Охарактеризуйте та проаналізуйте зміст сучасної європейської геополітики.
Геополітична карта Європи складається як мінімум із трьох великих утворень (полів). Перше з них — континентальний Захід, ядром якого можна назвати передусім Францію, Іспанію, Португалію. До острівного Заходу найчастіше всього залічують Англію. Друге утворення (ареал) — Середня Європа. Сюди входять Австрія, Угорщина, Німеччина, Італія. Третє утворення — Східна Європа та Євразійська Росія.
Історично Англія (як і США) дотримувалася в геополітичних стосунках із країнами Західної та Східної Європи, з Євразією та Південно-Східною Азією таласократичного підходу. До кінця XX ст. Англія була володаркою морів. Перша світова війна, а згодом жовтнева соціалістична революція внесли серйозні корективи у світовий баланс геополітичних сил. СРСР і США упродовж півстоліття перетворилися на дві світові наддержави. Західній Європі, разом із Англією, відводилася роль буферної зони. З часом всередині західноєвропейського співтовариства відбувалися невидимі для побіжного погляду зміни у відносинах США і Європи. Зовні це постає як традиційне протистояння Парижа й Вашингтона, прагнення створити вісь Париж-Берлін як зародок майбутньої Європи, спроможної протистояти заокеанському могутньому покровителю.
Своє місце на геополітичному полі Європи прагне знайти потужна об'єднана Німеччина. Відбувається процес «європеїзації» НАТО, посилення в ньому ролі європейців. Наприкінці XX ст. у НАТО чітко визначилися дві групи. З одного боку — США, Канада й часто Англія, що до них приєднується, а з іншого — великі країни Західної Європи, національні почуття яких, зокрема французів і німців, були вражені під час Другої світової війни. Посилюються інтеграційні стосунки у сфері політики, економіки, фінансів у країнах Європейського Союзу. Кінець XX ст. ознаменувався створенням єдиної європейської валюти «євро», відмовою від митного кордону й прийняттям принципового рішення про запрошення до складу Євросоюзу десяти країн Центральної та Східної Європи.
На рубежі третього тисячоліття геополітичне поле Європи може формуватися у двох напрямах. Перший: Європа стає визнаним лідером світового цивілізаційного процесу, зберігає свою унікальність у ньому, утверджується як самостійний центр багатополюсного світу нового тисячоліття. Другий: Європа фактично занепадає, остаточно підкоряється панамериканізму, відбуваються її дифузія в процесі глобалізації, дезінтеграція між євроатлантичним і євроазійським полюсами.
Нинішній етап характеризується далекосяжним стратегічним розколом між США та Європейським Союзом за формального збереження стратегічного та військового партнерства. Названий процес — природний результат відчутних змін у співвідношенні економічних потенціалів Європи та США, а також відповідна реакція Європи на формування Сполученими Штатами Америки політики одноосібної гегемонії. Відповідні процеси демонструє й реальна практика останніх років. Світ став свідком виникнення і загострення серйозних розходжень між США і Західною Європою в питаннях, що стосуються Кіотського протоколу, доцільності військової операції проти Іраку тощо. Йдеться, природно, не про протистояння, а про розбіжність в інтересах і поглядах на низку питань, визначених останнім десятиріччям у військовій, економічній і політичній сферах.
За великим рахунком, нині активно інтенсифікувався процес переосмислення геополітичного статусу Європи й насамперед Європейського Союзу. Мова про нові контури світобудови, розвиток системи міжнародних відносин, де Європейський Союз міг би відігравати самостійну роль, виконувати політичну функцію, відмінну від тієї, що реалізується нині, — функцію важливого, та все ж нерівноправного «молодшого» партнера США.
Проте упродовж тривалого часу ця функція ЄС іще зберігатиметься. Не слід нехтувати військовий аспект справи, де лідерство США є беззаперечним. Досі не подолано психологічний шок, завданий європейському континенту двома світовими війнами минулого століття. Важливо враховувати й те, що інтеграційні процеси за своєю природою не піддаються штучному прискоренню. Вони можуть утверджуватися лише на еволюційній основі. І в цьому сенсі час працював, працює й працюватиме в майбутньому на Європу. Вона вже подолала чималу відстань, що визначає геополітичну рівновагу США — ЄС.
Нині Європейський Союз у складі 25 європейських держав — одна з найпотужніших інтеграційних зон світу. Євросоюз об'єднує країни з населенням понад 400 млн. осіб. Його економічний потенціал майже такий (а з окремих напрямів перевищує), як у США (ВВП Європейського Союзу 10 трильйонів доларів, США — 9,7 трильйона доларів) і становить 22 відсотки світового промислового виробництва. На користь європейської геополітичної стратегії слід віднести створення загальноєвропейської валюти, визнання Європи центром світової екологічної політики. До цього слід додати конструктивність відносин Європейського Союзу з країнами «третього світу». Відповідно до своїх базових принципів ЄС прагне максимально підтримати стійкий економічний і соціальний прогрес країн, що розвиваються.
Отже, епіцентр конструктивності у світовій політиці поступово переміщується зі США у Європу, де країною першої геополітичної ваги прагне стати Німеччина.