РЕВОЛЮЦІЯ 1917 – ПОЧАТКУ 1918 РОКІВ В УКРАЇНІ

РОЗДІЛ 1

На 1917 рік українські землі не були об’єднаними в єдине ціле. Їх більша частина – Лівобережжя, Правобережжя та Південь, або так звана Наддніпрянська Україна, перебували у складі Російської держави. Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття входили до складу Австро-Угорської імперії. Український народ не мав своєї національної держави, був роз’єднаний на частини, зазнавав, окрім соціального, і національне гноблення. На початку 1917 р. у Росії, а отже і в Україні, різко загострилися протиріччя між працею та капіталом, між селянами та поміщиками, між пригнобленими народами та метрополією. Прогресивні сили прагнули демократизувати державний і суспільний лад, вивести країну на цивілізований шлях розвитку. Перша світова війна, збільшивши злигодні та страждання народних мас, прискорила визрівання політичної кризи. Царський уряд і дворянсько-чиновнича правляча верхівка намагалися зберегти непорушним самодержавно-поліцейський режим, який гальмував увесь суспільний прогрес країни, що викликало незадоволення майже всіх верств населення. У цих умовах і вибухнула Лютнева революція. Специфічним в Україні було те, що село в своїй переважній більшості було українським, а місто – багатонаціональним. У Наддніпрянській Україні в містах переважали росіяни, зросійщені українці й євреї, а в західноукраїнських землях – поляки і євреї. За даними загального перепису населення 1897 р. лише 30% міських жителів вважали своєю рідною мовою українську. Зросійщеному міському загалу були чужі національні потреби українців. Ця обставина відіграла дуже негативну роль у перебігу української революції в містах. Напередодні 1917 року в Наддніпрянській Україні високого рівня розвитку досяг ряд галузей капіталістичної промисловості. Україна давала тоді 71% загальноросійського видобутку вугілля, 68% виплавки чавуну та 58% - сталі, 80% виробництва цукру. Донецько-Криворізький басейн був основною вугільно-металургійною базою всієї Росії. Існували такі великі промислові центри, як Харків, Катеринослав, Одеса, Луганськ, Миколаїв та ін. У 1917 р. у Наддніпрянській Україні нараховувалося до 900 тис. промислових робітників, а всього пролетарів – 3,6 млн. на 27,5 млн. населення. Це грізна сила в період революції, сильна своєю концентрацією на великих підприємствах, згуртованістю й організованістю. Але пролетаріат був багатонаціональним, зрусифікованим і у своїй масі байдужим до української національної ідеї. Напередодні 1917 р. у Наддніпрянській Україні селяни становили 20,2 млн. чол., або 73,5% всього населення. До 90% складали українці. У 1914 р. селянам належало 20,6 млн. дес., або 52,3% всіх земель. Інші землевласники (поміщики, церква, держава і т.п.) володіли 19,7 млн. дес., або 47,7% усього земельного фонду. Зокрема, 5 тис. великих поміщиків мали 8 млн. дес. – пересічно по 1600 дес. на господарство. Водночас майже 2 млн. із 3,8 млн. селянських дворів володіли не більше 2 дес. на господарство, а понад 600 тис. дворів не мали землі зовсім. Отже, більшість селян знемагала від малоземелля та безземелля, поміщицького гноблення й кабали. Вони прагнули здобути поміщицьку землю, позбутися соціального гноблення. Але національна свідомість абсолютної більшості українських селян була не вироблена, вони не розуміли необхідності боротьби за українську державу, не усвідомлювали того, що без національного визволення неможливе соціальне визволення. Потрібен був час і кадри для національного пробудження села. Напередодні 1917 р. ця робота була далека від завершення. Українська національно свідома інтелігенція була малочисельною й організаційно роздробленою, її вплив у суспільстві був не значним. До того ж, серед українських політичних діячів переважали автономісти, які виступали за національно-територіальну автономію України у складі Росії, а переконаних прибічників незалежності України було обмаль, що теж негативно вплинуло на перебіг української революції та становлення Української Народної Республіки.

1. 1. Лютнева демократична революція і Україна