Діяльність, активні діячі українського визвольного руху. Методи придушення українського визвольного руху кінця 50-х – середини 80-х років ХХ ст.

Дисиденти у своїй діяльності використовували несилові методи боротьби:

Ø Створення і поширення “самвидаву” і “тамвидаву”

Ø Громадські протести проти утисків української культури, арештів, становища України

Ø Інформування світової громадськості про стан справ в Україні

Ø Страйки і бунти

Ø Створення політичних програм розвитку України

Ø Інформування населення про права людини

Влада відмовилася від масових репресій і розстрілів. Тоталітарний режим використовував такі методи придушення дисидентського руху:

Ø Звільнення з посад і «заборона на професію»

Ø Громадський осуд дій дисидентів

Ø Відмова у друці публіцистичних, художніх, наукових творів

Ø Позбавлення Радянського громадянства і заборона в’їзду до СРСР

Ø Тюремне ув’язнення

Ø Відправлення до таборів і на заслання («спеціальне поселення»)

Ø Утримання у спеціальних психіатричних лікарнях (на рубежі 60-70-х рр. КДБ на чолі з Ю.Андроновим запропонували використовувати психіатрію в каральних цілях)

У русі опору активну участь брали також робітники й службовці, дії яких ви­являлися в різних формах: страйках, організаційному опорі, бунтах. У 1953 р. в м. Христинівка на Донеччині вибухнуло повстання будівельників, які висту­пили проти побиття свого товариша, молодого будівельника, у результаті чого він помер. Виступи робітників були некоординованими. У багатьох регіонах України робітники виступали проти махінацій керівництва підприємств під час нарахування зарплати. У 1963 р. в Кривому Розі відбувся страйк, викликаний підвищенням цін на продукти харчування. Заворушення відбулися в Горлівці, Одесі, Львові. Виступи відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового люду, пресом експлуатації, Невідповідністю дій урядових інстанцій конституційним положенням Але саме інтелігенція взяла найактивнішу участь у дисидентському русі.

Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були:

Ø Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), створена у 1958 р. Л. Лук'яненком. Завдання спілки: несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою. За офіційними даними органів, спілка мала політичну програму і об'єднувала близько 30 членів. У травні 1961 р. в одному з приміщень тюремного ізолятора облуправління КДБ у Львові відбувся закритий судовий процес («справа юристів») над членами УРСС. Л. Лук'яненка засудили до розстрілу (згодом замінили 15 роками ув'язнення), інших членів спілки на різні терміни ув'язнення (від 10 до 15 років). На Заході в 1967 р. світ побачила брошура «Українські юристи під судом», яка була справжньою сенсацією для світової громадськості;

Ø Об'єднана партія визволення України;

Ø Український національний фронтдіяв з 1964 р. на західноукраїн­ських землях. Учасники УНФ ставили за мету утвердження само­стійної Української держави, розробили програму перебудови сус­пільства на демократичних засадах Видавав журнал «Воля й Батьківщина»; органами КДБ був викритий у 1967 р.

Ø Український національний комітет.

Судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань з політичних мотивів. Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів посилюються. У серпні-вересні 1965 р. були заарештовані літературний критик І. Світличний, художник П. Заливаха, публіцист та історик В. Мороз, поет-перекладач С. Караванський та ін. (усього близько 20 осіб). Ще раніше П. Григоренка позбавили генеральського звання, кинули на примусове «лікування» у психіатричну лікарню. У вересні 1965 року в кінотеатрі “Україна” під час прем’єри фільму “Тіні забутих предків” І.Дзюба, В.Стус. В.Чорновіл, Ю.Бадзьо та ін. виступили з громадським протестом проти хвилі арештів, за це були звільнені з роботи літератори та викладачі І.Дзюба, Є.Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, В.Стус, В.Чорновіл. Основним проявом дисиденства стали протести, звернення на адресу керівників країни, які стосувалися національ­ної проблеми, репресій проти інакодумців, проблем демократиза­ції. Поширилася безцензурна література — "самвидав" (нелегально видавалася і поширювалася в Україні) і "тамвидав"(видавалася за кордоном і завозилася в Україну нелегально ). У "самвидаві" циркулювали такі визначні твори, як "Інтернаціона­лізм чи русифікація" І.Дзюби(1965), "Приєднання чи возз'єднання" М.Брайчевського, "Собор у риштуванні" Є.Сверстюка, "Репортаж із заповідника ім. Берії" В.Мороза, “Лихо з розуму”(“Портрети двадцяти “злочинців”) В.Чорновола (1967) Важливе значення мало видання В.Чорноволом у 1970-1974 рр. самвидатівського журналу “Український вісник”,який поширював правдиву інформацію про дисидентський рух, його цілі, учасників.

Навесні 1968р. 139 українських діячів науки і культури звернулися з листом до Л.Брежнєва,у якому протетсували проти арештів в Україні та утисків української культури. Завдяки громадському протесту хвилю репресій вдалося загальмувати. У 1970 р. починається нова хвиля арештів (другий арешт В.Мороза і 30 його однодумців), яка набуває особливого розмаху у 1972 р. Жорстокість вироку, голодування В.Мороза викликала обурення світової громадськості. За його звільнення клопотались Папа Римський, президент США, російський дисидентський рух на чолі з А.Сахаровим. У 1979 р. В.Мороза було обміняно на розкритих у США радянських шпигунів.

Представниками релігійної течії дисидентського руху були Г.Вінс, І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля

Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 р. заключного документа в Гельсінкі (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підданих) у країні активно поширюється дисидентський рух. Повіривши в лібералізацію радянського ладу, дисиденти почали організовувати легальні групи й об'єднання, які (на їх думку) мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві в травні 1976 р. У липні 1976р. члени московської групи О. і В. Гінзбурги приїхали до Львова, щоб відвідати сім'ю українського політв'язня І. Геля. Перебуваючи в Західній Україні, вони обговорювали з українськими дисидентами можливість створення організації для контролю за дотриманням прав людини в Україні. В українських дисидентів був і власний досвід такої діяльності, пов'язаний зі створенням у грудні 1971 р. громадського комітету захисту Н. Строкатої-Караванської.

9 листопада 1976р. М.Руденко, О. Бердник, Л.Лук'яненко, І. Кандиба, О. Тихий та інші, всього 37 осіб проголосили утворення Української групи сприяння виконан­ню Гельсінських угод (УГГ). Через два дні до групи приєднався колишній генерал-майор Радянської армії, українець за походженням, П. Григоренко. УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадськості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод, домагатися акредитації в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежного прес-агентства, інформування світової громадськості про факти порушень в Україні Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих нарадою у Гельсінкі. З 1976 до 1980 р. вона зробила 30 заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. Вона діяла в межах чинного законодавства підтримувала контакти з аналогічними об'єднаннями в СРСР, ставлячи мету «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав. Ні поміркованість УГГ, ні вимоги Заходу дотримуватися прав людини не перешкодили радянським органам вчинити її погром. До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були ув'язнені. Із 23 ув'язнених членів УГГ шість було засуджено на 15 років, три — на 12 років, 13 — від 3 до 9 років і лише один — на рік. У 1984—1985 рр. у тяжких умовах ув'язнення померли члени УГГ В. Стус, О. Тихий, В. Марченко і Ю. Литвин.Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху. Усередині 1980-х рр., з початком перебудови, він дістав новий імпульс. Улітку 1988 р. у Львові на базі УГГ сформувалася організація республіканського масштабу Українська Гельсінська спілка (УГС) на чолі зі звільненим у грудні цього року політв'язнем Л.Лук'яненком. Програмним документом УГС була Декларація принципів, написана В. Чорноволом та братами М. і Б. Горинями. Автори Де­кларації вимагали перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав, передати владу КПРС демократично обраним Радам, проведення українізації, права УРСР на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених ві­росповідань, упровадження ринкової економіки й громадянського контролю над карними органами. Запропонована УГС програма була схвалена багатьма правозахисними і неформальними організаціями і взята за основу Декларації про суверенітет України (липень 1990 р.)