Політика та діяльність Центральної Ради

Третій Універсал Центральної Ради та проголошення Української Народної Республіки викликали неоднозначні оцінки. Позитивно поставилися до них українські партії. А представник кадетів на засіданні міської думи 13 листопада оцінив 3-й Універсал як “капітуляцію перед більшовизмом” і закликав визнати його актом “недержавним і необов’язковим”. Більшовицька ж газета “Пролетарская мысль” писала, що Центральна Рада лише з деяким запізненням і певними скороченнями прийняла частину декретів, проголошених Раднаркомом. Особливо гостру реакцію викликала позиція Центральної Ради з земельного питання. Різко протестували проти скасування приватної власності на землю землевласники, заводчики, банкіри й інші буржуазні елементи. Через це 11 листопада на нараді представників київських банків, всеросійської спілки власників цукроварень, союзу землевласників В.Винниченко змушений був заявити, що універсал не вирішує питання про земельну власність, а висловлює тільки погляд Центральної Ради на це питання. Вирішення його залежить від Установчих зборів. Про це ж говорилося і в правилах Генерального Секретаріату, оголошених того ж 11 листопада. 14 листопада Генеральне секретарство земельних справ розіслало відозву “До населення України”, в якій роз’яснювало, що Центральна Рада скасувала право вільної власності лише для “нетрудових господарств”, а “трудові господарства” площею земель до 50 десятин Універсал не зачіпає. Разом із тим, секретарство закликало “під страхом тяжкої кари” не руйнувати народного добра, “не чинити розрухів, погромів, бешкету та безладдя”. Цілком зрозуміло, що безземельні та малоземельні селяни зустрічали ці роз’яснення насторожено, тим більше, що в Росії вже діяв декрет про землю, за яким поміщицькі землі переходили селянам. 25 листопада Центральна Рада прийняла закон “Про видання законів”, за яким залишалися чинними всі закони та постанови, які мали силу на території УНР, оскільки вони не змінені і не скасовані універсалом. Залишалися діючими також і всі державні уряди й установи, які діяли в Україні до 7 листопада. А всі особи, які займали посади державної служби до 7 листопада, залишалися на своїх місцях. Старі закони та державні службовці діяли не в інтересах трудящих, і не могли викликати їхніх симпатій. “Кажучи по щирості, - писав пізніше тодішній голова Генерального Секретаріату В.Винниченко, - ми рішуче нічого не міняли в суті тої державності, що була за часів Тимчасового правительства. Ні одної основи її ми не порушили. Ми тільки міняли національну форму її – замість синє-біло-червоного прапора ми вішали жовто-блакитний”. Навряд чи можна вважати логічним і виправданим проголошення Центральною Радою у 3-му Універсалі федерації Української Народної Республіки з Росією і, у той же час, невизнання Раднаркому як російського уряду. Мабуть, логічніше було б визнати реальний уряд Росії – Раднарком, проголосити самостійність УНР і вимагати від нього визнання незалежності України. Замість того, щоб розбудовувати власну державність, Центральна Рада звернулася до Ставки верховного головнокомандуючого Духоніна, а потім, 23 листопада, до крайових урядів Дону, Кубані, Кавказу, Криму, Молдавії, Башкірії та Раднаркому з пропозицією приступити до утворення центрального “однорідного соціалістичного уряду від більшовиків до народних соціалістів включно” для федеративної Росії. Але на цей заклик відгукнувся лише уряд Дону. Ставка Духоніна в Могилеві була розгромлена солдатами та матросами, Духонін убитий, а головнокомандуючим більшовики призначили прапорщика М.Криленка. Залишки Ставки разом із іноземними військовими місіями, що були акредитовані при ній, переїхали до Києва, туди ж прибули колишній голова IV Державної Думи Росії октябрист Родзянко, генерал Алексєєв, чорносотенець Шульгін та ін. У сусідній із Україною області Війська Донського козачий отаман генерал Каледін виступив із зброєю проти влади Раднаркому. 23 листопада Генеральний Секретаріат для надійного захисту території України постановив об’єднати Південно-Західний і Румунський фронти в один Український. Генеральний військовий секретар С.Петлюра наказав українізованим військовим частинам і солдатам-українцям зніматися з Північного та Західного фронтів і негайно прибувати на Український. Конфронтація між Центральною Радою та Раднаркомом швидко наростала. Більшовики Києва, підтримувані з Петрограда, повели шалену агітацію проти Центральної Ради, звинувачуючи її в буржуазності і контрреволюційності. Разом з тим вони готували проти Ради збройне повстання, спираючись на більшовизовані військові частини та загони Червоної гвардії. Керував підготовкою повстання військово-революційний комітет, головою якого був Г.П’ятаков. Повстання було призначено на ранок 30 листопада. Про це стало відомо Центральній Раді. Увечері 29 листопада Перша українська (Сердюцька) дивізія оточила та на ранок 30-го роззброїла 3-й авіапарк, 5-й авіапарк, Арсенал, понтонний і телеграфний батальйони, 1-у запасну гірничу батарею й інші більшовизовані частини. Солдатів посадили в ешелони та відправили в Росію. Майже одночасно з цим із фронту на Київ вирушив збільшовизований 2-й гвардійський корпус, де керувала на той час київська більшовичка Євгенія Бош. Частини цього корпусу досягли Жмеринки, де їм шлях перегородив Перший український корпус генерала П.Скоропадського, який мав 60 тис. бійців. Він роззброїв частини 2-го гвардійського корпусу і під вартою відправив їх до Росії, врятувавши цим Київ від боїв, погрому та руйнування. Самостійна політика Центральної Ради та її рішучі дії проти більшовицьких заколотників дуже не сподобались керівництву Радянської Росії, справа йшла до збройного конфлікту між Радянською Росією й УНР.

Наши рекомендации