Після смерті батька вів торгівельні справи пана Айнольфа в Львові.

Наприкінці 1468 або - на початку 1469 рр. вступив до Ягеллонського університету (Краків), де отримав наукові ступені бакалавра (1470 р.) і магістра (1473 р.).

В Болонському університеті , де став доктором філософії, читав лекції з астрономії і одночасно навчався медицині і вільним мистецтвам (бл. 1478 р.) і медицині (бл. 1482 р.). В 1482 р. працював над передбаченням на майбутній рік за наказом Папи Римського Сікста IV.

В бібліотеках Парижу збереглися копії двох астрологічних трактатів Дрогобича: оцінки затемнення 29 липня 1478 р. і «Юдиціум прогностикон», а в Баварській державній бібліотеці в Мюнхені — його прогноз на березень — грудень 1478 р., переписаний німецьким гуманістом Г. Шеделем. Ці роботи свідчили про змістовну освідомленість Дрогобича з античною і середньовічною літературою.

На зламі історичних епох, при переході від Середньовіччя до Нового часу у всіх європейських країнах надзвичайно гостро стояло питання про роль церкви і релігії. Виникнення централізованих держав супроводжувалося формуванням національно-релігійних ідеологій. У результаті католицизм переміг в Італії, Іспанії, Франції, протестантизм — у Швейцарії, Голандії, англіканство — у Британії. На українських землях виникло протистояння двох християнських церков. Українське населення сповідувало православ'я, а Річ Посполита була оплотом католицтва. Католицька церква за підтримки уряду виявляла значну активність та агресивність. З дозволу короля на території держави діяв орден єзуїтів. Польщі порівняно швидко вдалося перевести в католицтво феодальну верхівку суспільства, народ же зберігав відданість православ'ю.

У 80-х роках XVI ст. в українських містах стали поширюватися громадські організації православного міщанства — братства. Їх виникнення зумовлювалося прагненням міського населення, передусім середніх його верств, об'єднатися для захисту своїх соціально-економічних інтересів і боротьби проти насильного покатоличення й полонізації. Статути братств передбачали прийняття вступаючими присяги, виборність старшин і їх звітування перед братчиками, регулярне проведення зборів. У ряді міст братства організовувалися на базі існуючих об'єднань міщан — наглядачів за церковним майном.

Наприкінці 1585 р. українські міщани Львова розробили статут своєї організації — Успенського братства. Незабаром воно вийшло з-під юрисдикції місцевої церковної ієрархії і стало ставропігійським (підпорядкованим безпосередньо вищій церковній ієрархії). Серед перших його керівників виділявся Юрій Рогатинець, ремісник-сідляр і публіцист, відомий в Речі Посполитій і за кордоном.

Подібні організації стали виникати в передмістях Львова, а також в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. вони з'явилися в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. У 1589 р. організаційно оформилися братства в Рогатині та Красноставі, в 1591 р. — у Бресті та Городку, в 1592 р. — у Комарні, в 1594 р. — у Любліні, близько 1615 р. — у Києві (Богоявленське), а близько 1617 р. — у Луцьку (Чеснохрестське). На початку XVII ст. відзначалися активністю братства в Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості, Бережанах. Виникали братства також в окремих селах.

Львівське Успенське братство в період найбільшої активності (кінець XVI — початок XVII ст.) об'єднувало переважно цехових ремісників і крамарів. У другій чверті XVII ст. до керівництва в ньому прийшли найзаможніші українські та грецькі купці. Більшість братств не мала в своїх рядах духовних осіб і шляхтичів. Дещо іншим було становище у Київському і Луцькому братствах, де православні ченці й шляхтичі користувалися значним впливом. У Києві такі представники духовенства і шляхти, як ченці Захарія Копистенський, Тарас Земка, Ієзекіїль Курцевич, шляхтянка Гальшка Гулевичівна, належали до числа засновників братства. Найактивніший діяч Київського братства — Іов Борецький (до чернецтва Іван), київський митрополит (з 1620), автор публіцистичних творів, спрямованих проти католицтва й унії, політичний діяч.

Духівництво намагалося прибрати братства до своїх рук, у зв'язку з чим наприкінці XVI ст. спалахнув конфлікт між групою галицьких братств, з одного боку, і верхівкою православного духовенства на чолі з львівським єпископом Гедеоном Балабаном — з другого. Поширення братствами освіти серед «простого народу» єпископ вважав замахом на прерогативи церкви. Разом з тим братчики прагнули здобути право на участь в управлінні церковними справами, що ще більше загострило конфлікт. У цій боротьбі братства скористалися з суперечностей в колах православної ієрархії. Так, коли на Україну десь в кінці 1585 — на початку 1586 pp. прибув антіохійський патріарх Йоаким IV Доу, а в 1589 р. — константинопольський патріарх Єремія Транос, керівники Львівського братства домоглися від них грамот, які підтверджували статут останнього й право на ставропігію — виключення його з-під юрисдикції єпископа. Видаючи грамоти, патріархи намагалися використати конфлікт братств з єпископом для посилення свого контролю над церковною адміністрацією України. Однак, як визнавали пізніше самі представники церковної ієрархії, члени Львівського братства не слухалися «ні митрополита, ні патріарха».

Керівники ряду братств гостро критикували зловживання духівництва, особливо вищого. Долаючи опір церковної ієрархії, вони дедалі ширше запроваджували принцип виборності служителів церкви з числа світських людей — членів братств, прагнули встановити контроль над усією діяльністю церковників.

Визначним представником радикального крила братського руху був Степан Кукіль-Зизаній. Вихідець із невеликого українського міста Потелича, він виступав у Львові, Вільні й Молдавії як вчитель, проповідник і водночас активний учасник суспільно-політичного руху, виразник інтересів міських низів. Зизаній був прихильником рішучої боротьби проти католицизму і в той же час критикував деякі положення православної догматики. Під «царством Антихриста» він розумів існуючий суспільний лад. Брат С. Зизанія Лаврентій дотримувався більш поміркованих поглядів, але й він виступав, хоч не завжди послідовно, за право світського знання на самостійний розвиток, незалежно від богослов'я.

Яскраву пам'ятку, що відбиває ідеологію плебейсько-радикальної течії в суспільно-політичному русі, являють собою полемічні записи на полях одного з примірників Острозької біблії, зроблені невідомим автором, якого умовно називають «волинським вільнодумцем». У цілому вони утворюють блискучий трактат з питань ідеологічної боротьби. Автор різко критикує як офіційне православ'я, так і католицизм. Він заперечує поклоніння іконам і мощам, виступає проти сповіді, відкидає необхідність церковної ієрархії, висловлюючи реформаційні погляди. Ці ідеї знаходили сприятливий грунт серед частини діячів братств.

Братства відігравали важливу роль у боротьбі проти національно-релігійного гніту. Так, у першій половині XVII ст. Львівське братства виступило проти обмеження економічної діяльності українських цехових ремісників і торговців та заборони некатоликам брати участь у міському самоврядуванні. Братства чинили опір примусовому впровадженню церковної унії.

Українські братства мали тісні зв'язки з білоруськими, де при наявності деяких місцевих особливостей цей рух в основному вилився у ті ж форми, що й на Україні. В інтересах боротьби проти експансії католицизму братства підтримували також зв'язки з православною ієрархією Близького Сходу, Греції, південнослов'янських країн. Львівське братство отримувало значну матеріальну допомогу від уряду Молдавії, з якою у нього встановилися жваві економічні та культурні взаємини.

Тісними були зв'язки братств із Росією. Так, у 1592 р. Львівське ставропігійське братство відправило до Москви своїх посланців з листами до царя Федора Івановича та боярина А. Я. Щелканова. Російський уряд не тільки прийняв посланців, а й дав значну субсидію на будівництво церкви та потреби її причту. Допомогу з Росії одержувало й Київське братство. Посилаючи в 1626 р. своїх представників до царя і патріарха Філарета з проханням про допомогу, воно заявляло, що мету своєї діяльності вбачає у боротьбі проти наступу католицизму.

Діяльність братств проходила в складних умовах. Вона зустрічала різку протидію з боку міської влади й уніатського духівництва. Київський уніатський митрополит Йосип Рутський інкримінував противникам унії те, що вони в усіх містах створили братства, видали свої закони, поставили урядовців, наклали на себе загальний податок відповідно до можливостей кожного і в такий спосіб збирали великі кошти, хоч «до братств належать люди значно нижчого стану», ніж шляхта. Активних учасників братського руху звинувачували в тому, що вони «відмовляються коритися владі магістрату, самі собі чинять нові суди і кари, під страхом вічного прокляття не дозволяють звертатися до магістрату». Справді, статути багатьох братств передбачали, що тільки виборна старшина має судити їх членів, і категорично забороняли останнім звертатися до державних судів. Отже, найактивніші братства прагнули створити органи місцевого самоврядування, протиставляючи при цьому їх установам державної влади. Така діяльність була для них одночасно певною школою політичної боротьби.

4444Освіта і шкільництво в Україні тісно пов'язані з розвитком друкарської справи. Епохальний винахід друку в Європі започаткував німецький винахідник Й. Гутенберг, який в 40-х роках XV ст. розробив технологію друкарського процесу. Він винайшов спосіб виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер і сконструював друкарський прес. Цей винахід швидко поширився на всі країни Західної Європи. В XV ст. перші друкарні виникають у великих слов'янських містах — Празі та Кракові, а з початком XVI ст. — на україньсько-білоруських і литовських землях.
Точна дата початку книгодрукування на українських землях нам невідома. Дослідники тривалий час дотримувались думки, що першою друкованою книгою був «Апостол», виданий у Львові Іваном Федоровим у 1574 р.
Разом із Петром Мстиславцем вони заснували у 1564 р. друкарню в Москві, де видали «Апостол», а в 1565 р. «Часовник» для церковних потреб. Однак діяльність першо-друкарів у Москві тривала недовго. Переслідувані властями світськими і духовними, вони змушені були виїхати у Велике князівство Литовське. Тут у маєтку литовського гетьмана Г. Ходкевича, потомка давнього українського роду, в м. Заблудові друкарі видали у 1568—1569 рр. «Євангеліє учительне» і «Псалтир». Після того їх дороги розійшлися: Петро Мстиславець переїхав до Вільна і з допомогою міщан Кузьми та Луки Мамоничів відкрив друкарню, де було видано «Євангеліє» (1575 р.) і «Псалтир» (1576 р.). В свою чергу, Іван Федоров у Заблудові опублікував «Псалтир з часословцем» (1570 р.). На цьому Заблудівська друкарня припинила свою діяльність.
Наприкінці 1572 р. Іван Федоров переїхав до Львова — важливого на той час економічного і культурного центру України. Тут за допомогою міщан він заснував друкарню і 1574 р. видав «Апостол» і «Буквар» («Азбуку»). Вихід у світ «Апостола» — знаменна подія в історії української культури. Дана книга сприяла розвиткові українського письменства, яке відіграло важливу роль у захисті української національної церкви і національної справи взагалі. Наприкінці львівського видання «Апостола» І. Федоров помістив герб Львова і свій власний герб, що був своєрідним екслібрисом знаменитого друкаря. У післямові до «Букваря» він писав, що мав намір подбати і про видання інших потрібних книг. Це йому вдалося здійснити за допомогою князя К. Острозького в м. Острозі. Він надрукував «Буквар» (1578 р.) для потреб заснованої там школи, «Біблію» (1581 р.) — перше повне видання слов'янською мовою. Повернувшись до Львова в 1582 р., друкар через ряд матеріальних ускладнень не зміг продовжувати дру-карсько-видавничу діяльність.
Іван Федоров помер 15 грудня 1583 р. і був похований на території Онуфріївського монастиря. На його могилі вдячні львівські міщани встановили надгробок з написом: «...друкованіє занедбалое обновил». Місце поховання і надгробок не збереглися, а напис дав поштовх для виникнення нових гіпотез про існування книгодрукування на Україні до Івана Федорова.
Одна із таких гіпотез пов'язана з іменем львівського міщанина Стефана Дропана, який у 1463 р. відновив Онуфріївський монастир, заснований ще князем Левом Данило-вичем. У документах XVII ст. є згадка про те, що у 1460 р.
С. Дропан подарував монастиреві власну друкарню. Цю гіпотезу підтримує сучасний дослідник історії книгодруку-вання в Україні О. Мацюк *. Документальні дані про це знайдено у книжкових фондах василіанських монастирів Центрального Державного Історичного Архіву у Львові. Незважаючи на відсутність дофедорівських стародруків, гіпотеза про початок книгодрукування в Україні до І. Федорова має право на існування.
Слідом за львівською та острозькою друкарнями були організовані й інші, які діяли не лише у містах (Київ, Рогатин), але й в селах при монастирях (Крилос, Стрятин, Почаїв, Угерці).
Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили С. Будзина, Т. Земка, Я. Шеліга, С. Рогаля, мандрівний друкар П. Людкевич та ін.
Серед стародруків у XVI ст. з'явились численні твори українською мовою, а також переклади з південно-слов'ян-ських оригінальних творів. Визначною пам'яткою перекладної літератури є «Пересопницьке Євангеліє», перекладене з болгарської мови на слов'яно-руську Михайлом Василевичем із Сянока (1556—1561 рр.). Дана книга знаменита тим, що вона є найкращим зразком української мови того часу і особливо славиться своїм винятковим мистецьким оформленням.

55555Полемі́чна літерату́ра (від грец. πολεμιχός — войовничий) — підбірка текстів різних авторів, у яких обговорюються проблемні питання релігійної дискусії між католицькою та православною церквами з метою їх об'єднання.

Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу.

Окремі полемічні виступи проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов'янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори — римо-католицький і греко-візантійський.

На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаряз наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року.
Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги«Про єдність церкви Божої» (O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.).

Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.

У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістівГ.Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С.Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.

«Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам.
Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

Поняття "полемічна література"
Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література".

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.

Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів.
Церковно-релігійна боротьба довкола Берестейської церковної унії, яку повели православна шляхта, братства на терені політичному в сеймі, сеймиках, а також протестами і позовами в судах, поведена була також і на літературному полі, в творах полемічних. В Польщі тих часів існувала широка свобода писаного й друкованого слова, не було попередньої цензури творів, — отже і полемічна література вже в XVI в. (найбільше поміж католиками і протестантами) була сильно розвинена. Полеміку в унійній акції розпочав єзуїт Петро Скарга в р. 1577. Досвідчені в полеміці з протестантами, єзуїти з проголошенням Берестейської унії, унійну й католицьку пропаганду широко ведуть друкованим словом у формі проповідей, публікацій, брошур, послань, цілих науково-богословських творів.

Писали в цьому часі Петро Скарга (особливо в обороні Берестейського унійного собору), Іпатій Потій(найбільш плодовитий автор в цьому часі з боку уніятів), Йосафат Кунцевич, Лев Кревзаі інш. Цієї літератури, писаної й ширеної освіченим (між інш., Іпатій Потій вчився в кальвінській школі кн. Радивила, потім в Краківській академії, до 33 року життя був протестантом), випробованим в дискусіях супротивником, не можна було замовчати, бо ж вона, за словами сучасників, „сіяла развращеніе", не протиставши якому, ,,ми, православні, в кінець розійдемося, у відступстві римського послушанія"... Так повстає православна полеміка з латино-уніятами, яка з кінця XVI в. тягнеться (з незначними перервами) до початку XVIII віку.

Посеред полемічних творів цього православно-народнього характеру найвизначніше місце належить безумовно посланням українського афонського ченця Івана Вишенського.

Українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу.

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне.

6Українська архітектура і образотворче мистецтво ХІV-ХVI століть»

Розкриваючи це питання, варто зауважити, що українська архітектура ХІV-ХVІ ст. продовжувала розвиватись на самобутній староруській основі ІХ-ХІІІ ст., хоч це й не виключало зовнішніх впливів, що йшли в Україну з Чехії, Польщі, Молдавії та західноєвропейських міст.

В цілому для архітектури цих років були характерні такі особливості:

1) підпорядкування оборонній політиці, укріплення міст, які активно розвивались;2) введення магдебурзького права дало поштовх будівництва ратуш, ринкових площ, активним процесом покращення санітарії міст;3) вплив на архітектуру інших народів, які активно заселяли українські міста, наприклад, у Львові - поляки, німці, євреї, у Станіславові - вірмени, євреї тощо.4) вплив передових ідей Західної Європи, особливо на забудову Львова;5) вплив на забудову міст ремісничих цехів;6) вплив на архітектуру міської шляхти.

Пам'ятки архітектури цього періоду можна поділити на три основні види - житла, оборонні споруди і культові будови.З житлових будинків сільського типу цього періоду до наших днів не збереглося жодної пам'ятки. Проте скласти більш-менш правильне уявлення про характер сільського житла ХІV-ХVІ ст. ми можемо з пізніших зразків. Садиба поділялася на дві частини: двір та город з садом. На межі між двором і садом стояла хата, за хатою утворювався т. з. задвірок з господарськими будовами. Хата ніколи не виходила прямо на вулицю, а обов'язково була відгороджена тином і обсаджена плодовими чи декоративними деревами та квітами.

Розмір хати, як вважають, визначався числом членів родини. Хата поділялась на житлове приміщення і комору, яка відокремлювалась від житлового приміщення сіньми. Сіни були здебільшого без стелі, покривались спільною з хатою і коморою покрівлею - солом'яним дахом. З сіней був хід на горище, а також виходив комин, або димар, обмазаний глиною.

Житлову частину і сіни обмазували глиною і білили крейдою. До речі, цей звичай мазати й білити хати в Україні дуже давній.

Для будівництва житла в Україні використовували будівельний матеріал з дерев - переважно з дуба, граба, та іншої деревини. Тому житло обов'язково треба було штукатурити і мазати. Правда, в північних поліських районах України хати не штукатурили, а робили побілку по дереву і переважно тільки з зовнішнього боку. Долівку української хати набивали з жовтої глини. У середині і ззовні хати здебільшого розмальовували орнаментом із зразків української природи, птахів, риб. Одвірки, наличники вікон, внутрішні сволоки хати оздоблювали мистецькою різьбою.

Усе це на фоні розкішної природи надавало українській хаті особливого вигляду, робило її красивою і привітною. Зразки такої різьби та малювання збереглись в наших карпатських гуцульських хатах, а також на Поділлі.

Житлове будівництво сільських феодалів і міської аристократії пов'язане головним чином з архітектурою оборонно-замкових кам'яних споруд, які будувалися не тільки з метою оборони від зовнішніх ворогів, а й боротьби проти народу. Основним матеріалом таких споруд були цегла і камінь. В Західній Україні і на Поділлі і Волині використовували вапняк і пісковик.

У ХІV-ХVІ ст. в архітектурі і мистецтві створюється загальнонаціональні особливості українського стилю. Хоч українська архітектура і мистецтво і мали національну своєрідність, проте вони розвивались у взаємозв'язках з мистецтвом інших слов'янських народів.

Будівництво кам'яних замків було поширене переважно на Правобережжі Дніпра, на Поділлі, Волині, у Галичині, Буковині і Закарпатті. Зaмки в Україні виникали поступово, в міру поширення тут панування литовських і польських феодалів, зміцнення влади місцевих магнатів, а також у зв'язку з будівництвом міст як центрів ремесла і торгівлі. Міста вимагали захисту від нападу татар, турків та інших загарбників. Вони разом із замками феодалів були оборонними центрами цілих областей. Так, на Волині були укріплені давні стратегічні пункти - міста Луцьк, Володимир-Волинський, Кременець. Луцьк являв собою давнє князівське управління, переважно дерев'яне, з комплексом земельних валів і років. Наприкінці ХІV ст. на невисокому пагорбі було побудовано укріплення з цегли. Цегляні мури, що досягли 10-12 м висоти, мали по декілька рядів бійниць у вигляді вузьких отворів, на кутах розміщувалися квадратні башти, які досягали 27 м висоти. Замок був досить великий. У ньому були також палаци власника замку і єпископа, кафедральний собор, будинки замкового управління та сторожі. У замку були споруджені також невеликі житла для втікачів з околиці на випадок нападу ворога.

Значне місце в системі укріплення займав Кременець, що лежав на південній межі між Волинською землею і Поділлям. Це давнє західноукраїнське місто мало укріплені мури ще під час навали Батия. Кременецький замок ХV-ХVІ ст. був подібний до Луцького замку на Волині і Бучацького в Галицькому Поділлі. Бучацький замок за розміром був менший, ніж Луцький.

У ХV-ХVІ ст.ст. деякі православні монастирі в Західній Україні були оточені мурами з баштами і мали значення фортець. На Волині такими фортецями були монастирі в Межиріччі недалеко від Острога та в Дермані біля Дубно. Дерманський монастир стояв на високому горбі, обнесений кріпосним муром заввишки 7 м. Біля стін проходив наповнений водою рів. Вхід до фортеці був зроблений через триярусну, подібну до Острозької, вежу, яка правила також за дзвіницю. Тут був споруджений перекидний міст через рів. житло культова будова пам'ятник архітектура

Після спустошення Наддніпров'я татарами, а особливо після захоплення турками Молдавії, головним об'єктом татарських нападів стали Галичина і Польща. У зв'язку з цим велике місце в стратегічному плані оборони України, Польщі та Литви займає Поділля. Тут стали споруджувати укріплення більшого і меншого значення. Головне місце серед них посідали замки в Меджибожі і Кам'янці-Подільському.

З кінця ХІІІ ст. у західній частині Поділля значну роль починає відігравати Кам'янець-Подільський. Він займав центральне місце як торговий і перевалочний пункт на кордоні між Україною та Молдавією. За це місто між Польщею і Князівством Литовським, з одного боку, і татарами й турками, з другого боку, точилася гостра боротьба. У зв'язку з цим на захисні укріплення Кам'янець-Подільська асигнувалися значні кошти. Незважаючи на різні пізніші архітектурні нашарування, Кам'янець-Подільський замок зберіг свою початкову основу. В описі Кам'янець-Подільського замку 1544 р. у зв'язку з побудовою п'ятикутної башти згадується ім'я архітектора Претковича, мабуть, чеха за походженням.

Культурні взаємини, а також взаємовпливи архітектурних стилів України з її найближчими західними сусідами були дуже помітні. Найбільше ці взаємовпливи відчувалися в архітектурі галицьких і закарпатських міст, таких як Львів, Галич, Перемишль, Ужгород.

Особливо це стосується забудови центральної частини міст. Тут провідне місце мала забудова навколо ринкової площі. На першому місці стояла ратуша, навколо якої зосереджувалось політичне життя міста. Площу оточували торговельні і житлові приміщення. Фасади їх були оздоблені ліпленням у стилі ренесансу. Наприклад, планування і забудова ринкової площі Львова дуже нагадує забудову таких площ-ринків у містах Польщі і Чехії. Такого вигляду вони набрали не зразу, а внаслідок тривалих економічних, політичних і культурних зв'язків Західної України з Польщею та іншими західноєвропейськими державами.

До ХVІ ст. архітектура Львова була тісно зв'язана з староруськими традиціями. Тут панував стиль, успадкований від української народної архітектури дерев'яних споруд. Дерев'яні і цегляні житла будували на зразок українських хат, переважно з відкритими галереями навколо. Ці галереї віддаляли дощові води і сніг від основної будівлі і оберігали житло від вогкості, а також надавали будівлі певної краси. Зразком такої архітектури є будинок Костянтина Корнякта на колишній площі Ринку у Львові, збудований у 1580 р. італійським архітектором Петром з Барбони. Цей будинок в свій час був резиденцією польського короля Яна Собеського. Він має інкрустований і декорований різьбою партер та два поверхи. При вході в будинок з площі Ринку великий портал був оздоблений різьбою по каменю і двома корінфськими колонами.

Третім видом пам'яток архітектури цього періоду були культові будови, що найкраще зберегли український народний архітектурний стиль - т. з. зрубні храми ХV - ХVІІ ст. В українському культовому будівництві панівним типом церков були тридольні без купольні та три баштові дерев'яні храми. Залишки дерев'яних храмів цього періоду - дуже рідкісне явище. Такі будівлі збереглись подекуди в нас, в Галичині, наприклад, церква Св. Духа, збудована в 1555 р. біля Рави-Руської, а також тут же церква Святого Тройці, на одвірках головних дверей якої зберігся напис з датою забудови 4 травня 1553 р. Кам'яна церква Юра, архітектура якої подібна до архітектури українських дерев'яних церков, збереглася в Рогатині, а також церква св. Духа в цьому місті, збудована в 1595р. тощо.

Зрубна будівля дерев'яної церкви мала в своїй основі дві однакові частини - центральний зал (для молящих) і притвор при вході. Третя вівтарна, частина прибудована до головного приміщення зі сходу, нижча, з окремим перекриттям.

Дзвіниці були відокремлені від церков. Вони служили іноді і як сторожові вежі, подібні до замкових башт. Це були великі, здебільшого чотиригранні, нескладної будови вежі дерев'яних замків ХІV-ХVІ ст. Такі дерев'яні дзвіниці довго існували при кам'яних церквах - у Києві при Софіївському соборі і Києво-Печерській лаврі.

Культові споруди в Україні ще більше, ніж житлові, оздоблювались ззовні і часто в середині цікавим народним художнім різьбленням. Це надавало особливої краси дерев'яним невеликим церквам, які нагадували легку іграшку, ніби зроблену одним майстром-різьбярем. Найбільш орнаментовані були іконостаси, зроблені різьбярами з дерева. Цікава деталь, що уся дерев'яна церква споруджувалась без жодного цвяха і трималася на зарубах. На зарубах тримались і художньо витонченої роботи деталі іконостасу, який підносився кількома ярусами вгору аж до купола.

Архітектурний стиль тридольної дерев'яної церкви був перенесений згодом і на будівництво кам'яних культових споруд.

Цікавою пам'яткою такого типу є добре збережена кам'яна церква в Лужанах поблизу Чернівців, побудована в першій чверті ХV ст. З кам'яних будов цього періоду відомі тридольні церкви в селі Зимне на Волині (ІІ пол. ХV ст.), храм Онуфрія у Львові (ХV ст.), в якому збереглись фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділлі (1521), церква Івана Предтечі та Петропавловська (ХVІ ст.) в Кам'янець-Подільському.

Особливий вид кам'яних культових споруд в Україні становлять монастирі і церкви-фортеці. Взагалі в умовах, коли щодня, щогодини можна було чекати нападу татар, населення України мусило бути готовим до активної оборони. Для цього використовувались усі можливі засоби, в т.ч. кам'яні церковні будови. Звичай вести оборону від ворога в добре укріплених житлових і культових спорудах існував здавна. Відомо, наприклад, що кияни оборонялись від навали татар Батия, замкнувшись у Десятинній церкві. Правда, її хори не витримали ваги людського натовпу і внутрішня частина обвалилась і привалила оборонців.

У 70-х рр. ХV ст. київський князь Семен Олелькович підняв з руїн і відбудував головну церкву Успенія Києво-Печерського монастиря. Монастир був обнесений цегляним муром з баштами та бійницями і перетворився на монастир-фортецю. Це укріплення монастиря кияни використовували під час оборони від татар, пізніше - від наступу католиків та уніатів.

Такими монастирями-фортецями в Західній Україні були: Унівський монастир, монастирі в Дермані, Зимному, Межиріччі та ін. В Острозі під оборонну фортецю була пристосована церква Богоявлення.

Переважна більшість розглянутих стилів архітектурних пам'яток має місцевий народний характер. Лише в деяких великих спорудах помітні сліди ренесансного стилю. Останній найбільше відчувається у великих цивільних і культових будовах Львова.

Такою спорудою у Львові є, наприклад, ансамбль братської тридольної і три купольної церкви Успенія. Цей архітектурний ансамбль почали забудовувати з башти Корнякта (1572-1578) і каплиці Трьох Святих. Остання збереглась до наших днів. Вона ніби прихована на подвір'ї колишнього Успенського братства, тільки східною своєю частиною виходить на вулицю. Каплиця має чудовий, один з найкращих у львівських будовах, портал. На постаментах, прикрашених ліпленими масками левів, тримаються дві напівкруглі колони, обплетені різьбою у вигляді виноградної лози з листям. Над покрівлею будівлі підносяться три гранчастої форми куполи.

Поряд з каплицею Трьох Святих ви сочить Корняктова башта, побудована у стилі Ренесансу, яка й до нині приваблює глядачів своєю красою. Будівництво башти розпочалось десь у 1572 р. і тривало 5 років. Будували її два видатні італійські архітектори Петро з Барбони і його учень Павло Домінічі Римлянин - на кошти багатого члена Львівського братства Костянтина Корнякта. Згодом вона в 1616 р. згоріла і кілька разів перебудовувалась.

З протилежного боку від Трисвятительської каплиці з Руської вулиці до башти Корнякта прилягає Успенська, або Волоська, тридольна і три купольна церква, побудована за зразком української народної архітектори Авмросієм Прихильним.

В архітектурі Успенської церкви ми бачимо майстерне поєднання двох стилів: української народної архітектури дерев'яних церков та італійського ренесансу, що знайшов відображення головним чином у декоративному зовнішому і внутрішньому оздоблені.

Успенська церква була тоді єдиною культовою спорудою українців у центрі Львова, на Руській вулиці, бо королівський польський уряд забороняв створювати в інших районах міста українські установи. Львівське братство, що зосереджувалось навколо неї, було центром культурної діяльності в Галичині.

Окреме місце в архітектурі Львова займає вірменська православна церква, побудована в другій половині ХІV ст. Вона розташована на північ від центрального архітектурного ансамблю старого міста. Ця пам'ятка, що збереглася до наших днів, втілила в собі нашарування архітектурних стилів ХІV-ХVІІ ст., є яскравим прикладом взаємовпливів українського і вірменського народних мистецтв.

Вірменська еміграція на Україну дуже давня, вона сягає приблизно до ХІст., коли турки-сельджуки спустошили кавказькі князівства і міста. Вірмени утворили в Львові свою власну єпіскопію, яка підлягала католикосу, що перебував у столиці Вірменії м. Ані. Церковні зв'язки з Україною були тоді і певною формою культурного зближення двох країн і сприяли взаємовпливу культур українського та вірменського народів. В ХІV-ХVІ ст. великого розвитку в Україні набуло образотворче мистецтво, зокрема живопис. Український живопис цього періоду продовжував розвивати староруські традиції стосовно до умов розвитку української народності. Слід зауважити, що в цих жанрах, особливо в портретному живописі, на українське малярство найбільше впливало західноєвропейське, італійське та німецьке мистецтво.

Варто звернути увагу і на таку деталь. В цей період українські митці широко розгортали свою діяльність не лише на українських землях. Їх часто запрошували польська знать і навіть королі для художнього оздоблення костьолів і палаців у власне польських землях і містах. Польський історик мистецтва В.Подляха характеризував українське мистецтво ХV-ХVІ ст. як таке, що стояло на дуже високому рівні. У своїй книзі “Історія малярства польського”, виданій в 1914 р. у Львові він писав: “З ним (українським мистецтвом) Західна Європа в своєму розумовому розвитку з труднощами могла змагатися. Русь випередила в мистецькій продукції Польщу вже в ХІ ст. і могла пишатись не тільки творами письменства, а й монументальними мозаїчними живописними художніми пам'ятками”.

Художні пам'ятки Польщі, що походили з українських земель, були відомі ще з ХІІ ст., наприклад, фрески староруського стінопису в костьолі св. Михайла у Вроцлаві, а також в ряді інших міст Центральної Польщі. Цікавою пам'яткою живопису південноруського походження ХІІІ ст. або ХІV ст. є мозаїчна ікона Богородиці, знайдена в костьолі св. Андрія в Кракові. До таких пам'яток, створених українськими митцями, належить також відома в римо-католицькому культі ікона Ченстоховської Богоматері. Ця ікона була чудово оздоблена золотом і коштовними діамантами. Навколо походження цієї ікони творилися різні легенди. За однією з таких версій вона, нібито, з'явилась зі Сходу десь у І ст. нашої ери. Насправді ж ченстоховська ікона є витвором українських майстрів кінця ХІІІ - поч. ХІV ст. У Ченстохові ікона стала відомою в 1382 р.