Слов'янський з'їзд у празі 4 страница

1 Ibid.- S. 323.

2 Полонська-Василснко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.— Т.2.— С.434.

3 Najdus W. Op. cit- S. 76.

4 Ibid.-S. 53.

5 Kieniewicz S. Op. cit.—S. 323.

6 Ukraine, a concise encyclopedia.— Toronto, 1963.— Vol.2.— P. 331.

відповідними законами, але також й економічними спроможно­стями селянина. Небагато було таких селянських господарств, що могли оплачувати дуже високі кошти за школу та утримання ди­тини в місті.

Для організації українського шкільництва в останній декаді XIX ст. постало ще й Руське Педагогічне Товариство, яке заініціювало і утримувало чотири приватні школи та кілька бурс-гуртожитків, де виховувалася українська молодь. Великого значення набуло це Това­риство в останні роки перед першою світовою війною, а зокрема під польською окупацією, відоме вже під назвою Українське Педагогіч­не Товариство — УПТ. Воно організувало й утримувало "Рідні шко­ли", народні й середні гімназії, де українська молодь виховувалася на свідомих синів свого народу. Зліквідувала УПТ, як і всі утримува­ні ним школи й гуртожитки, совєтська влада восени 1939 р.

Політичні партії й організації

Політичні умови, які створилися в "конституційній" Галичині, змусили народовців поширити свою діяльність і на політичне життя краю, де втомлене вже старше покоління не давало собі ради з польським наступом. У 1885 р. народовці заснували політичну орга­нізацію під назвою "Народна Рада" у противагу москвофільській "Руській Раді". Народна Рада стояла на позиціях єдності галицьких і наддніпрянських українців та окремішності українського народу від польського та російського. Вона вимагала поділу Галичини на дві провінції, східну — українську, та західну — польську, і ставила собі за мету обороняти конституційні права українців, боролася за рів­ноправність усіх народів Австро-Угорщини. Насправді Народна Рада не була партією, а тільки клубом інтелігентів, на чолі якого стояв ві­домий суспільно-громадський діяч Юліан Романчук.

Внаслідок різниці поглядів у 1890 р. з ініціативи Івана Франка, Михайла Павлика, Вячеслава Будзиновського постала на базі ра­дикальних молодечих гуртків перша українська політична партія в Галичині — Русько-Українська Радикальна Партія. Але в скорому часі прикметник "руська" опущено й залишилася Українська Ра­дикальна Партія (УРП), яка організувала селян і робітників, а зок­рема жіноцтво. Вона скликала віча по селах, заюіадала кооперати­ви, як самооборону перед жидівським лихварством. Спершу в цій партії домінували ідеї Михайла Драгоманова, що виявилося, зок­рема, в пропагуванні секуляризації українського суспільного та куль­турного життя. Так почалося поборювання Грско-Католицької Цер­кви та її духовенства.

Вячеслав Будзиновський пропонував ввести до програми партії поетапну максимальну й мінімальну ціль, а саме ~- змагання до власної державності і мінімальну — домагатися поділу Галичини

на українську й польську. Але в тому часі драгоманівці не погоди­лися на те.

У 1892 р. з'явилася друком праця публіциста і провідного члена Української Радикальної Партії, Юліяна Бачинського "Ukraina irredenta", в якій він розглянув питання самостійності українсько­го народу й обгрунтував потребу створення власної української со­борної держави. Бачинський проаналізував тодішнє національно-політичне і соціально-економічне положення українського народу в Австро-Угорщині і в Росії, і прийшов до висновку, зовсім про­тилежного від Карла Маркса, а саме, що настала доба пролетари-зації і націоналізації українського робітника, який завдяки просві­тянській роботі, яку проводитиме українська інтелігенція, осягне національну свідомість. Це у свою чергу викличе потребу партій­но-політичної організації й бажання відірватися від чужої держав­ної системи і змагати до власної державної самостійності. Ба­чинський передбачував, що на руїнах тюрми народів-Росії й Ав­стрії— пробудиться й Україна і "розкута проголосить і вона своє слово, і вона упімнеться тоді різко за своє право до життя. Наста­не тоді страшний час,— каже він.— Мов грім загуде над Україною проймаючий оклик мести, історичної відплати. Тоді виложить во­на одверто на стіл своє право до життя, право на політичну само­стійність, право бути своїм паном у своїй власній хаті. Україна бу­де тоді вільна, велика, політично самостійна, одна нероздільна від Сяну по Кавказ"1.

Але тоді ідеї Будзиновського, а тим більше Бачинського, Укра­їнська Радикальна Партія не була ще готова сприйняти. Щойно по смерті Драгоманова на своєму з'їзді у Львові в 1895 р. схвалила постанову про політичну самостійність українського народу.

Та УРП не була однорідною під оглядом політичних поглядів і серед її членства існували різні політичні течії, яких диференці-яцію приспішила передчасна смерть ідеолога М. Драгоманова в 1895 р. Остаточно виникло три різні течії: а) соціалісти-народни-ки, прихильники Драгоманова; б) соціалісти-марксисти; в) ради­кальні народовці. Під кінець 1890-х pp. дійшло до розколу і з рядів УРП вийшли у 1899 р. Володимир Охримович, Євген Ле-вицький, Вячеслав Будзиновський, ТеофІль Окуневський, Іван Франко та інші, і разом з більшістю народовців створили Наці­онально-Демократичну Партію. Важливу роль в організації цієї партії відіграв також і Михайло Грушевський. Нова партія об'єд­нувала всі прошарки українського суспільства й різні суспільні течії на національних і демократичних принципах.

1 Бачинський Ю. Україна ірредента.—Львів, 1892.—С 71—72; Зореславич М. Укра­їнське робітництво і боротьба за національну і державну самостійність // Народна Воля (Скрентон).— 1912.— Ч. 48.—20 грудня. —С 4.

У 1900 р. покинули УРП соціалісти-марксисти Микола Ганке-вич, Юліян Бачинський, Роман Яросевич, Семен Вітик та інші, які заснували Русько-Українську Соціал-Демократичну Партію. На ділі ж ця партія об'явила себе секцією Польської Соціал-Демокра-тичної Партії Галичини і Шлезьку й такою залишилася аж до 1907, коли молодші члени почали закладати самостійні міські ко­мітети УСДП, які намагалися організувати робітництво. Насправді тоді існувало дві фракції УСДП, старша під проводом Миколи Ганкевича й С. Вітика, та молодша, незалежна, самостійницька під проводом Лева Ганкевича, Володимира Старосольського, Пор­фира Буняка та ін. Крім того, УСДП молодших пропагувала само­стійницьку ідею, зокрема серед молоді й кинула клич "Вільна українська держава, українська республіка". Примирення обох фракцій відбулося щойно в березні 1914 р. Але великої популяр­ности УСДП не осягнула й у виборах до парламенту в 1907 р. вона отримала заледве 8% українських голосів і здобула два по­сольські мандати до віденського парламенту: її пресовими органа­ми були від 1907 до 1912 р. тижневик "Земля і Воля", що виходив у Чернівцях, за редакцією М. Огродніка, а в 1912—1913 pp. тижне­вик "Вперед", що з'являвся у Львові за редакцією П. Буняка та

інших.

Митрополит С. Сембратович також намагався організувати кле­рикальну партію, але загал духовенства поставився до того почину негативно. Були ще й інші, менші політичні партії, які, однак, не відігравали великої ролі.

Боротьба за український університет

Одною із пекучих проблем Галичини на переломі XX ст. було пи­тання українського університету. Заснований у Львові 1784 р. ціса­рем Иосифом II університет з німецькою мовою викладання мав бу­ти переданий українцям так швидко, як тільки вони розвинуть задо­вільно свою мову. У 1822 р. поляки домоглися кафедри польської мови й літератури, яка там існувала аж до 1848 p., коли ректор Тав-гер заявив, що "цей університет слід вважати українським", та що він ще через деякий час буде німецько-український. Того ж самого року відновлено там кафедру української мови й літератури, де ви­кладачем був призначений Яків Головацький.

Заходами А. Ґолуховського 4 липня 1871 р. цісар Франц Иосиф дозволив замінити німецьку мову польською і професори мали вільну руку, якою мовою викладати свої предмети, українською чи польською. А тому що більшість професорів були поляки, у Львівському університеті запанувала польська мова. У 1878 p., помимо цісарського декрету з 1781 p.,- новообраний ректор Лев Білінський заявив, що університет за своїм характером повинен

слов'янський з'їзд у празі 4 страница - student2.ru стати польським. Професори-українці і студенти запротестували проти того, але поляки вперто проводили в життя свою політику й антиукраїнський рух в університеті скріплювався. Так почалася бо­ротьба за український університет у Львові, з одного боку, парла­ментарним шляхом за посередництвом численних виступів укра­їнських послів у Віденському парламенті, а з другого — шляхом незалежних акцій українського студентства, демонстрацій, страй­ків, а також т. з. "буч". У 1883 р. українські студенти на своїх вічах поставили категоричну вимогу запровадження української мови та відкриття кафедри історії України у Львівському універ­ситеті.

У липні 1899 р. студенти-українці організували свій з'їзд, на яко­му обговорювано питання надання Львівському університетові ук­раїнського характеру. Однак, стративши надію на відвоювання Львівського університету і взагалі на позитивне полагодження спра­ви, вирішили домагатися окремого українського університету. Цю думку підхопило українське суспільство й українські посли на чолі з Костем Левицьким поставили це питання у віденському парла­менті на денний порядок. Але позитивного висліду та вимога не дала, за винятком того, що в 1894 р. в існуючому університеті від­крито кафедру "Всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на істо­рію Східної Європи" з українською мовою викладання. На викла­дача запрошено Михайла Грушевеького з Києва. Але боротьба за окремий український університет продовжувалася. На своєму вічі в 1901 р. студенти вимагали створення в міжчасі паралельних кла­сів з українською мовою викладання в усіх трьох факультетах (права, медицини й філософії) та двомовних університетських формулярів, в українській і польській мовах.

Тим часом українські делегації оббивали пороги у віденському парламенті з вимогою окремого українського університету. Дійшло до поважного конфлікту поміж студентами поляками, які стали в оборону "польського" університету, та українцями. Демонстрації ставали щорічним явищем і повторялися в 1903 p., 1906 p. і де­кілька разів у 1907 р.

У січні 1907 р. студенти влаштували одну з найбільших "буч", внаслідок якої поліція арештувала 99 студентів, серед яких були Ми­рослав Січинський, Володимир Левицький, Іван Крип'якевич, Пет­ро Карманський та багато інших, (відома тоді "Справа 100"). Обо­роняти безплатно заарештованих зголосилися найбільш відомі адвокати—Кость Левицький, Микола Шухсвич і Володимир Ста-росольський, але до суду справа не дійшла. Студенти 21 лютого оголосили голодовий страйк з вимогою, щоб їх випустили й на су­ді вони могли відповідати "з вільної стопи". Польський крайовий суд вирішив звільнити з тюрми тільки найбільш ослаблених, але студенти солідарно заявили, що вийдуть усі, або ані один, що во-

ни готові вмерти голодною смертю. І суд випустив усіх 27 лютого, а українська громадськість стрічала їх як героїв1.

У 1907 р. міністр освіти обіцяв ту справу розглянути, і коли по трьох роках поляки стали вимагати, щоб парламент офіційно ви­знав Львівський університет як польську установу, українці орга­нізували численні віча, на яких схвалювано вимогу окремого укра­їнського університету. Тим часом поляки вирішили розв'язати те питання силою. Вони організували "боївки", які часто нападали на студентів-українців. Це викликало реакцію серед українського студентства й 1 липня 1910 р. дійшло до збройної сутички, в якій загинув студент Адам Коцко та було багато поранених з обох боків.

У справу вмішалася поліція і заарештувала 127 студентів-україн­ців, серед заарештованих не будо ні одного поляка. З них суд по­карав 101 тюрмою і позбавив академічних прав. Справа пішла до Відня і цісар потвердив кару десятьом, а 91-го студента звільнив.

Українські посли до віденського парламенту внесли негайну скаргу до прем'єра уряду з вимогою окремого українського універ­ситету. Справа знову затягалася, бо хоча австрійський уряд годив­ся такий університет відкрити, проти цього виступив польський по­літик професор В. Грабський і контрольована поляками Львівська міська Рада.

До польсько-українського антагонізму долучився ще й ректор Львівського університету Дембінський, який 14 грудня 1907 p., всу­переч розпорядженню міністерства, щоб т. зв. імматрикуляцію від­читувати латинською мовою, відчитав польською мовою. Коли ж студенти-українці запротестували, тоді польські шовіністи кинулися на них і важко їх покалічили2. Це викликало протест українських послів у віденському парламенті.

Справа українського університету у Львові не переставала бути актуальною. Після довгих торгів, цісар остаточно погодився, щоб для українців був збудований окремий університет не пізніше як до 1916 р. Прихильне ставлення австрійських властей у Відні було викликано напруженими міжнародними відносинами, а зокрема, між Австрією і Росією. Австрія хоч-не-хоч мусіла щось обіцяти для українців, щоби зберегти їхню лояльність.

У 1914 р. Галичина відзначала століття народин Тараса Шев­ченка. Величаво був зорганізований шевченківський здвиг 28 чер­вня 1914 р. у Львові, в якому взяли участь всі молодечі організації, близько 12 000 членів "Січей", "Сокола", "Пласту", "Українських Січових Стрільців" та спортових дружин. Були там також представ-

1 Замора М. Один із сорока мільйонів. Машинопис, на правах рукопису.— Львів,
1993.— С. 132-133.

2 Левицький К. Вказ. праця.— С. 462—463.





ники чеських, хорватських та словінських руханкових товариств. І, власне, на цьому здвизі наспіла вістка про вбивство австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда і його дружини в Сара­єві, що стала приводом до вибуху першої світової війни.

БУКОВИНА

Буковина — це край між середнім Дністром і головним хреб­том Карпат у басейні ріки Прута й горішнього Серета на погра-ниччі української та румунської національних територій. Назва Бу­ковина вперше стрічається у XIV ст. і походить від великих буко­вих лісів. Спочатку вона означала простір на кордонах тодішньої Молдавії й Польщі; згодом, зокрема, після захоплення Буковини Австрією, вона поширилася на весь край1.

Від X ст. територія сучасної Буковини становила частину Ки­ївської держави Руси-України. Буковина разом з іншими землями в долині між ріками Дністром і Прутом, що простягаються аж до Дунаю і Чорного моря, була заселена в основному українськими племенами і в XII ст. творила частину Галицько-Волинської дер­жави. У тих часах Буковина була мостом між північним заходом Галицько-Волинської держави і Чорним морем, де простягалася тоді могутня Візантійська імперія.

У 1241 р. Буковина потрапила під зверхність татарських ханів і була відділена від Галицько-Волинської держави. Пізніше мол­давська колонізація посунулася далі на північ і Буковина стала ча­стиною молдавського князівства. Молдавія не тільки не усунула ав­тохтонного українського населення, але й сама потрапила під вплив української культури й політичного розвитку2.

З упадком Візантійської імперії у XV ст. на південному сході Європи і на Близькому Сході виросла нова Оттоманська імперія, яка у XVI ст. поширила своє володіння і на Молдавію, у складі якої знаходилася Буковина. Наприкінці XVII ст. у середущій, як і в південній Молдавії, процес румунізації переміг і українська мова зникла з церкви й урядових установ. Одначе у північній частині Молдавського князівства, тобто сучасній Буковині, збереглося не тільки автохтонне українське населення, але також його мова, по­бут, культура.

У часі російсько-турецької війни 1768—1774 pp. Молдавію й Во­лощину, що були під зверхністю турецького султана, захопили ро-

сійські війська. Від 1769 p. вони перебували на Буковині, а їхнє командування у Чернівцях. Але успіхи Росії у війні з Туреччиною, яка готувалася до наступу на Балкани, занепокоїли Австрію. Тому, коли Туреччина запропонувала Австрії посередництво між воюючи­ми сторонами, Австрія радо на те погодилася. В остаточному ви-сліді, це коштувало Туреччині північної частини Молдавського во­єводства — Буковини.

Беручи до уваги стратегічне значення Буковини, яка єднала Га­личину з Сємигородом, Австрія скористала зі скрутного положення Туреччини і в порозумінні з російським командуванням у 1774 р. ввела свої війська до північної частини молдавського воєводства, тобто сучасної Буковини. У переговорах з Туреччиною Австрія ви­сунула свої історичні претензії на Буковину на підставі колишньої приналежності її до Покуття1.

Австрійська цісарева Марія Терезія, окупувавши Галичину при першому розподілі Польщі 1772 p., вважала себе правним спадко­ємцем також і окупованої частини Молдавії, як колишньої скла­дової частини галицького королівства. Знеможена війною Туреч­чина погодилася на вимогу Габсбургів і 7 травня 1775 р. підписала у Константинополі договір, згідно з яким Австрія перебрала ту те­риторію під своє панування. Цій трансакції спротивився молдавсь­кий воєвода Ґрігоре Ґіка, але його протести не принесли користі, і він за те наклав головою.

Цій території, яка становила близько 10 500 квадратних кіло­метрів, австрійський уряд офіційно надав популярну тут ще з XIV ст. назву Буковина. А оскільки Буковина від півночі й заходу ме­жувала з Галичиною, то у 1786 р. її як окрему округу з адміністра­тивним центром у Чернівцях прилучено до Галичини.

Буковина 1774 р. мала заледве 277 заселених пунктів, у тому три більших міста: Сучава, Серет і Чернівці. Перший перепис населення в 1774 р. виявив, що на терені Буковини проживало 14 650 родин, в тому числі 22 родини бояр, 175 родин дрібної шляхти, на загал 75 000 осіб. За національним складом населення Буковини стано­вило 60% українців, 26% румунів та 5% інших національностей (ци­гани, жиди, вірмени тощо)2. Молдавське, тобто румунське населення розміщалося в основному в південних районах Буковини.

З переходом Буковини під владу Габсбургів, австрійський уряд намагався збільшити населення за допомогою імміграції з інших своїх або й чужих теренів. З цього скористали найбільше молдавські румуни, а в деякій мірі й українці з Галичини. Почався також ве­ликий наплив німців, дещо поляків, зокрема на різні високі та се-



1 Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Львів, 1993.— Т. 1 (Переви­
дання в Україні).—С 187—188.

2 Nowosiwsky I.M. Bukovinian Ukrainians; a historical background and their selfdctermination
in 1918. Translated from Ukrainian by Walter Dushnyk.—New York, 1970.— P. 14—15.

1 Onciul D., Polek Y. Landesgeschichte //Die ostterreichisch-ungarische Monarcltie in Wort
und Bild.— Wien, 1899.— Band 20: Bukowina..— S. 123.

2 Nowosiwsky I. M. Op. cit.—P. 36.





редні урядові посади. Згідно з військовим переписом у 1840 р. бу­ло вже 339 669 мешканців, які проживали у трьох містах, двох пе­редмістях, чотирьох містечках та 278 селах. Серед них було 449 ду­ховних осіб, 1840 шляхти-боярів, 454 урядовців і пенсіонерів, 375 мистців і ремісників та 26 ПО господарів. Молоді від 1 року до 18 літ налічувалося 85 517 осіб, а всіх жінок 168 548і.

Буковина творила окрему округу, якою завідував окружний ста­роста, відповідальний перед галицьким губернатором. Окружними старостами були звичайно німці, або румуни, які, за малими виїм­ками, послушно виконували розпорядження галицької адміністра­ції, що знаходилася в руках поляків.

За час перебування Буковини під австрійським пануванням й завдяки австрійській імміграційній політиці, населення її зросло в 1900 р. до 723 000 чол., а в 1910 до майже 795 тис. осіб. Отже, воно зросло більше як у десять разів і стало багатонаціональним. Незва­жаючи на те, українці все таки залишилися найбільш чисельною групою, понад 305 тис. або 38,4% усього населення, і в Північній Буковині становили переважну більшість. На другому місці були румуни — 273 250 або 34,4%, і становили більшість у Південній Буковині. Не цілих 168 850 (21,1%) становила німецька група, яка проживала здебільшого в містах, як державні урядники, а головно в Чернівцях; поляки начисляли поверх 36 тисяч (4,6%) та понад 11500 (1,5%) інших національностей, а в тому найбільше жидів2.

У гірських околицях Буковини, тобто на Буковинській Гуцуль-щині, за молдавського періоду не було панщини, бо не було панських маєтків та інших господарських споруд, ані панської ор­ної землі, на якій селяни мали б відробляти панщину. Однак біль­шість селян "на долах", тобто на буковинських низинах, була під­даними різних панів-бояр, але їхні взаємовідносини нормувалися "Золотою Грамотою" воєводи Олександра Пки від 1 січня 1766 р. На підставі цієї грамоти піддані селяни мали відробляти 12 днів панщини на рік (4 дні навесні, 4 — влітку і 4 восени) та платили панові десятину з урожаю. Самі ж пани-бояри всю свою землю від­давали в користування селян і самі рідко мали своє власне госпо­дарство. Крім того, було ще й багато інших зобов'язань супроти панів, як також супроти держави, якій платили податки. Подібно як і в Галичині пани-бояри на Буковині надуживали своїми пра­вами і вимагали від селян далеко більше, як на це дозволяв закон. Однак панщина на Буковині не була така жахлива, як уГаличині. Але все ж таки Буковина перебувала у занедбаному стані й новий австрійський володар почав запроваджувати деякі реформи, щоб під­нести добробут новозайнятого краю.

Цісар Иосиф II 1781 p. окремим декретом замінив кріпаччину, в якій селяни, чи пак "душі", вважалися власністю пана-поміщи-ка, на панщину, в якій пани були власниками не селян, але зем­лі, яку селяни "діставали" від панів для власного користування. У цей час землевласники почали закладати на Верховині, тобто на Гуцульщині, господарські споруди (корчми, млини тощо) і притя­гати до роботи підлеглих їм селян, але це відбувалося тільки на основі договорів, бо "Золота Грамота" не передбачувала примусо­вої праці-панщини1. Згідно з декретом цісаря, селяни мали самі складати умови зі своїми панами-боярами, щоб визначити, скіль­ки кожний з них мусів працювати на пана за одержану від нього землю. Так повільно заходила панщина й на Буковинську Гуцуль-щину. Але згідно з законом, селяни завжди мали право вносити скарги на своїх панів-дідичів, коли вони надуживали зі своїх прав. У 1788 р. уряд затвердив для селян право на власність тих грунтів, які були в їхньому користуванні.

У Чернівцях 1782 р. створено окрему буковинську православну митрополію і засновано духовну семінарію для кандидатів на пра­вославних священиків, спершу у Сучаві, а в 1789 р. ЇЇ перенесено також до Чсрнівець. Австрійський уряд 1786 р. відібрав від мона­стирів і церковних парафій землю та створив з них Релігійний Фонд Буковини.

Унаслідок того, що через кілька століть Буковина перебувала у складі Молдавського воєводства, її аристократія складалася здебіль­шого з молдавських бояр — румунів, хоча населення її було в ос­новному українським, чи як тоді називали — руським. Молдавські аристократи, подібно як і польські в Галичині, швидко зуміли знай­ти шлях до двору Габсбургів у Відні й були визнані речниками Бу­ковини. Своє впливове становище вони вживали не тільки для влас­них вигод, але також і для румунізації краю.

Від 1785 р. на Буковині засновано цілий ряд шкіл. Але знову ж таки завдяки впливам румунських бояр, у цих школах мовою на­вчання була німецька або румунська. Оскільки вчителями були ру­муни, то школи стали засобом румунізації українських дітей.

Наши рекомендации