробудити творчі сили занімілого поневоленого народу, надихнути на визвольні дії. Не лише його безсмертний «Заповіт» (грудень 1845), створений під час тяжкої хвороби (запалення легень) у Переяславі, а й вся поетична збірка «Кобзар» (1840) – це суцільний заповіт України, віра в неї.
Поява у 1840 р. «Кобзаря» Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому.
Починав Т. Шевченко свій літературний шлях як романтик. Народнопісенний розмір більшості поезій у поєднанні з яскравим художнім вираженням найглибших архетипів колективної свідомості українського народу зробили поета головним творцем нового національного міфу. Головними опорними символами поетичної творчості Шевченка, на думку багатьох дослідників, виступають слово (національна культура), слава (культурно-національна спадщина) і правда (загальнолюдська мета – ідеал).
У ранніх баладах поета «Тополя», «Причинна», «Утоплена», «Русалка» сплітається світ реальний з казково-фантастичним, побутові образи з образами уявними. Не менш романтичними є й історичні поеми Шевченка. Величні постаті гетьманів, буйне козацьке життя, сміливі воєнні походи, які знаходять художнє втілення в поемах, яскраво говорять не стільки про гаряче захоплення поета минувшиною, скільки про застиглість сучасного поету життя України та віру в можливість принципово змінити цю ситуацію («Іван Підкова», «Гамалія», «Гайдамаки», «Тарасова ніч» та багато інших). Особливо сильно й яскраво романтичні настрої поета виразилися в поемі-містерії «Великий льох» та своєрідному епілозі до неї «Стоїть в селі Суботові…» (1845) з приголомшуючим образом «домовини України», асоційованою з церквою-усипальницею Б. Хмельницького.
Шевченка традиційно вважають основоположником критичного реалізму в українській літературі хоча цей реалізм базувався на романтичному світогляді автора. Вже його ранні побутові поеми («Катерина», «Наймичка», «Сон»), суспільно-політичні поеми («Єретик», «Сліпий», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам») безжально таврували кривдників народу. Шевченко зумів зробити свій голос голосом усього світу в поетичному викритті та осуді кріпацтва та самодержавства, національного гноблення й імперського загарбництва. Поезія Шевченка будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти русифікованої або спольщеної.
Вирішальну культуротворчу роль на українських землях другої половини ХІХ ст. справедливо віддають художній літературі, яка й визначала розвиток усіх інших видів духовності. Відбувається кількісне зростання визначних письменницьких індивідуальностей, збагачується тематика літературних творів, розширюється жанрове коло, зростає зв'язок зі світовим досвідом через переклад та художній синтез.
50-60-ті рр. стали підготовчим етапом до періоду «великого реалізму». Після смерті Т. Шевченка першість на літературній ниві перейняв «запальний хутірський філософ» Пантелеймон Куліш (1819-1897). Він був не тільки поетом, перекладачем, критиком і літературознавцем, істориком і мовознавцем, а й створив перший класичний український роман «Чорна Рада» (1846, виданий 1857). Автор змальовує яскраву картину суспільних, соціальних, політичних відносин в Україні кінця 17 ст., дотримуючись так званого «етнографічного» реалізму, який належало розуміти як вірність у відображенні національних рис народу, його етико-морального обличчя, національної вдачі, світогляду, емоційності тощо. Поруч з П. Кулішем відзначилися силою свого таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Віленська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Строженко, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федькович.
Марко Вовчок (Марія Віленська-Маркевич-Жученко) (1834-1907) народилась у зрусифікованій родині, одружилася з Опанасом Маркевичем, з яким познайомилась в Орлі, де жила її родина і куди його вислали в 1847 р. за належність до Кирило-Мефодіївського братства. Виїхавши з ним в Україну, досконало вивчила українську мову.
Марко Вовчок виступила з першою соціальною повістю в українській літературі – «Інститутка» (1862), а за п’ять років до того в Петербурзі українською мовою вийшла в світ перша збірка її творів «Народні оповідання» (1857).
70-80-ті рр. – початок епохи «великого» реалізму. Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на житті селян, український реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних, психологічних проблем. В літературі виступають прозаїки європейського рівня: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б. Грінченко, І. Франко в оточенні цілого грона таких оригінальних талантів, як О. Кониський, В. Барвінський, С. Ковалів, Т. Борзуляк та ін.
Одним із перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838-1918). Який створив новаторські форми прози, дав широку панораму соціального буття, розгорнуті характеристики персонажів, чудові багатобарвні пейзажі всієї української землі. У центрі уваги митця – волелюбна вдача народу, його непримиренність з неправдою і злом, здатність постояти за себе («Микола Джеря»», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я»). Нечуй-Левицький висвітлював також проблеми денаціоналізації інтелігенції («Причепа») і виродження духівництва («Старосвітські батюшки та матушки»). У романі «Хмари» і повісті «Над Чорним морем» письменник звертається до розкриття проблем життя тогочасної української інтелігенції, ставлячи проблему формування «нової людини».
Ще проникливіший опис життя українського селянства подав у своїх творах Панас Мирний (1849-1920). На відміну від Нечуя-Левицького він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину соціальна несправедливість. П. Мирного захоплює світ людської душі, її почувань та переживань. Тонкий, вдумливий аналіз психології своїх героїв – Чіпки («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), Івана Ливадного («П’яниця»), Телепня («Лихі люди»), Христі («Повія») – надає творам Мирного великої художньої вартості.
Видатною особистістю цього періоду був Іван Франко (1856-1916). Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма і комедія, література перекладів і редагування часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія – все це стало полем його багатогранної діяльності.
Чи не найвагоміше І. Франко проявив себе в літературній творчості. Поєднуючи непомильне, майже фотографічне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеаліста в кращі людські риси, Франко творив у широкому діапазоні тем і жанрів. Поряд з традиційними тоді описами селянських злиднів («Борислав сміється»), він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислових («Нефтянник», «На роботі»). Поряд з психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей («До світла», «Під оборогом»), ретельно змальовані картини тюремного життя («На дні», «Панталаха»), яскраво оброблено історичні сюжети («Захар Беркут», «Великий шум»). У своїй поетичній творчості Франко зміг сягнути вершин філософської думки («Смерть Каїна», «Мойсей») й ніжної інтимної лірики (збірка «Зів’яле листя»).
І. Франко – найбільший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Своїми численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру найкращими здобутками світової художньої літератури.
І Франко був кандидатом на Нобелівську премію, але він у 1916 р. помер (за правилами премія Нобеля вручається живим претендентам).
Попри утиски царизму, бурхливо розвивалась українська література. Зі зростанням числа письменних людей та особливо випускників університетів збільшувалась кількість авторів та коло читачів. Межа століть – це період не тільки активного політичного, національного руху, а й боротьби художньо-естетичних напрямів. Поруч з реалізмом з появою нової генерації авторів утверджується модернізм. Прихильники модерністських течій виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією, темою праці й проголосили аполітичне «чисте» мистецтво. Культура модернізму спирається на психологізм, зосередженість на внутрішньому світі людини й суб’єктивних враженнях героя. При цьому зовнішні події мають найменше значення і є лише загальноокресленим фоном. Реальний персонаж перетворюється на символ.
Найяскравіше цей підхід відбився в творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. У своїх творах ці митці створюють особливий художній світ, що поєднує реальне й міфічне, свідоме й підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Творча еволюція М. Коцюбинського зробила його найяскравішим представником українського імпресіонізму. Письменник прагне до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели «Лялечка», «Цвіт яблуні», та ін.). До кращих зразків світової літератури належать його новели «Сон», «На острові», новаторська повість-балада «Тіні забутих предків».
У поезії захоплення модерізмом позначилося на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів «молодомузівців» (П. Карманський, Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Твердохліб, М. Яцків та ін.)
Новаторською формою зображення життя українського селянства характеризуються твори письменників А. Тесленка (1882-1911) та імпресіоніста С. Васильченка (1878-1932). На західній Україні на цю тематику писали модерністи Василь Стефаник (1871-1936), Лесь Мартович (1871-1916), Марко Черемшина (1874-1927). На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська (1863-1942) – соціально-психологічна повість «Земля» (1902).
О. Кобилянська зробила значний внесок в розвиток нової соціально-психологічної школи в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. Непересічний талант письменниці засвідчили вже перші твори прози («Природа», «Некультурна», «До світла»), позначені художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних характеристик персонажів. Однією з перших в українській літературі письменниця звернулася до проблеми емансипації жінки, створила цілісні образи жінок-інтелігенток (повісті «Ніоба», «Царівна», «Через кладку», «За ситуаціями»).
Одним з найпопулярніших українських письменників початку ХХ ст. був Володимир Винниченко (1880-1951). Вже в своїх ранніх творах, осмислюючи революційні процеси, митець наголошує на значенні спрямованості їх учасників, на гармонійне розв’язання національних проблем. Про це зокрема йдеться в оповіданні«Роботи!». Суттєве місце в поетиці творів В. Винниченка належить сатиричним засобам виразності. Характерно, що часто вістря своєї сатири автор спрямовує на потворні явища в українському патріотичному русі, очевидно, з тієї причини, що надмірні вболівання за «чистоту» в цій царині письменник сприймав особливо гостро. Ця авторська позиція має суттєвий стосунок до сповідування Винниченком теорії чесноті з собою. Тут варто згадати оповідання «Уміркований та щирий» (1907).
До певної міри новаторським було його висвітлення таких незвичних тоді для української літератури героїв, як революціонери, що потрапляють у психологічно складні ситуації (п’єси «Дисгармонія», «Закон», повість «Зіна»). Однак найулюбленішою для Винниченка є постать егоїста-циніка (з найбільшою силою зображена у романі «Записки кирпатого Мефістотеля»), який, щоб до кінця лишаться чесним перед собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають особистим переконанням.
Основні складові розвитку української літератури в ХХ ст.
20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури. Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінували «Пролеткульт» - літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою «чисто пролетарську», особливу культуру. Письменники і поети розподілялися за тематикою і основною спрямованістю своїх творів. Згодом «пролетарські» письменники об’єдналися у спілку «Гарт» (1923-1925), куди входили Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра. Селянські письменники згуртувалися в спілку «Плуг», куди входили Андрій Головко, Петро Панч. Радянська влада найбільш прихильно ставилася до цих письменницьких об’єднань.
Крім них, існували також групи закоханих у світову й національну культурну спадщину неокласиків, що були найменш заангажованими в радянській дійсності. У їхній творчості відсутні революційні і соціальні мотиви, тема пролетаріату, вони ігнорували й модерні засоби виразу, цілком віддаючи перевагу класичній поезії античної доби (Микола Зеров, Максим Рильський, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович) неосимволістів (Павло Тичина, Дмитро Загул, Євген Плужник, Василь Мисик, Дмитро Фальківський, Юрій Меженко та ін.), радикальні за ідейним спрямуванням групи панфутуристів (Михайль Семенко, Гео Шкурупій, ранні Микола Бажан, Юрій Яновський, Олекса Слісаренко, Микола Ірчан та ін.), конструктивістів (Валер’ян Поліщук тощо). Рання творчість Павла Тичини відзначалася елітарною чутливістю, драматичним пафосом розбудови національної культури, формальною витонченістю і експресивністю. Молодого Тичину називають головним представником українського поетичного необароко.
У 1925 р. після розпаду «Гарту» виникла так звана Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли найвизначніші письменники: Тичина, Бажан, Сосюра, Смолич, Яновський. першим президентом ВАПЛІТЕ був Микола Яловий.
Ця організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Вона прагнула протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов) (1893-1933), який висунув гасло «Геть від Москви!». Це означало, що українську літературу, культуру вцілому потрібно було рівняти на кращі європейські зразки, на «психологічну Європу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства.
Погляди М. Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М. Хвильового «Вальдшнепи». Внаслідок постійних переслідувань ВАПЛІТЕ була змушена саморозпуститися. Пізніше, в 1934 р., різноманітні літературні об’єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України – єдину організацію на весь літературний процес, який попав під контроль партії.
Літератори шукали своє місце у суспільному житті, створювали різножанрові твори, збагачували українську літературу новими змістом і формою. Цікаві експериментальні прозові твори написали Г. Михайличенко («Блакитний роман», 1918-1919),М. Хвильовий (збірки «Сині етюди», 1923, «Осінь» 1924), Г. Косинка, Ю. Яновський, М. Йогансен, В. Підмогильний, В. Поліщук, Г. Шкурупій, В. Домонтович. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня.
В Україні у 1926-1930 рр. було видано 24 томи творів письменника Володимира Винниченка (1880-1951). Його твори, єдиного з українських письменників, ще до революції були перекладенені на ряд європейських мов – французьку, польську, німецьку та інші. Йому належить 14 романів (один незакінчений), близько 100 оповідань, 20 п’єс, велика кількість статей, унікальний щоденник. В 1919 р., знаходячись в еміграції, письменник написав 3-томну працю «Відродження націй», в якій змалював події в Україні у 1917-1919 рр. На теми творчості В. Винниченка організовувалися дискусії, або як їх тоді називали, літературні суди. За його фантастичним романом «Сонячна машина» (вийшов друком у 1927 р.) в книгарнях стояли черги. Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В.Винниченка стали недоступними для українського читача.
Великою популярністю користувалися твори драматургів Миколи Куліша. П’єси Куліша «97», «Мина мазало», «Народний Малахій» і «Патетична соната» відрізнялися своєю модерністською формою та гострою критикою тогочасної радянської дійсності.
Одним з найпопулярніших поетів був Володимир Сосюра. Поезія Сосюри виразно національна за своїм характером – він далі розвивав традиції Тараса Шевченка й Лесі Українки, української народної творчості. Сосюра звертається і до історичних тем: роман у віршах «Тарас Трясило», поеми «Мазепа», «Махно» та ін. Багато віршів присвячено Україні: «Вітчизна», «Україна», «Дзвін шабель» та ін. Але найсильніше талант Сосюри виявився в інтимній ліриці: «Так ніхто не кохав», «Коли потяг у даль загуркоче», «Марія», «Люблю».
У Галичині після поразки у боротьбі за незалежність з Польщею літературний процес був досить політизованим. Письменники розділилися на три групи:
Націоналістична (Д. Донців, О. Ольжич, О. Теліга та ін.)
Пролетарсько-прорадянська (Я. Галан, П. Козланюк, С. Тудор)
Ліберальна (Ірина Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева та ін.)
В 30-тіроки почався процес згортання українізації. Він супроводжувався посиленням боротьби проти так званих націоналістичних ухилів в Компартії України, пошуками «українських буржуазно-націоналістичних елементів», що виливалося у фабрикацію політичних справ.
Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. – лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письменників.
Тоталітарний геноцид не знищив української культури, але різко загальмував її розвиток, спотворив культурний образ нації на довгі роки. Із середини 30-х років в культурі панують уніфікація і централізація, творчі спілки митців підпорядковуються центру, беруть на озброєння в своїй творчості єдиний метод соціалістичного реалізму.
Багато суперечностей зазнала культура і духовне життя в Україні за часів хрущовської «відлиги». Таку назву в історичній літературі дістало правління М.С. Хрущова. З одного боку, М. Хрущов намагався десталінізувати політичне життя України, з іншого – не міг дозволити собі відійти від основних ідеологічних настанов марксизму-ленінізму. Процес реабілітації торкнувся тільки репресованих діячів більшовицької партії – В. Затонського, С. Косіора, М. Скрипника, Ю. Коцюбинського, Г. Петровського та ін. Про реабілітацію українських небільшовицьких політичних та культурних діячів не йшлося.
«Відлига», десталінізація суспільства після ХХ з’їзду КПРС створили сприятливі умови для літературно-художньої творчості, демократизуючи і гуманізуючи її. Здійснюючи давні задуми, В. Сосюра написав щиру автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розстріляне безсмертя» і «Мазепа». Тоді опублікувати їх не вдалося
Значним досягненням української прози став цикл романів М. Стельмаха «Велика рідня», «Кров людська-не водиця», «Хліб і сіль». Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О. Гончара, автора трилогії «Прапороносці».
Романом «Вир» назавжди вписав в історію української літератури своє ім’я Григорій Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала опублікована в 1956 р. кіноповість О. Довженка «Поема про море».
У цей час українська література повнилась романами і повістями «Розгін» і «Диво» П. Загребельного, «Меч Арея», І. Білика, «Зелені млини» В. Земляка.
На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву шестидесятників. Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні.
Прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи, чинили їй інтелектуальний опір, виступали за докорінне оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя: поети Василь Симоненко, Микола Руденко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний, Д. Павличко, І. Драч, Є. Сверстюк, Б. Олійник, критик. І. Дзюба, публіцист В. Чорновіл. Вже у 1962-1963 рр. їх піддали критиці, твори багатьох з них перестали друкувати, але вони поширювалися шляхом самвидаву в середовищі національно свідомої інтелігенції.
Наприкінці 50-х – на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів Василя Симоненка. У 1962 р. побачила світ його поетична збірка віршів «Тиша і грім». Згодом вийшла друком збірка «Земне тяжіння». У 1965 і 1973 рр. у Мюнхені опубліковані інші твори автора. Однак побачити їх Василю Симоненку так і не судилося. У 1963 р. він помер.
Стрімко увірвалася в українську поезію одна з найбільш обдарованих представниць «шістдесятництва» Ліна Костенко. З відзнакою закінчивши Літературний інститут в Москві, поетеса випускає дві одразу ж помічені критикою збірки поезій – «Проміння землі» та «Мандрівне серце». Ліна Костенко звертається до вічних проблем духовності українського народу, історичного минулого держави. Вірші поетеси вирізняла неординарність, просторовість роздумів, критичні оцінки багатьох подій. Справжнім шедевром став надрукований у 1980 р. віршований роман «Маруся Чурай».
Творчий доробок українських письменників, поетів і драматургів 1960-1980-х рр. свідчить про посилення їхньої уваги насамперед до сучасних тем. Так українська література в цей час поповнилася творами талановитих письменників: О. Гончара(«Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря»), М. Стельмаха («Чотири броди», «Дума про тебе», «Правда і кривда»), П. Загребельного («Розгін», «Диво»), В. Дрозда («Катастрофа»), І. Білика («Меч Арея»), В. Земляка («Лебедина зграя», «Зелені млини»). Інтерес громадськості викликала творчість романістів історичного спрямування Р. Іваничука («Місто», «Черлене вино»), Ю. Мушкетика («Крапля крові», «Позиція») та ін. Світове визнання здобув роман О. Гончара «Собор» (1968), письменник одним з перших у радянській літературі порушив питання про гуманістичне розуміння вітчизняної історії, збереження духовної спадщини народу.
Чимало драматичних творів у 1960-1980-ті роки написав М. Зарудний: «Веселка», «Сині роси», «Мертвий бог», «Бронзова фаза», «Тил». З кількома п’єсами виступив В. Минко – «Жених з Аргентини», «Давайте не будемо», «Комедія з двома інфарктами», «На душу населення» та ін.
Пік «відлиги» для України припав на кінець 50-х – початок 60-х років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. У 1957 р. вони становили 53 відсотки, 1958 – 60, у 1960- 49, але вже у 1965 р. показник опустився фактично до рівня 1940 р. – 41 відсоток, а потім – лише неухильно зменшувався.
Однак ще за правління М. Хрущова хвиля «відлиги» почала спадати. А після звільнення М. Хрущова в жовтні 1964 р. «відлига» остаточно припинилася. На зміну їй прийшла реакція, почалось переслідування діячів культури. В серпні-вересні 1965 р. у декількох містах України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі – представники творчої та наукової інтелігенції.
Складним є розвиток літературного процесу в Україні. З одного боку продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І. Драч, В. Дрозд, Р. Іваничук, П. Загребельний, Л. Костенко, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко. З іншого боку література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри , як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д. Громова та О. Ладиженського), А. Валентинов, М. та С. Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н. Гавриленко).