Створення і розвиток ВКЛ .вплив кревської і люблінської унії на укр.. народ.
Початок добі Литовській політичної зверності над південною Руссю був покладений 1340р.,коли син Геденіна Любарт закнязював на волині й у Галичині.Остання після 40-річної запеклої бородьби перешла до Польши. Отже Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях.
Більшість українських земель було приєднано до Литви за часів співправління князів Ольгера й Кейстута(1345-1377)рр.Щоправда існує літописний переказ 16ст.про виправу на Русь їхнього батька й попередника Гедеміна,під час якої він нібито завоював Воли-нську та Київську землі.
Серед памяток білорусько-литовського літописання є "Повість про Подіння", де йдеться про Синьоводську битву,в результаті якоі почалося панування Ольгера в цьому регіоні до 1357-1358рр. Тоді ж почалося просування литовців на сіверські землі,котрі в 1370-1380-хрр. перетворилися на конгломерат удільних князівств на час З Геременовичами.
Вважається, що успіху литовської єкспансії значно сприяли феодальні уособиці в Орді відомі як "велика в результаті
якої монгольська держава розкололась на дві ворогуючи частини з кордоном на Волзі.
Очевидно просування литовців на землі ПД-ЗХ Русі в 50-х рр.14ст.було уроджене с Сараєм,і, отже, іх інкорпорацію здійснено на договірних засадах-у формі кондомініуму, що
передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від татар.Про наявність такої залежності з певністью свідчить ярлик хана Тохтаминина 1393р.
Визнаня залежності окресленого регіону кримського ханства від татарських ханів, дало можливість Ольгерду дуже швидко підпоряджувати собі Київщину,Сіверщену та Поділля.
1385р. була укладена Кревська унія.Це угода,укладена між Королівством Польским та Великим Княжевством Литовським,Руським,і Жемайтійським 14 серпня 1385р.у м.Крево(Білорусь)
Угода передбачала обєднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Владислава Ягайла, при чому головною умовою було поверненя до польської королеви всіх відоргнутих земель,і приєднання назавжди Литви і Литовської Русі.
Кревська уніє сприяла обєднанню польсько-литовських сил для боротьби проти Певтовськог ордену. Польськи феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель,що були під владою Литви.
Проти Кревської унії виступала литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла,яка домоглася збереження ВКЛ як окремоі незалежної держави (ЗА гОРОДЕЛЬСЬКОГО УНІЄЮ 1413).У 1392Р.за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітавта своїм намісником,а 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під зверхнестюпольського короля, чим фактично розриває Кревську унію.
ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ- держава, що існувала у Східній Європі в 13-18 ст. В 30-40-х рр. 13 ст. князь Міндовґ об'єднав частину литовських племен у державу - Велике князівство Литовське. За Гедиміна (1316-41) відбулося зміцнення територіальної єдності В.к.Л., утвердження спадковості князівської влади. В 14 ст. до складу В.к.Л. увійшли білоруські землі, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Чернігівщина. В.к.Л. стало однією з найбільших держав Європи. Це була федерація великої кількості земель, влада в яких знаходилася в руках місцевої знаті під верховенством великого князя. З 1398 р. держава називалась Велике князівство Литовське, Жемайтійське і Руське, що відбивало велику роль українських, білоруських і російських земель у його розвитку в 14 ст. Ці землі становили 9/10 його території, мали великий економічний потенціал. Князівські литовські роди сприйняли їх політичну культуру, закони, звичаї, мову, релігію, зливалися з місцевою аристократією руських земель. Руська еліта в 14 ст. поділяла панівні позиції у В.к.Л. з литовською знаттю.
Кре́вська у́нія 1385 року — угода, укладена між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським 14 серпня 1385 р. у м. Крево (Білорусь).Угода передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи (з династії П'ястів) і литовського князя. За умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов'язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі.Кревська унія сприяла об'єднанню польсько-литовських сил для боротьби проти агресії Тевтонського ордену. Польські феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель, що були під владою Литви.Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави (див. Городельська унія 1413). У 1392 за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітовта своїм намісником, a 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під номінальнoю зверхністю польського короля, чим фактично розриває Кревську унію.
1 липня 1569 р. в Любліні укладено Польсько-литовську унію, за якою обидві держави об'єднувалися в одну — Річ Посполиту, що повинна була мати спільного главу держави, обраного на спільному сеймі; рада і сейми мали бути спільними для Литви й Польщі; угоди й дипломатичні відносини з іншими державами визнавалися їх спільною справою; вводилася єдина монета; поляки діставали право володіти маєтностями в Литві, литовці — в Польщі. За Люблінською угодою, щоб зберегти свою державність, Литва передавала Польщі українські землі, які входили до її складу: Східну Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, частину Лівобережжя (Полтавщина). Правовою базою в Речі Посполитій був Литовський статут.
15.Га́лицько-Воли́нське князі́вство, Королівство Русі (1199—1349) — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Р. Мстиславичем З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.
Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також території сучасного Поділля і Бессарабії.
Князівство проводило активну зовнішню політику у Східній і Центральній Європі Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини 13 століття — також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.
Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле.
Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цю культуру західноєвропейських цивілізацій.
16. На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу Української СРР - однієї з 13-ти держав, що виникли на уламках колишньої Російської імперії. Площа радянської України становила тоді 452 тис. кв. км, а її населення — 25,5 млн осіб.
Узимку 1919 р. більшовики вдруге повертаються до України і поновлюють свою владу на переважній частині республіки. 14 січня 1919 р. згідно з декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду вона дістала назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (У СРР). Нова влада вбачала своє головне завдання у «доведенні до кінця соціалістичної революції». Очолив уряд УСРР X. Раковський, він же обіймав посаду наркома закордонних справ. III Всеукраїнський з'їзд Рад у 1919 р. прийняв першу радянську Конституцію України. До уряду, тобто Ради народних комісарів, ввійшли головним чином комуністи. Відповідними були й методи їхнього керівництва, котрі запозичалися з практики радянської Росії. Головна увага концентрувалася на здійсненні горезвісної політики «воєнного комунізму», на запровадженні диктатури пролетаріату.
Така політика, як і в Росії, викликала спротив. Зокрема, селяни протестували під гаслом «Геть комуну!» У квітні 1919 р. в Україні було зареєстровано 93 виступи, в липні — 207. Проти повстанців більшовики спрямували регулярні війська. Це, однак, не дало результату; рух спротиву тривав, а радянська влада втрачала підтримку населення. За таких умов денікінці влітку 1919 р. переходять у наступ, і радянська влада в Україні губить свої позиції.
Але до закінчення громадянської війни залишалося ще два роки. Денікінська влада, яка мала на меті відновлення Російської імперії, не тільки не заспокоїла населення України, а й викликала нову хвилю загальнонаціонального спротиву. У тилу Добровольчої армії швидко зростав повстансько-партизанський рух. Що ж до більшовиків, то вони збирали сили, а також намагалися використати суперечності між денікінцями та С. Петлюрою, незгоди та розбіжності у керівництві Директорії УНР. Невдовзі розпочався широкий наступ радянських військ. 16 грудня 1919 р. вони взяли Київ.
Отож більшовицька влада повернулася в Україну, її політика загалом залишилася без скільки-небудь принципових змін, проте в методах її запровадження з'явилися нові моменти. Москва вдається до іншої тактики: в резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» від 29 листопада 1919 р. зазначалося, що «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР», а питання визначення форм якнайтіснішого союзу України й усіх радянських республік буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і селянами. Але на практиці, звісно, робилося все для того, щоб Україна не мала дійсної незалежності. До поразки Директорії додався розгром військ Врангеля в Криму. Тут була встановлена радянська влада. Незважаючи на статус самостійної держави, УСРР разом з п'ятьма іншими радянськими республіками і двома народними республіками утворювали єдиний простір, жорстко контрольований Москвою. 28 грудня 1920 р. між РСФРР та УСРР був укладений договір про військовий та господарський союз.
Після розпаду Австро-Угорщини західні українці були єдиною нацією, яка не здобула власної державності, адже Західноукраїнську Народну Республіку поглинула Польща. У Версальському мирному договорі зазначалося, що нова Польща повинна утворюватися в межах етнічних польських земель. Однак навесні 1923 р. під тиском Ризького договору 1921 р. Рада послів Антанти перестала заперечувати анексію Польщею українських земель, зокрема Східної Галичини.