Африка на рубежі середньовіччя і нового часу
Історично відбувся поділ Африки на дві основні частини, що відрізняються одна від одної рівнем соціально-економічного розвитку, формами політичного устрою, етнічним складом населення. Північна Африка, традиційно пов'язана із Середземномор'ям, в основному з арабським або арабізованим населенням, була досить однорідною. На початку XVI ст. більша частина арабських територій в Африці була завойована турками й увійшла до складу Османської імперії (Туніс, Лівія, Алжир, Єгипет). Незалежність пощастило зберегти тільки державі Марокко, розташованій у північно-східній частині Африки. Суспільний лад Північної Африки являв собою складний комплекс соціальних відносин – від капіталістичного, що народжувався у міських центрах, до родоплемінного устрою кочівників. Проте попри усю строкатість соціальних відносин переважали усе ж феодальні стосунки. Після завоювання арабських територій османські султани, прагнучи створити собі опору, як правило, зберігали суспільний лад, що існував у підкорених народів на час їхнього завоювання. Земля і влада, як і раніше, залишалися в руках місцевих феодалів. Для управління провінціями призначалися паші (Єгипет), деї (Алжир) та інші намісники, котрі за допомогою загонів яничар і мамлюків намагалися забезпечити свою необмежену владу. У міру ослаблення Османської імперії панування турецького султана над Єгиптом та іншими арабськими територіями Північної Африки ставало дедалі більш формальним. Незалежне від Османської імперії Марокко неодноразово зазнавало колоніальної агресії європейських держав – Португалії та Іспанії. Завдяки стійкому опорові марокканців аж до XIX ст. все узбережжя Марокко формально зберігало незалежність (в руках іспанців залишились тільки Сеута, Мелілья, Алусемас і пізніше Іфні). На початку нової доби лише Мавританія і Західна Сахара змогли відстояти свою незалежність. Під номінальною владою володарів Оману в XVII ст. перебував розташований на далекому сході Африканського материка півострів Сомалі. На початку нової доби великі території сучасної країни Судан населяли численні племена та народи. У північній частині Судану вони прийняли іслам і арабізувалися, південь заселяли племена нілотів, багато з яких жили в умовах первіснообщинного ладу. Проте в деяких районах Судану вже почали виникати феодальні відносини. На території країни в XVII ст. існувало декілька феодальних султанатів, найзначнішими з яких були Дафур і Сеннар. Це були феодальні країни, де ще широко використовувалася рабська праця і збереглися залишки родоплемінних відносин. Інша частина континенту, розміщена на південь від Сахари, являла собою строкатішу картину. Умовно її можна поділити на три великі смуги, що простягнулися від Атлантичного до Індійського океану. Судан – Східний і Західний; Тропічна, або Екваторіальна, Африка, Східна і Західна; Південна Африка з о. Мадагаскар. Різноманітним був також етнічний склад населення, що заселяло ці території. Південний схід (південна частина Східного Судану, Ефіопія, Червономорське узбережжя) заселяли народи, що розмовляли семітсько-хамітськими мовами. У Тропічній та Південній Африці мешкали негроїдні народності, які розмовляли різними суданськими мовами та банту. Різновидами цих народностей на півдні були племена зулусів та коса. На південному заході Африки у пустелі Калахара жили племена бушменів та інші народності. Особливе місце серед африканських народів посідало населення Мадагаскару – мальгаші, які антропологічно примикали до монголоїдів і розмовляли мовою, що належала до малайсько-полінезійської групи. Арабські джерела повідомляють про існування великої держави Гани в Західній Африці, хроніка правління царів якої сягає III ст. н. е. На зміну Гані прийшли феодальні країни Малі, а пізніше, зміщуючись на схід, у XV – XVI ст. – держана Сонгаї, яка обіймала більшу частину Західної Африки. В державі Сонгаї широко використовувалася рабська праця, хоча були й вільні общинники. Найвищого розквіту держава Сонгаї досягла в XV – XVI ст. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. Сонгаї зазнала вторгнення з півночі марокканських військ. На руїнах Малійської та Сонгайської імперій виникло декілька держав – Сегу, Каарта та інші, засновані племенами бамбара. Території на стику Західного і Східного Судану населяли народності хауса, фульбе і канурі. Канурі утворили поблизу озера Чад країну Борну – ранньофеодального типу, в якій ще досить міцними були рабовласницькі підвалини. На початку XIX ст. між р. Сенегал та нижньою течією р. Нігер утворилася нова порівняно велика країна Сегу зі столицею у м. Сегу. Держава Сегу була феодально-теократичною мусульманською країною, яка об'єднала численні міста і території Західного та Східного Судану. Іншою великою країною Західного Судану було Сокото. На південь від гирла Сенегалу виникла держава Кайор, яку створив народ волоф. На узбережжі Гвінейської затоки існували центри стародавньої своєрідної африканської культури, які аж до появи європейців розвивалися самостійно і майже ізольовано. На початок нової доби тут склалося кілька невеликих держав, що виникли на основі племінних об'єднань у результаті розкладу первіснообщинного ладу. Найвідомішими з них були держави народів йоруба (на території сучасної Нігерії), що об'єдналися навколо Ойо, Дагомея (нині Народна Республіка Бенін), та держава Ашанті (на території сучасної Гани). Найбільшою феодальною країною Золотого Берега була держава Ашанті – конфедерація кількох країн, очолювана царем, який обирався з членів правлячої династії. В економіці Ашанті значне місце займали землеробство і домашні промисли (гончарство, різьблення по дереву, ткацтво, обробка металу тощо). Набули поширення работоргівля і торгівля золотом. У першій половині XIX ст. володарі Ашанті, спираючись на сильну армію, домоглися приєднання до своєї держави багатьох народів узбережжя Гвінейської затоки. У центральних районах Тропічної Африки у XVII – XVIII ст. траплялися періоди нетривалого розквіту держав Луба, Лунда, Куба. Через ці держави пролягали важливі торговельні шляхи, що з'єднували західне і східне узбережжя Тропічної Африки. Переважна більшість населення Південної Африки – це племена південних банту, котрі, на думку вчених, вийшли з районів Великих східноафриканських озер. У 1652 р. голландська Ост-Індська компанія заснувала тут свою Колонію мису Доброї Надії із містом і портом Капстад, тобто «місто на мисі» (звідси – Капська колонія). Слідом за голландцями тут з'явилися утікачі з Франції – гугеноти, а пізніше вихідці з Німеччини та інші емігранти, яких стали називати бурами (тобто «селянами», білими поселенцями). Захоплюючи землі місцевих племен, бури почали створювати свої ферми, на яких широко застосовувалася рабська праця. На зламі XVIII – XIX ст. Капська колонія фактично перейшла до рук англійців.