Відродження Української державності.

• План лекції.

1. Входження Причорномор’я і України до складу Росії.

2. Визвольна боротьба у XVIII ст.

3. Україна в кін. XVIII - перша половина XIX ст.

4. Промисловий переворот в Україні в 60-і – 90-і рр. XIX століття.

5. Суспільно-політичне та економічне становище України на початку XX ст. Україна в Першій Світовій війні.

6. Українська Центральна Рада у боротьбі за автономію і незалежність України.

7. Україна в період Гетьманату і Директорії.

8. Західно-Українська Народна Республіка та занепад української державності.

1.Вихід Росії до Чорного моря був проблемою її зовнішньої політики протягом усього XVIII ст. Туреччина в свою чергу прагнула зміцнити свій вплив у Причорномор'ї. У 1768 р. під тиском Франції, скориставшись участю Росії у придушенні Коліївщини, вона оголошує їй війну. Військові дії велися на суходолі та на морі.

Російська армія у 1769 р. захопила фортеці Хотин і Ясси, у 1770 р. російський полководець П. Румянцев двічі розгромив турків під Ларгою і Кагулом, російський флот знищив турецький у Чесменській битві (1770 р.), війська під командуванням О. Суворова розбили турецьку армію під с. Козлуджі (1771 р.).

Україна стала центром зосередження і розгортання російських військ, тут розміщувалися тилові служби діючої армії, склади провіанту, фуражу, зброї та боєприпасів, звідси постачався транспорт.

Російсько-турецька війна 1768— 1774 рр. завершилася підписанням Кючук-Кайнарджийської мирної угоди. До Росії відійшли Кабарда, частина Керченського півострова, Азов із прилеглими землями, територія між Дніпром і Південним Бугом. Росія дістала право вільного торговельного судноплавства Чорним морем, Кримське ханство здобуло незалежність від султанської Туреччини, яка повинна була ще сплатити Росії контрибуцію в розмірі 4,5 млн. карбованців.

Проте Туреччина не змирилася з таким станом справ і розгорнула активну діяльність у Криму та серед народів Кавказу. У відповідь Катерина II 1783 року підписала рескрипт про включення Криму до складу Російської імперії. Туреччина спочатку визнала це, але одразу ж розпочала підготовку до нової війни з Росією.

Під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр. російські війська взяли Очаків (1788 р.), під командуванням О. Суворова розбили турків під Фокшанами і на р. Римнік (1789 р.), взяли фортецю Ізмаїл (1790 р.). Наступного року було підписано Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон по р. Кубань у Передкавказзі.

У цій війні брало участь Бузьке козацьке військо, яке за бойові заслуги стало називатися «Військом вірних чорноморських козаків».

Колонізація причорноморських земель почалася ще до ліквідації Запорізької Січі та приєднання Криму. Першими переселенцями сюди були селяни-втікачі з Гетьманщини і Правобережжя, чисельність яких у 1775 р. досягла 100 тис. Крім того, царський уряд залучив до колонізації іноземців. У 1752 р., незважаючи на протести запорожців, частину козацьких земель було віддано кільком тисячам православних сербів, які організували дві колонії — Нову Сербію і Слов'яносербію. Слідом за ними з'явилися німецькі переселенці.

У 1780-ті роки почалося велике захоплення Півдня. Дворяни отримували по 1,5 тис. десятин землі за умови заселення кожного наділу 25 селянськими господарствами. Аби стимулювати селян, дворяни пішли на поступки: панщина становила два дні замість чотирьох—п'яти на тиждень. З 1786 р. основну частину переселених селян складали українці з Правобережжя. На нових землях оселялися російські старовіри, німці, молдавани. Ця територія отримала назву Новоросія.

Ще швидше, ніж колонізація земель, зростали міста. У 1776 р. було засновано Катеринослав, у 1778 — Херсон — перший порт на Чорному морі, у 1783 — Севастополь. У 1784 р. на землях Кримського ханства було створено Таврійську область. У 1788 р. постав Миколаїв, де почали будувати кораблі Чорноморського флоту, у 1794 р. на місці колишньої фортеці Хаджибей — Одеса, яка стала центром усієї південноросійської торгівлі. Населяли міста люди різних національностей, але переважали українці.

Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з огляду стратегічного — усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з економічного — опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку промисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами Близького Сходу і Малої Азії.

У другій половині XVIII ст. Польська держава переживала глибоку політичну та економічну кризу, пов'язану з наростаючою феодальною анархією в державному управлінні, феодальними міжусобними війнами, які спустошували країну.

Все це створювало сприятливі умови для втручання сусідніх держав — Австрії, Пруссії, Росії. У 1772 р. відбувається перший поділ Польщі. Росія хотіла забезпечитися підтримкою Австрії у війні з Туреччиною і поступилася Галичиною. Сама ж вона отримала Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частину Мінського воєводства. В 1774 р. Австрія відібрала у Молдавського князівства Буковину. В 1793 р. Польщу ділять вдруге. До Росії відійшла Правобережна Україна — Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, Мінське воєводство. Пруссія отримала м. Гданськ і території по річках Варта і Вісла. У 1794 р. спалахує повстання під проводом Т. Костюшка, яке було придушене царськими військами. За третім поділом (1795 р.) до Росії відійшли Західна Волинь, східна частина Холмщини, частина Білорусі, Литви. Південна Польща з Любліном і Краковом відійшла до Австрії. Пруссія здобула Центральну Польщу з Варшавою.

Таким чином, етнічні землі опинилися у складі двох держав - Російської та Австрійської імперій.

2. Посилення феодального і національно-релігійного гніту викликало в Україні хвилю повстань. На початку XVIII ст. виникла нова форма антифеодальної боротьби - гайдамацький рух. Серед гайдамаків були козацька голота, селяни, міщани, православне духовенство. Загони гайдамаків діяли на всій території Правобережжя і користувалися широкою підтримкою населення. Повсталі боролися за захист прав православної віри, відновлення козацьких вольностей, звільнення від шляхетсько-магнатської залежності.

На західноукраїнських землях селяни також відмовлялися відбувати панщину, платити податки, захоплювали поміщицькі землі. Ці народні месники називалися опришками. Найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Разом із братом Іваном у 1738— 1743 рр. він активно боровся зі шляхтою біля Коломиї. Пізніше Іван перейшов на територію Західного Прикарпаття, а Олекса розгорнув боротьбу в Північній Буковині та Закарпатті.

Опришківський рух тривав довго — завдяки вмілій організації, тісним зв'язкам із селянами, вдалій партизанській тактиці. У гірських умовах загін Довбуша був невловимий, хоча проти нього воювало 2,5-тисячне королівське військо.

1744—1745 роки стали періодом найбільш активної діяльності народних месників. Рух опришків значно сприяв зростанню антифеодального спротиву селянства. Але і шляхта не дрімала: за голову Довбуша було обіцяно значну винагороду. 23 серпня 1745 р. його було підступно поранено, і 24 серпня він помер. Справу Довбуша продовжили його побратими — В. Орфенюк, В. Баюрак, І. Бойчук.

Опришківський рух був тісно пов'язаний з гайдамацьким, найвищим злетом якого стала так звана Коліївщина.

У 1768 р. польський сейм під тиском Росії схвалює рішення про формальне зрівняння у правах православної та католицької церков. Цим Катерина ІІ розраховувала послабити Польщу, спровокувавши конфлікт між королем і шляхтою та виставивши себе захисницею православ'я. У відповідь шляхтичі скликають Барську конфедерацію під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав. Починаються репресії проти українців. На прохання польського уряду Росія починає воєнні дії проти конфедератів, що послужило сигналом до повстання.

Ініціатором повстання православних на Правобережжі був ігумен Мотронинського Троїцького монастиря М. Значко-Яворський. Максим Залізняк збирає повсталих, осердям яких були запорожці, у Холодному Яру. За декілька тижнів повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину. Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину та інші форми визиску, створювали органи селянсько-козацького самоврядування. На початку червня 1768 р. повсталі оточили Умань — один із центрів польського панування на Правобережжі. На їхній бік перейшов уманський сотник І. Гонта з козаками, і місто капітулювало. Рада повсталих обрала Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Ґонту — полковником і князем уманським. Тоді військо гайдамаків налічувало 16 сотень. Наляканий розмахом Коліївщини, побоюючись поширення повстання на Лівобережжя й Запоріжжя, царський уряд наказав російським військам з'єднатися мовби для підтримки гайдамаків, а насправді надати допомогу польській армії у ліквідації повстання. В липні 1768 р. табір гайдамаків під Уманню було оточено, і ті здались. Залишки їхніх загонів були розбиті.

Віра у «доброго царя», відсутність політичного досвіду і культури, складнощі геополітичної ситуації зумовили поразку Коліївщини.

Після цього російське самодержавство відкрито взяло бік польської шляхти. Ліквідація Запорізької Січі позбавила селян останнього прихистку волі.

У 1789—1793 рр. проходило повстання у с. Турбаї, яке раніше входило до складу Миргородського полку. На початку XVIII ст. його мешканці були вільними козаками, а потім їх силоміць перетворили на феодальне залежних селян. Отож турбаївці домагалися відновлення своїх прав. У 1788 р. Сенат визнав козацькі права і привілеї лише за 76 селянами із 2 тис. Це викликало велике обурення. В січні 1789 р. селяни відмовилися виконувати панщину і платити податки на користь поміщиків. Було створено селянсько-козацьке самоврядування — Громадська збірня. В липні 1789 р. повстанці вбили поміщиків Базилевських і змусили службовців земського суду визнати їх усіх козаками. Повстання тривало аж чотири роки, оскільки царському урядові, заклопотаному російсько-турецькою війною і боротьбою з французькою революцією, було якось не до нього. Лише у 1793 р. до Турбаїв увійшли війська. Активних учасників повстання судили і заслали на каторгу. Турбаї перейменували на с. Скорботне, а його мешканців переселили у південні райони України.

Антифеодальний рух другої половини ХVІІІ ст. справив величезний вплив на суспільні процеси в Україні, на формування передової думки в колах української інтелігенції, підготував грунт для подальших визвольних змагань.

3. Після знищення Запорозької Січі Російська імперія зробила кілька кроків по перетворенню України у звичайну провінцію. У 1780 р. на місці Слобідсько-Української губернії було створено Харків­ське намістництво; у 1781 р. у зв'язку з адміністративною реформою на Лівобережжі ліквідували традиційні 10 полків; замість них засновувалися 3 нових намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. За своєю організацій­ною структурою вони нагадували російські губернії й діли­лися на повіти. Водночас українські адміністративні, судові й фінансові установи замінювалися відповідними імперсь­кими бюрократичними структурами.

Важливі зміни сталися у 1783 р. Замість ко­зацьких полків було створено 10 кавалерійських регулярних полків, пізніше перейменованих у карабінерські. По-друге, кримський хан Шагин-Гірей у лютому відрікся від престо­лу, й у квітні Катерина II видала маніфест «Про прийняття, півострова Кримського, острова Тамані та всієї Кубанської сторони у Російську державу». По-третє, 2 травня того ж року в затоку увійшли 5 фрегатів і 8 малих судів Азовської флотилії, поклавши початок Чорноморському флоту (через рік на місці фортеці Ахтіар почалося будівниц­тво нового міста — Севастополя). У тому ж році з ініціативи Потьомкіна на Дніпрі було засноване місто Катеринослав (нині Дніпропетровськ). Нарешті, кардинально змінився ста­тус українських селян: Катерина II заборонила їм покидати своїх поміщиків, ввела на Лівобережжі і Слобожанщині кріпац­тво, а також подушний податок.

У той час як простий народ був закріпачений, українсь­ка еліта отримала від царизму нові привілеї. У 1785 р. Кате­рина видала «Жаловану грамоту дворянству», за якою знать звільнялася від обов'язкової військової служби, а українсь­ка козацька старшина зрівнювалася в правах з російським дворянством.

У 1778 р. царські власті організували масове переселення з Криму у Північне Приазов'я греків, вірмен та представ­ників інших народів (всього від 20 до 32 тис. чоловік). У 1780 р. греки заснували в Приазов'ї місто Маріуполь та ще два десятки селищ.

Для залучення на нові землі дворян російський уряд на­давав їм різні пільги. Дворяни-переселенці отримували в дар по 40 тис. акрів землі за умов створення на кожному з цих пожалувань не менше 25 селянських господарств. Оскільки селян бракувало, поміщики йшли їм на поступки. Для отри­мання наділу у 160 акрів переселенці повинні були відпра­цьовувати панщину лише 2 дні на тиждень замість звичай­них 4—5 днів. У 1781 р. імператриця видала указ про переселення у Новоросію 20 тис. державних селян, а з 1785 р. у пониззі Дніпра дозволено було селитися старообрядцям.

У Бесарабії найбільш значні перемоги були отримані російсько-австрійським корпусом під командуванням Суворо­ва; влітку він розгромив турок під Фокшанами, а восени — на річці Римнік. На думку воєнних фахівців, якби російсь­кою армією командував не Потьомкін, а Суворов, війна переможно закінчилася б вже у 1789 р.

У наступному році, втративши всяку надію на перемогу у війні, турецький уряд змушений був піти на мирні пере­говори з росіянами. 29 грудня 179І р. у Яссах було укладено мирний договір, за яким підтверджувалися умови Кючук-Кайнарджійського договору 1774 р. та Акт і 783 р. про при­єднання Криму і Кубані до Росії, південно-західний кор­дон Російської імперії пересувався з Південного Бугу на Дністер, Туреччина відмовлялася від претензій на фортецю Очаків і Грузію, підтверджувалося право російського військового флоту плавати по Чорному морю.

У 1792 р. чорноморське козацтво було переселено на Ку­бань, де під назвою Чорноморське козацьке військо воно ма­ло захищати південні кордони Російської імперії. Устрій цього козачого війська нагадував устрій Запорозької Січі, та й самі переселенці вважали себе запорожцями.

На початку травня того ж року російська армія вторглася на Правобережну Україну, що належала Польщі. Польські війська почати відступати на захід. Місцеве українське на­селення вітало російські війська як визволителів від поль­ського ярма. До кінця травня Правобережжя і частина Во­лиш вже були під російським контролем.

12 січня 1793 р. Росія і Прусія уклали конвенцію про другий розподіл Польщі. Правобережна Україна відходила до Російської імперії, про що офіційно повідомлялося у царсь­кому маніфесті від 27 березня 1793 р. Однак частина патріо­тично настроєних польських офіцерів і шляхти на чолі з Тадеушем Костюшко виступила проти розчленування Польщі і 24 березня 1794 р. підняла повстання. Російська армія швидко подавила цей виступ, зайняла Вільнюс і Варшаву. Між Ро­сією та Австрією була підписана ще одна угода — про третій розподіл Польщі (1795). До розподілу «весільного пирога» приєдналася і Прусія. У результаті до Російської імперії відійшли землі Західної Волині, Західної Білорусії, Литви та Курляндії. Галичина та Буковина залишилися у складі Австрійської імперії.

Таким чином, до кінця XVIII ст. майже усі українські землі перейшли під владу двох військово-феодальних імперій: 80% українців були підданими російських імператорів із династії Романових, а 20% — підданими австрійських імпе­раторів із династії Габсбургів. При цьому в російській час­тині України за українцями закріпилося офіційне наймену­вання малороси, а в австрійській — русини.

Ознакою присутності Росії на Україні була армія.. найтяжчою повинністю був призов до армії встановлений в 1793 році. Термін служби 25 років. Олександр 1 і міністр Олексій Аракчеєв засновували військові поселення. На Україні існувало 20 поселень. До 1857 року вони були розформовані. До Лівобережної України входили: Чернігівська, Полтавська і Харківська губернії. Правобережжя: Київська, Волинська і Подільська. Південь поділявся на Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії. Кожна губернія ділилася на повіти, які включали міста і села. На чолі губерній були губернатори, якому допомагали чиновники із занті, що займалися внутрішніми питаннями краю. Селяни не мали права займати будь-яку урядову посаду. Місцеві посади в основному займали українці – Мироладовичі, Миклашевські, Кочубеї, Капніст і Полетика. Типовою рисою для українців є їхня ментальність. Її характеризують слова віктора Кочубея – українця, який належав до найближчого оточення імператора: «Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший…».

За час наполеонівських війн Україна була територією, де велися військові дії між ворогуючими сторонами. Українці служили на боці рос. царя у війні з Наполеоном. Але були і ті, які підтримували і Бонапарта.

Офіцери, які за час Наполеонівської війни побували на Заході змінили свої погляди щодо рос. самодержавства. почали виникати перші товариства.

«Союз порятунку» засноване в Петербурзі 1816 року. Через 5 років воно розкололося на окремі групи. Північне товариство в Петербурзі розвивало республіканські цілі, а Південне товариство з центром в Тульчині на Пд. України, яке очолив полковник російської армії Пестель. Йому вдалося приєднати «Товариство об’єднаних слов’ян». Його програма «Руська правда» передбачала скасування нерівності, модернізація господарства країни, сувору централізацію правління. Але Пестель не вважав українців за націю, а казав що Україна є частиною Росії. Члени Товариства об’єднаних слов’ян не поділяли нейтралістських поглядів Пестеля, схиляючись до утворення федеративної республіки. Але грудневе повстання в Петербурзі 1825 року зазнало поразки. Члени товариств були засуджені і вислані в Сибір.

У листопаді 1830 року таємне товариство молодих пол. офіцерів підняло повстання проти росіян. В 1831 році повсталі рушили на Волинь. Вони надіялись підтриматись допомогою українських селян і висунули гасло «За вашу і нашу свобод», але це повстання було придушене рос. військами, так і не підтримане селянами. Після цього повстання землі України об’єднуються. Почала проводитися політика русифікації. В листопаді 1831 р. микола 1 утворив у Києві соціальну комісію у справах зах. губерній. були закриті польські школи, навчання рос. мовою. в Києві засновано рос.університет Св. Володимира. Генерал-губернатор Дмитро Бібіков 1837-1852 рр. Київ перетворився на бастіон рос. культури. він виганяв поляків з їх маєтків, а ткож ліквідував Литовський статут і Магдебурзьке право. Навертав креко-католиків у православ’я.

Але крім гніту було і відродження України. Наприкінці 18 ст. серед дворян лівобережжя зявляється цікавість до історії Козаччини. Василь Рубан «Короткая летопись Малоросийская» 1777 р., Яків Маркович «Записки о Малоросии» 1798 р., Іван Котляревський «Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник».

Осередком покоління 1840-х років, до якого належали історик Костомаров, письменник Куліш та поет Шевченко. В 1834 році у києві постав університет. З березня 1847 року студент Київського університету Олексій Петров доніс властям про збори членів Кирило-Мефодіївського товариства. Постраждав лише Шевченко, якого на 10 років заслали в Оренбург без дозволу писати і малювати. В 30-х роках 19 ст. на правобережжі існувало товариство «Руська Трійця» - Шашкевич, Вагилевич і Головацький, які прагнули звільнити українську мову від церковних діалектів і довести її до літературної мови. Їхня збірка «Русалка Дністрова» містила вірші, пісні, оповідання українською мовою без діалектів. Але з 1837 р. Шашкевич емігрував в Будапешт, де продовжив видавати альманах.

4. Кримська війна 1854 – 1855 рр. дала змогу відчути українському населенню свободу. В 1955 році почали утворюватися козацькі загони, у які входили тис. селян.

19 лютого 1861 р.Олександр II видав маніфест про ліквідацію кріпацтва. Внаслідок реформи поміщики зберег­ли кращу половину усіх земель для власного використання. Інша земля розподілялася серед звільнених селян. Однак при цьому селяни повинні були заплатити за неї викуп. Оскіль­ки грошей у селян було мало (або взагалі не було), а по­міщики не хотіли чекати, коли їх вчорашні кріпаки обзаве­дуться грошима, царський уряд виплатив поміщикам 80% селянського боргу у формі 5-процентних казенних облігацій. Таким чином, селяни автоматично з боржників поміщиків перетворювалися в боржників держави і зобов'язані були виплачувати уряду викупні платежі разом з процентами про­тягом 49 років. Інші 20% боргу селяни або віддавали по­міщикам грошима, або відпрацьовували в полі.

Загалом реформа пограбувала селян, оскільки залишила в їх розпорядженні менше землі, ніж вони мали до 1861 р. У Росії вони втратили майже 10% землі, а на Лівобе­режній і південній Україні — майже 30%. При цьому, якщо середня величина селянського наділу в імперії дорівнювала 27 акрам на сім'ю, то у вказаних регіонах України — лише 18 акрам.

Інша ситуація склалася в Правобережній Україні. Щоб ослабити позиції польської шляхти і залучити на свій бік українців, царський уряд роздав їм на 18% більше землі, ніж вони мали до реформи. Правда, і ціни на землю тут були вищими, ніж в інших регіонах.

У 1864 р. царський уряд здійснив земську реформу, що передбачала появу місцевого самоврядування в більшості регіонів Російської імперії. На Україні земства не вводилися лише на Правобережжі (до 1911 р.) через побо­ювання, що польські поміщики захоплять усю повноту влади на місцях. З'їзди землевласників, збори міських власників і волосний схід селян обирали представників на повітові збо­ри. Ті, у свою чергу, призначали представників для роботи у губернських земських зборах. Між засіданнями повітових і гу­бернських земських зборів усю поточну роботу здійснювали їх виконавчі органи — земські управи.

Судова реформа 1864 р. ліквідувала становий характер судів, закритість судових засідань і залежність судів від ад­міністрації. Судочинство перетворилося в незалежну область управлінської системи, вільну від втручання чиновників

У тому ж році почалася реформа системи народної осві­ти. «Положення про початкові народні училища* вводило єдину систему початкової освіти. До неї відносилися почат­кові школи усіх відомств, міські і сільські, з підпорядку­ванням їх Міністерству народної освіти. Лише церковно-при-ходські школи підпорядковувалися Синоду. У народних училищах могли вчитися діти представників усіх станів. В них російсь­кою мовою протягом 2—3 років навчали закону божому, читанню, писанню, чотирьом арифметичним діям. З появою земств почала швидко зростати кількість земських шкіл (у 1898 р. їх було вже 3179). А усього на Україні у 1897 р. нараховувалося 16798 початкових шкіл різних типів.

Статут від 19 листопада 1864 р. встановлював два типи: класична (з викладанням латинської і грецької мов) і реальна (без вказаних мов і з переважанням природничих і точних наук). У гімназіях вводилася 7-літня освіта. Випускники класичних гімназій могли продовжити навчання в будь-якому вищому учбовому закладі, а випус­кники реальних гімназій — тільки в технічних або сільсько­господарських закладах. У гімназіях скасовувалися фізичні покарання. Розширялися права і функції педагогічних рад гімназій. Директор не міг відміняти їхні рішення, а тільки опротестовувати у опікуна учбової округи. Існували також неповні середні школи — так звані прогімназії. Вони відкри­валися в невеликих містечках і давали знання у межах пер­ших чотирьох класів гімназій.

Нові зміни у системі освіти сталися у 70-ті роки. Статут 1871 р. ліквідував усі реальні гімназії, перетворивши усі чоловічі гімназії у класичні. Навчання тривало 8 років. Пере­вага віддавалася викладанню латинської, грецької і ро­сійської мов; менше часу відводилося на вивчення природ­ничих наук. У1872 р. було обнародовано статут реальних училищ неповної середньої школи з 6—7-літнім терміном навчання. Внаслідок економічної необхідності в період, що розгля­дається, було відкрито 6 середніх комерційних училищ у Києві, Одесі та Харкові. З'явилося 28 учбових закладів сільськогосподарського профілю і 24 — педагогічного. Підго­товку фельдшерів, медсестер, акушерок і техніків-стомато-логів здійснювали 13 медичних установ.

Під впливом західних стандартів зародилася і жіноча се­редня освіта. Положення від 10 травня 1860 р. засновувало жіночі училища Міністерства народної освіти двох розрядів: першого — з 6-річним терміном навчання, другого — з 3-річним. Вчитися в них могли дівчата усіх прошарків. У 1870 р. з'явилося «Положення про жіночі гімназії», за яким вони поділялися на заклади Міністерства народної освіти та відомства імператриці Марії. Навчання тривало 8 років; ви­пускниці могли потім поступати в університети. Існували також жіночі прогімназії з 4-літнім терміном навчання.

До кінця століття існувало 129 гімназій, з них 52 чолові­чих і 77 жіночих. Середню освіту давали також заклади за­критого типу — інститути благородних дівиць, кадетські кор­пуси, приватні пансіони. Доступ у них мали тільки діти дворян.

Поступово розширялася мережа вищих учбових закладів, передусім університетів. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі відкрився Новоросійський університет. Статут 18 червня 1868 р. реформував вищу школу. Університети діста­ли автономні права: право вибору вченою радою ректора і проректора терміном на чотири роки; обрання професорів за конкурсом; обрання деканів радами факультетів. У той же час студентські організації в межах вузу були заборонені. Після вбивства царя Олександра II (1881) і у зв'язку з участю студентів в організаціях народників царський уряд посилив нагляд за внутрішнім життям вищої школи; статут 1884 р. ліквідував автономію університетів, виборність адмі­ністративних і викладацьких посад. Одночасно вводилася перевірка професорсько-викладацького складу на благо­надійність.

Військова реформа 1864 р. передбачала розділення тери­торії держави на військові округи. На Україні створювалися Київський, Одеський і Харківський військові округи. У 1888 р. уряд ліквідував Харківський округ, а чотири гу­бернії, що входили до його складу, були приєднані до Київ­ського округу. Відповідно до статуту 1874 р. вводився за­гальний військовий обов'язок й термін військової служби скорочувався: в сухопутній армії — до 6 років, на флоті — до 7 років.

Промисловий переворот в Російській імперії, і зокрема на Україні, мав істотні відмінності від аналогічних процесів в Західній Європі та Північній Америці. До його особливостей відносяться:

1) переважання іноземного капіталу в інвестуванні про­
мисловості (90% від загальної кількості капіталів);

2)високий ступінь концентрації виробництва (відразу
створювалися великі підприємства з великою кількістю роб­
ітників);

3)високі темпи промислової революції (на Заході вона
розтягувалася в середньому на півстоліття, у Донбасі про­
мисловий переворот був здійснений за 20 років);

4)велика роль держави в підтримці та заохоченні при­
ватних підприємців;

5) нерівномірність економічної модернізації (поєднання
сучасного промислового виробництва у центрах індустріалі­
зації із надто відсталими, архаїчними формами господарю­
вання в сусідніх з ними районах);

6)дешева робоча сила.

Як і в інших країнах, промисловий переворот почався з будівництва широкої мережі залізниць. В Україні перша за­лізниця довжиною 219 верст була прокладена між Одесою і Балтою у 1865—1871 рр. з метою прискорення транспорту­вання хліба із зернових господарств півдня країни в одесь­кий порт. У 1869'р. була побудована Курсько-Харківсько-Азовська залізниця, у 1870 р. — Курсько-Київська, а ще через рік потяги пішли по лінії Київ — Одеса. У 1879 р., коли була відкрита Донецька залізниця, загальна довжина залізниць в Україні досягла 4,5 тис. верст.

У 1880—1884 рр. будувалася Єкатерининська залізниця, що зв'язала Донецький промисловий район з Криворіжжям. Незабаром залізниці надійно з'єднали усі великі міста й про­мислові центри України як між собою, так і з російськими центрами. До кінця століття їх загальна довжина зросла до 8,41 тис. верст.

Новий поштовх було дано розвитку водного транспорту, як річкового, так і морського. У другій половині XIX ст. перевезення вантажів в басейні Дніпра збільшилося у 10 разів. Для стимулювання зростання чорноморського торго­вельного флоту царський уряд надав Російському товари­ству пароплавства і торгівлі п'ятирічну пільгу на купівлю суден за кордоном без сплати ввізного мита. Створювалися акціонерні товариства і компанії судновласників. На річках України в кінці XIX ст. плавало 220 суден, а до портів Азовсь­кого і Чорного морів було приписано 280 пароплавів. Через азово-чорноморські порти Україна була пов'язана практич­но з усіма морськими державами світу.

Початок 70-х років відмічений будівництвом двох пер­ших на півдні України приватних металургійних заводів — Юзівського і Сулинського. Ще у 1866 р. царський уряд пе­редав концесію на будівництво рейкового заводу князеві Кочубею. Оскільки у князя не вистачило капіталів, він переуступив право на концесію англійському підприємцеві Джону Джеймсу Х'юзу (у нас його називали Юзом). Ос­танній у 1867 р. заснував «Новоросійське товариство кам'я­новугільного, залізного, стального і рейкового виробницт­ва». Від царського уряду Юз отримав казенні землі на березі річки Кальміус у Бахмугському повіті Катеринославської губернії з кам'яновугільними та залізорудними родовища­ми, кілька позик на вельми вигідних умовах і обіцянку премії в 1,5 млн карбованців за виготовлення рейок протя­гом перших десяти років.

У 1869 р. Юз почав будівництво заводу і робочого се­лища, названого Юзівкою (нині Донецьк). У 1872 р. на Юзівському металургійному заводі почалася регулярна ви­плавка чавуну. Тут же уперше в Російській імперії було налагоджене коксове виробництво і прокат рейок.

Починаючи з 80-х років Донецький регіон вступив у період «промислового буму», перетворившись до кінця XIX ст. у найбільший паливно-промисловий район Російсь­кої імперії. Цьому сприяли промислова експлуатація залізо­рудного родовища у Кривому Розі, наростаючий потік іно­земних капіталів і посилення протекціоністської політики царського уряду. У 1894—1900 рр. в Донбасі були побудовані металургійні заводи: Дружківський, Петровський в Єнакієві, Донецько-Юр'ївського металургійного товариства в Алчевську, Ольховський недалеко від Луганська, Крама­торський, Кадієвський Алмазного кам'яновугільного това­риства, Макіївського Нікополь-Маріупольського гірничого і металургійного товариства, Маріупольського бельгійсько­го товариства «Російський Провідане», Таганрозький. Усього до початку XX ст. на півдні країни діяло 17 великих металургійних заводів, з яких 12 знаходилися в Донбасі. Го­ловними інвесторами були французькі та бельгійські підприємці, за ними йшли німецькі та англійські. До 1914 р. французькі інвестори вклали в металургію України 180 млн. карбованців. На рубежі століть Донецько-Криворізький промисловий регіон обігнав традиційний російський мета­лургійний центр на Уралі як по темпах розвитку, так і за обсягами продукції, що випускалася. Якщо уральські заво­ди між 1870 і 1900 рр. збільшили виробництво заліза у 4 рази, то українські — в 158 разів.

Хімічна промисловість була представлена содовими заво­дами в Лисичанську та поблизу Слов'янська. Там у 1900 р. вироблялося 63% всієї кількості соди, що виготовлялася в Російській імперії. Донбас давав кухонну сіль, що добу­вається рудничним способом в районі Бахмата (нині Артемівськ), кислоти, скло і скляні вироби. Поблизу Микитівки знаходилося єдине в імперії підприємство по виробниц­тву ртуті.

Швидкими темпами розвивалися харчова і легка про­мисловість. У 1887 р. виник синдикат цукрозаводчиків, що об'єднав 91% усіх цукрових заводів і контролював вироб­ництво та збут цукру в усій Україні. До кінця XIX ст. вироб­ництво цукру виросло в 5 разів; українські заводи давали приблизно 84% усієї цукрової продукції Російської імперії. У борошномельному виробництві парові млини приходять на зміну традиційним вітряним та водяним млинам. У Харківській, Київській і Подільській губерніях росло ви­робництво лікеро-горілчаної продукції.

Центр суконного виробництва знаходився у Клинцях Чернігівської губернії. Сім місцевих фабрик у 1895 р. давали 71% усього українського сукна.

Значна частина української сільськогосподарської про­дукції йшла на російські ринки. Вивозили, передусім, зер­но, цукор, тютюн, овочі, фрукти і продукцію тваринницт­ва. Крім того, з промислових регіонів в усі кутки імперії йшли вагони з вугіллям, рейками, залізом, чавуном, стал­лю та іншими промисловими товарами. У свою чергу з Росії в Україну завозили машини, текстиль, металеві і хімічні вироби, лісоматеріали, природний газ, мазут і нафту. Через азовські і чорноморські порти, а також сухопутні митниці активний торговий обмін відбувався й із зарубіжними краї­нами.

За період з 1863 по 1897 р. населення десяти українських губерній збільшилося з 13,4 млн. чоловік до 23,4 млн. З них пролетарських елементів з їх сім'ями було 4 млн. чоловік, або 17%; дрібних торговців, кустарів, ремісників — 6,7 млн., або 29%; представників буржуазії, поміщиків, вищих чи­новників та інтелігенції — 585 тис., або 2,5%.

У дореформений період міста в Україні розвивалися по­рівняно повільно. Але після скасування кріпацтва і початку промислового перевороту процес урбанізації прискорився. Росла чисельність міського населення. Наприклад, населен­ня Катеринослава до 1897 р. збільшилося з 19 тис. до 113 тис. чоловік. Найбільшим містом України була Одеса (403,8 тис. жителів); на другому місці знаходився Київ (247,7 тис. жи­телів), а на третьому — Харків (173,9 тис.).

У 1900 р. в містах проживало 13% усього населення Ук­раїни. Цей показник був нижчим, ніж в Росії (15%), і, звичайно, не міг порівнюватися з показниками країн Захід­ної Європи і США (в Англії, наприклад, у містах прожива­ло 72% населення). Однак місто все більш набувало буржу­азних рис. У 80—90-ті роки були побудовані електростанції у Харкові, Києві, Катеринославі й Одесі. У Києві у 1892 р. був пущений перший в Російській імперії міський трамвай. Потім трамвайні лінії з'явилися в Катеринославі, Житомирі, Єлисаветграді, Севастополі: В окремих містах центральні ву­лиці стали освітлювати газовими, а згодом і електричними ліхтарями. На початку 80-х років з'являється телефонний зв'язок в Одесі, потім у Києві, Харкові, Маріуполі.

В Одесі в 1897 р. лише 5,6% жителів були українцями, а більше половини мешканців були євреями. У Києві в цей же час українську мову вважали рідною тільки 22% жителів. Таким чином, можна сказати, що українці тра­диційно тяжіли до заняття сільським господарством і не по­спішали поривати міцні зв'язки із землею; навіть стражда­ючи від малоземелля й розорюючись, вони вважали за краще емігрувати в пошуках землі у далекі краї, але не йти на найближчі шахти, заводи і фабрики з їхніми каторжними умовами праці.

Серед мігрантів, що переселилися на Південь з Росії, переважали вихідці з Орловської, Курської, Тамбовської та Воронезької губерній. У1900 р. вони становили 55,7% усіх донецьких шахтарів. Потім йшли вихідці з українських гу­берній — Катеринославської, Чернігівської та Полтавської, а також з Області Війська Донського (31,5% шахтарів). Це зумовило специфіку національного складу донецького про­летаріату, що формувався головним чином за рахунок росіян і українців. За даними перепису 1897 р., у гірничому вироб­ництві Донбасу росіян було 74%, українців — 22,3%, а в металургійному і металообробному — відповідно 69 і 20,2%. Решту складали білоруси, молдавани, татари, поляки, гре­ки і євреї.

Стрімкий індустріальний розвиток Півдня до початку XX ст. визначив і надзвичайно високі темпи зростання чи­сельності робітників. За 40 післяреформених років кількість робітників в донецькій промисловості збільшилася у 30 разів, причому тільки в останнє п'ятиріччя XIX ст. воно потроїлося, досягнувши 140 тис. чоловік. На вугільних підприємствах працювало 85,5 тис. чоловік, далі йшли ме­талісти — 39 тис., залізничники — 25—30 тис., робочі скляних і цегельних заводів — 5,5 тис., робітники ртут­них, кам’яно соляних та залізорудних копалень, каменя­рі — 5 тис., хіміки — 1,5 тис.

5. Суспільна думка у другій половині XIX ст. висувала різні моделі майбутнього соціального устрою і пропонувала кілька шляхів досягнення поставленої мети. Найбільш впливовими суспільно-політичними силами на Україні в той час були загальноросійські течії народників, соціал-демократів, лібе­ралів і українського національного руху.

Рух народників охоплює 60-80-ті роки. Його репрезен­тували вихідці з дворянської та різночинної інтелігенції. Як ідеологія і соціально-політичний феномен народництво ста­ло реакцією частини суспільства на післяреформений злам традиційного селянського способу життя, на проникнення в слов'янську культурну середу західних ідей, звичаїв і по­рядків. Вважаючи капіталістичний шлях розвитку для Росії «шкідливим» і безперспективним, народники відстоювали необхідність переходу до «народного виробництва» — ар­тільно-громадського методу організації господарства, вста­новлення соціалістичного устрою на основі селянської об­щини. Перестрибнути через буржуазний етап розвитку вони хотіли за допомогою народної революції.

У 1873—1874 рр. демократична інтелігенція під виглядом вчителів і майстрів почала масове «ходіння в народ». Народ­ницький рух охопив 37 губерній європейської частини імперії; в Україні народницькі групи діяли у Києві, Одесі, Хар­кові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві та інших містах, а також у сільській місцевості. Однак збли­зитися з народом і заразити його своїми ідеями радикальної інтелігенції не вдалося, народ залишився пасивним. Посту­пово частина народників відійшла від бунтарсько-анархі­стських поглядів і перейшла на позиції політичної боротьби проти царського самодержавства. У кінці 70-х років народ­ницький рух розколовся на дві течії: помірну і радикальну. Помірний, пропагандистський напрям представляла органі­зація «Чорний переділ», а радикальний — «Народна воля», що зробила ставку на індивідуальний терор. Спираючись на революційну програму боротьби за встановлення демокра­тичної республіки з широким місцевим самоврядуванням, узагальненням засобів виробництва і проголошенням права націй на самовизначення, народовольці довгий час корис­тувалися авторитетом у середовищі різночинної інтелігенції і змогли здійснити кілька резонансних терористичних актів (утому числі вбивство царя Олександра II1 березня 1881 р.). Хоч у результаті народникам так і не вдалося реалізувати свої програмні установки, їх революційна активність, ідеї і досвід помітно відбилися на політичному житті імперії в кінці XIX — на початку XX ст.

Після поразки революції в Росії 1905 р. в багатьох районах країни був введений надзвичайний стан. Заборонялися мітинги, збори, публічні зібрання. По обвинуваченню в політичних злочинах за період 1907 – 1909 рр. було засуджено 26 тис. осіб. В тюрмах знаходилося близько 180 тис. арештованих. Партії і рухи були заборонені.

В національному питанні уряд заборонив в школах викладання українською мовою, царським указом заборонялося говорити українською мовою і за межами навчальних закладів. Під тиском влади були закриті усі «Просвіти» в Україні.

Важливу роль у Російській політиці відіграв П. Столипін 1862 – 1911 рр. Російський державний діяч, реформатор. Він прагнув створити сильну і необмежену владу російського царя. Він врахував недоліки царського керівництва і шукав шляхи виходу з політичної кризи. Він автор «аграрної реформи», ідеї якої були наступні: 1) знищення селянської общини; 2) дозвіл селянам отримувати землю в приватну власність; 3) переселення селян у слабо заселені райони Сибіру та Азії. Реформа повинна була перевести селянське господарство на капіталістичні рейки розвитку. Але проти реформи виступили як праві так і ліві сили. 1 вересня 1911 року в Київській опері агент царської охорони Богров двома пострілами револьвера убив Столипіна.

В Росії назрівала нова революційна криза. Але її перервала Перша Світова війна, яка почалася 1 серпня 1914 року. Це протистояння двох блоків держав: Четвертного Союзу (Німеччина, Австоро-Угорщина, Болгарія і Туреччина) і Антанта (Англія, Франція і Росія). Було втягнуто у війну 38 країн світу.В цій війні з-боку Четвертного союзу важливу роль відіграли Австрійський імператор Франц Йосиф і Німецький імператор Вільгельм II Гогенцлорен. Україна теж стала театром воєнних дій. 3,5 млн. солдат воювало на боці російської армії, а 250 тис. на боці австрійської. Росія прагнула розширити території за рахунок Галичини, Буковини і Закарпаття.

Українська інтелігенція розділилася на прихильників Австоро-Угорщини і прихильників Антанти. В серпні 1914 року у Львові утворена Головна Українська Рада, яка займала австрійську позицію. Очолив її Кость Левицький

З ініціативи ГОЛОВНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РАДИ був утворений легіон Українських Січових Стрільців у складі австрійської армії. Але, оскільки служити мали бажання 28 тис. чол., але влада Австоро-Угорщини обмежила чисельність до 2,5 тис. чоловік. Командиром легіону УСС був Євген Коновалець.

Легіон УСС було військовим формуванням, яке складалося з молодого українського населення. Хоч вони були у складі австрійської армії, але мали свою символіку, відзнаки, однострій. Серед вояків УСС була інтелігенція: письменники, музиканти, художники. Побут того часу мав теж свої специфічні риси, наприклад посуд. Група емігрантів з Східної України у Відні утворили – Союз Визволення України (СВУ), ідеологом якого став Д. Донцов – ідеолог українського націоналізму. Програмою було утворення незалежної української держави, встановлення конституційної монархії з однопалатним парламентом і забезпечення самостійної церкви на Східній Україні. Проросійську позицію зайняли Товариство українських поступовців (ТУП) і частина членів УСДРП на чолі з С. Петлюрою.

На початку вересня 1914 року рос. війська прорвали австрійську оборону і окупували значну частину Східної Галичини. Австрійці звинуватили у цій поразці українців, на яких обрушилися репресії. Русофілів і всіх українців страчували. Тис. людей були кинуті у концтабори Талергоф і Терезієнштадт. У Талергофі (Штирія) утримувалося 30 тис. українців, але в 1917 році ці табори були закриті. В підросійській Україні були введені свої порядки. Генерал-губернатором обрано графа Бобринського. Були закриті усі українські культурні установи, були спроби ввести у школах рос. мову, зазнала переслідувань греко-католицька церква, яку називали ”оплотом мазепинців”. Протягом кількох місяців в Галичині проведено 1200 арештів з депортацією до Росії. Був арештований і вивезений в Суздаль митрополит Андрій Шептицький

Однак весною 1915 року наступ австро-німецьких військ змусив рос. армію відступити з Польщі, Литви та Західної України.

6. В кін. 1916 – поч. 1917 року Росія стояла на порозі революції. Росія втратила у Світовій війні 8 млн. чол. вбитими та пораненими. Мобілізація до війська всього здорового чоловічого населення призвела до спаду сільськогосподарського та економічного виробництва, погіршення життя населення. Починають відбуватися селянські страйки та бунти.

У Києві про падіння царського уряду взнали 13 березня 1917 р., а 17 березня був сформований Виконавчий комітет. Товариство українських поступовців ухвалило рішення про створення Об’єднувального центру. 20 березня 1917 року в Києві пройшли збори делегатів від громадських організацій, на яких було утворено Українську Центральну Раду. Головним ініціатором утворення були члени ТУП Є. Чикаленко, С. Єфремов і Д. Дорошенко і члени УСДРП В. Винниченко і С. Петлюра. Головою УЦР обрано Професора історії М. С. Грушевського.

22 березня 1917 р. офіцери проголосили Установчу військову раду. Відновила свою діяльність київська “Просвіта”, закрита у 1910 році, виходила газета “Нова Рада”. 19 квітня у Києві зібрався Український національний конгрес, делеговано 900 представників від українських громад. Головними питаннями була автономія України в складі Російської конфедерації.

18 травня 1917 року у Києві пройшов I Військовий з’їзд. Присутніми було 70 делегатів від кількох сотень тис. солдат. Але Тимчасовий уряд і Петроградська Рада робітничих і селянських депутатів не підтримали рішення про автономію.

I Всеукраїнський з’їзд селян підтримав курс УЦР на проголошення автономії України. 23 червня 1917 року УЦР проголосила I Універсал, в якому проголошувалася автономія України в складі демократичної Росії. Центральна Рада сформувала перший уряд – Генеральний секретаріат . Уряд очолив В. Винниченко.

В уряд ввійшли: Барановський – фінанси, Єфремов – міжнаціональні відносини, С. Петлюра – військова справа, Стешенко – освіта, Стасюк – продовольство. Але серед урядовців були письменники, культурні діячі, а не було адміністратора чи політика.

Ситуація в Росії загострювалася. Населення піднімалося на збройні повстання, лунали гасла: «Вся влада Радам!».