І перенесення розвитку журналістики до Австрії

Лекція № 9

Репресивні заходи російського уряду проти українського слова

і перенесення розвитку журналістики до Австрії

Появі Валуєвського циркуляру передувало кілька важливих суспільно-політичних чинників. Першим стало українське відродження, яке розпочалося у 50-х рр. ХІХ ст. внаслідок «доби великих реформ». Виникли громади як перші протопартії українців. Заснувалися недільні школи з українською мовою викладання. Активізувалися українські письменники. Розгорнулося книговидання. Журналістика перейшла від випадкових та стихійних альманахових спроб до справжніх періодичних видань. Отож український народ перетворювався з етносу в окрему націю.

Особливий переполох в Росії викликала діяльність М.Костомарова. Його стаття «Про викладання малоросійською мовою» («Основа». – 1862. – № 5) закликала створити методологічну базу, покінчити зі стихійним характером освіти, видавати навчальні підручники. Урядові кола були шоковані такими намірами українства. Навіть ті російські діячі, які раніше співчували ідеї української освіти і навіть оголосили збір коштів на видання українських книг, як зокрема М.Катков у «Московських ведомостях», раптом усвідомили можливі наслідки і зайняли цілковито ворожі позиції. Вони усвідомили, що процес українського відродження може загрожувати цілісності Росії, а тому його негайно треба зупинити. Російське громадянство починає переконувати в цьому уряд.

Ці настрої збіглися з подібним політичним моментом у польському питанні. 11 січня 1863 року у Росії спалахнуло польське повстання, яке мало на меті відтворення Речі Посполитої в її історичних кордонах і, безумовно, могло відібрати в Росії значну частину її західних українських земель. У Варшаві виник незалежний уряд. Росія як збирач земель могла тепер втратити свої окраїни. Тому вона кинула всі сили на придушення повстання. Українці не підтримали поляків, добре пам’ятаючи польські утиски і не довіряючи. У травні 1864 року повстання було розгромлене. Але російський уряд уже побоювався будь-яких національно-визвольних рухів, він побачив їх велику силу, усвідомив їхню загрозу для цілісності імперії. З цього погляду він подивився і на українське національне відродження. Це стало другою причиною появи Валуєвського указу.

Особливо виступали слов’янофіли, використовуючи для цього газету «Московские ведомости», яку редагував російський шовініст та українофоб Михайло Катков – лідер слов’янофільського руху. Він очолював і журнал «Русский вестник». Зі сторінок цих видань розпочалася боротьба проти українського національного відродження. М.Костомаров в «Автобіографії» писав: «Тоді ж піднялась у «Московских ведомостях» буря проти українського літературного руху, яка торкнулась мене тим більше, що в цій газеті ім’я моє було виставлене на глум, як одного із злочинних укладачів задумів, котрі, на думку противників, загрожували небезпекою державному ладові. Пішли в хід слова: сепаратизм і українофільство».

Полеміка в пресі з опонентами нагадувала публіцистичні доноси на діячів української культури. А потім був використаний і офіційний шлях безпосередніх доносів до політичної поліції.

У 1863 році міністру внутрішніх справ Валуєву була подана записка, де рекомендувалося звернути увагу на небезпеку для імперії українського літературного руху. М.Костомарову був відомий зміст цього пасквіля, він цитує його у статті «Українофільство», написаній на захист української культури. Його автор повідомляв, що українська мова може стати політичним знаряддям підбурення простого народу, що може викликати непорядки в імперії, а значить треба вдатися до заходів, поки не пізно, навіть до заборони цієї мови в державних інтересах. Ім’я донощика було відоме М.Костомарову, але він з етичних міркувань не назвав його. Аж у 1905 році С.Єфремов у статті «Поза законом: до історії цензури в Росії» назвав одіозне прізвище М.Каткова. Обурений кампанією проти нього в пресі, М.Костомаров написав спростування на звинувачення «Московских ведомостей», але жодне видання через цензуру його не опублікувало – полеміка не велася на рівних. Тоді він звернувся безпосередньо до Валуєва, який його прийняв. Міністр повідомив, що видання книг для простого народу – похвальна справа, але в теперішніх умовах її треба припинити, аби не дати можливості ворогам імперії скористуватися нею у своїх цілях, у підбурюванні до державних заколотів. Так порозуміння не відбулося.

18 липня 1863 року було видане «таємне» розпорядження Валуєва про заборону видавати книги українською мовою – так званий «Валуєвський циркуляр». Він містив три основні положення:

1. Уже давно преса пише про можливість існування самостійної малоросійської літератури. Раніше книги видавалися для освічених людей, а тепер пропонуються для простолюду. Під виглядом поширення освіти вони переслідують злочинний сепаратизм.

2. Почали збирати пожертви на українські книги, в той час як самі малороси обурені і вважають, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може і що наріччя їхнє, використовуване простолюдом, є та ж сама російська мова, тільки попсована впливом на неї Польщі». Отже, цю мову вигадали поляки для своїх сепаратистських замірів.

3. Тому наказується:

- видавати тільки художні твори;

- заборонити духовні, навчальні підручники і книги, призначені для початкового читання народу.

Це розпорядження видавалося як тимчасове до остаточного розв’язання в законодавчому порядку проблеми навчання на наріччях. Але це питання так ніколи і не піднімалося. Тому дія тимчасового розпорядження нічим не обмежувалася і фатально вплинула на розвиток української літератури і журналістики. Наслідки такі:

1. Це був сигнал для цензури забороняти будь-яку українську книжку, навіть художню. З десяти видавалася одна – і не краща, а така, що могла скомпроментувати, а не піднести рівень української літератури. Вихід книг значно скоротився. Так, у 1866 р. не з’явилося жодної. М.Костомаров, описавши успіхи українського слова і причини його заборони, підсумував, що «з тих пір українська література припинила існувати в Росії».

2. Поза законом опинилась українська журналістика. С.Єфремов писав в уже згаданій статті: «перше місце за своїм тягарем посідає цілковита заборона будь-яких періодичних органів і видань українською мовою». Він пропонував росіянам уявити, що в них не стало ні преси, ні книг. Це було б нонсенсом, неможливим. Для українців це неможливе стало нормою життя. Не те що видавати, а й натякнути на таку можливість не дозволено.

Замість відміни тимчасового указу українство в Росії дочекалося від уряду вже постійної заборони українського слова. 30 травня 1876 року цар Олександр ІІ підписав у німецькому м. Емсі документ, який ще посилив репресії і отримав назву «Емського указу».

Його підписанню передувало українське національне піднесення, його переміщення до Києва. Тут була здійснена етнографічна експедиція П.Чубинського (1869-1870), матеріали якої кілька років видавались. Було відкрито Російське відділення географічного товариства (1872), яке розпочало українські дослідження і стало прообразом академії наук. Виникла «Громада». До неї належали В.Антонович, М.Драгоманов, І.Білик, П.Житецький, П.Чубинський, М.Лисенко, М.Старицький, І.Нечуй-Левицький, співпрацював Панас Мирний. Вони легально збиралися, вели наукові дискусії, обговорювали дослідження у всіх галузях.

Проти цього виступив один з київських урядових сановників, ініціатор суду над Кирило-Мефодіївським братством, українофоб і великоруський шовініст Михайло Юзефович. За його доносом у Петербурзі була скликана комісія «для пресечения украинофильской деятельности» у складі міністрів внутрішніх справ і освіти, оберпрокурора Синоду, начальника ІІІ відділу і самого донощика. Вони підготували Емський указ, відомий ще як «указ Юзефовича». Він не мав жодної преамбули, тобто репресії вже йшли відкрито, без жодних пояснень.

Заборонялося:

1. Ввозити в імперію будь-які книги, видані малоросійським наріччям.

2. Друкувати переклади та оригінальні твори, за винятком історичних пам’яток (лише на їх мові, не перекладати) та художніх (лише за дозволу столичної цензури).

3. Ставити українською театральні вистави, проводити громадські заходи, друкувати тексти до музичних нот.

На відміну від Валуєвського циркуляру, цей указ дозволяв видавати українські книги лише з дозволу столичної цензури. Так, роман П.Мирного та І.Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» не зміг би пройти такої цензури і вийшов за кордоном у незалежній друкарні М.Драгоманова.

Указ обривав зв’язки між українцями Галичини та Європи, які на той час уже склалися. У Галичині виходило багато книг, газет і журналів, виступали автори з підросійської Україні. Поступово вона стала центром культурного життя. Тепер же все це руйнувалося. Не дозволялося також передплачувати українські видання з Галичини. Указ знищував український театр, публічне слово. Українською забороняли виступати в університетах, на конференціях, урочистих заходах. Уряд мав задум зденаціоналізувати український народ, асимілювати його з росіянами і за рахунок його творчих сил і здібностей примножити славу імперії, використати зросійщених українців для обрусіння власних земель.

До Емського указу вже Олександр ІІІ 8 жовтня 1881 року вніс ще ряд доповнень, які виносили українське слово поза межі виживання, ставили поза законом. Заборонялася українська мова у православній церкві, нею не можна було вести богослужіння і читати проповіді. Історія не засвідчила фактів протесту російських демократичних сил (письменників, митців, політиків) проти придушення режимом українського слова.

До 1905 року на 30-тимільйонну Україну не виходили жодна газета чи журнал. Українські матеріали друкували хіба що «Киевский телеграф», «Киевская старина» та виходили окремі поодинокі альманахи. Всупереч всьому український народ зберіг національні почуття, які значними силами виплеснулись у національно-визвольних подіях ХХ століття. У 1888 році в Україні виник пересувний український театр, що відіграв роль каталізатора національного пробудження, українську ідею розвивали видавці альманахів, письменники. Всі вони працювали фактично в підпіллі, шукаючи шляхів виходу із ситуації. Революція 1905 року знищила укази, однак показово, писав Ю.Шерех, що вони ніколи не були скасовані офіційно з чисто правничого погляду. Ймовірно, уряд ще сподівався повернутися до них.

Всі ці обставини уможливлюють виділення нового періоду української журналістики – «Австрійсько-українського».

Підсумки І періоду:

1. Українська журналістика пройшла етап становлення від журналістики в Україні до української журналістики. Цей етап має такі складові:

- львівська іншомовна журналістика, що лише територіально належить Україні;

- харківська російськомовна журналістика 1810-1820-х рр. з окремими вкрапленнями українських творів;

- харківська альманахова журналістика 1830-1840-х рр. з переходом від переважно російських до українських видань;

- журналістика 1850-1860-х рр. як взірець публіцистики, полеміки, наукової і художньої глибини та активного використання української мови.

2. Українська журналістика стала активним фактором національного піднесення, об’єднавши всіх відомих культурних діячів.

3. Вона виникла не так з інформаційних, як з літературних потреб, які на той час сприймалися як запорука національного пробудження. Звідси значна перевага літературних видань над суто інформаційними. Відсутність у народу читацьких інтересів до україномовної інформації за умови їх задоволення російською мовою.

4. Як тільки з’явився перший журнал, що задовольняв ці інтереси зусібіч, розвиток української журналістики штучно було зупинено репресивними заходами. Це унеможливило її подальший розвиток і зумовило її перенесення до Австрії.

Усього ж за 300 років російського панування було видано 479 циркулярів проти української мови.