Поняття і види нормативного регулювання в суспільстві. 1 страница

Соціальна норма - це історично зумовлене правило поведінки чи діяльності людей, що має загальний характер, встановлюється різноманітними суб‘єктами, забезпечується різними засобами громадського чи державного впливу і спрямоване на регулювання і охорону різноманітних суспільних відносин і соціальних цінностей.

Нормативне регулювання - це сукупність соціальних норм.

Всі соціальні норми залежно від їх ролі і місця в системі соціального регулювання поділяються на правові(юридичні), моральні, політичні, естетичні, норми громадських організацій, релігійні норми, корпоративні норми, звичаї і традиції.

1.Моральні- такі правила поведінки, що встановлюються різними суб’єктами і виражаються в категоріях "добра і зла", "справедливості і несправедливості" і можуть регулювати майже всі суспільні відносини(християнська мораль).

2.Політичні- регулюють політичні відносини між різними суб’єктами і ними встановлюються(статут політичної партії).

3.Естетичні- регулюють ставлення людей до порядку оформлення і оцінки предметів матеріальної і духовної культури з позицій краси зручності якості.

4.Релігійні- регулюють відправлення релігійних культів, ставлення людей до Бога і навколишнього світу.

5.Корпоративні- встановлюються громадськими організаціями для своїх членів.

6.Звичаї- правила поведінки, що склалися історично в результаті їх багаторічного застосування на основі звичок (весілля, хрестини).

Норми права регулюють найважливіші економічні, політичні, моральні та інші соціальні відносини. В правових нормах виражається економічна політика держави чи суспільства; в них закріплюється політична система; вони регулюють діяльність політичних партій і інших громадських організацій. Вони закріплюють основні права людини(на життя, працю…).

Норми права офіційно встановлюються державною владою, виражені в законах і інших нормативних актах, є загальнообов’язковими і охороняються державою від порушень.

§ 23. Співвідношення норми права і моралі.

Соціальне регулювання здійснюється за допомогою соціальних норм – загальних правил поведінки людей, колективів, соціальних груп, що мають значення зразків і поширюються на невизначене коло випадків. Нормативне соціальне регулювання дозволяє установити в житті людей єдиний, загальний порядок. У систему соціальних норм входять норми права, мораль, звичаї, традиції, норми громадські організації, релігійні норми. Найбільш значимими є норми моралі і права.

У регулюванні суспільних відносинах право і мораль взаємодіють один з одним, роблячи взаємний вплив. Вони побудовані на єдиних основах, виражають загальнолюдські цінності й ідеали, покликані регулювати поводження людей. У той же час це різні нормативні регулятори, вони мають свої особливості.

Мораль (моральність), на відміну від права, — це правила поведінки людей, що виражають сформовані в суспільстві представлення про справедливість, добро, достоїнство, честі, совісті. И. Кант писав, що право визначає необхідність дій, що відбуваються з чи повноважень із примуса, а мораль визначає необхідність дій, що відбуваються з внутрішнього обов'язку, що виникає з права інших людей, а не з примуса людини.

Які ж особливості права і моралі?

Моральні норми володіють великий що впливає .силоміць. Вони діють через свідомість людей, підтримуються суспільною думкою. Але моральні норми не всесильні. Вони відрізняються відомою невизначеністю, моральними поглядами людей у залежності від рівня їхньої культури, віку. Розходження в моральних представленнях часто приводять до конфліктних ситуацій, життєвим зіткненням. Норми моралі не забезпечуються якими-небудь особливими законами, державними органами.

Право також виражається в загальних правилах поведінки, нормах. У своїй основі правові норми мають моральний характер. Наприклад, як моралі, так і праву суперечать дії, що принижують достоїнство людської особистості, що зазіхають на його життя і волю. Однак правові норми виражені в законах, інших юридичних документах; вони мають офіційний характер і зв'язані часом із примусовим виконанням правил покоління. Виражаючи в нормативних документах, правові норми відрізняються строгою визначеністю по змісту, однозначністю.

На відміну від моралі, право характеризується тим, що юридичні норми підтримуються силою державного примусу і при необхідності до порушника можуть бути застосовані діючі, часом тверді міри. Сила моралі, виражена в суспільній думці, дуже значна, але вона спрацьовує не завжди, а головне — немає особливого апарата, який би своєю діяльністю ефективно забезпечував проведення в життя необхідних мір.

§ 24. Поняття й ознаки правової норми.

Норма права — це правило поведінки, установлене чи санкціоноване державою, елементарна частка права, що відноситься до нього як частина до цілого (чи як одиничне до загального). Було обґрунтовано, що норма права — це і не форма, і не зміст усього права, а саме його частка. Вона володіє властивим їй змістом і формою й у системоутворюючих процесах з іншими нормами складає зміст права в цілому.

Нормі права як частини системи в тім чи іншому ступені властиві істотні ознаки, властивому праву, тому їй можна дати визначення, ідентичне за своїм значенням визначенню права в цілому.

Норма права — це загальнообов'язкове, установлене чи санкціоноване й охоронюване державою правило поведінки, що виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю й інтереси народу, що активно впливає на суспільні відносини з метою їх упорядкування.

Будь-яке державно-організоване суспільство не може обійтися без норм права. Але це одиничний феномен права, тому повне наукове визначення поняття припускає з'ясування властивій нормі права специфічних ознак (властивостей).

По-перше, норма права являє собою відволікання від ознак індивідуалізації і вказує лише на ті характерні риси поводження, що є істотними, тобто розглядають поводження як вид суспільних відносин. Ці ознаки, включені і текст норми, стають правилами поведінки, обов'язковими до реалізації.

Наприклад, у процесі купівлі-продажу істотним є не те, скільки разів “прицінювався” покупець, вибираючи ту чи іншу річ, який час він на це затратив. Усе це — сфера життєвого звичаю. Для права важливо установити ознаки: коли можна визнати договір закупівлі-продажу укладеним, коли право власності на річ переходить від продавця до покупця. Чи інший приклад: у випадку здійснення убивства, коли закон особливо чуйний до обставин цього тяжкого злочину, закон відкидає всі сугубо індивідуальне, що не має відношення до характеристики даного діяння як такого.

Отже, норми права містять указівки на істотні ознаки поводження, властиві кожному з невизначеного числа конкретних індивідуальних відносин (вчинків), що держава має намір піддати правовому регулюванню.

По-друге, норма права є наказовим розпорядженням незалежно від того, який його характер: заборона, чи обзивання дозвіл. Розпорядження в будь-якому випадку знаходиться під охороною держави; тому що воно їм установлене, то передбачені і примусового заходу у випадках його порушення.

В-третіх, норма права являє собою визначений метод впливу на регульовані відносини. У приведених вище прикладах методи регулювання виникаючих відносин зовсім несхожі, як і самі відносини, тому що використовуються різні способи додання їм визначеності, упорядкованості. У цей метод включаються: обставини, при яких застосовується норма; коло учасників, регульованих цією нормою відносин; взаємні права й обов'язки; санкції за невиконання обов'язків.

В-четвертих, норма права — загальнообов'язкове правило поведінки. Воно має значення не для окремого індивіда, а для усіх вхідних до складу даної категорії людей (суспільства в цілому) як можливих (чи реальних) учасників конкретного виду суспільних відносин.

Норма права зазвичай не вказує персоніфікованих виконавців розпорядження, що міститься в ній. Інакше кажучи, вона розрахована на невизначене коло уповноважених і зобов'язаних осіб. Це відбувається тому, що норма права як абстрактна модель поводження припускає її кількаразову дію, а отже, і “захопити” у поле свого притягання вона може потенційно кожного члена суспільства.

В-п'ятих, абстрактність норми права зовсім не означає невизначеності її змісту. Саме навпаки, норма права тому і є такий, що містить цілком конкретне правило поведінки. Наприклад, ст. 16 ГК РФ визначає, що збитки, заподіяні чи громадянину юридичній особі в результаті незаконних дій (бездіяльності) державних органів, органів місцевого чи самоврядування посадових осіб цих органів, у тому числі видання не відповідному чи закону іншому правовому акту акта державного чи органу місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню Російською Федерацією, що відповідають суб'єктами чи федерації муніципальним утворенням. Тут типовий приклад норми права як формально визначеного правила, що означає повноту і точність указівки на ознаки правила поведінки. Кожен індивідуальний випадок заподіяння збитків чи громадянину юридичній особі підпадає під дію цієї норми, тобто вона регулює всі повторювані індивідуальні відносини даного виду. Завдяки тому, що вона постійно впливає на цей вид відносин, її вимоги реалізуються усіма як обов'язкові для кожного, хто причетний до відшкодування збитків без персональної вказівки, для кого саме.

Таким чином, норма права як загальне правило поведінки регулює повторюваний вид суспільних відносин, тому що не вичерпується однократною реалізацією, а охоплює всі можливі індивідуальні випадки. У силу цього норма права — загальне і загальнообов'язкове правило поведінки.

В-шостих, зміст правової норми визначається об'єктивною природою того виду суспільних відносин, на упорядкування яких вона спрямована. Воно формується під впливом соціального досвіду регулювання, рівня загальної і правової культури, моральних і політичних установок, орієнтацій держави й інших факторів. У нашому прикладі пояснити правило, чому обов'язок відшкодування збитків лежить на державі в цілому, відповідних його суб'єктах, муніципальних утвореннях, тільки природою даного правоохоронного відношення не можна. Тому зміст норми в головному, основному визначається змістом регульованого відношення.

Норма права — правова реальність навіть у тому випадку, якщо вона жодного разу не застосовувалася для регулювання фактичних відносин. Наприклад, у недавній історії конституційне право союзної республіки на вільний вихід зі складу СРСР. Визнання цього права було передумовою для визначення правового статусу союзної республіки і для державно-політичної практики. Тому можна зробити висновок, що праву відомі норми, що застосовуються безпосередньо й опосередковано — через інші норми.

Таким чином, норма права — це загальне правило, що вбирає в себе все багатство соціального досвіду суспільства і держави, різноманіття особливого, індивідуального, окремого.

Норма права є науковим, об'єктивно обґрунтованим розпорядженням — моделлю суспільних відносин, що відбиває інтереси суспільства в розвитку даного відношення.

Загальний характер норми права не випливає з її власної природи. Загальне в праві в кінцевому рахунку є відображення того реального загального, котре об'єктивно існує в численних окремих матеріальних відносинах даного виду, що є виробничими відносинами.

У сучасних умовах удосконалювання норм права йде по двох основних напрямках: поліпшення змісту норм, зміцнення їхній “істинності”; упорядкування їхньої структури і системи в цілому.

Перший шлях характеризується тенденцією до усе більш точного відображення потреб громадського життя, без чого неможливо забезпечити зростання ефективності дії норм права як регуляторів суспільних відносин. Тому удосконалювання змісту стосується всього комплексу норм — зобов'язуючих, уповноважуючих, забороняючих. Зростає значення рекомендаційних норм. У рамках кожного різновиду норм виробляються нові, більш ефективні методи впливу на суспільні відносини за допомогою всіх елементів правової норми.

§ 25. Структура правових норм.

Структуру норм права розглядати однозначно важко, так як існують різні норми. Наприклад, норми-принципи, норми-дефініції (поняття), норми-приписи, норми — правила поведін­ки. В сучасний період вивчена структура норм-приписів і норм-правил поведінки. Їх структуру розглядають як логічну структуру правової норми.

В структурі логічної норми права виділяють 3 елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Це основні і обов'язкові елементи структури логічної норми права.

Гіпотеза — це така частина правової норми, в якій виражаються обставини і умови, при яких наступає реалізація юридичних прав і обов'язків, виникають юридичні факти і правовідносини. Гіпотеза встановлює і обумовлює сферу і межі регулюючої дії диспозиції. До неї можна застосувати термін "якщо".

Диспозиція — це така частина норми, в якій записано саме правило поведінки суб'єктів і виражається вона в юридичних правах і обов'язках. Вона описує, що суб'єкти можуть і зобов'язані робити, яка діяльність і поведінка заборонена. До неї мож­на застосувати термін “то”.

Санкція — це частина норми, в якій закріплюються заходи державного примусу в випадку невиконання обов'язків або порушення диспозиції. Санкція наступає або може наступити за правопорушення. До неї можна поставити термін “то”, “інакше”.

Цю структуру норми можна виразити по схемі: “якщо — то” або "якщо — то — інакше”, а до норм-приписів — тільки “якщо — то". Логічна структура правової норми, як правило, не співпадає із статтями нормативних актів, іноді її потрібно конструювати самому, оскільки статті законів викладаються лаконічно. В дея­ких статтях закону може бути не одна, а 2-3 норми права, а в деяких тільки окремі частини правової норми: гіпотези-диспо­зиції, гіпотези-санкції, диспозиції-санкції. Крім того, в заборон­них нормах права гіпотеза і диспозиція співпадають.

Наприклад, в ст. 147 Кодексу законів про працю України вка­зується (п.1): “За порушення трудової дисципліни до працівни­ка може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:1) догана; 2) звільнення”.

Цю статтю з позицій логічної структури правової норми мож­на сформулювати так: якщо працівник допустить порушення трудової дисципліни .(гіпотеза), то власник має право застосува­ти до нього згідно з трудовим законодавством — статутами і положеннями про дисципліну (диспозиція) — тільки один з та­ких видів стягнення: 1)догана; 2) звільнення (санкція).

§ 26. Види правових норм.

Це, по суті, класифікація правових норм. Класифікація норм права дозволяє краще визначити місце правових норм в системі прав і їх взаємозв'язки; вияснити функції правових норм і їх роль в механізмі правового регулювання; вона дає схему шляхів і засобів правового впливу на суспільні відносини; можливість значно покращати правотворчу і правозастосовчу діяльність в державі.

Класифікація норм права на види є продовженням розгляду структури системи права, але на більш вищому рівні, ніж струк­тура норми права. Найбільш повну класифікацію норм права на види дав проф. П.М. Рабинович (Львів). Для класифікації існує більше 7 критеріїв. Найбільш основні можна привести такі:

1) по функціональній ролі в механізмі правового регулювання;

- первинні, відправні і вторинні (доповнюючі). Всі вони нео­днорідні і серед них можна виділити: норми-начала, норми-прин­ципи, норми-аксіоми; норми-презумпції, норми-дефініції;

- нор­ми-правила поведінки людей. Вони вказують на права і обов'язки суб'єктів суспільних відносин, вид і міру санкції за правопору­шення;

- загальні і спеціальні; вони відрізняються за ступенем загальності і об'ємом (сферою дії). Наприклад, в кожному кодексі є розділи: загальна і особлива частина і, відповідно, види норм;

2) по предмету правового регулювання, або залежно від галузі права: конституційні, адміністративні, норми цивільного права, норми трудового права, норми кримінального права, норми земельного права, норми фінансового права, …. екологічного …., …. процесуального права;

3) по методу правового регулювання: імперативні (владні при­писи), диспозитивні (автономні), заохочувальні (стимулюючі), рекомендуючі;

4) за формою вираження припису правових норм або залежно від встановлення і реалізації юридичних прав і обов'язків: уповноважуючі, зобов'язуючі, заборонні;

5) по суб'єктах правотворчості: норми представницьких органів державної влади, ….. глави держави (Президента), …. органів держав­ного управління, ….. громадських об'єднань органів місцевого са­моврядування тощо.

§ 27. Поняття джерел права.

Термін “джерела права” має неоднозначне значення. В одному випадку його розуміють як матеріальне джерело права — правотворча сила (державна влада, судові органи, правові концепції, референдуми народу, правозастосувальна практика, звичаї на­роду і т.п.); в іншому — як історичні пам'ятники права, які колись мали значення діючого права (Руська Правда); в третьому випадку, як формальне джерело права — і спосіб вираження змісту правил поведінки, що встановлюються державою. Така багатозначність терміна “джерела права” вимагає замінити його терміном “форма права”.

Форма права — це зовнішнє оформлення змісту загальнообов'яз­кових правил поведінки, які офіційно встановлені (санкціоновані) державою або загальновизнані суспільством. Це, по суті, різні види права, зовнішня форма існування змісту норм права.

Історія правознавства знає 4 форми права: І) правовий звичай; 2) правовий прецедент; 3) нормативно-правовий договір; 4) нормативно-правовий акт.

Правовий звичай — це історично обумовлене неписане правило поведінки людей, яке ввійшло в звичку в силу багаторазового застосування протягом тривалого часу життя суспільства. Іноді правовий звичай санкціонується державою. Сьогодні така форма права у нас майже не збереглась. Правові звичаї були дуже розповсюджені в Україні до 20-х років нашого століття.

Правовий прецедент — це рішення суду чи адміністрації по конкретній справі, яка розглядалась вперше, і яке має загальнообов’язковий характер для вирішення аналогічних справ. Він поділяється на судовий чи адміністративний, в залежності від того. хто приймав це рішення. Ця форма права розповсюджена в США і країнах Британської співдружності. Іноді це право називають прецедентне право або англосаксонська система права.

Нормативно-правовий договір — це така форма права, при якій два і більше суб'єкти суспільних відносин домовились про взаємні права і обов'язки з економічних, політичних чи інших соціаль­них проблем, уклали між собою угоду або договір в письмовій формі. Вони можуть мати міжнародний і національний харак­тер. Наприклад, Угода про створення Співдружності Незалеж­них Держав (1991 р.) в процесі розпаду СРСР, угоди між двома фірмами, підприємствами, в т.ч. іноземними.

Нормативно-правовий акт — це юридичний документ, який приймається органами державної влади або уповноваженими державою іншими суб'єктами, має формально-визначений, за­гальнообов'язковий характер і охороняється державною владою від порушень. Це основна, а іноді і єдина форма права в бага­тьох державах, в т.ч. і в Україні. Нормативно-правові акти поді­ляються на закони і підзаконні акти, які складають систему пи­саного права.

§ 28. Правотворчість: поняття, види.

Нормативні правові акти є продуктом особливого роду діяльності — нормотворчості (правотворчості). Нормотворчість — основний шлях впливу на суспільні відносини, головний засіб додання праву юридичної чинності.

Нормотворчість в правовій сфері — це в принципі і головним чином державна діяльність, що завершує процес формування права, що означає зведення державної волі в закон.

Споконвічне право формується історично, до і незалежно від діяльності законодавця. Початкова стадія в процесі правоутворення — виникнення об'єктивне обумовленої потреби в юридичному регулюванні суспільних відносин. Ця потреба в кінцевому рахунку обумовлена економічним базисом, але найближчими факторами, її живильними, є соціально-політичні, класові й інші суспільні інтереси. На завершальній стадії правоутворення здобуває велике значення спеціальна цілеспрямована діяльність компетентних органів по вираженню суспільної потреби і відповідних інтересів у загальнообов'язкових правилах поведінки. Ця діяльність, що конституює правоутворення у формально визначені розпорядження загального характеру, і є правовою нормотворчістю. Розрізняються три способи такого нормотворчісті:

1) безпосередня правоустановча діяльність повноважних державних органів;

2) санкціонування державними органами норм, що склалися незалежно від них у виді звичаю (ділового звичаю) чи вироблені недержавними організаціями (наприклад, кооперативами, громадськими організаціями);

3) безпосереднє правотворчість народу, проведене у формі всенародного голосування (референдуму).

В усіх трьох випадках нормотворчість відрізняється і своїми цілями, і тими принципами, на яких воно ґрунтується. Загальними принципами нормотворчість є: науковість, демократизм, законність, інтернаціоналізм.

В окремі періоди розвитку тієї чи іншої держави мали місце відступу від якого-небудь принципу, але вони не можуть похитнути необхідність пошуку і твердження відповідних початків законодавчої діяльності.

Правотворчість діяльність так чи інакше зв'язана з проявом державної волі. Це положення багаторазове доведено світовою історією. Крім того, що пануючі при даних відносинах індивіди повинні конституювати свою силу у виді держави, вони повинні додати своїй волі, обумовленої цими визначеними відносинами, загальне вираження у виді державної волі, у виді закону.

Правотворчість може виражатися у виді прийняття одиничного акта, що містить окремі юридичні норми, і у виді систематизованого (кодифікаційного) акта, що містить визначені сукупності, групи норм. Найбільш розвитим видом є кодифікаційна нормотворчість. З його допомогою закладаються основи законодавчої системи в ціпом і по галузях права, а потім здійснюється подальший розвиток законодавства. За допомогою одиничних актів права-творчості вносяться доповнення і зміни в кодифіковане законодавство. У ході поточної правотворчості усуваються протиріччя і пробіли в законодавстві.

§ 29. Стадії правотворчого процесу.

Зміст нормотворчості складається з послідовно здійснюваних організаційних дій, що утворять у своїй сукупності те, що називають правотворчим процесом. Це технологія створення нормативних актів і доведення їхніх розпоряджень до адресатів. Сам правотворчий процес у силу його суспільно-політичного значення регулюється конституційними й іншими юридичними нормами.

Правотворчий процес складається з ряду стадій.

1. Стадія законодавчої (більш широко— нормотворчої) ініціативи. Мова йде про первинну офіційну дію компетентного суб'єкта, що складає у внесенні в правотворчий чи орган пропозиції про видання нормативного акта, чи підготовленого проекту акта.

Коло суб'єктів, що володіють правом законодавчої ініціативи, строго обкреслений у законодавстві, тому що законодавча ініціатива, на відміну від будь-якого іншого звертання в правотворчий орган із законопроектом, припускає юридичний обов'язок компетентного органа розглянути проект, що надійшов, чи пропозиція.

2. Рішення компетентного органа про необхідність видання акта, виробленню його проекту, включенні в план законопроектних робіт і т.п.

3. Розробка проекту нормативного акта і його попереднє обговорення. Процедури того й іншого розрізняються в залежності від важливості проекту, від того, кому доручена його розробка, а також від характеру майбутнього нормативного акта (загальнодержавний чи акт відомчий). Найбільш важливі проекти виносяться на всенародне обговорення. У підготовці інших беруть участь консультативні групи вчених і фахівців.

4. Розгляд проекту нормативного акта в тім органі, що уповноважений його прийняти.

5. Прийняття нормативного акта.

6. Доведення змісту прийнятого акта до його адресатів.

При виробленні правових норм, виданні нормативних актів і наступної їхньої систематизації використовується ряд правил для забезпечення досконалості законодавства. Сукупність усіх цих правил, засобів і прийомів утворить законодавчу техніку. Якщо до названих правил додати правила, засоби і прийоми формулювання, з'ясування й обробки індивідуальних правових актів, одержимо юридичну техніку. Деякі її вимоги є загальними як для нормативних, так і для індивідуальних актів. Наприклад, вимоги культурності (загальної і юридичний) акта: доцільність, законність, грамотність, правильна форма, раціональна структура, наявність зовнішніх атрибутів і т.п.

Поняття законодавчого процесу (для порівняння)

Поняття законодавчого процесу має на увазі його тлумачення в двох значеннях: по-перше, як порядок діяльності по створенню і прийняттю чи закону іншого нормативного акта; по-друге, як саму цю діяльність.

Законодавчий процес безпосередньо як діяльність здійснюється законодавчим органом - чи парламентом главою держави. У визначених випадках у законодавчому процесі може брати участь уряд, а іноді, у рідких випадках, він здійснюється за допомогою особливої процедури - референдуму.

Необхідно відрізняти поняття законодавчого процесу від законотворчості, оскільки останнє є більш широким поняттям, що охоплює не тільки власне створення закону, але і включає оцінку його ефективності і можливість наступного коректування. У законотворчості беруть участь суб’єкти, що ніякими спеціальними правами в даній області не володіють ("групи тиску", дослідницькі центри і т.д.).

У відмінності від вищесказаного, законодавчий процес, як порядок діяльності, є більш складним явищем і вимагає більш детального вивчення. Законодавчий процес має свої стадії. Можна виділити чотири основні стадії цього процесу:

1) законодавча ініціатива, тобто внесення законопроекту чи законопропозиції;

2) розгляд законопроекту в парламентських палатах і комітетах (комісіях);

3) прийняття закону;

4) санкціонування, промульгація й опублікування закону; цю стадію іноді розділяють на санкціонування (підписання) главою держави і промульгацію з офіційним опублікуванням.

§ 30. Поняття і види систематизації нормативних актів.

Систематизація — це впорядкування нормативно-правових актів з метою зручності в користуванні, внесення коректив в них і пристосування до змін, які відбулись в економічному і політичному житті суспільства, заміна старих, відживших нормативних актів новими, комп'ютеризація їх.

Систематизація законодавства почала проводитись давно. Історії відомі чотири головних види систематизації: консолідація, інкорпорація, кодифікація, створення Зводу законів.

Консолідація — це поєднання, об'єднання нормативних актів різних епох і пристосування їх до нових економічних і політичних відносин. Так, в багатьох країнах Європи в XVI—XVII століттях відбулася рецепція (пристосування) римського цивільного права до нових відносин. Консолідація широко використовувалась в Англії.

Інкорпорація — це така систематизація нормативних актів, яка не вносить ніяких змін в зміст норм права цих актів.

Вона може проводитись з різних підстав: хронологічно — по роках видання, по сферах правового регулювання, по галузях права тощо.

Інкорпорація може бути за юридичною силою: офіційною (державною), неофіційною — кожна організація чи юрист самі проводять систематизацію.

За обсягом вона може бути: генеральна (загальна), галузева, міжгалузева, спеціальна (по інститутах права).

За критерієм об'єднання нормативних актів: предметна, хронологічна, по суб'єктах (хто приймав ці акти).

Кодифікація — це така систематизація або впорядкування нор­мативних актів, яка пов'язана із переробкою їх змісту. Кодифі­кація в зв'язку із цим може бути тільки офіційною.

За обсягом вона може бути: галузева, міжгалузева, спеціальна;

за формою вираження: основи законодавства, кодекси, статути, закони, положення тощо.

Звід законів — це така систематизація, яка включає всі види систематизації (інкорпорацію, кодифікацію), в т.ч. і прийняття нових актів, яких не було раніше.

§ 31. Система права і система законодавства. Поняття системи права і її галузеве ділення.

Право будь-якої держави являє собою не просто сукупність норм, але і певну систему норм, які пов'язані між собою внутрішньою єдністю. Ця єдність обумовлена суттю права, його правовими принципами, політичною і економічною системами. Єдність системи права обумовлена також змістом і функціями права, єдністю всієї системи суспільних відносин, формами власності, правовим становищем людини і держави в суспільстві.

Центральне місце в питаннях внутрішньої організації і побудови системи права належить проблемі виділення галузей права. Критеріями такого розмежування є предмет і метод правового регулювання. Предметом правового регулювання є суспільні відносини. Ці відносини за своїм змістом неоднорідні. Класифікація цих неоднорідних відносин — це зведення їх в окремі групи якісно однорідних відносин і відповідно норм права. Разом і тим, іноді недостатньо предмета правового регулювання, і розмежувати всю сукупність норм на галузі. Для цього існує другий критерій розмежування — метод правового регулювання. Таких основних методів два: