Коло друге: беззахисна дитина

…И вот, когда я смотрел на небо, меня вдруг схватила за локоть эта девочка. Улица уже была пуста, и никого почти не было. Вдали спал на дрожках извозчик. Девочка была лет восьми, в платочке и в одном платьишке, вся мокрая, но я запомнил особенно ее мокрые разорванные башмаки, и теперь помню. Они мне особенно мелькнули в глаза. Она вдруг стала дергать меня за локоть и звать. Она не плакала, но как-то отрывисто выкрикивала какие-то слова, которые не могла хорошо выговорить, потому что вся дрожала мелкой дрожью в ознобе. Она была от чего-то в ужасе и кричала отчаянно: “Мамочка! мамочка!” Я обернул было к ней лицо, но не сказал ни слова и продолжал идти, но она бежала и дергала меня, и в голосе ее прозвучал тот звук, который у очень испуганных детей означает отчаяние. Я знаю этот звук. Хоть она и не договаривала слова, но я понял, что ее мать где-то помирает или что-то там с ними случилось, и она выбежала позвать кого-то, найти что-то, чтоб помочь маме. Но я не пошел за ней, и, напротив, у меня явилась вдруг мысль прогнать ее. Я сначала ей сказал, чтобы она отыскала городового. Но она вдруг сложила ручки и, всхлипывая, задыхаясь, все бежала сбоку и не покидала меня. Вот тогда-то я топнул на нее и крикнул. Она прокричала лишь: “Барин, барин!..”, но вдруг бросила меня и стремглав перебежала улицу: там показался тоже какой-то прохожий, и она, видно, бросилась от меня к нему…

Федір Достоєвський, “Сон смішної людини” (1877)

Коли перестаєш бути дитиною і підкоряєшся існуючому стану речей, то поволі втрачаєш надію, що все можна змінити на краще, і посипаєш собі голову попелом. Однак, навіщо ти існуєш, якщо не можеш казати собі щодень: так є, але так не повинно бути, бо ніщо не виправдовує тих страждань, яких зазнає на цьому світі кожне створіння. Цей голос – голос дитини, але мудрість, яка прийшла до тебе з досвідом прожитих літ, здатна перетворити твої думки на вчинки, що зможуть свідомо протистояти злу. Маленька дитина силою почуттів, а велика – силою освіченого серця, перебувають в опозиції до суспільства, яке хоче їх купити, щоб заволодіти ними. А ті, хто проти цього, завше переслідувані й видаються беззахисними. Часом вони не певні, що суспільне середовище – це ще не все, що на їхньому боці – набагато могутніші сили, видимі й невидимі закони, які охороняють усіх живих і ненароджених. Проте, мабуть, вони відчувають ті сили серцем, і якщо це серце витримає, не вкриється вапняною мушлею, вони ніколи не стануть на ворожому боці, завжди будуть спокійні, веселі й щасливі.

Від перших років життя людину намагаються обікрасти, злякати, принизити, дорікаючи їй, що вона недоросла, отже, недосконала. Те ж саме роблять з тими, хто уже виріс, але продовжує думати: так є, але так не повинно бути. Немає різниці між дитиною та дорослим, якщо йдеться про гроші, власність та насильство, щоб усе це втримати. Дитина не належить нікому, доки її не привласнять, так само нікому не належать старі люди, бо їх уже звільнили. Вони – вільні, хоча й перебувають на утриманні. Зате нікому не зобов’язані й не повинні платити. Вони неминуче загинуть, якщо ними не опікуватись, проте воліють лише одного опікуна – безкорисливу любов. Інстинкт завжди вартніший у цьому випадку за розсудливість, бо безпомильно знаходить вірний шлях у Всесвіті, населеному різними істотами. У сучасному світі ставляться до інстинктів поблажливо лише тоді, коли потрібно виправдати власні аморальні вчинки. Натомість зневажають і переслідують тих, хто прислухається до себе, розширює власну свідомість, хто опирається приписам, котрі мають на меті знищити найцінніше, що є у нас: нашу неповторність, нашу дитинність, нашу досконалість.

Тому з дітьми поводяться ще жорстокіше, ніж з тваринами, і не менш жорстоко, ніж з дорослими, які уже не належать собі, а комусь. Жорстокість провокується заздрістю, бо дитина безтурботна, а існує багато людей, які прагнуть убити у собі дитину, що можна розглядати, як спробу самогубства. Той, хто не мав доброго дитинства, намагається знищити усе, що про нього нагадує. Жорстоке ставлення до дітей може мати підґрунтям нечутливість і байдужість, що не поширюється на власних дітей. Свою маєтність треба берегти.

Дещо несподіваною видається жорстокість, викликана втомою. Важко грати одну й ту саму роль перед суспільством і перед дитиною. Ще важче вибрати, ким ти волієш бути для себе і перед собою.

Жорстокість є невід’ємною ознакою суворого традиційного виховання: дитину можна бити, карати, принижувати, інакше вона не потрапить до лона суспільства і стане ганьбою для батьків. Знищити найменші прояви особистости, перетворити дитину в зменшену копію дорослого – мета “справжнього” виховання. Жорстокість – це насолода чужим болем і завжди вона є хворобою, котру неможливо вилікувати, бо уже найдрібніший її вияв свідчить про задавненість. Найгірше те, що ця хвороба починається ще у дитинстві. У декого вона потім матиме приховану форму і виявлятиметься вибірково: жорстокість щодо дітей чи тварин, до євреїв чи до негрів… З цією хворобою живуть довго і щасливо, пристосувавшись до неї, як до невеличкої вади, що не заважає виконувати сімейні і громадянські обов’язки. Жоден божевільний не вважає себе божевільним, зате кожен жорстокий уявляє себе справедливим. Хто поставить перед ними дзеркало, щоб вони себе впізнали? Впізнати себе – це трохи не те, що себе пізнати. Це – крок від дзеркала, а не до нього. Відстань, на якій ти визначаєш або власну абсурдність, або абсурдність власного світу. Не дрібні зморшки, не тіні під очима, а цілу постать, образ на тлі інтер’єру чи пейзажу. Для цього потрібне дзеркало, у розпорядження якого ти передаєш себе. У обох випадках, чи ти кат, чи жертва, повинен знайти, відчути відстань, з якої зможеш себе впізнати. Спочатку тебе охопить розпач, а згодом з’явиться маленький сумнів, чи не викривлене це дзеркало, чи не поглинули темні барви світлих. І врешті, заженеш це неприємне відчуття у глибоке озеро сновидінь. Але завжди краще самому страждати, ніж змушувати страждати інших: так мати воліє перебрати на себе біль дитини, віддати їй усю кров і життя. Це і є любов до себе, солодка й легка, у якій розчиняються усі муки. Дитині ще не дано такої любови: вона є вмістилищем для любови дорослих і поверне її колись власним дітям, і всім тим, які теж були і є чиїмись дітьми. Дитині не потрібне дзеркало, яке таїть у собі жахливі відкриття. Вона бавиться, наслідуючи дорослих, і вони їй цікаві, як цікаві були б прибульцям з іншої цивілізації. Бо очі самої дитини – це дзеркало, яке дає нам змогу себе впізнати.

Дитина бачить жорстокість і вчиться жорстокости, часом навіть сприймаючи у відчаї зло, як щось неминуче і вічне. Проте кожен з нас мав би усвідомити, що зло не є тотальним явищем і уникати осквернення ним, щоб коли-небудь висміяти. Диявол боїться щирого легкого сміху. Він боїться також, коли хтось каже: “Мене немає!” Тобто – немає для нього, для зла. Є така гра для дуже маленьких дітей: дитина заплющує очі, і всі її шукають. Це – мудра гра. Щоб вирватись з абсурдности буття, треба вміти заплющувати очі й казати: “Мене нема”. Ні для вбивць, ні для злодіїв, ні для мисливців за душами…

Дитина не може нічого протиставити насильству над її тілом та душею, окрім надії, що це закінчиться, окрім відчуття несправедливости. Зло для неї завжди локальне і конкретне. Десь на світі є країна край, у якій здійснюються усі бажання. Коли вона виросте, то зможе потрапити туди. Коли вона стане великою, то матиме силу захистити себе й інших. І ось дитина виростає, і бачить щораз більше зло, і їй лишається змиритися з ним, бо вона повірила і вже не може викреслити себе з цього недоброго світу. Вона починає шукати щось таке, що могло б її захистити. Розгубленість довершить чорну науку, яку їй довелося пройти, бо все гарне й світле триває недовго, і, врешті-решт, треба померти, відчуваючи великий страх перед смертю. Той, хто боїться смерти, мусить боятися життя. Воно не гідне нас, бо ми поводимося негідно.

Заплющуючи очі, ми вже не бачимо тих, від кого прагнемо заховатись, натомість вслухаємося в себе. У цьому теплому затишному мороці поволі спливають якісь забуті образи, слова, запахи, іноді прикрі, часом дуже приємні, ще з тих часів, коли ми були залежними й блаженними. Але то наші спогади, які нікому не цікаві. Є спогади, котрі не спливають ніколи: вони заблоковані. Це спогади про кривду, образи, які ми комусь заподіяли. Вони не пасують до того іміджу, який ми створили, щоб обдурювати себе та інших людей. Різниця між дорослим і дитиною полягає у тому, що у дорослих є минуле, а у дітей – майбутнє, хоча насправді це лише ілюзія, яка заважає нам відчувати кожну мить нашого існування у Всесвіті, де усе пов’язане між собою: істини, вчинки, думки, події. почуття. Ця мить може навіть убити нас. Нехай вона не настане ніколи, але пам’ятаймо про неї, як про величний акт прозріння нашої свідомости, що ніколи не залишить нас байдужими.

Насильство над дітьми відбувається за зачиненими дверима. Ті двері можуть відчинити лише смерть, або тяжке каліцтво. Тоді нарешті втручаються правосуддя і громадська думка, які досі спали. Кожної хвилини, коли ми розважаємося, працюємо, по очі занурені у власне упорядковане життя, в решті світу, заселеному людьми, кояться страшні злочини, які теж нас стосуються.

1999 рік. Росія. Новосибірськ. У підвалі будинку по вулиці Залізничній дуже довго катували п’ятирічну Ксюшу. Жебрак Коренєв жив з її матір’ю. Він відправляв дитину жебракувати, а на випрохані гроші пив, а потім “виховував” пасербицю. Мати ставилася до цього спокійно. Коренєв дійшов до того, що підвішував дитину вниз головою і затикав рот ганчіркою, щоб не кричала. У останні свої дні дівчинка не могла ходити. Коли після побоїв вона втратила свідомість, мати викликала швидку допомогу. Тоді Коренєв затулив дитині рота і тримав доти, доки не переконався, що вона мертва [4].

Восьмирічний Антон Чех був закатований вітчимом, який вимагав від нього послуху. Коли хлопчик пізно ввечері встав до туалету, Алєксандр Леонідович Удачін зупинив його і став читати “мораль”. Малий пробував щось пояснити. Удачін обурився: “Пішли в гараж, зараз я тебе буду карати!” Він виламав березового прута і почав ним шмагати хлопця. Потім узяв вербового. Антон заліз під машину, рятуючись від побоїв. Удачін схопив мотузку, накинув на шию жертви, виволік з-під машини і знову почав бити. Потім, коли хлопець попросив вибачення, нарешті відпустив. Через деякий час він знайшов Антона нерухомим, мертвим. Експертиза показала, що у дитини була розірвана печінка. Удачін сказав слідчому: “Вбивати не збирався, хотів, щоб слухався, і зараз вважаю, що треба виховувати” [5].

Семирічного Альошу забрав після смерті матері у сім’ю, де вже було двоє дітей, батько. Хлопчик ходив увесь час із синцями, але нікому не скаржився. А потім втік з дому. Весною 1995 року він зник зовсім. Через кілька місяців мачуха зізналась подрузі: “Це ми Альошку вбили. Я його душила дротом, Вітька (батько) тримав за руки, а Колька (друг сім’ї, кочегар) – за ноги. А Альошка малий, зате хитрий. Набрав повітря і, коли я вже думала, що все, відпустила дріт, – видихнув”. Труп хлопчика батьки спалили у топці котельні [6].

Красноярський край. П’ятнадцятирічний хлопець, старший син у сім’ї з дев’ятьма дітьми, був єдиним захисником братів і сестричок. Батьки пиячили і катували дітей. Прив’язували голими на всю ніч у лісі, ставили босоніж на розпечену піч. Хлопець увесь час тікав із дому, але щоразу повертався. Крав і купував на ті гроші їжу дітям. Він ходив по різних установах, благаючи забрати дітей у батьків. Після чергової відмови хлопець не витримав і повісився [7].

Мати втопила у ополонці двох дітей: трирічного сина і п’ятирічну дочку, бо коханець поставив їй умову – або він, або вони.

Ці історії нагадують казки, які погано закінчуються. Дороги, що в них починаються, нікуди не ведуть. І ніколи там не з’явиться добрий чарівник, який підтримає дитину, врятує її від злих людей. Не розпалить багаття, не висвітлить стежку, яка приведе до будиночка, де на столі – їжа, а у кутку – м’яке ліжко, і мирно цокає годинник на стіні. Уже після того, як душа і тіло знівечені, для декого може відчинитися брама притулку, за якою та сама глуха стіна. Але навіть там є комусь спасіння: сяка-така їжа, одяг і надія, що колись можуть прийти за тобою справжні мама з татом і поведуть у чудовий щасливий світ сім’ї. Якщо ж тебе не знайдуть, то доведеться звідати жорстокости від чужих. Стіни інтернатів так само непрозорі для правосуддя і громадськости, як і стіни приватних помешкань.

“Коли я була маленька, вихователька пхала мою голову в унітаз і била по спині, боках, по руках…”

“Щоб покарати, дітей пороздягали догола перед усіма і примушували інших їх бити” [8].

У школі-інтернаті м. Єгор’євська (Росія) вихователі запрошували для екзекуції працівників міліції, які приходили і били дітей палицями, гумовими кийками, кастетами [9].

Атмосфера в’язниці панує у цих закладах. Мешканці одного з інтернатів, як свідчить правозахисник В.Абрамкін [10], жили, як у казармі, пересувались лавою, двічі на день проходили перевірку. У них не було нічого власного, навіть одягу.

Діти втікали. Їх, звичайно, ловили і садовили на кілька днів до розподільника разом із дорослими, а потім скеровували до психлікарні для “лікування” і “виправлення”. Раз втік, значить, ненормальний. Там до дітей застосовували сильнодіючі психотропні препарати, наприклад, аміназин, та інші, які призводять до психічного відставання у розвитку. Якщо ж на дитину не вплинуло навіть це, і вона знову тікає, її можуть навічно поселити у психіатричній лікарні.

Діти, які пройшли це пекло, самі стають потенційними злочинцями, бо не бачать іншого шляху. Злидні, напруження постсовєцького суспільства ще більше поглиблюють жорстокість щодо слабких і безпомічних. Немає нікого, хто б заступився за них, бо там, де панує влада грошей і потреба вижити будь-якою ціною, зникає навіть елементарна людяність, яка, власне, нічого не коштує. Дуже часто “державних” дітей спокійно обкрадають чиновники та персонал, що мають власних дітей. Їм не закинеш жорстокости, але коли йдеться про чужу голодну дитину, вони – злочинці. Одна директриса приховала для себе шоколадки, які призначались дітям з притулку, не поділилась з підлеглими. Про це навіть писали в газеті. Іноді щось може вигулькнути з-за мурів тих мертвих домів. Чим далі від центру, тим більше у них беззаконня. Мало хто знає, що у більшості інтернатів не навчають іноземної мови, а це не дає випускникам жодних шансів отримати вищу освіту. Дітям з притулків не роблять складних операцій, а тим, хто має психічні відхилення, не дають дорогих ліків (є навіть письмове розпорядження). Одним словом, є свої і чужі діти. Покинуті діти викликають навіть певне зогидження у повноцінної частини населення. Їм не можна допомогти, бо невідомо до чиїх липких рук потрапить допомога. Їх надзвичайно важко всиновити. Вони не мають майбутнього.

Дитина повинна любити рідних та близьких, але, коли їх немає, кого вона любитиме? Державу, директора будинку, вихователів? Кругова порука в цих закладах не дає дитині навіть поскаржитись. Чомусь дітям ніхто не вірить, а їм потрібно вірити найперше.

Сотні тисяч дітей лягають спати без поцілунку на ніч, діти, які майже всі хворі, які недоїдають, які не можуть побути на самоті. І які ні в чому не винні, хоч ким би були їхні батьки: однак життя кожної людини починається з чистої білої сторінки. Немає війни, голоду, зате є фальш суспільства, яке помічає цих дітей лише тоді, коли з ними трапляється смерть чи каліцтво, та й то без зайвого розголосу.

Жорстокість стосовно покинутих дітей виявляється не в окремих випадках, вона є частиною системи, що прагне цих дітей позбутися. Жорстокість існує, власне, задля того, щоб знищити людську істоту фізично і духовно, як це цільово робилося і робиться в концентраційних таборах. Дитячі будинки, інтернати не повинні існувати у нормальному суспільстві. Вони свідчать, що суспільство хворе і приречене на самознищення. Людство поділене на раси, нації, своїх та чужих, однак кожна дитина відчуває, що так не повинно бути. Спочатку здається, що цілий світ належить їй з усіма багатствами. Вона тулить його до себе, радіє, не помічаючи різниці між людьми. Але дуже швидко її ставлять на те місце, яке визначило для неї суспільство, подобається їй це, чи ні.

Існує багато міжнародних угод, документів, які мали б захищати усіх дітей, але не захищають. Доки хоч одна дитина голодна і засинає у сльозах, доти усі ми несемо за це покуту. Перш, ніж виховувати власних чи чужих дітей, станьмо самі гідними людьми. Більше чи менше жорстокости, більше чи менше зла – це не виправдання, бо їх не повинно бути зовсім у людині та її діяннях.

Ні спадковість, ні середовище, ні навчання не можуть зробити людину жорстокою або милосердною. Вона сама робить себе такою, бо вільна у своєму виборі. Дитина – це та сама людина, тільки менш заклопотана життям. Вона теж має вибір. Але робить його трохи інакше, ніж дорослий з його досвідом. Дитина буде плакати, буде тікати, коли когось кривдять чи її саму, або застигне, паралізована страхом і цікавістю. Часом вона відчуває таке горе, такий безмежний відчай, що ніколи не зможе про це розповісти, бо її зрадили найближчі люди. Дорослому легше знайти однодумців чи звернутись до правосуддя. Його не переслідує жах пережитого. Він може почати нове життя, постукати в інші двері, бо уявляє, як це станеться. А той хлопчик, що не зміг врятувати братів і сестер, повісився, бо не знав ще про існування іншого життя. Діти надто чесні, щоб пережити ганьбу. Їх можна обдурити, але усвідомлення жахливости власного вчинку здатне допровадити навіть до самогубства. Дитина – не завжди є жертвою. Вона може вбити тварину чи навіть іншу дитину без зайвих вагань. Їй це легко вдається, бо для неї не існує різниці між людиною та черв’яком. Вона не знає, що вбиває безсмертну душу. Так само, як дорослі вбивці не знають, що йдуть не проти однієї істоти, а проти цілого Всесвіту. Діти стають дорослими лише тоді, коли близьким до них байдуже. Аж настільки, що ті не помічають небезпечних симптомів, або намагаються виховувати дітей з допомогою лицемірства і фальші. Вчать “не кради”, а самі крадуть, вчать “не убий”, а самі вбивають. Але й дитина має вибір, хоча байдужість – найбільше зло, яке можна заподіяти найшляхетнішій істоті. У світі, де більше жорстокости і насильства, ніж доброти і людяности, легко сходить насіння зла. Воно проростає усюди, як бур’ян на полі. День у день нам треба дбати про своє поле, щоб бур’ян не заглушив корисної рослини, яка має стати нашим насущним хлібом. Піднімеш голову – ось уже й заходить сонечко твого життя. От і добре. Можна відпочити.

Діти не люблять довго залишатися самотніми. Вони бояться незнайомих людей, речей, що ніби оживають у сутінках. Вони тоді такі вразливі, що хапаються за соломинку. Тоді з ними може трапитися що завгодно: їх ґвалтують у темних під’їздах, парках, викрадають, щоб отримати викуп, а тоді убивають, щоб позбутися свідків. Використовують органи для трансплантації. Дитина є товаром, якщо вона чогось вартує, а не є хворим недорозвинутим дитям з сиротинця. “Державними” дітьми не поторгуєш. Торгують дитячою безпосередністю, чистотою зі згоди батьків, якщо вони є. Матері мріють про модельний та шоу-бізнес для неповнолітніх дітей, не розуміючи, що будь-які змагання, пов’язані з грошима, травмують дитину, привчають її до жорстокости, заздрости, фальші. Маленькі леді та джентльмени з чіпким цинічним поглядом через кілька років стануть непотрібними, бо втратять ринкову якість. З ними поведуться, як з дорослими, без найменшого співчуття.

У дітей з нещасливих вбогих родин складеться подібна доля. Вони будуть жебракувати, далі красти, стануть повіями, тобто потраплять у рабство, з якого можуть вирвати лише тяжка хвороба і смерть. Вони теж нікому не потрібні. У них немає навіть доброї бабусі, яка могла б прихистити й приголубити. Жебраки з дітьми на вулицях, діти на тротуарах з виставленими болячками, часом заподіяними зумисне дорослими, циганчата по електричках – звичайне явище, якого ніхто не соромиться. Куди тих дітей подінеш? Удома – голодно, у інтернат – складно, та й чи буде їм там краще, ніж на волі? Ті, що були бідними, стали нині жебраками, ті, що мали колись роботу, стали зовсім бідними. Злидні охоплюють більшу частину суспільства, а колись сягнуть критичної межі, за якою почнеться громадянський хаос, і тоді найперше постраждають найслабші.

Але і в ситі часи, у надійно захищених сімейних фортецях з гарно облаштованим побутом, часом відбуваються жахливі речі. Дитина зазнає нечуваної фізичної та психічної наруги. Мати дванадцятирічної дівчинки, котра завагітніла від власного тата, знизує плечима: “А що, я стану розлучатись з чоловіком через таку дрібницю?” Зауважте, це трапилось у цілком пристойній міщанській родині, і ніхто з винних не постраждав. Навіщо судити батька сімейства, який справно приносить гроші додому? А може дочка сама спокусила татка? Не треба зайвих скандалів. Як писав Іван Франко: задля домашнього вогнища. А нині – задля грошей. Дядько зґвалтував шестирічну племінницю, але подарував її батькам автомашину, і ті відмовились від позову. Чи це не жорстоко? Чи, може, це вияв християнського прощення…

Справді, як кажуть індуси, бувають люди-камені, люди-рослини, люди-тварини, і, звичайно, люди-машини. Вони не народились такими, а самі обрали це існування й ніколи не зможуть усвідомити, що позбавлені найсуттєвішої ознаки людини: знання того, що усі істоти пов’язані між собою кровними зв’язками, недооцінювання яких і руйнування – страшне зло, джерело насильства, жорстокости, байдужости, того, що робить цей світ нестерпним і змушує від нього тікати. Але усі втекти не можуть, особливо, діти, які є заручниками дорослих.

Різниця між “я” і “ти” – це порожнеча, яку кожен заповнює, як уміє, здебільшого всіляким мотлохом, що має в наших очах велику цінність, а насправді єдиною цінністю мало б стати усвідомлення того, що я є ти. Тобто єдине, що може постати між нами, це те, що ми називаємо любов’ю. Любов бере і віддає любов. Якщо дитина не навчиться і не пізнає любові, ще довгі віки світ залишатиметься місцем страждань.

Найбільших страждань завдає війна. І найстрашніше у ній – виправдання жорстокости, вседозволеність, оте прадавнє несправедливе й огидне “око за око, зуб за зуб”. Завжди на війні гинуть діти. Їх вбивають із двох причин: бо вони є гарантом майбутнього відродження народу, і тому, що дітей не можна використати як рабів. Ще монголи кидали у вогонь немовлят чи наколювали їх на списи, а нині російські найманці вбивають чеченських хлопчиків як у віфлеємській різні. Минули тисячі років, але нічого не змінилось. Людське життя так само не вартує нічого, як і не вартувало. Дитяче – ще менше. Особливо, коли йдеться про сучасні види зброї, що роблять убивства безликими і масовими. Але на межі життя і смерти завжди присутній біль. Від ран, завданих рукою ката, від страшного приниження…

У Чернокозово (Чечня), де знаходиться так званий “фільтраційний” табір для чеченців, затриманих чоловіків і жінок систематично катують: ґвалтують, б’ють молотками та кийками, тортурують електричним струмом, труять сльозогінним газом, аж доки за них не заплатять викуп. Двадцятиоднорічний “Муса”, якого після катувань паралізувало, бачив, як десятеро табірних охоронців ґвалтували 14-річну дівчинку у коридорі на очах затриманих. Дівчинка прийшла, щоб побачитися з матір’ю, і за 5000 рублів їй дозволили 5 хвилин. Цих п’ять хвилин перетворились на чотири дні безперервних катувань. 16-річний хлопець на ім’я Альберт також був зґвалтований групою охоронців і жорстоко побитий. Йому відрізали одне вухо. Сімнадцятирічному підліткові спиляли напильником зуби і порізали губи. Як повідомляє “Муса”, до табору щоденно привозили 10-15 затриманих, серед них дівчаток 13-14 років. “Солдати часто нам казали: “Навіть, якщо ви вийдете звідси живими, то залишитеся каліками”” [11].

Подібні речі відбуваються щодня у цілому світі. Пересічні громадяни мало що знають про ці нелюдські злочини, які до того ж заперечують офіційні джерела. Як свого часу не знали про концентраційні табори фашистської Німеччини. Про війну ніколи не кажуть правди ті, хто у ній винен. А мертві діти мовчать. Так само, як і дорослі. І ті, що загинули у фільтраційних таборах, не дочекавшись викупу, і ті, яких вбили в лоні матері, і ті, хто вмирає без лікування у сиротинцях Румунії, і ті, для кого не знайшлося грошей на операцію в нашій славній Україні… Жорстокість не є вибірковою: вона може просто приховуватись. Інформаційний простір, у якому ми живемо, настільки насичений плітками, вигадками, порожньою балаканиною, що людина не вірить навіть самій собі. Комп’ютерні технології дозволяють зробити будь-яку фальшивку. А жахливі випадки насильства майже завжди використовуються з певною політичною метою. Вони служать пропаганді, кар’єрі, сенсації, для того, щоб відвернути увагу від важливих соціальних проблем. По суті, описувати такі речі – справа надзвичайно важка. Не існує слів, окрім давно скомпрометованих, що не залишають сліду у свідомості, а відскакують від неї, як горох від стіни. Це ті ж слова, з яких складаються цілі блоки реклам красивого життя, це ті слова, що йдуть з нечистих уст державних чиновників, це слова, за які платять гроші, це ті неоковирні слова, над якими сміються циніки-інтелектуали з їхньою незрозумілою мовою… Але діти знають, що краще мовчати, коли страшно, бо мова – кепський захист від болю. Ті, хто пережив війну чи тортури, можуть через рік-два навіть посміхнутися, а дуже маленькі – навіть забути, що з ними трапилося. Якщо довкола них знову прекрасний світ.

Слова не в змозі передати прекрасне і жахливе, та це не так уже й важливо, бо ні сльози, ні сміх ніколи не щезають без сліду. Їхній відблиск лягає на усе, що існує довкола нас. Але страшно, коли молитва не долинає до Бога, коли благання допомогти не досягає людських сердець. З різних причин, найганебнішою з яких є глухота. Сучасна людина почуває себе у безпеці лише тоді, коли вона оточена дрібницями життя. Вона віддана їм, найперше цінуючи те, що є її власністю. Діти не мають власности, тому їм так нестерпно бачити чиєсь горе. А хто сказав, що приємно дивитись на сонце? Воно освітлює зло в усій його багатоманітності, безсторонньо і правдиво. Ми повинні так само дивитись на світ, як дивиться на нього сонце. Але для того слід мати в собі потужне й чисте джерело світла, яке ніколи не згасає і не зменшується від світанку до заходу. Вранішнє сонце ще не має повної сили. Воно лише пробуджує від сну, надає блиску речам, лагідно зігріває… Таким бачать сонце діти, перш ніж здобудуть якісь елементарні знання з астрономії. Щось подібне відбувається з кожною людиною. Якби вона була сонцем, то бачила б, як земля рухається, а не навпаки. А так її бачення світу цілком реальне і відповідає людській ролі у Всесвіті. Щоб стати сильною, більшою, людина повинна піднятись вище й усвідомити, що людство – це не сума різних людей, потрібних і непотрібних, а одна цілісна людина. Тоді вона побачить і у дитині, і в незнайомцеві – Себе.

Будь-які катаклізми, природні чи соціальні, є перевіркою людяности. Війна особливо деморалізує. Хто не бажає бути жертвою чи убивцею, має лише один вихід: покинути дім, який зруйнували сьогодні чи зруйнують завтра, залишити землю, яка не родить хліба, бо нема кому її засіяти, або просто не може змиритися з тим, що його працю витопчуть. Сізіфова праця – не для майбутнього. Це – хаос, який вдає з себе порядок, ритм – не життя, а спустошення.

По безплідній пустелі блукають діти, розлучені з батьками смертю чи втечею, діти-біженці. Дитина без дому, без даху над головою – жахливе видовище. Діти ще не встигли пізнати найближчий світ, а вже вирвані зі спокійного життя вибухами бомб, розмовами батьків, змушені пізнавати жорстоку науку втечі. Ховатись, як ховаються діти куріпки, коли мати подасть сигнал небезпеки. Є різні способи. Найменші заплющують очі: “Мене нема”. Старші мовчки ховаються у пивницях, ямах, густій траві. Багато дитячих ігор можуть стати їм у пригоді, особливо гра у схованки. Але гра приносить втіху, а схованки під час війни – страх, який ніколи не зітреться з пам’яті. Це не страх смерти, а страх перед болем, розлукою з рідними.

Тисячі малих біженців з Европи, Азії, Африки йдуть і йдуть у невідомість. Вони тулять до себе брудні змучені іграшки, що ділять з ними тривоги і труднощі. Вони нізащо не випустять їх із рук. Це – не власність, а їхні єдині друзі: плюшевий песик чи поламана лялька. Дитині не можна залишатись самій. Це – зовсім не те, що побути на самоті. У дітей-втікачів немає змоги побути на самоті, як і в дітей з сиротинців.

…Хлопці з Судану, віком від 12 до 18 років, пройшли пішки пустелею тисячу кілометрів, щоб дістатись до табору біженців у Ефіопії. Вони йшли кілька місяців. Дехто знімав з себе одежу, бо за неї могли вбити грабіжники. Якби ці хлопчики залишились вдома, їх змусили б воювати. Коли бракне дорослих “хрестоносців”, у хрестовий похід посилають дітей. Багаторічні війни спустошують Афґаністан, Чечню, Судан, Сьєрра-Леоне, Балкани… Зброя, куплена для війни, мусить відпрацювати вкладені гроші. У Сьєрра-Леоне повстанці викрадають дітей і примушують їх воювати. Потім ті опиняться у реабілітаційних центрах, де неповнолітніх убивць намагаються повернути до мирного життя. Ці діти не вміють цінувати ні власного, ні чужого життя.

П’ятнадцятирічний Джонатан був схоплений повстанцями вісім років тому.

“Мене вчили бути партизаном. Вони дали мені зброю”.

“Ти вживав наркотики?”

“Вживав”.

“Ти вбивав мирних жителів?”

“Багатьох”.

“Ти не думав, що чиниш неправильно?”

“Але була війна, і я убивав. Я лише виконував накази. Я знав, що роблю погано. Але я це робив не з власної волі”.

“Чим би ти хотів зайнятися, коли закінчиш школу?”

“Хочу повернутися до армії. Я у цьому тямлю” [12].

Однак дитина не стає дорослою, отримавши зброю, вдягнувши дорослий одяг чи, коли стане жертвою зґвалтування, опиниться у рабстві… Нещастя нікого не роблять зрілим дочасно. Дитину робить дорослою вміння віддавати любов. Тому серед нас так мало справді дорослих. Ми навіть називаємо себе Божими дітьми, щоб зняти з себе відповідальність за незрілі вчинки. Здатність чинити насильство не можна виправдати словами: “Я більше не буду!” Людина – це сума вчинків, що змінюють світ. Дитина шукає у зрілості силу, яка діє справедливо. Та, коли тіло її доростає, виявляється, що тієї сили, якою вона володіє, вистачає лише на те, щоб захистити себе будь-якими засобами, ставши заручником дивної спільноти, котра називає себе людством, суспільством, зграєю чи ще якось. Утім, вона тепер уже не здається дивною…