Західно­українські землів 20—30-ті роки 41 страница

Уже в грудні 1941 р. Головний Провід ОУН прийняв постанову, в якій чітко визначалася стратегічна мета і так­тична лінія організації: «Готуватися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дотримувати­ся тактики накопичення сил». На етапі становлення ос­новними завданнями повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель До Німеччини та протистояння окупаційним властям. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рі­шення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з нім­цями відбувся 7 лютого цього ж року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні

480 Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

1943 р. повстанці розгромили табори для військовополоне­
них у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого
окупантами села Кортеліси, що розташовувалося на шляху
Ковель—Рівне, було вбито шефа спецвідділів СА генерала
В. Лютце. Таке посилення активності УПА викликало зане­
покоєння в німецького командування. Від травня до листо­
пада 1943 р. тільки на Волині окупанти провели п'ять
великих каральних операцій проти повстанців. Наймас-
штабніша з них тривала з червня до вересня. До цієї акції
було залучено понад 10 тис. солдатів, літаки, танки, панцер­
ні поїзди. Тільки в момент найбільшого загострення протис­
тояння (липень—вересень) відбулося 74 бої, не враховуючи
дрібних зіткнень. Втративши майже три тисячі солдатів і
офіцерів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА.

Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише в німецького, а й у ра­дянського командування, оскільки повстанці ставали «третьою силою», що намагалася втримати під своїм кон­тролем значні території. Численні криваві сутички з ра­дянськими партизанами свідчили, що УПА хотіла охопи­ти якомога більше українських земель і ні з фашистами, ні з більшовиками владу ділити не збиралася. Щоб не випус­тити ситуацію в західноукраїнських землях з-під контро­лю, у серпні 1943 р. за наказом радянського командування з Білорусії в район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши в протисто­янні з повстанцями понад півтори тисячі осіб, ці форму­вання були змушені відійти. Про намагання УПА утверди­тися як «третя сила» свідчить статистика: лише в жов­тні—листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.

Повстанці були змушені в роки війни воювати ще й на третьому фронті — проти поляків. Початком конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою (АК) 1941 р. Неза­баром ці терористичні акції були поширені й у Галичині та на Волині. Бажаючи «прорубати польський коридор» від Перемишля до Львова, керована з Лондона Армія Крайова розпочинає винищувальну акцію «Буря». Основною її ме­тою було взяти під контроль землі, втрачені 1939 р., до приходу радянських військ. Тільки на Холмщині 1943—

1944 рр. польські формування знищили майже 5 тис. ук­
раїнців. Спроби керівництва УПА досягти порозуміння і
звертання митрополита А. Шептицького успіху не мали.
На Волині, в Галичині та Закерзонні розпочалася різани-

Збройна боротьба формувань ОУН—УПА в 1941—1944 рр.

на, жертвою якої стали не лише солдати, а й десятки тисяч мирних жителів — як українців, так і поляків. Кривава українсько-польська боротьба, то спалахуючи, то затухаю­чи, тривала аж до 1947 р.

Центральна ідея, яку обстоювала УПА, сформульована в одній з листівок: «Ми боремося за Українську державу, а не за чужий імперіалізм. Ми мусимо берегти наші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу». Зростання лав УПА, поповнення загонів людь­ми різних національностей та політичних поглядів зумов­лювали необхідність суттєвого перегляду ідеології та полі­тики ОУН-Б. Тому в серпні 1943 р. був скликаний III Над­звичайний великий збір ОУН-Б. Він не тільки проголосив курс на боротьбу проти «московсько-більшовицького та ні­мецького ярма, за побудову Української самостійної собор­ної держави», а й виробив соціально-економічну та полі­тичну платформи організації. В основу програмних поло­жень щодо соціально-економічної сфери було покладено принципи багатоукладності економіки, соціальної спра­ведливості, державного захисту найменш забезпечених верств населення. Суттєвим зрушенням у політичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнан­ня права на існування інших політичних течій і партій. За­гальній демократизації національного руху мали сприяти продекларовані свобода друку, слова, думки, віри, світо­гляду, рівність всіх громадян України, незалежно від на­ціональної належності, право національних меншин роз­вивати свою мову і культуру.

Під час війни, намагаючись максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили, ОУН-Б продов­жує еволюціонувати в демократичному напрямі. Саме з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора в Галичині 11 липня 1944 року було скликано збори, у яких взяли участь 20 представників різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М) та східних українців. Тут і було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку одні історики називають «тимчасовим українським парла­ментом», інші — «координаційним воєнно-політичним Центром». Характерно, що платформа УГВР не лише пов­ністю увібрала програму III Збору ОУН-Б, а й пішла шля­хом посилення демократичних засад. Зокрема, в ній під­креслювалося, що нереволюційні методи боротьби також Доцільні і допустимі, наголошувалося, що демократія є устроєвим принципом представництва.

16 Історія України

Україна в роки Другої світової війни (1939—1945}

З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА районів її керівництво спочатку вирішило зайняти позицію невтручання в протистояння між вермахтом та Червоною армією. У цей час ставка робилася на збереження і зміцнен­ня своїх сил, вичікування слушного моменту для вирі­шального удару. З огляду на це, очевидно, і слід сприймати укладення угоди про ненапад у липні 1944 р. між невели­кою частиною УПА, що перебувала в горах на німецькому боці фронту, і вермахтом. Проте це були не союзницькі від­носини, а вимушені кроки обох сторін. Німеччина вже не мала ілюзій щодо українського руху, про що вказано в од­ній з інструкцій головного штабу вермахту: «З огляду на... ненадійність, не може бути й мови про якісь спільні дії з УПА з подальшою метою. УПА... відмовляється воювати на боці німецького вермахту». І хоча на цьому етапі бороть­ба повстанців проти фашистських окупантів мала затухаю­чий характер, вона все ж тривала майже до останніх днів •німецької окупації. 1 вересня 1944 року у районі Коломиї відбулася остання сутичка повстанців з гітлерівцями.

Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії.

Отже, у роки Другої світової війни основною стратегіч­ною метою формувань ОУН—УПА було відновлення укра­їнської державності. Потрапивши у вир радянсько-німець­кого протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу од­разу на три фронти — проти німецьких окупантів, радян­ських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не під­тримувала жодна з держав, вона змушена була дотримува­тися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збере­ження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару.

14.9. Визволення України

Сталінградська битва (17 липня 1942 року — 2 лютого 1943 року), під час якої Німеччина та її союзники втрати­ли 1,5 млн. осіб, тобто 1/4 усіх діючих на радянсько-ні­мецькому фронті фашистських військ, стала не тільки по-

Визволення України 483

чатком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території України. Внаслідок роз­початого в ході Сталінградської битви контрнаступу вже 18 грудня 1942 року було визволено перший український населений пункт — с. Півнівку Міловського району Воро-шиловградської (Луганської) області.

Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті продовжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було визво­лено значну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки опера­ції «Зірка» радянські війська оволоділи Харковом. Проте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну намагався вир­вати стратегічну ініціативу. Сконцентрувавши свої сили на південному заході від Харкова, він створив дві ударні групи з семи танкових та моторизованих дивізій («Мертва голо­ва» , «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін.) і вдарив у фланги й тил радянських військ під командуванням М. Попова. 16 берез­ня Харків знову було захоплено фашистами.

Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобі­лізацію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим нас­тупом на Курськ. Битва на Курській дузі, що почалася

5 липня 1943 року, тривала майже 2 місяці. У ній брало
участь понад 4 млн. солдатів. За 50 днів боїв ворог втратив
понад півмільйона своїх воїнів, 3 тис. гармат, 1,5 тис. тан­
ків. Стратегічна ініціатива остаточно була вирвана з рук
фашистів.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фронту (командуючий Р. Малиновський) на початку вересня ви­зволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропет­ровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визво­лили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воро­незького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького.

Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. Щоб полегшити форсування Дніпра, передбачалося викинути на правий берег сильний повітря­ний десант — дві бригади. Проте десантування пройшло невдало, раптовість було втрачено. Генеральний штаб вва­жав, що за цих обставин наступ з Букринського плацдарму навряд чи може розраховувати на успіх. У відповідь на це Сталін сказав: «Ще не пробували наступати по-справжньо­му, а вже відмовляєтеся. Треба здійснювати прорив з наяв­ного плацдарму». Наступ було розпочато, і на світанку

6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат.
Помилки командування, нестача техніки та боєприпасів
часто зумовлювали невиправдані людські жертви. Лише в

Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

районі Букрина загинуло 40 тис. бійців. За подвиги, здій­снені в ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Ге­роя Радянського Союзу (понад 20% від усіх, хто одержав це звання за період війни).

Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гітле-ра стабілізувати лінію фронту, створити неприступний «Східний вал» і перейти до затяжної позиційної війни з метою вимотування сил Червоної армії. Саме тому перемо­га в битві за Дніпро і стала завершенням корінного перело­му в Другій світовій війні.

Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мірою було зумовлене працею трудівників тилу, завершен­ням перебудови економіки на воєнний лад. У зміцненні обороноздатності СРСР вагомим був внесок евакуйованих з України на Схід 550 великих підприємств 30 галузей промисловості. Уже навесні 1942 р. більша частина з них почала випускати продукцію. Обладнання, вивезене з рес­публіки, прийняли, головним чином, Новосибірська, Свердловська, Томська, Омська, Іркутська, Куйбишівська та інші області РСФСР. Воно становило майже половину всіх потужностей, введених у дію в східних районах СРСР. Плідно працювала на оборону й евакуйована в Уфу Акаде­мія наук УРСР. Свідченням цього були роботи академіка Н. Доброхотова, який запропонував нову технологію вип­лавки броньованої сталі; швидкісна зварка, розроблена для виробництва танків колективом інституту електрозва­рювання під керівництвом Є. Патона, тощо.

У січні 1944 р. Червона армія чисельністю майже 2,3 млн. розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечене перемогою в січні —*■ лютому під Корсунем-Шевченківським (німці втратили 55 тис. солдатів). 25 бе­резня 1944 року на 1009-й день війни війська 2-го Україн­ського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.

На завершальній стадії війни була похована ще одна утопічна надія частини національно-патріотичних сил на те, що створені в складі вермахту українські збройні фор­мування надалі зможуть трансформуватися в повноцінну українську армію. Йдеться про розгром у липні 1944 року дивізії СС «Галичина» під Бродами.

Історія її створення та діяльності тривалий час була «білою плямою» української історії. Характерно, що неод­нозначні оцінки дивізії СС «Галичина» мали місце ще до її утворення. Зазнавши поразки під Сталінградом, керівниц­тво Третього рейху розробило проект створення україн-

Визволення України

ського збройного формування, яке складалось би з насе­лення Галичини. Цей проект піддавався жорсткій критиці ОУН Бандери. Бандерівці вважали створення СС «Галичи­на» недоцільним і шкідливим, оскільки, по-перше, воно мало на меті, на їхню думку, відвернення активної україн­ської молоді від участі в русі опору, фактично перетворю­вало її на гарматне м'ясо; по-друге, як зазначалось у банде­рівських «Бюлетнях», «твориться не українська націо­нальна, а німецька колоніальна частина» (командування дивізії та мова спілкування мали бути німецькими); по-третє, проектом передбачалося вербування в дивізію лише галицьких добровольців, що вело до певного протистав­лення «галичан» і «українців» та до створення регіональ­ного, а не загальнонаціонального збройного підрозділу; по-четверте, формування дивізії давало підставу радянській пропаганді говорити не лише про співпрацю українського національного руху з німцями, а й про пряму організацію цього руху Третім рейхом. Виходячи з цих міркувань, ОУН-Б категорично заявила, що «українська кров може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах укра­їнської армії»¹.

Однак ці аргументи не переконали лідера Українського Центрального Комітету В. Кубійовича, до якого німецьке командування звернулося з пропозицією про створення української дивізії. Він та його прихильники після трива­лих суперечок погодилися сприяти цьому процесові. Суть їхніх поглядів висловив митрополит А. Шептицький: «Не­має майже такої ціни, яку не треба б дати за створення ук­раїнської армії».

Формування дивізії розпочалося у квітні 1943 р. У сво­їх лавах вона налічувала 16—18 тис. осіб. Емблемою диві­зії став галицький лев. У жовтні 1943 р. її було реоргані­зовано і перейменовано на 14 Галицьку добровольчу диві­зію СС, а невдовзі відправлено на фронт. У липні 1944 р. під Бродами дивізію оточили радянські війська і, зни­щивши 7 тис. вояків, розгромили. Пізніше вона була по­повнена та перейменована (з листопада 1944 р. одержала назву 14 Військова гренадерська дивізія СС Українська № 1) і вела бойові дії проти партизанів та радянських військ у Чехословаччині, Югославії, Австрії, однак так і не стала омріяним зародком української національної ар­мії. За патріотичні ілюзії лідерів український народ знову Розплатився кров'ю.

Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Па-Риж — Нью-Йорк — Львів, 1993. — С. 358—359.

Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю визволена від окупантів, а наприкінці того ж мі­сяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття. 29 червня 1945 року між СРСР і Чехословач-чиною підписанр угоду про возз'єднання Закарпаття з УРСР. 8 травня 1945 року капітулювала Німеччина, а 2 ве­ресня — Японія. Це означало, що Друга світова війна фак­тично закінчилася.

Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил наро­ду, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зру­шення в суспільному житті України. З одного боку — це не­вигойні рани та гігантські збитки, пов'язані з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнація­ми. З іншого — з війною пов'язані завоювання Україною ав­торитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація в межах однієї держави ос­новної частини українських етнічних земель.

15.

Повоєнна відбудова

і розвиток України

в 1945 — середині 50-х років

15.1. Повоєнні адміністративно-територіальні зміни

Наприкінці війни процес об'єднання українських зе­мель та формування території України вступив у вирі­шальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро стало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеч­чини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Те­геранській (1943) та Ялтинській (1945) конференціях ліде­рів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в процесі україн­сько-польського, українсько-чехо-словацького та україн­сько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародному юридичному ви­знанні факту включення протягом 1939—1945 рр. захід­них областей України до складу СРСР.

Особливо важливим було врегулювання територіально­го питання з Польщею. Цей процес був складним і трива­лим. На перебіг подій вплинули: небажання західних дер­жав зміцнення позицій СРСР; тиск польських еміграцій­них кіл на західних політиків з метою відновлення поль­ських кордонів, що існували до вересня 1939 р.; намаган­ня Сталіна шляхом певних територіальних поступок під­тримати прорадянські сили в Польщі; несамостійність ук­раїнської дипломатії, яка завжди йшла в руслі міжнарод­ної політики СРСР.

і¹*¹

Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років

Першим кроком на шляху українсько-польського те­риторіального розмежування в середині 40-х років стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським прора-дянським Тимчасовим Комітетом Національного Визво­лення, що була укладена 9 вересня 1944 року. Відповідно до цього документа споконвічні українські землі і 17 пові­тів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Поль­щі. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи пра­вами людини, намагалося підтримати паростки соціалізму в Східній Європі.

16 серпня 1945 року між СРСР і Польською Республі­кою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по «лінії Керзона», з від­хиленням на схід (тобто на користь Польщі) 5—8 км. Однак лояльність польського уряду, його прорадянська політика сприяли новим поступкам Москви: серпневий договір фіксу­вав на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район Не-мирів-Ялувка) і навіть тридцятикілометрове (район р. Соло-нія і м. Крилов) відхилення від «лінії Керзона».

Остаточно процес польсько-українського розмежуван­ня завершився 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м. Кристонополя (пізніше перейменованого в Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області.

На завершальному етапі війни гостро постало питання про подальшу долю Закарпатської України. Ситуація уск­ладнювалася тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід'ємну частину своєї держави. Саме тому пі­сля падіння угорського режиму чехословацький (лондон­ський) уряд, спираючись на ідею федерації чехів, словаків і карпатських українців, почав організовувати в Закарпат­ті свою адміністрацію з центром у Хусті та розбудовувати місцеві адміністративні структури. Водночас активно від­бувається процес самоорганізації місцевого населення, з'являються громадські представницькі органи — народні комітети. В основі їх діяльності був народний рух за возз'єднання з єдинокровними братами українцями, який активно стимулювався і спрямовувався радянською сторо­ною, яка намагалася розширити сферу свого впливу. 26 листопада 1944 року І з'їзд делегатів Народних коміте-

Зовнішньополітична діяльність УРСР

_тів Закарпатської України, що відбувся в Мукачевому, ух­валив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. Ця дія зумовила певне напруження в радянсько-че­хословацьких відносинах, проте під тиском обставин че­хословацька адміністрація змушена була залишити Закар­паття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачевому.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів Ук­раїни було поставлено 10 лютого 1947 року під час підпи­сання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, вста­новлені в червні 1940 р.

Під час повоєнного територіального розмежування Ук­раїна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та збільши­ла територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. км²_;>де проживало майже 7 млн. населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. те­риторія України становила понад 580 тис. км².

Отже, процес врегулювання територіальних питань, що розгорнувся на міжнародній арені в середині 40-х ро­ків, мав для України такі наслідки: по-перше, остаточне визначення кордонів республіки, їх юридичне визнання світовим співтовариством; по-друге, збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; по-третє, об'єднан­ня українських земель у складі однієї держави; по-четвер­те, майже повне завершення формування державної тери­торії (останнім актом цього процесу стало включення в 1954 р. Кримської області до складу УРСР).

15.2. Зовнішньополітична діяльність УРСР

Ще 27 січня 1944 року у Москві відбувся перший за во­єнні роки пленум ЦК ВКП(б), який розглянув і ухвалив пропозицію Ради народних комісарів СРСР щодо розши­рення прав союзних республік у сфері міжнародних відно­син. 28 січня — 1 лютого 1944 року тривала X сесія Вер­ховної Ради СРСР, яка прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на со­юзно-республіканський.

Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років

І

4 березня 1944 року Верховна Рада УРСР прийняла за­кон про утворення Народного комісаріату закордонних справ республіки. Вийшовши після тривалої перерви на міжнародну арену, Україна невдовзі стала одним із заснов­ників і перших членів Організації Об'єднаних Націй. Це було зумовлено кількома чинниками. За роки війни зрос­ли міжнародний вплив і авторитет України, яка не тільки витримала основний тягар ворожої окупації, а й зробила вагомий внесок у боротьбі проти фашистської експансії. Проте не це було головною причиною відновлення прав зовнішнього представництва республіки.

Утворення Наркомату закордонних справ УРСР, вступ республіки до ООН були ланками важливої пропагандист­ської акції, що мала переконати усіх в СРСР і за кордоном у реальності існування української держави та її суверені­тету. Мета цієї акції — заспокоїти громадську думку і мо­білізувати сили українського народу на завершення війни та відбудову; фактична нейтралізація підтримки націо­нально-визвольних сил, які боролися за відродження неза­лежної української держави; стимулювання розколу укра­їнської діаспори в західних державах.

Перемога у війні, що наближалась, ставила на порядок денний розв'язання територіальних проблем. За цих умов, щоб ще переконливіше для світової громадськості надати територіальним надбанням СРСР характеру не анексій, а «возз'єднань», сталінське керівництво вирішило за краще мати реальних суверенних суб'єктів цих «возз'єднань» — Білоруську та Українську РСР, чиї етнічні території пев­ний час перебували в складі Польщі, Румунії, Чехословач-чини. Сам же СРСР, до якого фактично приєднувалися ці «возз'єднані» території, відходив ніби на другий план. Крім того, розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин мало, на думку Сталіна, посилити вплив СРСР на світову політику. У серпні 1944 р. на кон­ференції в Думбартон-Оксі (США), де обговорювалися про­екти майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радян­ський представник А. Громико вніс пропозицію вважати 16 радянських республік членами-засновницями цієї орга­нізації. Ця пропозиція була дипломатично відхилена і ли­ше після наполегливого тиску і певних поступок Сталіна на Кримській конференції в лютому 1945 р. США та Анг­лія зобов'язалися підтримати пропозицію Радянського уряду щодо прийняття Української РСР та Білоруської РСР у члени ООН. Отже, боротьба за голоси (а значить і вплив) в ООН — одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України.

Зовнішньополітична діяльність УРСР

6 травня 1945 року українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилася в роботу. Д. Мануїльський очолив І комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули (вступу) і першого розділу Статуту — «Цілі та принципи» міжна­родної організації. Членами різних комісій і комітетів бу­ли й інші представники української делегації — І. Сенін, О. Палладій, В. Бондарчук, М. Петровський, П. Погреб-няк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і соціальної ради, а в 1948— 1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки.

Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній кон­ференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італі­єю, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.

На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала пи­тання про права судноплавства на Дунаї, українська деле­гація, підтримуючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 р., яка забезпечувала привілейоване стано­вище в цьому регіоні недунайських держав — СІЛА, Анг­лії та Франції.

Навіть у розпалі «холодної війни» Україна виявила певну дипломатичну активність. Представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру. У вересні 1951 р. у Ки­єві відбулася перша Українська республіканська конфе­ренція прихильників миру. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу. Українські диплома­ти в 50-ті роки працювали в 16 міжнародних організаціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій.

Можна, звичайно, погоджуватися чи не погоджуватися з думкою західних істориків про те, що функції україн­ського Міністерства закордонних справ були тоді суто «це­ремоніальними, декоративними та символічними», але слід визнати: оскільки Україна не була самостійною дер­жавою, то не могла мати незалежної зовнішньої політики. На всій її міжнародній діяльності лежить печать лімітова-ності. Наркомат закордонних справ республіки створював­ся як зручний і безвідмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних намірів керівництва СРСР.

На міжнародній арені Україна ніколи не відхилялася від позицій, які займав СРСР, що закономірно для унітар­ної держави, де домінує монополія центру щодо зовніш­ньої політики. Договори, в яких було досягнуто врегулю-

492 Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років

вання територіальних проблем і кордонів України з Поль­щею і Чехословаччиною 1945 р., підписували представни­ки союзного Наркомату закордонних справ і вже за наяв­ності Наркомату закордонних справ республіки.