Голод 1932-33років на україні

Серед причин голоду в 1932-33 р.р. найголовнішим був перехід до примусової колективізації, що супро­воджувалося злочинною політикою «розкуркулювання»., Змушені силою вступати до колгоспів, селяни вдавались до різних акцій протесту, аж до вирізання та продажу худоби. Відсутність матеріальної зацікав­леності, причина якої крилась в продрозкладці, вира­жалась у неприйняті ними колективної праці. Все це підривало продуктивні сили села.

Однак, розглядати голод 1932—1933 р.р. лише як результат сталінської колективізації було б неправиль­ним. Адже врожай 1932 р. тільки на 12% був меншим середнього показника 1926—1930 р.р. Першою при­чиною голоду слід вважати «підхльостування» індуст­ріалізації, реалізацію нереальної програми будівництва фабрик і заводів, що в свою чергу вимагало все зрос­таючого фінансування на закупку за кордоном необ­хідного промислового устаткування. Однак в зв'язку зі світовою кризою ціни на світовому ринку на хліб впали. Тепер, щоб виконати заплановані закупки тех­ніки, необхідно було збільшити експорт хліба. Що і було зроблено. Так, якщо у 1930 р. при зборі 835 млн. центнерів хліба було вивезено за кордон 48,4 млн. центнерів, то у 1931 р., коли урожай був значно меншим — 695 млн. центнерів хліба, на зовнішній ри­нок було поставлено 51,8 млн. центнерів зерна.

Трагічні події на Україні були викликані також спробою з допомогою голоду зламати опір селянства колективізації.. Перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підкреслював: «Куркулі хочуть задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду, ми перекинемо руку голоду на горло куркуля». В. Затонський говорив про голод як про засіб виховання непокірних стверджую­чи, що «якщо вони помруть, це послужить уроком для інших». А К. Ворошилов відверто зізнавався: «Ми пішли свідомо на голод, тому що нам потрібен хліб».

Очевидно, що Сталін розглядав голод, як засіб боротьби з українським націоналізмом. Лідер біль­шовиків підкреслював, що «...національне питання є селянське питання». Ототожнюючи цю думку, одна із газет в 1930 р. писала: «спеціальне завдання колекти­візації на Україні полягає в тому, щоб... знищити соціальну базу українського націоналізму — індивіду­альне сільське господарство».

В країні відбувалась постійна корекція планів хлі­бозаготівлі в сторону їх збільшення. Спершу з уро­жаю зерна 1930 р. вона визначалась в розмірі 430 млн. пудів. Потім поставку зерна збільшили до 440 млн., і, нарешті, до 490 млн. пудів. В 1932 р. план хлібозаго­тівлі зріс на 44%. Чи була реальною можливість справитись із поставленим завданням? Безумовно, ні. Про це заявило і ряд господарств України. Проте керів­ництво республіки вирішило будь-що добитися вико­нання плану здачі хліба державі. На місця були ро­зіслані директивні документи, про зміст яких можна судити по постанові Політбюро ЦК КП(б)У від 14 січня 1932 р. В постанові критикувалось керівництво Ново-українського району, яке, не дивлячись на поперед­ження ЦК «своєю опортуністичною практикою..., ігно­рувало роботу щодо мобілізації колгоспних мас, зокрема, колгоспного та бідняцько-середняцького ак­тиву, на боротьбу з куркулем за виконання плану хлібозаготівель». Закінчувався цей і подібні йому доку­менти репресіями проти посадових осіб, які не роз­діляли авантюрних планів керівництва щодо хлібозаготівлі.

Непідготовленість до сівби, відсутність належного насіннєвого фонду затягнули посівну компанію до червня. Значні земельні масиви, які так і не були за­сіяними, перетворились на розсадники бур'янів. Через відсутність догляду за просапними культурами, частина посівів загинула. Селяни, пограбовані хлібозаготівельниками, ще восени почали голодувати. Керівництво республіки спробувало применшити його масш­таби. С. Косіор наголошував: «У нас є окремі випадки і навіть окремі села голодуючі, однак це тільки ре­зультат місцевого головотяпства, перегинів, особливо стосовно колгоспів. Деякі розмови про голод на Ук­раїні треба відкинути». І це говорилося в той час, коли населення половини сіл Зіновьєвського і Новомиргородського районів на Одещині опухло від постійного недоїдання. В такому стані перебувало від 30 до 50 смей в кожній сільраді. Злочинна бездіяльність міс­цевих властей викликала обурення у селян. В листі Сталіну член Жмеринської партійної організації А. Беньківський жалівся, що «бідняки-колгоспники відк­рито нарікають на Радянську владу і комуністів, і ніякої роз'яснюючої, заслонюючої роботи не ведеться. Районні керівники займаються самопостачанням, п'ян­кою. Коні, худоба, свині і птиця по Жмеринському ра­йоні дохнуть безпощадно».

І все ж таки факт голоду керівництву республіки прийшлось визнати на третій конференції КП(б)У, що відбулась в липні 1932 р. Учасники конференції гово­рили про низький рівень господарювання, який привів до втрати половини урожаю. Не виправила ситуацію і спроба добитися вищої продуктивності праці через впровадження трудодня, який повинен був врахувати не тільки кількісні, а й якісні результати роботи. Май­же третина господарств України в 1932 р. не вела обліку трудоднів. Та і там, де це робилось, часто біль­шість із них «заробив» управлінський та обслуговую­чий персонал.

В результаті, у червні-липні 1932 р. Україна заго­товила близько 3 млн. пудів хліба, що було значно менше в порівнянні із відповідним минулорічним пе­ріодом. Розлючений Сталін зажадав пояснень. В облас­ті було надіслано телеграми з вимогою вжиття негай­них заходів щодо посилення хлібозаготівлі. Серпнева «атака» знекровила село і потік зерна помітно вщух. Реакція була класично-сталінська. 7 серпня 1932 р. приймається Закон про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Відповідно до цього законодавчого акту за розкрадання майна колгоспів і кооперативів передбачалась вища міра пока­рання — розстріл, а за пом'якшуючих обставин — поз­бавлення волі на строк не менше 10 років. В народі цей документ охрестили «законом про колгоспи». Тому назву йому дали в зв'язку з частим приміненням про­ти осіб, які, рятуючись від голоду ножицями, зрізали колоски на визрілих полях. Коли почались жнива — з'явилися «несуни». Зерно виносили з токів у кише­нях, за пазухою...

Згідно постанови ВЦВК і РНК від 22 серпня 1932 р. приймались заходи по боротьбі з «спекуляцією», які передбачали ув'язнення в концтаборі на строк від 5 до 10 років без права застосування амністії.

Таким чином можна зробити висновок, що прийнят­тя серпневих документів було не тільки актом жорс­токої антинародної сутності сталінського режиму, а й установкою на посилення голоду.

З наближенням посівної компанії обстановка на Україні ще більше загострилась, адже насіннєві фон­ди вивезли за рахунок виконання планів. На всі звер­нення про допомогу давалась негативна відповідь. 23 вересня 1932 р. В. Молотов і Й. Сталін поставили свої підписи під постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б), в якій говорилось: «Перше — відхилити всі пропозиції про видачу насіннєвої позички. Друге — попередити, що в поточному році ні радгоспам, ні колгоспам насінпозичка не буде видаватися ні для озимої, ні для ярової сівби».

Численні жертви мало турбувало керівництво дер­жави. На Україні розпочала свою роботу надзвичайна комісія, очолювана Молотовим, який у своєму виступі на Політбюро ЦК КП(б)У ЗО жовтня 1932 р, проінфор­мував присутніх, що зобов'язання України зменшене на 70 млн. пудів і встановлюється в обсязі 282 млн. пудів, у тому числі по селянському сектору — 261 млн. Дане рішення було продиктовано зовсім не тур­ботою про українського селянина, як це може по­казатися на перший погляд, а тим, що стала зрозу­мілою неможливість виконання попереднього плану хлібозаготівлі. Та і новий план, який передбачав, по­чинаючи з листопада, взяти з селянського сектора 129 млн. пудів хліба, був нереальним.

На заготівлю хліба в області додатково направ­лялись 100 чоловій. В Одеську область був відряд­жений С. Косіор, Дніпропетровську — В. Чубар, Скрип­ник М., Київську — В. Затонський і С. Сарнісов, Він­ницьку — П. Любченко та інші. Під їх керівництвом багаточисельна армія активістів у пошуках зерна, ниш­порячи у кожній хаті, зривали підлоги, залазили у колодязі. З метою «пожвавлення» роботи партійні і радянські органи заохочували селян до таких ганебних вчинків, як донос. Доноси розглядались ними як вияв «громадянської зрілості», «відданість партії», «ра­дянській владі». Кожен, хто виказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як пре­мію. Честь, мораль, закон пристосовувались до по­точних потреб дня. Показовою в цьому плані стала практика взаємних обшуків, що розпалювала ворожне­чу між людьми. Очевидці згадували: «Тоді було так: сьогодні сусід іде робити трус, а завтра той іде до нього».

Для придушення, опору вивозу хліба у листопаді 1932 р. при Наркомі юстиції УРСР і в областях було утворено спеціальні групи. Від прокурорів і суддів вимагали застосування до «злісних сообщників» суворих репресій з розгортанням масової роботи по мобілізації громадськості на посилення боротьби за хліб.

Постановами ЦК КП(б)У та РНК УРСР «Про захо­ди щодо посилення хлібозаготівель», прийнятими в листопаді 1932 р. передбачалось припинення .виплати натуравансів у колгоспах, що не виконали планів здачі державі зерна. Особлива увага приділялась накла­денню штрафів на відстаючі господарства в розмірі додаткової 15-місячної норми м'ясоздачі.

Проте і ці заходи керівництво республіки вважало недостатніми. 6 грудня приймається рішення про за­несення «на чорну дошку» сіл, жителі яких «злісно саботували» хлібозаготівлю. В перечислених госпо­дарствах припинявся підвіз товарів, заборонялось кооперативна і державна торгівля, вводилась достро­кова оплата кредитів та інших фінансових зобов'язань. Постанова передбачала вжиття суворих покарань до організаторів зриву хлібозаготівлі. Першими на «чор­ну дошку» були занесені села Вербки та Гаврилівка Дніпропетровської області, Лютенки та Кам'яні По­токи — Харківської, Святотроїцьке та Піски — Одесь­кої. В цілому ж під дією постанови підпадали 86 ра­йонів України, їх керівники оголошувались саботаж­никами і підлягали репресіям. Таким чином, люди були свідомо приречені на смерть, бо продовольчі запаси в них забрали, а підвіз нових заборонили.

Однак, не дивлячись на витончену систему приму­су, частина урожаю залишалася на пні. Селяни, нав­чені гірким досвідом 1931 р., шукали будь-які заро­бітки на стороні, ухиляючись від колгоспних робіт. Вони добре пам'ятали, що в минулому році вироще­ний ними хліб звозився мимо колгоспних комор та заготівельні пункти.

В той же час республіканське керівництво не могло «е розуміти, що тотальна хлібоздача зірве посівну компанію, а це значить не дасть змоги відрапортуватися в центр про успішне виконання хлібозаготівлі

1933 року. В надісланій обкомам і райкомам партії інструкції вказувалось: «Просто і механічно вивозити «сі фонди в хлібозаготівлю є зовсім неправильним. Особливо це стосується насіннєвого фонду». Проте таке становище було недовгим. На вимогу Кагановича, який наприкінці грудня 1932 р. з інспекційною метою приїхав на Україну, рішення про невивіз насіннєвих фондів було скасоване як таке, що «послаблює пози­ції в боротьбі за хліб». Про реакцію ЦК КП(б)У на це рішення свідчить лист С. Косіора секретарю Дніп­ропетровського обкому, в якому говорилося: «...я повинен чесно заявити, що якби наша постанова від 18 листопада не була відмінена, то зараз я сам вніс би цю пропозицію, бо інакше це значило б на ділі відступати на хліб заготівельному фронту, перед кур­кулем, а відступати тут ми не можемо ні в якому разі».

Поїздка Кагановича по республіці супроводжува­лася масовими репресіями. (Критика хлібозаготівель «збагатилася» висилкою у віддалені райони країни ти­сяч селянських родин. Зокрема, Одеським обкомом партії і облвиконкомом ухвалюється рішення про ви­силку за межі України 500 сімей. Така ж міра пока­рання «рекомендувалась» Одеським обкомом КП(б)У по відношенню до 700 сімей 20—25 сіл відстаючих районів. Широко застосовувались конфіскація і роз­продаж селянського майна, включаючи будівля. Окремі спроби місцевих властей зберегти насіннєвий фонд нещадно подавлялись. В Оріховському районі на Дніпропетровщині ще було розстріляно старшого агронома райземлеуправління, п'ятеро керівників і спеціалістів засуджено до 10 років позбавлення волі в концтаборах, п'ятеро — до восьми, двоє до п'яти років.

Як результат, з України було вивезено всі наявні запаси хліба. Необхідно було готуватися до сівби, а Донецька область мала тільки 21 % від потрібної кількості насіння. Одеська — 14%, Дніпропетровська — 10 % Аналогічною була картина і в інших областях республіки. Наведені дані свідчать що новий виток, який розпочався в 1933 р. був викликаний свідомими діями тогочасного державного і партійного керів­ництва.

Вилучений у селян хліб під надійною охороною відлежувався на складах «Заготзерна». У буртах за колючим дротом громадилась кукурудза, яку переробляли на технічні потреби. На всю потужність пра­цювали спиртові заводи, переганяючи спирт на зер­ню. Іноді селянин, особливо жінки, доведені до відчаю голодною смертю дітей, намагались силою відбити хліб. В селі Плошки на Полтавщині під час такого штурму багато жінок було вбито, а тих, хто вцілів, заслали. Рятуючись від смерті, люди їли собак, котів, щурів, кору і листя дерев. В колгоспі «Перемога» Барвінківського району на Харківщині селяни ціною нелюдської праці розкрили мичаші нори на площі 120 гектарів. У результаті вдалось одержати 17 цент­нерів зерна.

Особливо трагічною була доля дітей. В 180 райо­нах України, які не виконали план хлібозаготівель, школи-інтернати, дитячі будинки, колонії, притулки були зняті з державного постачання. Щоб не вмерти з голоду, діти цих установ змушені були тікати, чим збільшили безпритульність. Багато втікачів ставали бездомними, ночували на вокзалах, горищах, у підвалах, жебракували. Безпритульність породжувала епідемії тифу та інших хвороб. [Статистичні дані свід­чать, що за неповними даними (деякі відомості за 1931—32 р.р. відсутні), кількість учнів у початкових, неповно-середніх, професійних школах для перерост­ків, а також дошкільнят за 1930/31—1933/34 р. змен­шилась на 1071 тисяч чоловік. Без сумніву, що серед причин цього явища в першу чергу потрібно назвати втрати від голоду і хворіб, виселення людей з обжитих

Серед населення зустрічались численні випадки ка­нібалізму. Виступаючи на міжнародному симпозіумі «Голодомор-33», письменник С. Плачинда розповів про те, що в квітні 1933 року його діда, Максима Плачинду, звироднілі люди вбили, розрубали На частини, одну з них з'їли, а другу продали на базарі, що його старшого брата Іванка, 13 років, вбили, аби з'їсти, дві голодні дівчини... І таких жахливих прикладів було чи­мало.

Поряд з людиножерством поширювалось трупоїдство. В одній лиш Харківській області на 1 червня 1933 р. був зареєстрований 231 випадок поїдання трупів.

Політика сталінського геноциду 1932/33 р.р. кош­тувала українському народ/ 3—6 млн. чоловік. Значні розбіжності наведених даних пояснюється намаганням тогочасних властей приховати справжні розміри на­родної трагедії. Тільки в Київській області в 1933 р. із 9472 трупів, найдених на вулицях, згідно з дирек­тивних вказівок прокуратури (усними і письмовими) в. моргу не зареєстрували 5481.

По всій Україні були ями, куди кидали мерців. Втім, обезсилені люди не завжди мали силу хоронити по­кійників. Вони тижнями валялись на вулицях і в пус­тих хатах. Іноді трупи підтягували до сільрад і кидали там. Потім їх звалювали в загальну яму, ледь приси­павши землю.

Безумовно розміри трагедії були б меншими, якби сталінське керівництво повідомило міжнародну гро­мадськість про голод. Однак, воно продовжувало твер­дити, що все це вигадки недругів Радянського Союзу, і колгоспи в певній мірі забезпечують потреби на­селення в продуктах харчування. Не дивлячись на це, в багатьох країнах світу розпочався збір коштів в фонд допомоги голодуючим СРСР, в тому числі і України. Активно включились в цей процес західно­українська громадкість. Започаткували цей рух свя­щеники УГКЦ панахидами за упокій жертв голодомору і зверненням зробити все можливе для рятунку братів за Збручем. Почин підтримали УНДО (Ук­раїнське Національно-Демократичне Об'єднання) «Просвіта» ОУН (Організація Українських Націоналіс­тів), «Союз Українок» та інші організації. З метою координації дій 25 липня 1933 року у Львові утворено Український Громадський Комітет Допомоги Страж­дальній Україні, який об'єднував 36 організацій. У великих містах були свої комітети, яким підпорядко­вувались повітові, а тим — гмінню. їх активісти влаш­товували благодійні концерти, вистави, безпрограшні речові лотареї, збирали гроші по вулицях, а на отри­мані кошти закуповували продукти. Таку ж роботу проводили українські комітети допомоги в багатьох країнах світу.

Однак, не дивлячись на всі зусилля громадськості надати дієву допомогу голодуючим вдавалось незавжди. Керівництво Радянського Союзу «представило» благодійні наміри людей як політичну провокацію: втручення у внутрішні справи СРСР. М. Калінін у своє­му виступі на сесії ЦВК у грудні 1933 р. заявив: «Збираються політичні шахраї та пропагують нести пожерт­ви «голодуючим» України. І де збираються? У Відні, де пролетаріат буквально вмирає з голоду». Втілюючи в життя дану тезу, працівники радянського консуль­ства у Львові відмовились прийняти зібране продо­вольство і кошти. Радянські прикордонники не про­пускали на свою територію обози з хлібом мотивую­чи тим, що колгоспи повністю задовільняють потребу населення е продовольстві.

Українські допомогові комітети вимагали від урядів західних держав використати дипломатичні канапи, щоб припинити геноцид радянського керівництва про­ти свого народу. Цю політику підтримували громадсь­кі, партійні організації; які звернулися з відповідними протестами до радянського уряду та в Лігу Націй. Значне посилення цих акцій відбулось після публі­кації «Послання Українського Греко Католицького Єпіскопату», до всіх людей доброї волі», підписаного А. Шептицьким, Г. Хомишиним, Й. Коциловським та іншими.

Намагаючись зупинити потік українського зерна на світові ринки, допомогові комітети інформували уряди простих людей Заходу про становище населен­ня за Збручем. Результатом стали все частіші відмо­ви робітників, розвантажувати вагони і кораблі, заван­тажені радянським зерном, скоротився його попит на ринку.

Очевидно, що міжнародна допомога голодуючим була б більш значимою, якби західні журналісти, ак­редитовані в Москві, давали завжди правдиву інфор­мацію про народну трагедію. Зокрема І. Дюранті (Нью-Йорк-Таймс), Л. Фішер («Нейшен») співробітни­чали з офіційними радянськими органами і затаювали перед світом факт голомору на Україні.

Та і саме радянське керівництво проявляло чуде­са винахідливості, щоб створити ілюзію процвітання радянського суспільства. Коли американські журналісти запросили дозвіл відвідати с. Гаврилівку на Дніпропетровщині, де вимерла більшість населення, то вони його отримали напрочуд швидко. Місцеві власті спромоглися заселити Гаврилівку жителями навколишніх сіл. В підсумку було встановлено, що з 1100 жителів померло троє чоловік і то від тифу.

Для зустрічі Е. Ерріо, колишнього прем'єр-міністра Франції, під час його перебування на Північному Кав­казі і Україні підбирались відповідно проінформовані сотні трудових колективів. Вміло подана дезінформа­ція зробила свою справу. 2 жовтня 1933 року на сто­рінках «Правди» він стверджував: «Немає жодної країни такої в світі, про яку нині було написано стільки дурниць, як про Радянський Союз». В усіх цих випадках має місце очевидний політичний фанатизм». Неадекватну трагедію на Україні займали позицію і уряди західних держав. Всіляко підтримуючи орга­нізації, що збирали кошти голодуючим, в той же час вони намагалися м'яко присоромити Сталіна.

Таким чином, проаналізувавши розвиток подій, мож­на зробити беззаперечний висновок, що трагедія 1932 /33 р.р. на Україні, як і в інших районах СРСР (Ку­бань, Північний Кавказ, Поволжжя)— результат свідо­мої політики Сталіна і його оточення. З тому числі і з числа українського партійного і державного керів­ництва. Генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор, голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦКу) — Г. Петровський, уряд республіки, на чолі з В. Чубарем, В. Затонський, П. Любченко, М. Майоров, М. Скрипник та інші партійні і радянські пра­цівники, будучи причетними до голодомору, в тій чи іншій мірі несуть відповідальність за нього.