Отже 19 жовтня 1918 р. стало днем початку процесу утворення на західноукраїнських землях незалежної української держави. Цей процес тривав деякий час і був завершений у листопаді.

Українська Національна Рада утворила три комісії (делегатури) з функціями вищої виконавчої влади — загальну (під керівництвом Є. Петрушевича), організаційну для Галичини (на чолі з К. Левиць-ким) і організаційну для Буковини (на чолі з О. Поповичем). Була також утворена Президія Української Національної Ради, яка представляла Раду в період між її сесіями (на чолі з Є. Петрушевичем).

Представників закарпатських українців у складі Української Національної Ради та її виконавчих органах не було, оскільки події розвивалися стрімко, без попередньої підготовки. Група закарпатських політичних і національних діячів лише надіслала до Львова повідомлення, що Закарпатська Україна повністю солідаризується з Галичиною і бажає приєднатися до складу Української держави.

У неділю, 20 жовтня, на площі Святого Юрія у Львові відбувся багатотисячний мітинг, на якому К. Левицький повідомив рішення Національної Ради про утворення української держави. 21 жовтня в Народному будинку за участі близько двох тисяч делегатів з усієї Галичини було одностайно затверджено Статут Української Національної Ради, схвалено її склад і дії.

Незабаром делегація Національної Ради на чолі з Є. Петрушеви-чем виїхала до Відня для переговорів з австрійськими властями.

Поки делегати безуспішно намагалися потрапити на аудієнцію до імператора, події розвивалися досить стрімко. Австро-Угорщина розпадалася. 24 жовтня 1918 р. проголосила свою незалежність Угорщина, 28 жовтня — Чехословаччина, 29 жовтня — Сербо-Хорвато-Сло-венська держава (Югославія). 28 жовтня у Кракові було утворено Польську ліквідаційну комісію, яка мала за мету перейняти в усій Галичині владу від австрійських властей і передати її до Польщі.

Австро-Угорський уряд обіцяв, щоправда, українській делегації "рівне з поляками право на утворення самостійного державного організму, але це були пусті слова.

Стало відомо, що на 1 листопада 1918 р. Польська ліквідаційна комісія призначила перехід влади в Галичині до Польщі. Були призначені воєнні коменданти Галичини і Львова, які дістали наказ — опір "непольського населення" придушити, учасників суворо покарати.

Українцям треба було діяти, причому негайно. Ініціативу взяла на себе Українська військова організація, що виникла у вересні 1918 р. у Львові. Вона утворила Центральний військовий комітет (на чолі з Д. Витовським).

У ніч на 1 листопада 1918 р. українські частини захопили всі стратегічно важливі об'єкти міста. На ратуші було піднято блакитно-жовтий прапор. Д. Витовський доповів Українській Національній Раді, що влада у місті перебуває в руках українців. Услід за Львовом українці взяли владу в усій Східній Галичині — теж мирним, безкровним шляхом. Цей факт не викликає подиву, якщо врахувати, що населення краю більш ніж на дві третини складалося саме з українців.

Значення цієї знаменної події важко переоцінити. Вперше з часів Галицько-Волинського князівства корінне населення західноукраїнських земель знову стало господарем на своїй землі, вільним вершителем своєї долі.

У цей же день, 1 листопада, Українська Національна Рада видала два звернення: "До населення міста Львова" і "Український народ". У них повідомлялося, що "волею українського народу на українських землях Австро-У горської монархії утворилася Українська держава", що вищу владу в ній до скликання парламенту здійснює Українська Національна Рада, що старі органи влади й управління ліквідовуються, а владу на місцях до утворення постійної системи органів влади й

Управління повинні взяти у свої руки у містах, селах (громадах) і повітах українські організації. Всі військовослужбовці, все населення української національності, все цивільне населення закликалося стати на захист своєї держави.

Характерно, що вже в цих перших правових актах зазначалося, що всім громадянам Української держави, незалежно від національності й віросповідання, гарантувалася "громадянська, національна і віросповідна рівність". Усім національним меншинам пропонувалося обрати своїх представників до складу Української Національної Ради.

До прийняття своїх законів та інших нормативних актів на території Української держави з метою недопущення хаосу і беззаконня повинно було діяти австрійське законодавство, якщо воно не суперечило принципам і засадам української державності.

Хоча взяття українцями влади у свої руки відбулося, однак незабаром польська військова організація у Львові, а пізніше і в інших місцевостях краю, розпочала воєнні дії, що переросли у справжню криваву війну. Безпосередньо з Польщі почали спішно перекидати до Галичини нові військові частини.

Жовтня 1918 р. Українська Національна Рада видала програмний Маніфест, в якому викладалися засади і цілі діяльності Ради, створення економічних, політичних і правових основ Української держави. У Маніфесті повідомлялося про скликання найближчим часом парламенту, який здійснить земельну реформу, внаслідок якої землі поміщиків та інших великих землевласників перейдуть у власність малоземельних і безземельних селян. "Робітниче законодавство забезпечить робітникам 8-годинний робочий день, дасть забезпечення в старості та у випадку втрати працездатності, повну охорону праці".

Усі державні органи, "цивільна і військова влада повинні забезпечувати у країні спокій і порядок та публічну безпеку". Для захисту своєї землі, свого народу всі громадяни, здатні носити зброю, закликалися вступати до лав української армії.

Листопада 1918 р. на засіданні Української Національної Ради була визначена офіційна назва держави — Західноукраїнська Народна Республіка (скорочено — ЗУНР). До її складу, крім Східної Галичини, увійшли Північна Буковина та українські комітати (повіти) Закарпаття, тобто землі колишньої Австро-Угорської монархії, де компактно проживало корінне українське населення. Держава ЗУНР охоплювала територію з шістьма млн населення (у тому числі українців — 71 відсоток, поляків — 13 відсотків, румунів, мадярів та ін. — 2 відсотки).

Щоправда, Північну Буковину незабаром захопила Румунія. У вересні 1919 р. Паризька мирна конференція санкціонувала цю анексію. Щодо Закарпаття, то воно так і не визволилося з-під влади Угорщини. У січні 1919 р. західну частину цього краю, а у квітні всю його територію захопила Чехословаччина. Паризька конференція юридично "узаконила" і цю анексію (Сен-Жерменський договір).