Причини поразки Директорії.
У національно-визвольних змаганнях українського народу 1917 – 1920 рр. період з листопада 1918 р. до травня 1919 р. займає чільне місце. У цей час на хвилях народного антигетьманського, антипоміщицького й антиокупаційного руху до влади прийшла Директорія, яка відновила Українську Народну Республіку й зробила спробу її утвердити як в Україні, так і на міжнародній арені. Але утриматися при владі й розбудувати Українську незалежну державу Директорії не вдалося, і вже у квітні-травні вона фактично втратила контроль майже над усією територією України. Основні причини невдач нової хвилі українського національного визвольного руху, як і за часів Центральної Ради, полягали як у загальній ситуації, у якій діяла Директорія, так і в її суб'єктивних прорахунках та слабкостях. Насамперед, надто несприятливими для Української Народної Республіки були геополітична ситуація і зовнішньополітичні обставини, у яких довелося їй діяти. З усіх кінців Україну оточували сили, які надто негативно ставилися до створення й розбудови Української самостійної держави. Серед них були Польща, Радянська Росія, країни Антанти, зокрема Франція, білогвардійські формування та їхнє командування, Румунія. Усі спроби Директорії досягти угоди й дістати допомогу від Франції закінчилися безрезультатно - і Директорія в боротьбі з радянськими військами та іншими ворогами залишилася самостійною. Разом із тим, як і за часів Центральної Ради, керівництво УНР виявилося не на належному рівні організації. Слабо діяли українські партії, між ними не було єдності, та і в них самих, зокрема в головних - УСДРП і УПСР, відбулися розколи - вони поділилися на групи й не могли забезпечити твердого, монолітного керівництва державними справами. Навіть у самій Директорії не було єдності і злагоди. Через малочисельність української еліти не вистачало кваліфікованих державних працівників. До того ж діяти Директорії доводилось увесь час у стані безперервних воєнних дій. У таких умовах Директорія не змогла забезпечити хоча б мінімально нормальний, стабільний і дійовий політичний режим, елементарний державний порядок. Не було створено й організовано державних органів влади й управління, які б охопили своїм впливом усю територію УНР й гарантували населенню спокій і безпеку. Настав розгул отаманщини, коли кожний отаман діяв лише на свій розсуд і не зважав ні на які закони й розпорядження адміністрації. З цього погляду є цікавим наказ Головного отамана військ УНР С.Петлюри від 12 лютого 1919 р. № 121, у якому він аналізує причини невдач, які змусили армію залишити Лівобережну Україну. До першорядних причин цих невдач Петлюра відносить передусім таке: “Загальна недисциплінованість не так війська, як начальствующих осіб. Ніхто з так званих отаманів не хотів підлягати другому або якщо підлягав, то тільки постільки, поскільки це не ображало його особи. Ця боротьба отаманів за владу доходила до зрадництва і до провокування частин. Звичайно, що при такому стані не могло бути і мови про дисциплінованість війська”. У таких умовах Директорія не змогла створити регулярної, дисциплінованої армії. Ця армія, за винятком кількох порівняно монолітних частин, як корпус Січових стрільців або Запорозький корпус, фактично складалася з багатьох партизанських загонів, різношерстих, військово ненавчених і недисциплінованих, які часто без команди залишали позиції, розходилися по домівках, а то й переходили на бік червоних військ. Великим лихом для Директорії було те, що вона своєю соціальною політикою не змогла привернути на свій бік більшість робітників і селян. Саме цим пояснюється те, що за короткий час повстанці, які повалили гетьманщину, розійшлися по домівках і те, що у тилах армії УНР став масовим повстанський рух. Ще 17 січня 1919 р. начальник оперативного відділу Генштабу УНР полковник Капустянський у зведенні про “обстановку на більшовицькім фронті” з прикрістю писав, що надіслані армії поповнення не певні, з більшовицьким настроєм. “А головніше, - писав він далі, - це те, що населення взагалі большевикам симпатизує та оказує їм активну допомогу, виставляє цілі партизанські загони супротив республіканським частинам”. Отже, за дуже складних несприятливих зовнішньополітичних умов, за низької національної свідомості широких мас, за умов наступу радянських військ, організовуваних і керованих з Москви, значної участі у їх наступі місцевих повстанських загонів Директорія не змогла налагодити більш-менш стабільний державний порядок, протистояти набагато більшим силам, які вели проти неї боротьбу, і зазнала поразки. Однак відновлення Української Народної Республіки, діяльність Директорії з її розбудови стали важливим етапом у національно-визвольних змаганнях українського народу.
2.5. Антантівські війська на півдні України і в Криму та їхній відступ і евакуація |