Західно­українські землів 20—30-ті роки 16 страница

Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Зба­раж, дійти з боями аж до околиць Кам'янця-Подільського та Львова. Між тим внутрішня ситуація у Польщі змінила­ся — під тиском Росії С. Лещинський утік, і престол отри­мав Август III. Виконавши свою основну місію, царські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські збройні форму­вання за допомогою зрадника С. Чалого здобули перемогу над основними повстанськими силами, що примусило час­тину гайдамацьких загонів відійти в Молдавію, а решту — тимчасово припинити збройний опір. Новий спалах активності гайдамацького руху припадає на 1750 р. Пов­станці, очолювані О. Письменним, М. Сухим, П. Тараном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київ­щини, Східного Поділля. їм вдалося навіть захопити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зусиллями польських та російських військ було придушено.

Своєрідним піком гайдамацького руху стало селян­сько-козацьке повстання 1768 р., що отримало назву «Ко­ліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Цей народ­ний виступ був зумовлений взаємодією кількох причин.

Правобережна Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон'юнктури — перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Нечіткість перспектив розвитку, що запанувала у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на взаєми­нах українських селян і польських панів, посиливши соці­альне напруження. У Північній Київщині, яка надалі ста­ла базою для розгортання Коліївщини, найменші соціаль­ні утиски, збільшення панщинних тягарів сприймалися як насильство і викликали бурхливу реакцію. Це поясню­ється тим, що в цьому регіоні, заселеному пізніше від ін­ших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщинних повинностей. До того ж близь­кість Запорожжя посилювала віру місцевого населення у власні сили. Загострилася й релігійна ситуація.

Першопоштовхом до розгортання конфлікту став ак­тивний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф. Во-лодкевичем, на права православних на півдні Київщини. Застосування польських військ з метою перетворення пра­вославних на уніатів, ув'язнення православних священи­ків, покарання різками — це далеко не всі форми і методи, за допомогою яких уніатство намагалося утвердитися в цьому краї. Одним із натхненників боротьби за право­слав'я, енергійним та здібним організатором мас став ігу­мен Мелхиседек Значко-Яворський. Саме він зумів доби­тися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво. Діючи через дипломатичні канали, російська цариця виконала свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятов-ський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.

Розрахунки Росії, що пішла на такий крок, цілком зро­зумілі: послабити Польщу, адже негативну реакцію шлях­ти на рішення короля та розгортання чвар і протистоянь можна було легко спрогнозувати; зміцнити зв'язки з пра­вославними Правобережжя, а відтак і посилити росій­ський вплив у цьому регіоні; формувати в свідомості укра­їнців привабливий імідж Росії як захисниці православної релігії.

Як і слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилася до зрівняння в правах ка­толиків та православних і перейшла до активних дій. Ство­ривши збройні союзи — конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних під гаслом захисту

192 Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під російського впливу. Організуючим центром цього ру­ху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі). Сіючи смерть серед православних, глумлячись над їхніми святи­нями, руйнуючи православні монастирі та церкви, конфе­дерати кривавим смерчем пройшлися Київщиною, Поділ­лям та Волинню.

Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних маг­натів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступає ро­сійське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу в боротьбі проти офіцій­ної польської влади. Блискавично набула поширення чутка про те, що Катерина II нібито видала «Золоту грамоту», в якій закликала селян до боротьби з польською шляхтою. Всі ці обставини сприяли розгортанню та поглибленню се­лянсько-козацького виступу на Правобережжі.

Навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін. Його ядром були запо­рожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань — міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу розрос­тання гайдамацького руху як у західному, так і в східному напрямках, що означало його поширення не тільки на власне польські землі, а також і на Лівобережжя.

Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релі­гійне протистояння. Важливою складовою цього руху була антифеодальна боротьба, і тому попадання на російський ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б сер­йозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. Непокоїла російський уряд й участь у гайдамацькому русі російських селян, міщан і на­віть солдатів, які після повернення на батьківщину могли стати носіями небезпечних для правлячих кіл ідей, органі­заторами антиурядових акцій. До того ж тактика добро­зичливого ставлення до гайдамаків ускладнила російсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслідуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили турецьке міс­то Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест ту­рецького султана, кримського хана та молдавського госпо-

Правобережна Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

даря. Причому Туреччина загрожувала навіть війною, до якої Росія у той час не була готова. Усі ці фактори зумови­ли зміну тактики російського уряду стосовно гайдамаць­кого руху — після зближення з Польщею Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти пов­станців. Підступно були схоплені М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня—серпня було розгромлено більшість гай­дамацьких загонів, але остаточно Коліївщина була приду­шена лише навесні 1769 р.

Жорстоко і люто розправилася з повстанцями Польща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки зни­щили 3 тис. осіб. І. Ґонту після жахливих тортур (здерто смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову при­бито до воріт Могилева. Що стосується гайдамаків — під­даних Росії, то їхнє покарання мало характер демонстра­ції. Росія мусила переконати турків і поляків у своїй не­причетності до виникнення Коліївщини. Саме тому части­на вироків гайдамакам була здійснена або ж на польській території, або на турецькому кордоні. Водночас, чудово ро­зуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців зашкодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, російський уряд в останній момент замінює М. Залізняку та 250 гайда­макам смертний вирок довічним засланням до Сибіру.

Росія постійно проводила двозначну політику щодо со­ціальних рухів на Правобережжі. Це пояснюється тим, що, з одного боку, вона бачила в гайдамаччині засіб деста­білізації та ослаблення Польщі, з іншого — не хотіла, щоб цей антифеодальний рух поширився на російську терито­рію. Стратегічною метою імперської політики Росії було встановлення цілковитого контролю над правобережними землями, але здійснити ці плани їй вдалося лише напри­кінці XVIII ст. Внаслідок другого поділу Польщі (1793) до Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брац-лавщина, а після третього поділу (1795) під владу росій­ського царя відійшла і Західна Волинь. Незабаром на ін­корпорованих землях було утворено Київську, Подільську та Волинську губернії.

Безумовно, об'єднання в межах однієї держави біль­шості українських земель (майже 80%), етнічне возз'єд­нання лівобережних та правобережних українців, понов­лення позицій у суспільстві православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак наприкінці XVIII ст. автономії Лівобережжя не існувало, і тому Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінного, динаміч­ного розвитку краю.

7 Історія України

Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

Отже, після поразки Української революції Правобе­режжя надовго стало об'єктом територіальної експансії су­сідніх держав — Польщі, Росії та Туреччини. Встановлен­ня на початку XVIII ст. контролю Польщі за цим краєм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило релі­гійний гніт, спричинило нову колонізацію правобережних земель, зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху. Перехід наприкінці XVIII ст. Право­бережжя під владу Росії не зняв проблеми іноземного па­нування для цього краю, він тільки змінив форми та мето­ди експлуатації місцевого населення.

7.4. Соціально-економічний розвиток наприкінці XVII —у XVIII ст.

Стрижнем тогочасної економіки було сільське госпо­дарство, тенденції розвитку якого накладали помітний відбиток на перебіг усіх суспільних процесів. У цей період земельна власність служить для правлячих верств еконо­мічною основою їх панування, гарантом незалежності, умовою надання привілеїв. Тож не дивно, що, втрачаючи політичну автономію, лівобережна старшина та шляхта намагалися зберегти бодай економічну незалежність шля­хом концентрації у своїх руках значних земельних воло­дінь. Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Характерною особливістю спадкового («вічного», «спо­кійного») володіння була його незалежність від службово­го становища. Як правило, воно виникало в процесі купів-лі-продажу, обміну, дарування, застави, при торгових операціях, що фіксувалися у відповідних юридичних до­кументах.

Іншою була природа та спосіб формування тимчасово-умовного («рангового») володіння. Землі видавалися за службу на певний строк або ж «до смерті». Формально ран­гові землі вважалися власністю Війська Запорозького і пе­ребували у володінні Генеральної військової канцелярії. Розширення меж приватного старшинського землеволо­діння здійснювалося різними способами: займанщина вільних земель; захоплення громадських земель та угідь; загарбання козацьких та селянських земель на основі бор-

Соціально-економічний розвиток наприкінці XVII — у XVIII ст.

гового закабалення їхніх власників; гетьманські надання та пожалування царського уряду «за службу великому го­сударю» з фонду вільних військових маєтностей; перетво­рення рангових земельних володінь на спадкові.

Процес зростання та зміцнення старшинської земель­ної власності підтримував гетьманський уряд, вбачаючи в ньому опору та гарантію автономії України. Царський уряд також з розумінням ставився до економічного зміц­нення старшини, сподіваючись у такий спосіб бодай част­ково компенсувати прогресуюче обмеження політичних прав та вольностей. Однак Росію як централізовану держа­ву не влаштовувала практика стихійної «займанщини». Саме тому з метою посилення контролю за процесом зрос­тання старшинського землеволодіння було запроваджено порядок наділення і затвердження придбаних земель ви­нятково за царськими указами.

За цих обставин у 30-ті роки XVIII ст. понад 35% оброб­люваних земель Гетьманщини вже перебували в приватній власності старшини. У період правління гетьмана Д. Апос­тола основний земельний фонд було роздано. У цей час ме­жа між спадковими і ранговими володіннями практично стерлася¹.

Характерною особливістю процесу зростання великого землеволодіння було збільшення земельної власності в Ук­раїні російських поміщиків. Найбільшими землевласни­ками стали О. Меншиков, П. Рум'янцев-Задунайський, Г. Потьомкін (42,2 тис. десятин) та інші російські вельмо­жі, яким значно поступалися національні землевласники.

Зростання великого феодального землеволодіння су­проводжувалося масованим наступом на землі та права ко­зацтва і селянства. Особливо постраждали ці верстви в дру­гій половині XVIII ст., коли офіційна влада в центрі та на місцях перестала визнавати «займанщину» юридичною підставою для володіння земельними угіддями. Після по­разки Української революції старшина взяла курс на обме­ження прав рядового козацтва. Це обмеження виявилося в забороні козакам вільно розпоряджатися землею, приму­совому використанні безплатної козацької праці в стар­шинських маєтках, забороні козакам торгувати горілкою, насильному переведенні їх у посполиті тощо. Становище козацького стану погіршувалося. Крім військової служби, козаки брали участь у всіх війнах Російської імперії, охо­роняли південні кордони від татар, будували канали та

¹ Лановик Б. Д. та ін. Історія господарства: Україна і світ: Підручник. — К., 1995. — С. 126—128.

-^

Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

фортеці. Ці обставини вели до прогресуючої деградації ко­зацьких господарств. Не маючи змоги за власний кошт від­бувати військову службу, значна частина козаків змушена була виписуватися з козацького стану і займатися промис­лами, торгівлею, заробітчанством.

Ще гіршим було становище селянства. Обмеження їх­ніх прав виявилося в тому, що наприкінці XVII ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема від­робіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. сягає п'яти і більше днів на тиждень. Водночас зберігалася натуральна і грошова ренти. Логічним фіналом процесу обмеження селянських прав став царський указ 1783 р., який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.

Свої особливості мали аграрні відносини на Правобе­режжі. Оволодівши на початку XVIII ст. землями цього краю, Польща взялася за відновлення своїх порядків. Складовою цього процесу стало повернення земельних угідь колишнім володарям. Розшукавши в архівах старі документи, нащадки власників правобережних маєтків вступали у володіння землями. Особливо швидко зростало магнатське землеволодіння. Величезні латифундії Потоць-ких, Любомирських, Яблоновських, Чорторийських, Сан-гушків, Тишкевичів та інших нагадували часи до 1648 р. Користуючись слабкістю королівської влади, магнати не тільки пред'являли права на батьківські землі, а й захоп­лювали королівські та колишні шляхетські землі. Внаслі­док цього на середину XVIII ст. майже 40 магнатських ро­дів контролювали 80% території Правобережжя.

Великі земельні володіння вимагали значної кількості робочих рук, яких на Правобережжі хронічно не вистача­ло. Саме тому магнати створювали на своїх землях слобо­ди, поселяючись у яких селяни звільнялися від будь-яких повинностей залежно від договору на 15—ЗО років. Такі пільгові умови життя та господарювання викликали масо­вий селянський переселенський рух з Галичини, Волині, Полісся, де вже було встановлено кріпацтво. Ця народна колонізація сприяла господарському відродженню краю, пожвавленню його економічного розвитку. У цей час гос­подарство функціонувало на основі фільварково-панщин­ної системи, яка у середині XVIII ст. набула поширення на всій території Правобережжя. Характерною ознакою аг­рарних відносин у цьому регіоні було повторне закріпачен­ня селян, які після закінчення пільгових років у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти.

Соціально-економічний розвиток наприкінці XVII — у XVIII ст. 197

Наприкінці XVII—XVIII ст. розвиток аграрного секто­ру визначали рутинний стан техніки та екстенсивний ме­тод господарювання. Водночас розвивалося сільське госпо­дарство. Виникли прогресивні тенденції та процеси:

— підвищення родючості ґрунтів шляхом підживлен­
ня та різних форм сівозміни;

— зростання ролі зернового господарства;

— збільшення асортименту сільськогосподарських
культур (почали садити картоплю, культивувати кукуруд­
зу, розширювати площу під тютюн тощо);

— розширення площ садів, поява нових сортів, засто­
сування щеплення дерев;

— розвиток племінної та селекційної діяльності у тва­
ринництві;

— поглиблення спеціалізації різних регіонів (Лівобе­
режжя та Слобожанщина спеціалізувалися на вирощуван­
ні жита; Волинь — пшениці, Полісся — льону й конопель,
землі між Дністром і Прутом — тютюну тощо);

— зростання товаризації сільського господарства.

Відбулися суттєві зрушення не тільки в аграрному сек­торі, а й якісні та кількісні зміни в інших секторах еконо­міки — промисловості, торгівлі, фінансах. Базовими під­валинами розвитку промисловості того часу були ремесло та промисли. Ремісниче виробництво характеризувалося такими особливостями: розширенням спектра ремісничих спеціальностей (якщо в першій половині XVII ст. їх налічу­валося 270, то наприкінці XVIII ст. — вже 300); поглиблен­ням спеціалізації ремесел (існувало 34 спеціальності з дере­вообробки, 25 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу тощо); залученням ремесла до процесу товарно-гро­шових відносин. Процес поглиблення суспільного поділу праці, прогресуюче відокремлення ремесла та промисло­вості від сільського господарства підштовхували розвиток урбанізації в українських землях.

В умовах товарно-грошових відносин містечко, завдя­ки тому, що воно було центром ремесла та торгівлі, як пра­вило, давало панові прибуток у 5—10 разів більший, ніж село. У цьому контексті й слід сприймати тогочасну форсо­вану урбанізацію: зокрема, якщо у XVII ст. в Лівобереж­ній Україні налічувалося понад 100 міст та містечок, то вже в середині XVIII ст. — 200.

Провідними промислами в українських землях цієї до­би було млинарство, винокуріння, селітроваріння, чумац­тво. З часом на базі дрібних селянських промислів та місь­кого ремесла під впливом кількісних (зростання розмірів

Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

виробництва, концентрації більшої кількості працюючих) та якісних (поглиблення поділу праці, застосування найма­ної робочої сили) змін поступово формуються мануфакту­ри. Каталізатором мануфактурного виробництва стала поя­ва примітивної механізації, яка використовувала силу води та вітру. Особливу роль відіграло широке запровадження у виробничий процес водяного колеса, що зумовило перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого.

Реформи Петра І прискорили процес становлення ма­нуфактурного виробництва на Лівобережжі та Слобожан­щині. Ще в 20-ті роки XVIII ст. тут розпочалося будівниц­тво великих централізованих мануфактур, кількість яких у другій половині XVIII ст. сягнула 40 (крім того, на цих землях розташовувалося понад 200 підприємств, що стано­вили початкові форми мануфактури). У Західній та Право­бережній Україні розвинуті мануфактури виникли в 70-ті роки XVIII ст.

Початкові форми мануфактури — це дрібні підприєм­ства, в яких ще панувала ручна ремісницька техніка, але вже існував поділ праці, поступово розпочиналася механі­зація виробничих процесів. До таких мануфактур належа­ли підприємства, що виробляли залізо (рудні), скло (гути), поташ (буди), папір (паперові), селітру (майдани) та ін. Розвинуті, централізовані мануфактури виникали у тек­стильній, насамперед суконній, промисловості. Найбіль­шими з них були Путивльська (Глушківська), Ряшківська (Прилуцький повіт) та Салтівська (Слобожанщина).

Більшість цих підприємств були казенними, посесійни­ми, вотчинними та купецькими. До запровадження кріпац­тва 1783 р. приватні мануфактури Лівобережжя та Слобо­жанщини використовували вільнонайману робочу силу. Надалі активно експлуатується примусова праця кріпаків, державних приписних селян або посесійних селян-кріпа-ків, які були власністю підприємства. Однак навіть на ку­пецьких, капіталістичних мануфактурах основна ставка робилася головним чином на вільнонайману працю.

Характерною ознакою розвитку сільського господарс­тва та промисловості наприкінці XVII—XVIII ст. було втягування цих галузей у сферу товарно-грошових відно­син. Цьому процесу сприяли поглиблення поділу праці, поступова диференціація земель на землеробські та про­мислові зони, урбанізація тощо. Основними місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, ба­зари та торги.

Соціально-економічний розвиток наприкінці XVII — у XVIII ст. 199

Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі збиралося 390 яр­марків, у Слобожанщині — 271. У Правобережній Україні в першій третині XVII ст. виникло 16 ярмарків, у 40— 60-ті роки — 42. Як правило, ярмарки збиралися кілька разів на рік і приурочувалися до релігійних свят. Найбіль­шими і найбагатшими за асортиментом були ярмарки в Києві, Ромнах, Ніжині, Кролевці, Стародобі, Харкові, Су­мах, Львові. Зокрема, товарооборот ніжинських та ромен-ських ярмарків сягав 4 млн. крб.

Наступною ланкою системи внутрішньої торгівлі були торги, які спеціалізувалися на продажу певного товару (Глу-хів — хліба, Ромни — тютюну, Львів — худоби тощо). На них скуповували товар для оптового продажу на ярмарках.

Невпинно зростає кількість базарів. На території Ліво­бережжя їх діяло понад 8 тис, а на Слобожанщині — май­же 2 тис.¹ На базарах, які збиралися раз або двічі на тиж­день, місцеве населення продавало лишки продукції своїх господарств, торгувало вроздріб.

Кожен з елементів системи внутрішньої торгівлі спри­яв господарському піднесенню українських земель: базари забезпечували економічний зв'язок між містом і селом, торги стимулювали спеціалізацію окремих районів, яр­марки об'єднували економічні регіони України, створю­ючи передумови для формування національного ринку.

Розвитку товарного виробництва сприяла і зовнішня торгівля з такими державами, як Туреччина, Сілезія, Пруссія, Італія, Молдавія, Персія, Індія та ін.

Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. характерними озна­ками соціально-економічного розвитку українських зе­мель були зростання великого феодального землеволодін­ня; обезземелення селянства, його закріпачення; розбудо­ва та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких ви­никають мануфактури; збільшення товарності виробниц­тва; зростання паростків капіталістичного укладу в еконо­міці; формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згор­тання автономії на Лівобережжі. Включення українських земель до складу іноземних держав, підпорядкування ук­раїнської економіки їх впливові та владі суттєво гальмува­ли та деформували поступальний розвиток.

¹ Лановик Б. Д. та ін. Історія господарства: Україна і світ: Підручник. — С. 162—164.

Україна наприкінці XVII - у XVIII ст.

7.5. Культура України наприкінці XVII — у XVIII ст.

Українська революція 1648—1676 рр., поступальний розвиток буржуазних відносин, перебування українських земель у складі різних іноземних держав, загальноєвро­пейські ідеї та процеси періоду пізнього ренесансу, доби реформації, часів просвітництва наклали помітний відби­ток на розвиток української культури.

Наприкінці XVII—XVIII ст. відбуваються значні зміни у сфері побутової культури. Зокрема, поступова еволюція господарчого розвитку зумовила вдосконалення сільсько­господарських та ремісничих знарядь праці. У цей час мо­дернізується український плуг — його форма стає асимет­ричною, що сприяє зростанню продуктивності праці. На Лівобережжі та Слобожанщині з'являється своєрідний примітивний культиватор — багатозубне рало, що служи­ло для спушування ґрунту. Для виготовлення тканини де­далі більшого поширення поряд з вертикальним набуває горизонтальний верстат. У ремеслі та промислах активно запроваджується примітивна механізація, що базується на використанні енергії вітру та води.

Розширення торгівлі та майнова диференціація стиму­лювали появу нових засобів пересування. У чумацькому промислі для перевезення на далекі відстані вантажів ви­користовували великі вози — мажі." У другій половині XVIII ст. виникає новий різновид мажі — хура. Намагаю­чись не відставати від Європи, старшина замовляла для власних потреб англійські та німецькі карети, коляски-по-лукаретки, розшиті золотом й сріблом, прикрашені доро­гою бахромою, оббиті сап'яном.

Історичні особливості заселення та розвитку господарс­тва українського Лісостепу, зокрема поширеність майже до XVIII ст. у ході народної колонізації практики «займан-щини», зумовили появу в цьому регіоні безсистемних по­селень. Проте з припиненням процесу вільної колонізації та посиленням капіталістичного розвитку виникають ву­личні, рядові, радиальні, шнурові та інші види регуляр­них поселень. На Слобожанщині більшість поселень мали квартальну або ж гніздову форму планування, через те що вони виникали в ході державної та поміщицької колоніза­ції. Оскільки при будівництві житла використовували, як правило, місцеві матеріали, то зі зникненням лісових ма­сивів жителі степової та лісостепової зон дедалі частіше

Культура України наприкінці XVII — у XVIII ст.

зводять хати-мазанки, для будівництва яких широко за­стосовується глина.

Побут завжди був віддзеркаленням суспільних проце­сів, особливо рельєфно це можна простежити, вивчаючи іс­торію костюма. Зокрема, наприкінці XVII—XVIII ст. одяг населення свідчив про майнову диференціацію (якщо се­ляни та рядові козаки шили одяг з полотна, то феодальна еліта — із золототканих тканин іноземного виробництва), розвиток нових форм промислового господарювання (ма­нуфактурні тканини витісняють із ужитку домоткане по­лотно), іноземні впливи (українська знать Правобережжя своїм одягом наслідувала польську шляхту, прагнучи в та­кий спосіб протиставити себе простому людові) тощо.

Певної трансформації цієї доби зазнали і традиційні форми громадської організації народу. Зокрема, сільська територіальна община (громада) під впливом розвитку товарно-грошових відносин, закріпачення селянства по­ступово втрачає свої позиції. Характерно, що цей процес у різних регіонах розгортався нерівномірно. Його суть поля­гала в еволюційному переході від колективних форм зем­леволодіння до приватної власності на землю. На Правобе­режжі та в Західній Україні під впливом інтенсивного роз­витку фільваркового господарства поземельна община починає розкладатися вже у XVI—XVII ст., а на Лівобе­режжі та Слобожанщині цей соціальний інститут не тіль­ки зберігся, а й активно функціонував ще в XVIII ст., як і в усій Російській імперії.

Зазнає змін і первинна ланка суспільної організації — сім'я, що була осередком господарського та духовного життя. Вона зберігала свій патріархальний характер — її главою був батько або дід. Водночас завдяки українській ментальності помітну роль у сім'ї відігравала жінка. Роз­виток товарно-грошових відносин у XVIII ст. зумовив по­силення процесу заробітчанства в інших місцевостях, за­лучення жінок та дітей до процесу виробництва, зростання економічної незалежності дітей від батьків, що стимулю­вало розпад традиційної великої сім'ї.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспільстві. У середині XVIII ст. на території семи полків Гетьманщини діяло 866 шкіл, тобто одна школа припадала на кожну тисячу осіб місцевого на­селення. На Слобожанщині освітянська статистика була дещо гіршою — одна школа на 2,5 тис. осіб, але вже через сто років у цьому регіоні (Харківщина) одна школа припа­датиме на 4,3 тис. осіб. Характерною ознакою шкільниц-

Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

тва було те, що сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні приміщення. У тих місцевос­тях, де населення жило на хуторах, дітей навчали мандрів­ні дяки. У період Гетьманщини було зроблено першу спро­бу в Україні запровадити обов'язкову освіту. Зокрема, 1760—1762 рр. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням всіх козацьких синів, здатних до на­уки, направляти до парафіяльних шкіл, а «нездібних і у літах перерослих» навчати військової справи. Ця ініціати­ва була підтримана гетьманом і невдовзі Генеральна вій­ськова канцелярія розіслала аналогічні розпорядження до всіх полків, що, безумовно, збільшило кількість письмен­них серед населення.

Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні відігравали середні навчальні заклади — колегіуми, які були засновані в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Пере­яславі (1738). Вони готували служителів релігійного куль­ту, державних службовців та вчителів початкових класів. Перлиною серед колегіумів, осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Моги-лянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра І одержала статус і права академії. У стінах академії було вироблено чітку систему організації навчання, розраховану на 12 років, яка не поступалася за змістом навчальному проце­сові тодішніх європейських університетів. На початку XVIII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Тривалий час Києво-Могилянська академія була єдиним вищим нав­чальним закладом Східної Європи. Саме тут сформувався один із центрів філософської думки (І. Гізель, Г. Конись-кий, Г. Сковорода та ін.), зросла літературна та поетична школа (К. Сакович, Л. Баранович, М. Довгалевський та ін.), утворився осередок щодо розроблення теорії українського поетичного мистецтва (Ф. Прокопович, М. Довгалевський, Г. Кониський та ін.)¹.