Хрест на подвір’ї Борсук Орислави Іллярівни 1906 р.

Міністерство освіти і науки

Державний вищий навчальний заклад

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Історія села

Старі Петликівці

Бучацький район

Тернопільська область

Підготувала:

Студентка групи І-22

Федорчак М. І.

Перевірив:

Королько А.З.

2015р.

Архівні записи свідчать про те, що історія нашого села Старі Петликівці починається десь з XVII століття. Через село протікає річка Стрипа. Перші мешканці села – вихідці з давнього поселення Вільше, що дістало свою назву від річки Вільховець. Поселились вони поблизу річки. Документи Бернардинського архіву з 1421 року засвідчують, що Петликівці були містом. Костел у Петликівцях, який погорів у 1916 році, мав понад 300 років. Треба припускати, що церква була значно раніше.

Сама назва Петликовець якась дивна. Коли іноземець його вимовляє ,звичайно перекручує, а то і сміється,бажаючи віднайти корінь його найменування. Правдоподібно первісно воно звучало інакше. Як більшість місцевостей на золотому Поділлі любуються закінченням - «івці», таке закінчення має і назва цього села. Основу його назви можна було б витягнути від «Петрик», чи прикметникового «Петриків». Коли прийняти закінчення «івці», то могло б бути «Петриківці». Однак під впливом польським, що такою сильною навалою наступав на Поділля, це «р» перейшло на «л». Полякам було легше вимовляти приголосну «ль» - чим «р». Так у польській назві маємо Петліковце. Однак правдоподібніше ця назва походить від слова «петля». Від року 1968 на поштових печатках уже читаємо : «Старі Петляківці». - Петля - зашморг на аркані чи сітка носити горщик з їдою, чи мотузка носити сіно, солому, ріща – це найправдоподібніший корінь. Можна було б також припустити, що в цій околиці колись проводилися - екзекуції. Тут затягували петлі, або тут виконували присуд на наїзниках. Ще можна припустити інше значення петлі. Петля це також рух по кривій лінії. Якраз тут Стрипа петлю-криву лінію творить і на її закрутах виросли Петликівці. Як це не було б, це назва українська. Збігом часу до Петликовець додали ще Старі, бо недалечко на лонах виросло нове селище, що називається Нові Петликівці.

Коли М.Грушевський згадує про побут Богдана Хмельницького під Львовом, то під датою 24, а за новим календарем 14 листопада 1655 року, хронікар занотував, що над Стрипою під Петликівцями, в четвер, заночував хан. Не згадуються тоді ще Старі. Не було ще тоді і Нових.

Основним заняттям селян було землеробство. Але за час панування Австро - Угорщини землі належали поміщикам. Селяни володіли клаптиками землі. Та не всі селянські двори мали коней, щоб обробити свою ділянку. Вони змушені були позичати у пана, а потім за це відробляти. В селі жило багато поміщиків та з-поміж них був найбагатший граф Юліан. Ще була графиня Вамда з Млоських Кортовець. Їм належало 1874 морги поля, селянам 3544 морги. На річці Стрипі побудували млин, яким керував Граф. Село мало своїх шевців, кравців, шнуроплетів, оліярів. Свої продукти від господарства селяни продавали у Бучачі. В 1870 році в селі проживало 2027 жителів. На поміщицькому маєтку працювали бідні селяни.

Про освіту селян австро-угорський уряд не дбав. В селі працювала тільки однокласна школа з одним вчителем. Політичний вплив на село - мали польські графи. Жителі села зберігали свою віру, обряди та звичаї. Мова у них була українська. Свята кожен святкував за своїм календарем. Влітку над річкою жінки білили полотна, сушили горстки конопель. На 1590 рік в селі проживало 3000 чоловік. Вже перед Першою Світовою Війною відчувалася нестача землі і люди шукали заробітків. Селяни родинами виїжджали на роботу в Америку, Бразилію.

Пам’ятним для села став 1848 рік, коли було скасовано панщину, мешканці села відзначили цю дату спорудженням хреста – пам’ятника. Але скасування панщини не виправдало надій села. Кращі землі залишилися в руках пана Коритовського, а за неврожайні землі селянам довелося платити великий викуп.

З 1887 року Петликівці — це селище в степу. Лежить воно на південних границях струсівських степів, які тепер заорані. До Першої Світової Війни петликівчани, як і більшість галицьких селян, проживали тихим побутовим життям

Школи було дві, коло костелу й посеред села. Перед війною збудували нову простору школу. Вчили тоді й по-українськи і по-польськи. Двадцять років тут був парохом о. Роман Рудницький, який із дяком Дмитром Пасічником, зараховувався до консерватистів.

Щоденне, ритмічне життя Петликовець перервала Перша Світова Війна. Перша мобілізація забрала з села усіх військовиків. І вже 23 серпня 1914 року в селі були москалі. Вони зруйнували фільварок, спалили ґуральню.

У жнива 1916 року загорівся 300-літній костел тоді погоріла і Застрип’янка (нижня частина села). Ще більше нещастя зустріло село у 1918 році. У страшну середу хлопчина, Антін Пилипчик, бавився кулями. Одна впала на сухий пирій і це спричинило страшну пожежу — вигоріла тоді східна частина села.

Однак, найболючішу жертву мало село в людях: за чужу справу, на чужих фронтах лягло 33 людей, загинуло 12 самотніх, 21 жонатих. Залишилось 11 вдів, 40 сиріт і щось 10 інвалідів. Поряд з масовою неписьменністю жителів села діяли читальні, де одиниці письменних односельчан читали газети, обговорювали їх.

Велике значення у нашому селі мало товариство «Просвіта», яке було засноване у Бучачі 25 березня 1908 року. На 1908 рік в селі нараховувалось 128 членів товариства. В бібліотеці — 120 книжок . Головою читальні був Рудницький. Діяв аматорський гурток, церковний хор, який почав свої виступи. Діяло товариство «Дністер. 1920-1939 pp.

У селі існувала читальня «Просвіта». Головою читальні був Чорний Данило Андрійович (1891 р. н.)

Свідоміші й діяльніші члени «Просвіти» були: Лещ Антін, Маланчук Луць,Титан Василь, Білюк Степан,Мельничук Юліан, Єднак Степан, Лотоцький Ілько, Рибак Василь, Остапишин Василь, Швидкий Антін, Бурчак Антін, Єднак Степан, Лотоцький Петро, Єднак Василь, Курмило Антін, Гейна Антін, Знак Степан, Знак Антін, Шимчій Андрій, Титин Василь.

Члени читальні збиралися в хаті дяка, який жив біля церкви, де зараз живе Остапишин Степан. А якщо було людей більше, то збиралися в священниковій стодолі. Треба підкреслити, що багато їм допомагав священик Антін Пильвецький. Члени читальні читали підпільну літературу, яка була заборонена на той час. Одержували її із Сходу, де були свої українці. Товариство «Просвіта» було підпільною організацією. Поляки переслідували товариство, шукали способу, аби викрити.

Читальня «Просвіти» була завжди переповнена цікавими новинами із світу, що їх приносили українські краєві газети. Читання газет мало масовий характер. Один хтось голосно читав, а повна хата слухачів напружено ловила кожне слово. Після прочитаного велися довгі розмови, дискусії, хтось пояснював, розтолковував. Влаштовували народні свята, відбуватись сходини, а зокрема, пустили в рух аматорський гурток. Його перша вистава «Розрита могила» Т. Г. Шевченка.

Також з ініціативи товариства «Просвіта» була побудована стрілецька Могила. На товариських сходинах постановили вшанувати пам’ять полеглих за Україну — Богослужінням і висипанням Могили. І дивувались люди: вчора ще йшли селом, не зауважили нічого, а сьогодні наче з-під землі, з’явилась Могила з кам’яним хрестом і з написом: «Полягли за волю України». Всі приготування відбувались таємно. Всі члени «Просвіти» проявили ініціативу, щоби молодь українська знала, хто вони такі, якого роду. Вони запалили смолоскип національної гордості і свідомості. Було заборонено носити вишиті сорочки з червоними герасівками. Але, незважаючи на заборону, члени «Просвіти» носили своє національне вбрання. Сорочки були вишиті червоними і чорними нитками. Також носили значки, як символ української нації. Члени «Просвіти» назначали дні, підпільно збиралися в якісь хаті, і навіть в млині.

Розповідають, що якось Данило Чорний, голова опальні «Просвіти», читав підпільну газету на українській мові в млині. Тут приходить польський поліцай. Чорний зразу переключається і читає ту саму газету на польський мові.

До 1934 року наше село було під владою польського панування. У селі діяла організація «Луг». У ній брала участь молодь села, яка була патріотично вихована. Хату-читальню наймали в господаря. Мали свою крамницю, молочарню. Молоко в продаж українці носили окремо від поляків. В селі жили родини поляків і українців. Були родини змішані у шлюбі, поляки з українцями. Якщо чоловік - українець, а жінка - полька, то сини хрестилися - в церкві, а дочки - в костелі. Національність серед населення була така сильна, що сини з польського роду були виховані в українському дусі , ходили в церкву, були членами „ Луг" , в 1942 році вступали в УПА.

До Народного Дому,тоді він називався польський Дом «Людови» (де зараз сільський клуб), українці доступу не мали. В клуб ходили тільки поляки, для українців доступу в клуб не було. Між собою в селі - родини польські і українські жили мирно. На святий вечір поляки носили вечерю до українців, українці носили до поляків. Селяни всі говорили українською мовою: і поляки, і українці. Польський священик Скаліч при сповіді злим жінкам, які мали чоловіків - українців, завдавав покуту - говорити польською мовою деякий час, але покути ці не відбувалися.

В 1939 p. коли прийшли росіяни, то Ямнюк Михайло Федорович побив польського орла. Народ стояв стійко, не боявся, що їх переслідували, а членів «Просвіти». було все більше і більше. З приходом 1939 року жителі, що підпільно діяли на користь вільної України, приступили до уряду. Зафіксовано випадок, коли місцеві комуністи змушували Приймака Василя стати на їх бік, коли він відмовився - ті відтяли йому ногу в лікарні. За цим фактом було заарештовано Струтинського Н. і Гейну Андрія. В 1941 році радянські війська відступили, на зміну їм прийшли німецькі. Німецьке панування не влаштовувало місцевий люд, через це люди стали згуртовуватись на визвольну боротьбу проти завойовників.

Ідею боротьби люди почали поширювати у піснях, колядках. Молоді хлопці почали вступали в ряди УПА з 1942 року. Їх відправляли, переважно, на Волинь. В 1942 році на честь січових стрільців спорудили біля школи могилу, її освячував о.Жарій , вступне слово мав Гейна Василь. На той час вже майоріли синьо-жовті прапори.

З березня 1944 року по серпень 1944 року - на території села проходила лінія фронту. Німці забирали у жителів транспорт, але люди все одно намагалися втекти. Разом з сім'ями бігли і ті хлопці, які вступали в УПА . Вони гуртувалися в лісах. Є дані що вони приймали участь у битві у Швиківському лісі проти німців. Мирне населення здебільшого евакуйовували в села Монастириського району Олешу, Савелівку, Горожанку Красіїв, Задарів. Там вони жили по людських стодолах, виконували роботи по господарству щоб хоч якось вижити. Коли німці відступили, люди повернулися додому, але село було спалене, все було знищене. Щоб знову розбудувати село люди йшли в ліс, рубали дерева і відбудовувалися. Хати накривали соломою бо осетом.

В серпні 1944 р. прийшла радянська влада, яка розпустила енкавидистів і завершила повстанську визвольну боротьбу за незалежність України. Героями полягли молоді воїни УПА нашого села -Гейна Яким Іванович, Хомут Михайло Федорович, Музика Василь Денисович, Гейна Василь Степанович, Гейна Максим Степанович, Приймак Степан Михайлович, Курмило Павло Михайлович, Курмило Антін Михайлович, Даньків Михайло Степанович та інші.

В 1946 – 1947 рр. почався голод. Особливо була велика смертність серед дітей. Щоби якось вижити, люди навесні рвали траву, лободу, різали кору дерев, збирали торішню напівзогнилу картоплю, сушили її і варили. Розповідала одна старенька бабуся (як вона ще дівчиною була), як вона ходила згортати сарану, що була сіла в наших околицях.

Варто розглянути історико - архітектурні пам’ятки села серед них:

Православна церква св. Дмитра (Київського патріархату):

Найстаршою пам'яткою села є церква, яка декілька разів була перебудована. Своїм положенням промовляє вона стариною. На горбочку, серед села, стоїть вона до схід сонця. Коли , яка і де була перша церква в селі? Остання дерев'яна церква, що її замінили мурованою, могла бути ще за часів Богдана Хмельницького. Чи ця дерев'яна була перша в селі, чи мала своїх попередниць, годі сказати. Коли припустити, що село було засноване ще в часах Бучацьких, то певно, що мусіла вона мати вже і давніше свою церкву. До церкви, яка була побудована у 1800 р., ходили люди з Нових Петликовець, тому що був один священик. Великий дзвін до церкви купив пан Романчук з Нових Петликовець. Остання церква дерев'яна, що її замінили мурованою, мусіла бути дуже вже старенька. Вимурували церкву в 1875 році як належну до Станіславської греко - католицької єпархії Чортківського деканату до 1944р. Мурована церква була під опікою пана Владислава Коритовського. Він був фундатором будови. Невеличка це церковця, може яких 22x12 метрів. У простенькому стилі у формі хреста, мурована каменем в українському та романському стилях. Зграбна баня з ліхтернею спиралася на головне склепіння перехрестя. Чотири маленькі бані закінчували дах, чи радше зграбно сиділи на дасі всіх чотирьох рамен перехрестя. В роки радянської влади храм був понищений, дзвони зняті і вивезені. Частину церковного начиння (фелони священика, кадильницю, Євангелії, чаші) люди встигли заховати, а один дзвін (Романчуків) вночі таємно закопали на городі. В роки перебудови місцеві жителі відновили церкву, яку знову 8 листопада 1989 року освятили. У 1994 році церкву прикрасив новий мистецьки виконаний іконостас. Церква діє на цей час.

Костел

Приблизно у -XVI ст.. у нашому селі був побудований дерев'яний костел. В жнива 1916року він загорівся, тоді загорілася та частина села, яка називається Застрип'янка.

Приблизно 1920-1926 p.p. побудували новий вже кам'яний костел. Будівництво проводилося не довго бо з людей збирали великі податки, у Старих Петликівцях, Нових Петликівцях та Білявинцях. Будівництвом займався граф Потоцький. Посвячував владика з Вишнівець. Який сказав, наступне : «Не плачте за тим що ви давали, бо тут будуть ще комори», ці слова виявилися пророчими. Так і сталося, після війни в костелі зробили зерносклад, а поблизу підготували стайні для колгоспної худоби.

Приблизно у 2002-2003 p.p. на кошти поляків костел було реставровано та відновлено. У великі свята 8 вересня - в день празнику посвячення костелу Матері Божої Скап'єжної, 25 грудня - на Христове (за старим стилем) та і кожної неділі відправляються літургії.

Могила «Борцям за волю України»

У нерівній боротьбі з озброєними загонами НКВД загинуло багато місцевих жителів - воїнів ОУН і УПА. Тому у нашому селі було насипано у 1942 році могилу борцям за волю України.У 1945 році могила була знищена москалями. Відновлено її та освячено 18 липня 1993 року.Під час освячення могили священики (декан Висоцький Петро із с.Бариш, о. Василь Когут із с. Пишківці, о. Ярослав Ясінів із с. Білявинці, о. Михайло Суканець із с. Рукомиш, о. Богдан Дзюбанчин із с. Підзамочок, о. Іван Василик із с. Цвітова, о. Степан Шкварок із с. Новоставці, настоятель церкви св. Дмитрія с. Старі Петликівці о. Василь Марчишак) відслужили поминальну панахиду за загиблими воїнами.Біля могили знаходиться хрест, який встановлено у 1848 році на честь скасування панщини. Фундатором його був п. Купріль. Хрест був пошкоджений у роки війни 1941-1945р.р. і вивезений на старе кладовище. Відновлення його відбулось також влітку 1993 року.

Хрест на подвір’ї Борсук Орислави Іллярівни 1906 р.

Батько Орислави Іллярівни — Рибак Іллярій. Його дід Рибак Пилип Іванович і баба Рибак Христина. Вони мали багато моргів поля. Священик вимагав, щоб вони дали частину землі церкві. Але господарі відмовилися. І коли Христина померла, отець відмовився її похоронити. Пилип Іванович поховав дружину на подвір'ї без священика. З часом продав частину поля і на ті гроші поставив хрест. Це було в 1906 р. Після війни хрест був кимось повалений, побитий, але його зразу відновили син з невісткою.

Хрест на садибі Федорчак Юлії

Хрест знаходиться на садибі Федорчак Юлії. Це польський хрест. Існує легенда про походження цього хреста. — Жили два брати в злагоді і добрі. Але однієї весни вони посварилися за межу і ненависть заполонила їхні душі. І одного весняного дня один другому перерізав бритвою горло. Пізніше, коли зрозумів брат, якого лиха накоїв, спорудив на подвір'ї хрест в пам'ять про свого брата. Хотів хоч таким чином згладити свою провину.

Греко – католицька церква

На тому місці , де зараз побудованагреко-католицька церква св. Димитрія та Пратуленських мучеників, ще до війни була дерев’яна капличка. А греко-католицька церква була там, де зараз православна. До війни все населення села було греко-католицького віросповідання, а після війни за наказом царської Росії усі храми зробили православними. Проте, деякі люди таємно молилися у маленькій капличці. Оскільки не було можливості повернення до свого храму, то після війни люди поставили муровану каплицю. На той час було зовсім інше розміщення доріг, тому каплиця знаходилася у невигідному місці і її вирішили знести. Але ніхто не міг цього зробити, багато людей відмовлялися, боячись кари Божої. Були такі, що наважувалися, але ламалися машини.Настали часи незалежності, і держава дала дозвіл на вільний вибір віросповідання. В каплиці почали відправлятися Літургії. В честь цієї радісної переміни у 1990 році поставили пам’ятний хрест, фундатором якого був отець Доротей Шимчій. Згодом о. Доротей знайшов меценатів, які допомогли розбудувати гарний і просторий храм.

На сьогоднішній день церква щонеділі скликає найвірніших своїх людей на Літургію.