Західно­українські землів 20—30-ті роки 15 страница

Між тим час вирішальних дій наближався. У 1700 р. розпочалася Північна війна. Втягнута у війну Україна по­трапила в трагічну ситуацію. Вже 1700 р. для ведення бо­йових дій проти шведів було відправлено 17 тис. козаків. У виснажливому протистоянні, як правило, гинуло від 50 до 70% складу козацьких формувань. Війна принесла збіль­шення податків, примусові фортифікаційні роботи, не­скінченні реквізиції харчів, розміщення в Україні росій­ських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівлі. Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському про­тистоянні означала загибель Української держави. Так, якщо перемогу здобували Карл XII і його ставленик Ста­ніслав Лещинський, то Україна як союзник Росії дісталась би Польщі, а у разі перемоги Петра І і його протеже Авгус-та II українські землі чекав поділ між Росією та Польщею. Отже, в обох випадках Україна втрачала навіть надію на автономію. Все це відбувалося в умовах зростання невдово­лення українського народу, який заявляв гетьману: «Всі ми за душу Хмельницького Бога молимо, за те, що він виз­волив Україну з польського ярма, а твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш коза-

Українська державність наприкінці XVII — на початку XVIII ст.

ків у такій неволі». Ситуація вимагала радикальних дій. У 1705 р. І. Мазепа розпочинає таємні переговори із союзни­ком Карла XII — польським королем С. Лещинським, а на­весні 1709 р. укладає угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України. Цього ж ро­ку гетьман виступив як союзник шведів у вирішальній Полтавській битві та зазнав поразки.

Чи можна вважати усі ці кроки зрадою союзу з Росією, зрадою українській державності? Шукаючи відповідь на це питання, варто пам'ятати, що стрижнем політики ро­сійського царату в українських землях завжди було нама­гання підім'яти під себе гетьманську владу, максимально обмежити, а в перспективі взагалі скасувати автономію України. Російська сторона, відстоюючи власні інтереси на міжнародній арені, ніколи особливо не дотримувалася духу і букви Переяславсько-Московського договору 1654 р. Адже ще на початку Північної війни Петро І, намагаючись забез­печити собі союзника, під час переговорів з польським королем Августом II, ігноруючи інтереси української сто­рони, пообіцяв Речі Посполитій декілька міст на Правобе­режжі та певну кількість сіл Стародубського полку. Лише після цієї домовленості її умови було узгоджено з І. Мазе­пою. Коли над Україною нависла загроза вторгнення союз­ника Карла XII С. Лещинського, гетьман звернувся до ро­сійського царя по допомогу. Відповідь Петра І була красно­мовною: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися як знаєш». Такі дії розв'язували руки Мазепі, адже його сюзерен відмовився практично надати військову підтрим­ку, яку гарантувала угода 1654 р. Крім того, в архіві фран­цузького міністерства закордонних справ виявлено проект Петра І стосовно ліквідації гетьманщини та козацького устрою України, датований 1703 р., відповідно до якого планувалося або дочекатися смерті Мазепи, або ж усунути його з життя насильно, потім шляхом виселення та терору знищити козаччину, колонізувати українські землі росія­нами та німцями з тим, щоб «раз і назавжди знищити ог­нище ворохобників». В історичній літературі є згадки й про інші плани ліквідації гетьманщини та передачі укра­їнських земель під управління князю Меншикову або на­віть англійському герцогу Мальборо.

Отже, І. Мазепа не зраджував союзові з Росією, а сам неодноразово був зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській державності, тому що відпо­відно до його угоди зі Швецією та Польщею Україна мала стати великим князівством у складі останньої. Та все ж на

Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

політичні рішення І. Мазепи, крім зовнішніх обставин, певний відбиток накладали особисте честолюбство, амбіт­ність, прагнення до влади, матеріальні інтереси. Проте об'єктивно дії І. Мазепи були спрямовані на пошуки способу збереження української автономії в умовах кризо­вої ситуації. Внутрішньо-політичні прорахунки (простар-шинська соціальна політика, постійне протистояння із За­порозькою Січчю та ін.) не дали йому змоги консолідувати українське суспільство, а жорстка протидія зовнішніх сил остаточно поховала плани гетьмана зберегти свободу, неза­лежність та соборність усіх земель Української держави.

У жовтні 1709 р. у с. Варниця неподалік від Бендер по­мирає гетьман І. Мазепа. Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції П. Орлика. Новий гетьман походив з чесько-польської родини, що свого часу осіла в Литві, був людиною високоосвіченою, що дало йому можливість швидко зробити кар'єру. Починав він з посади писаря в канцелярії Київського митрополита, але завдяки природ­ному розуму в 34 роки став генеральним писарем і най­ближчим радником І. Мазепи.

Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та за­порозькими козаками договір, який дістав назву «Консти­туція прав і вольностей Війська Запорозького» (Бендерська конституція). Цей документ відомий український історик О. Оглоблін назвав «другою поразкою... гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі». Інший відомий фахівець — І. Крип'я-кевич — звинуватив творців конституції в тому, що вони «не виявили широкого політичного світогляду». На проти­вагу цьому сучасні дослідники вказують, що Бендерська конституція «випереджала свій час», небезпідставно ак­центують, що навіть «французькі просвітителі ще не нава­жувалися на розробку тих громадянських ідей, які було закладено в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної незалежної держави, заснованої на природ­ному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя».

Така полярність оцінок пояснюється докорінною реор­ганізацією суспільних структур та внутрішньої політики, яку запропонував П. Орлик. Намагаючись врахувати дос­від попередньої боротьби за національну незалежність, гетьман шукає засоби подолання основної помилки І. Ма­зепи, суть якої у відсутності надійної соціальної опори для

Українська державність наприкінці XVII — на початку XVIII ст. 181

здійснення об'єднання в межах однієї держави усіх укра­їнських земель. Йдеться про пошуки оптимальної форму­ли консолідації українського суспільства.

Характерною особливістю Бендерської конституції є органічне поєднання традиційності й новаторства. Спря­мований на політичне та церковне відокремлення України від Росії, дотримуючись неподільності українських земель на Правобережжі та Лівобережжі, цей документ вносить суттєві корективи і в модель державної структури, і в прі­оритети соціальної політики. У Конституції наголошува­лося на обмеженні самовладдя гетьмана, оскільки саме «через те самодержавство, невластиве гетьманському уря­дуванню, виросли численні в Запорозькому війську незла­годи, розорення прав і вольностей, посполите утяження». Обмеження гетьманських повноважень виявлялося в по­силенні впливу на внутрішню та зовнішню політику чле­нів загальної Ради, у посиленні ролі військового генераль­ного суду, який позбавляв гетьмана права «карати своєю приватною помстою та владою», у чіткому розмежуванні військового скарбу і особистих фінансів гетьмана та ін. За оцінками фахівців, гетьману відводилася роль, рівнознач­на сучасній президентській.

Конституція прокламувала розширення демократич­них засад у суспільстві. Йшлося про створення своєрідного козацького парламенту — загальної Ради. До складу цього представницького політичного органу мали входити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), делегати Запо­розької Січі та представники від полків. Характерно, що загальна Рада мала бути не формальним, а робочим орга­ном. З цією метою планувалося збирати її тричі на рік — на Різдво Христове, Воскресіння Христове та Покрову Пресвятої Богородиці.

Надзвичайно важливими були пункти, які стосувалися повернення Запорозькій Січі традиційних вольностей і прав та гарантували запорожцям гетьманську підтримку. Планувалося очищення території Запорозького Низового війська від «городків та фортець московських» і від «мос­ковської посесії», повернення Січі міста Трахтемирова та збереження за запорожцями прав на «Дніпро увесь згори від Переволочної вниз». Усім цим діям гарантувалася під­тримка гетьмана, який до того ж брав зобов'язання «чини­ти всіляку поміч Запорозькому Низовому війську».

Проводячи далекоглядну політику, Орлик у проекті конституції підтвердив права та привілеї, свого часу нада-

Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

ні Києву та іншим українським містам (збереження за ни­ми прав на власне самоврядування, що базувалося на Маг­дебурзькому праві).

Одним із основних елементів Бендерської конституції є помітне обмеження соціальної експлуатації. Суть своєї со­ціальної політики гетьман висловив так: «Щоб людям вій­ськовим і посполитим зайві не чинилися утяження, накла­ди, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шу­кати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкан­ня». З цією метою П. Орлик планував ревізію захоплених старшиною земель, скасовував обтяжливі для народу орен­ди, відкупи, ярмаркові податки, військові постої та ін.

Бендерська конституція мала на меті консолідацію ук­раїнського суспільства, про що свідчать зафіксовані в ній обмеження самовладдя гетьмана, розширення демокра­тичних засад у суспільстві, повернення Запорозькій Січі традиційних прав і вольностей та особливого статусу, під­твердження прав українських міст, обмеження соціальної експлуатації. Єдиний недемократичний пункт цього доку­мента, який стверджував виняткові права православ'я в Україні, також був спрямований на ідею суспільної єднос­ті. Отже, Конституція П. Орлика, створена на основі уза­гальнення попереднього історичного досвіду, була спробою сформувати надійне соціальне підґрунтя для реалізації на­ціонально-державницьких планів.

П. Орлик активно намагався реалізувати свою програ­му на практиці та відновити повноцінну українську дер­жавність. Вже 1711 р., уклавши військово-політичний со­юз із кримським ханом, він вирушив походом на Правобе­режжя. Завдяки переходу на бік П. Орлика козаків право­бережних полків (за винятком Білоцерківського), а також селян і міщан до середини березня вдалося визволити від російських залог майже всю південну і центральну частини Правобережжя. Однак поразка під Білою Церквою, зрада союзників-турків і татар, укладення Росією Прутського трактату зашкодили державотворчим планам П. Орлика і не дали змоги на практиці реалізувати його демократичну конституцію. Екзильний гетьман, або ж гетьман у вигнан­ні, помер 1742 р. «Разом з ним, — на думку Д. Дорошен­ка, — надовго зійшла в могилу ідея незалежної української держави»¹.

Дорошенко Д. Нарис історії України. — К., 1992. — Т. 2. — С. 158.

Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст.

Отже, після укладення між Росією та Річчю Посполи­тою «Вічного миру» центр політичного та культурного жит­тя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни — Малоросі­єю. Тривалий час тут зберігалися певні елементи держав­ності, створеної в ході Української національної революції 1648—1676 рр., — виборність гетьмана та старшини, систе­ма місцевого управління, судочинство, козацьке військо то­що. Початок XVIII ст. став переломним у житті Гетьманщи­ни. Спроба гетьмана І. Мазепи зберегти завдяки союзу зі шведським королем Карлом XII козацьку автономію зазна­ла поразки. Не увінчалися успіхом і намагання екзильного гетьмана П. Орлика відновити українську державність. За цих обставин форсований наступ російського царату на пра­ва України став своєрідною прикметою часу.

7.2. Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст.

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщи­ни у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права Ук­раїни. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідува­ти українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської екс­пансії були різними, але поступальність цього процесу збе­рігалася постійно.

І етап (1708—1728) — форсований наступ на україн­ську автономію.Хвиля репресій, розгром Батурина були першою реакцією Петра І на перехід І. Мазепи до шведів. Після цього кроку гетьмана російський цар вирішив оста­точно «прибрати Україну до рук». Намагаючись створити сприятливі соціальні умови для реалізації свого задуму, він спочатку видає універсал, у якому обіцяє українському народові всілякі милості та свободи, наказує обрати нового гетьмана. У цей час Петро І потураннями та подачками за­добрює старшину, надсилає подарунки та гроші на Запо­рожжя. Справжня ж суть імперської політики чітко ви-

Г

Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

словлена в листі князя Голіцина до канцлера Головкіна: «Задля нашої безпеки в Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба викону­вати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами».

У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літньо­го І. Скоропадського (1708—1722). Кандидатуру енергійно­го та молодого П. Полуботка Петро І відкинув, вважаючи, що з нього «може вийти другий Мазепа». І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити традиційні пра­ва та вольності, до яких додав ще декілька пунктів (щоб ко­заками командували не московські офіцери, а власна стар­шина; щоб повернули гармати, вивезені з Батурина, та ін.). Резюме Петра І було коротким і однозначним: «Українці й так мають з ласки царя стільки вольностей, як жоден на­род у світі». Після цього розпочинається форсований нас­туп на українську автономію. Характерними ознаками цього процесу були: обмеження влади гетьмана та кон­троль за нею (гетьманську резиденцію перенесли з Батури­на до Глухова, ближче до російського кордону, біля особи гетьмана перебував російський резидент-наглядач); еконо­мічні утиски (значну частину українських товарів — пряди­во, шкіру, сало, олію та ін. — дозволялося вивозити лише до російських портів, водночас певні товари заборонялося вво­зити до України, їх змушували купувати на російських фаб­риках); експлуатація демографічного потенціалу (1721р. на будівництво Ладозького каналу було направлено 10 тис. козаків, 30% з них загинуло; 1725 р. під час Дербентсько-го походу з 6790 козаків померло чи загинуло 5183 осіб); культурні обмеження (1720 р. сенатським указом проголо­шувалося: в Україні «книг ніяких, окрім церковних дав­ніх видань, не друкувати», а у тих, які друкуються, «щоб ніякої різниці і осібного наріччя не було»). Крім того, росі­яни вперше отримали в Україні великі землеволодіння, що призвело до появи значних непідконтрольних гетьману територій, на яких їх власники старанно прищеплювали вивезене з Росії кріпацтво. Цей етап мав свої особливості: пасивна протидія офіційній російській політиці з боку І. Скоропадського, створення 1722 р. Малоросійської коле­гії, яка, приймаючи від населення скарги на українські су­ди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунками старши­ни та козацтва, не лише звужувала владні повноваження гетьмана, а й обмежувала українську автономію, була діє-

Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст. 185

вим дестабілізуючим чинником, що дедалі глибше вбивав клин між українською елітою та народом.

Дещо змінила ситуацію поява на політичному горизон­ті наказного гетьмана П. Полуботка (1722—1724),людини енергійної, палкого оборонця української автономії. На­магаючись нейтралізувати руйнівні дії Малоросійської ко­легії, він проводить судову реформу (Генеральний суд стає колегіальним, розгортає боротьбу з хабарництвом, вста­новлює порядок апеляцій). Проте колегія не бажала віді­гравати скромну роль апеляційної інстанції, вона претен­дувала не тільки на контроль за владою, а й на саму полі­тичну владу.

Форсований наступ на права України тривав. У 1723 р. без візи Малоросійської колегії не міг побачити світ жоден з важливих універсалів. Внаслідок цього у залежність від неї потрапили майже всі українські державні структури — адміністрація, суд, Генеральна канцелярія. Ув'язнення П. Полуботка в Петропавлівській фортеці, жорстоке при­душення опозиції старшини ще більше розширили поле ді­яльності Малоросійської колегії.

II етап (1728—1734) — повернення Україні частини її прав та вольностей.Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон'юнктуру. Бурхлива діяльність Малоросійської колегії, яка весь час накладала нові податки на українських землевласників, зачепила ін­тереси всесильного О. Меншикова, який володів величез­ними маєтками і навіть містами в Україні. Це зумовило скасування 1727 р. Малоросійської колегії та певне пом'якшення офіційної російської позиції в українському питанні — було знову дозволено вибори гетьмана. Ним став Д.Апостол (1727—1734).

У 1728 р.в день коронації Петра II новий гетьман подав петицію про повернення Україні колишніх прав та воль­ностей згідно з угодою 1654 р. Натомість одержав «Реши-тельньїе пунктьі», відповідно до яких гетьман не мав пра­ва вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджував цар; для контролю за геть­манськими фінансами почали призначати не одного, а зра­зу двох підскарбіїв — росіянина та українця; мито за това­ри, які ввозилися до України, мало йти у царську казну та ін. Отже, часткове повернення Україні її прав і свобод (право обрання гетьмана; переведення Гетьманщини з ім­перського сенату знову під юрисдикцію міністерства за­кордонних справ; скорочення російських військ на україн­ській території; скасування податків, накладених Малоро-

Г

Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

сійською колегією та ін.) були нічим іншим, як тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміну політичної кон'юнктури. А стратегічний наступ не припинявся. Тому особливістю цього періоду було лише формальне поновлен­ня української автономії, фактично ж усе суспільне життя перебувало під контролем російської сторони. У цей час сва­воля російського уряду обмежувалася певними юридични­ми нормами. Це дало можливість Д. Апостолу добитися позитивних зрушень: Генеральне слідство про маєтності, тобто ревізія землеволодіння (1729—1730), дало змогу по­повнити державний земельний фонд; реформа судочинства та заснування скарбниці забезпечили Гетьманщині перший річний бюджет; під владу гетьмана було повернуто Київ; по­мітно зменшилося переселення селян на Правобережжя і, навпаки, зріс потік тих, хто повертався на Лівобережжя.

III етап (1734—1750) — посилення імперського тиску.
Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято ухва­
лу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади пере­
дати тимчасовому державному органу, що дістав назву
«Правління гетьманського уряду». До нього входило шість
осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління став
князь О. Шаховський, який діяв відповідно до наказу:
«Недремньїм оком наблюдать за поступками тамошнего
малороссийского народа». Характерними ознаками цього
періоду були свавільне втручання російських чиновників у
всі сфери суспільного життя, русифікація українського
населення, терор «Таємної канцелярії». Ситуація усклад­
нилася ще й російсько-турецькою війною (1735—1739),
під час якої Україна стала основною базою для росій­
ських військ, постачальником матеріальних та людських
ресурсів. Наслідки війни були катастрофічними для ук­
раїнського народу: загинуло 35 тис. осіб. Військові втра­
ти, нескінченні мобілізації селян для обозів призводили
до обезлюднення, спустошення краю. Перебуваючи в Ук­
раїні, російський міністр Волинський повідомляв у своє­
му листі Бірону: «Не залишилося хліборобів, які потрібні,
щоб засіяти хліб, щоб прогодувати самий край». І ці висна­
жені землі мусили ще протягом війни утримувати від 50 до
75 російських полків. Внаслідок війни Україна зазнала
збитків на 1,5 млн. крб. (один віл тоді коштував 8 крб.).

IV етап (1750—1764) — тимчасове уповільнення про­
цесу російської експансії.У 1750р. Україну чекав черго­
вий поворот долі — саме цього року останнім гетьманом
стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети — К. Ро-
зумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив

Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст. 187

свого наступу на українську автономію. Про це переконли­во свідчить той факт, що, крім старих традиційних обме­жень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.)> у цей час з'явилися нові: 1754 р. ліквідовується мит­ний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ на­завжди переходить під пряме імперське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. Проте мож­на погодитися з О. Субтельним, який вважає, що «за Розу-мовського Гетьманщина переживала "золоту осінь" своєї автономії». Навіть перебуваючи тривалий час у Санкт-Пе­тербурзі, гетьман приділяв багато уваги Україні. Було про­ведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поді­лено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Намага­ючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливо-вішій частині українського суспільства, К. Розумовський йде назустріч старшині і в 1760—1761 рр. забороняє пере­ходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з'їзди старшини — Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму. Було проведено певну модернізацію вій­ська: удосконалено артилерію, запроваджено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував пла­ни відкриття у Батурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762—1796) кардинально змінив ситу­ацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави.

V етап (1764—1783) — остаточна ліквідація україн­ської автономії.Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Ма­лоросійської колегії на чолі з графом П. Рум'янцевим. Бу­ло взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператри­ці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 — ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за росій­ським зразком, у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поши­рювалися загальноросійські закони. Намагаючись задоб­рити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина II 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», відповід­но до якої українська знать звільнялася від військової

Україна наприкінці XVII.— у XVI11 ст.

служби та урівнювалася у правах з російським дворянс­твом. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано ук­раїнську автономію.

Отже, тотальний наступ російського царату на україн­ські землі в XVIII ст. характеризувався прогресуючим об­меженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; ціле­спрямованим розколом українського суспільства (заохо­ченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюван­ням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.

7.3. Правобережна Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

Після поразки Української революції подальшу долю українських земель визначали сусідні держави —- Поль­ща, Росія та Туреччина. Згідно з умовами Бахчисарай­ського договору (1681) територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Це означало перетворення на пустелю тих земель, які були своєрідною базою національно-визвольного руху за часів Хмельниччини. «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Во­линь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і да­лі подорожуючи, — писав козацький літописець Самійло Величко, — бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали.., що стали пристанищем і житлом тільки для диких звірів... Бачив я там... багато кісток людських, су­хих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали».

Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливі кліматичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща порушують Бахчисарайську угоду і розпочинають процес активного заселення пустуючих земель Правобережжя.

Новий колонізаційний рух стає особливо масовим пі­сля того, як Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що до­зволяв козацькі поселення на південь від Росі. Наступним кроком Польщі стала ухвала сейму (1685) про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вольностей, внаслідок якої відродилися Богуславський, Брацлавський, Корсунський та Білоцерківський полки.

Після завершення війни між Польшею та Туреччиною (1699) потреба у козацькому війську відпала, і тому поль­ський сейм прийняв рішення про ліквідацію правобереж-

Правобережна Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

ного козацтва. Спроба силою реалізувати цей план призве­ла спочатку до поразки польських військ під Фастовом 1700 р., а потім і до вибуху повстання під проводом С. Па­лія (1702—1704).

Палій (Гурко) Семен Пилипович (?—1710) — козацький полко­водець, фастівський і білоцерківський полковник (1684—1704, 1709—1710). Народився в містечку Борзна (Чернігівщина). Нав­чався в Київській колегії. У 1684 р. отримав «приповідний лист» (дозвіл) польського короля на формування козацького полку у Фастові й заселення вільних земель на Київщині. На полковій те­риторії встановилося козацьке самоврядування. Спроби поль­ських військ привести козаків до покори (1691, 1693, 1700) за­знали відсічі. Протягом 1688—1704 рр. Палій вів переговори з гетьманом І. Мазепою про возз'єднання Правобережної України з Лівобережною, але уряд Московщини, пов'язаний з Річчю Пос­политою «Вічним миром» (1686), не давав згоди на цю акцію. У 1702—1704 рр. Палій очолював козацькі повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. В1704 р. на Правобережжя всту­пили лівобережні козацькі полки під проводом Мазепи. За його наказом Палія було заарештовано, а повстання придушено. Цар­ський уряд відправив Палія у заслання до Тобольська (1705— 1708), а в 1709 р. у зв'язку з війною зі шведами повернув в Укра­їну. В 1709 р. Палій очолює Білоцерківський полк і залишається його полковником до смерті.

Ситуацією скористався І. Мазепа, який, приєднавши до Гетьманщини правобережні полки, незабаром усунув С. Палія від влади. Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711 —1714 рр. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобе­режжям.

Починається активне відновлення польсько-шляхет­ських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову бу­ли поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та По­дільське воєводства. Відновивши свою владу над землями Правобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього збагачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх во­лодінь «слободи», у яких селяни на певний час звільняли­ся від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних по-винностей, які супроводжувалися посиленням наступу уніатства на права православних, спричиняли значне со­ціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім на­слідком якого стала гайдамаччина. Гайдамацький рух ви­ник у першій половині XVIII ст. (перша згадка про гайда­маків датується 1714 р.) на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. Це була

Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

яскрава форма національно-визвольної боротьби україн­ського народу проти польського гніту на землях Правобе­режної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734—1738 рр., 1750 р., 1768 р. (Ко­ліївщина). Польські шляхтичі зневажливо поставилися до виникнення повстанського руху, називали його учасників «гайдамаками» (від турецького «гайда» — гнати, переслі­дувати, турбувати), а невдовзі цей термін став самоназвою народних месників.

Перше велике гайдамацьке повстання розпочалося 1734 р. Його каталізатором став вступ на територію Право­бережжя російських військ разом з гетьманськими полка­ми, які мали на меті допомогти синові короля Августа II вступити на польський престол. Серед місцевого населен­ня поширилися чутки, що війська прийшли на допомогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти поль­ської шляхти. Стихійний народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. На чолі повстання став сот­ник надвірних козаків князів Любомирських — Верлан, проголошений гайдамаками полковником. У ході бороть­би активно йшов процес «покозачення», коли селяни масо­во записувалися в козаки та заводили козацький устрій.