Західно­українські землів 20—30-ті роки 23 страница

Українська культура в другій половині XIX ст. 273

падной России». Така потужна джерельна база дала змогу розширити проблематику історичних студій, посилити ар-гументованість тверджень та концепцій, збільшити кіль­кість наукових праць з історії.

Історична наука не існувала ізольовано від суспільних процесів, і тому народницька ідеологія, що була досить популярною в пореформений період, знайшла відобра­ження в працях вітчизняних істориків. М. Костомаров та В. Антонович стали основоположниками народницького напряму в українській історіографії. На відміну від своїх попередників, які основну увагу приділяли державі та ко­ронованій еліті, вони зосереджувалися на вивченні історії народу, його ідеалів, вірувань, устремлінь, досліджували рух народу в просторі й часі, тенденції його економічного, політичного, культурного життя, боротьбу за свої права. Представниками народницької школи в українській істо­ріографії були також М. Грушевський, В. Іконніков, О. Єфименко, Д. Яворницький, Д. Багалій, М. Довнар-За-польський та ін.

Оригінальним філософом цієї доби став П. Юркевич, науковий доробок якого є своєрідним підсумком україн­ської класичної філософії XVIII—XIX ст.

Вагомим був внесок у розвиток вітчизняної філології видатного мовознавця О. Потебні. У своїх працях «Из за­писок по русской грамматике», «Мьісль и речь», «Заметки о малорусском наречии» та інших він започаткував психо­логічний напрям у вітчизняному мовознавстві, активно розвивав філософію мови, розв'язував конкретні проблеми загального мовознавства, діалектології тощо.

Друга половина XIX ст. подарувала Україні плеяду ви­датних письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін. Харак­терними ознаками розвитку української літератури в дру­гій половині XIX ст. були:

1. Різноманітність художніх напрямів. У 70—90-ті роки водночас існували і взаємно збагачувалися роман­тизм (Я. Щоголів), натуралізм (Г. Барвінок, М. Кононен-ко), просвітницький реалізм (І. Нечуй-Левицький). Тво­ри цього періоду мали синтезний характер, органічно по­єднували елементи реалізму і романтизму. У тогочасній українській літературі, як і у всій європейській, ще не іс­нувало чітко визначеного розмежування між «реаліз­мом» і «натуралізмом».

Україна в другій половині XIX ст.

2. Наявність Індивідуальних стилів письменства.
Особливо яскраво це виявилося в провідному художньому
напрямі тієї доби — реалізмі. Завдяки самобутності укра­
їнських письменників принцип реалізму сприймався під
різними кутами зору. На цій базі сформувалися оригіналь­
ні підходи та способи творчого самовираження, своєрідні
стилі: етнографічно-побутовий (Л. Глібов, С. Руданський,
І. Нечуй-Левицький, М. Старицький), аналітично-психо­
логічний (Марко Вовчок, Панас Мирний, А. Свидниць-
кий), соціально-філософський (І. Франко, М. Павлик,
П. Грабовський).

3. Поява нових тем і проблематики. У фокусі уваги ук­
раїнських письменників другої половини XIX ст. опиня­
ються реалії пореформеного періоду: болюче класове роз­
шарування селянства, життєві проблеми нового суспільно­
го класу — пролетаріату; революційна боротьба народних
мас проти соціального та національного гніту новітньої
буржуазної доби; пошуки інтелігенцією свого місця в но­
вій системі координат. Особливо яскраво ця тенденція ви­
являється у творах І. Франка «Борислав сміється», І. Не-
чуя-Левицького «Микола Джеря», Панаса Мирного «Лихі
люди».

4. Демократизація і гуманізація літератури. Відкрит­
тям та здобутком української літератури пореформеної до­
би стало зображення центральною фігурою художніх тво­
рів людини з народу. Письменники розкривають процес
духовного розкріпачення народних мас, зростання їхньої
свідомості. На сторінках романів та повістей з'являється
новий позитивний герой — Чіпка («Хіба ревуть воли, як
ясла повні?»), Жук («Лихі люди»), Бенедьо Синиця («Бо­
рислав сміється») та ін.

Реалістичне мистецтво другої половини XIX ст. спри­ймає людину як найвищу цінність і при цьому намагаєть­ся не тільки просвітити народ щодо широкого спектра його прав, а й виступає на захист цих прав, закликає не миритися з насиллям та сваволею пануючих класів, про­буджує до боротьби за вільне життя.

5. Ускладнення художніх форм. У пореформений пері­
од письменники активно використовують у своїй творчос­
ті весь жанровий арсенал — від панорамних, епічних ро­
манів та повістей до новел, фейлетонів, оповідань тощо.
Поступово описовість та натуралізм поступаються місцем
аналізу та типізації; напруженішими та гострішими ста­
ють сюжети; починається відхід від традиційного схема­
тизму та прямолінійності у побудові конфліктів та образів;

Українська культура в другій половині XIX ст.

розповідь від першої особи, характерна для раннього етапу розвитку прози, поступово витісняється об'єктивною опо­віддю тощо.

6. Політизація літературної творчості. Література завжди перебувала в тісному зв'язку з політикою, проте в другій половині XIX ст. цей зв'язок стає особливо відчут­ним. Свою роль у цьому відіграли суперечності пореформе-них суспільних змін та зрушень; процес завершення фор­мування української нації; спрямовані проти української мови та народу Валуєвський (1863) та Емський (1876) ука­зи тощо. Активно висвітлювалися на сторінках творів бо­лючі суспільні проблеми, аналізувалися суперечності кла­сової боротьби, посилилося публіцистичне спрямування художніх творів. Характерно, що значна частина україн­ських письменників цієї доби вела активну політичну ді­яльність — була членами політичних організацій, як «гро-мадівці» О. Кониський, М. Старицький, Б. Грінченко; енергійно пропагувала політичні ідеї, як І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка; брала участь у літератур­них дискусіях, що, як правило, переростали в гостру поле­міку з актуальних соціальних та національних проблем.

У другій половині XIX ст., незважаючи на об'єктивні труднощі (відсутність спеціалізованих приміщень, не-сформованість шкіл режисури та акторської гри, заборони та протидію офіційних властей тощо), значних успіхів досягає українське професійне театральне мистецтво. Значною мірою це пов'язано з появою високохудожніх драматичних творів. Йдеться насамперед про п'єси, ство­рені відомими реформаторами та фундаторами україн­ського театру — М. Кропивницьким (понад 40 п'єс — «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» та ін.), М. Старицьким (25 п'єс — «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темря­ві», «Талан» таін.), І. Карпенком-Карим (понад 20 п'єс — «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» та ін.). У цих творах реалістично зображені становище пореформеного села, майнова диференціація, деспотизм та самодурство панівних верств, суспільні антагонізми та соціальні про­тистояння. Водночас для драматургії 70—90-х років були характерними вузькість тематики (головна дійова особа — як правило, селянство), певна повторюваність мотивів; по-бутовізм, етнографізм тощо. Це пояснюється, по-перше, бажанням авторів під впливом піднесення національного руху показати зі сцени широкому глядацькому загалу ідейно-естетичне багатство народних обрядів, звичаїв і

Україна в другій половині XIX ст.

ІЗ

фольклору. По-друге, після Емського указу 1876 р. та цир­куляра 1881 р. категорично заборонялися українські вис­тави історичного та соціального змісту. Під тиском гро­мадськості цензура дозволяла лише драматичні твори, що висвітлювали сільське життя.

Пореформений період — це час розквіту любительсько­го театру. Аматорські театральні вистави ставили у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах і навіть селах України. У 1882 р. у Єлисаветграді М. Кропивниць-кий з акторів-любителів та акторів-професіоналів створив першу українську професійну трупу, до складу якої увій­шли талановиті актори М. Заньковецька, М. Садовський, І. Бурлака, О. Маркова та ін. Після гастролей у Києві 1883 р. до трупи М. Кропивницького приєдналася аматорська група М. Старицького. Внаслідок цього утворився потужний осе­редок театрального мистецтва, який сприяв формуванню шкіл режисури та акторської гри, стимулював розвиток драматургії. Високо оцінював майстерність українських ак­торів корифей російського театру К. Станіславський, який зазначав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча пле­яда майстрів української сцени, які ввійшли золотими літе­рами на скрижалі світового мистецтва й нічим не поступа­ються знаменитим — Щепкіним, Мочаловим, Соловцовим, Недєліним. Той, хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу пам'ять про них на все життя».

Незважаючи на визнання глядачів та театральних фа­хівців, життя українського театру цієї доби було склад­ним. У 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив гастролі трупи М. Кропивницького на Київщині, Полтав­щині, Чернігівщині, Волині та Поділлі (заборона діяла аж до 1893 р.). На резонне запитання, чому українському театрові дозволяється виступати в Петербурзі та Москві, але заборонено в Києві, відповів: «Там театр — мистец­тво, тут — політика».

Проте зупинити розвиток українського театру вже було неможливо. У 80—90-ті роки на теренах України ак­тивно функціонували поряд з провідними театральними колективами М. Кропивницького, М. Старицького, М. Са-довського майже ЗО невеликих «російсько-малоросій­ських» груп. У 1891 р. в Києві М. Соловцов заснував пер­ший постійний російський театр.

У західноукраїнських землях перший український те­атр виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому това­ристві «Руська бесіда». Його засновником став режисер та

Українська культура в другій половині XIX ст.

актор О. Бачинський. Невдовзі 1869 р. при чернівецькій «Руській бесіді» утворюються любительські драматичні гуртки на Буковині. Виникнення 1884 р. «Руського літе­ратурно-драматичного товариства», заснованого С. Вороб-кевичем, сприяло піднесенню театрального життя в захід­ноукраїнських землях.

Розвиток літератури та театру в другій половині XIX ст. надав потужного імпульсу процесу творення національ­ної музики. У 1862 р. С. Гулак-Артемовський створює першу національну українську оперу «Запорожець за Ду­наєм», в основу якої покладено сюжет, підказаний М. Ко­стомаровим.

Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813—-1873) — компо­зитор, співак, драматичний артист, драматург. Народився в м. Го­родище (тепер Черкаської обл.) в сім'ї священика. Закінчив Київ­ське повітове духовне училище, Київську духовну семінарію. Вокальної майстерності навчався в Петербурзі, Парижі та Італії (1839—1842). Співав у флорентійській опері (1841—1842). З 1842 р. до 1864 р. — соліст Російської імператорської опери в Петербурзі, в 1864—1865 рр. — Великого театру в Москві. Широку популярність Гулаку-Артемовському як композиторові принесла опера «Запорожець за Дунаєм», яка стала українською музичною класикою. Помітне місце в творчій спадщині Гулака-Ар-темовського посідають українські пісні, зокрема «Стоїть явір над водою» (присвячена Т. Шевченку, з яким автор дружив з 1838 р.), «Спать мені не хочеться» та ін. В Україні Гулак-Артемовський побу­вав у 1843 р. з метою добору співаків та в 1850 р., коли гастро­лював з італійською оперною трупою. Захоплювався народною медициною, статистикою, уклав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії» (1854).

У фонд української класичної музики увійшли музич­на картина з народного життя «Вечорниці» П. Ніщинсько-го, опери «Мазепа», «Майськаніч», «Облога Дубна», «Бог­дан Хмельницький» П. Сокальського, «Українська симфо­нія» М. Калачевського.

Найпомітнішою постаттю в музичному житті України цієї доби був М. Лисенко. Намагаючись привернути увагу широкого загалу до життєдайних джерел фольклору, він обробив та опублікував понад 600 народних пісень, свої­ми теоретичними працями заклав підвалини української музичної фольклористики. Розуміючи масштаби і зна­чення творчості Т. Шевченка для процесу становлення української нації, композитор створив музичний цикл «Музика до "Кобзаря" Т. Шевченка», до якого увійшло понад 80 творів різних жанрів та форм. Скарбницю віт­чизняної музики збагатили опери М. Лисенка «Різдвяна

Україна в другій половині XIX ст.

ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда» та ін.

У західноукраїнських землях на ниві музичної твор­чості плідно працювали М. Вербицький, І. Лавровський, В. Матюк, А. Вахнянин, Д. Січинський та ін. У 1862 р. на слова П. Чубинського композитор М. Вербицький написав національний український гімн «Ще не вмерла Україна».

У другій половині XIX ст. в українському образотвор­чому мистецтві поширились принципи реалізму та на­родності, їх утвердженню та посиленню демократичних тенденцій у живописі сприяло виникнення 1870 р. у Пе­тербурзі Товариства пересувних художніх виставок, до складу якого, крім блискучих живописців Росії (В. Перо­ва, В. Васнецова, І. Шишкіна та ін.), входили і таланови­ті українські художники (М. Пимоненко, О. Мурашко, К. Костанді та ін.).

Український живопис цієї доби представлений різни­ми жанрами. Пореформена демократизація суспільства сприяла активному розвитку побутового жанру, представ­никами якого були Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Тру-товський, М. Кузнецов, К. Костанді та ін. Вони не тільки збагатили цей жанр новою тематикою та сюжетами, а, пе­редаючи глибину наростаючих соціальних контрастів, на­дали йому більшого соціального звучання. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко, пензлю якого належать «Святочне ворожіння», «Весілля в Київ­ській губернії», «Свати», ■«Проводи рекрутів», «Жертва фанатизму» та ін.

У пейзажному жанрі плідно працювали С. Світослав-ський, Г. Світлицький, І. Похитонов, Г. Ладиженський та ін. «Шукачем сонця», майстром сонячного пейзажу на­зивали В. Орловського, автора неповторних своєю вираз­ністю картин — «Сінокіс», «Жнива», «Хати в літній день». Цими творами художник заявив про себе як витон­ченого майстра колориту та світлотіньових ефектів. На­йяскравішою зіркою пейзажного жанру в цей час був С. Васильківський, творча спадщина якого налічує майже 3,5 тис. полотен. Його пензлю належать «Козача левада», «Залишки віковічного лісу», «Ранок. Отара в степу», «Степ на Україні», «Перед грозою» та ін. Ці картини — не просто данина красі рідної природи. їх непересічне значен­ня полягає не стільки у фантастичній віртуозності майс-тра-живописця, скільки в глибині закодованого в них фі­лософського змісту. Після знайомства з творами С. Ва­сильківського відомий письменник М. Вороний написав у

Українська культура в другій половині XIX ст. 279

своїх спогадах: «І враз мене прошибла думка: чи може бу­ти ліпша символізація сучасного стану України? І чабан-проводир у безпорадній задумі, і вівці-народ, що лагодять­ся спати, і німий, повитий смерковим сумом степ — усе на­гадувало гірку дійсність і, мов тужлива пісня, хапало за серце...»¹

Менш поширеним був портретний живопис, хоча в цьо­му жанрі працювали відомі майстри М. Пимоненко, К. Костанді, Є. Буковецький, С. Васильківський. У захід­ноукраїнських землях у побутовому жанрі творили Є. Максимович, Е. Бучевський, у пейзажному — Т. Роман-чук, А. Монастирський, А. Кохановська, жанром портрету оволодівали К. Устиянович, Т. Копистецький, Ю. Пигу-ляк, у історичному жанрі вагомим був творчий доробок М. Івасюка.

Характерними для розвитку архітектури в другій по­ловині XIX ст. були великі масштаби забудови; застосу­вання нових технологій та матеріалів (бетон, залізо, залі­зобетон тощо); втрата єдиного архітектурного стилю, пану­вання еклектики — механічного поєднання елементів різ­них архітектурних стилів.

У західноукраїнських землях панує «віденське баро­ко». Саме в цьому стилі споруджено Будинок Галицького сейму (архітектор І. Гохбергер), Музей етнографії та ху­дожніх промислів (архітектор Ю. Захаревич), будинок за­лізничного вокзалу у Львові (архітектор В. Садлівський). У Києві архітектори працюють у стилі «французького від­родження». Саме цей архітектурний стиль покладено в основу побудови будинку Купецького зібрання (нині фі­лармонія — архітектор В. Ніколаєв), Український драма­тичний театр ім. І. Франка (архітектори Г. Шлейфер, Е. Братман), оперного театру (архітектор В. Шретер). Ти­повою архітектурною будовою цієї доби є Музей західного і східного мистецтва, інтер'єри якого органічно поєднали елементи класики, готики, рококо та ін.

Отже, українська культура в другій половині XIX ст. розвивалася в умовах розгортання буржуазних реформ, те­риторіальної роз'єднаності українських земель, завершен­ня формування української нації, ускладнення соціальної структури, політизації суспільного життя, посилення тис­ку державних структур. Всі ці та інші чинники залишили помітний відбиток у культурній сфері цієї доби, зумовив­ши появу та розгортання суперечливих тенденцій та явищ. Певні позитивні зрушення відбулися у галузі освіти (збіль-

^ороний М. Твори. — К., 1989. — С. 663.

Г""

Україна в другій половині XIX ст.

шилася кількість навчальних закладів, освіта набула більш світського характеру, створилася єдина система ос­віти тощо). Проте відсоток неписьменного населення в ук­раїнських землях залишався ще досить високим, до того ж надто відчутними в освітній галузі були асиміляційні про­цеси — русифікація, полонізація, румунізація тощо.

У сфері науки позитивні зрушення йдуть по лінії кон­центрації інтелектуального потенціалу в наукових цен­трах і товариствах, координації досліджень, ефективного обміну інформацією, що дало можливість вченим, які пра­цювали в Україні у багатьох галузях науки, досягти світо­вого рівня.

Розвиток літератури характеризується різноманітніс­тю художніх напрямів, індивідуальних стилів письмен­ства, появою нових тем і проблематики, демократизацією та гуманізацією літературного процесу, ускладненням художніх форм, політизацією літературної творчості. В українському театрі цієї доби уживаються тенденції побу-товізму, романтизму, сентименталізму, реалізму тощо. Формується школа режисури та акторської гри, виника­ють театральні аматорські колективи, з'являються висо­кохудожні драматичні твори. У музиці та живописі ствер­джуються принципи реалізму та народності, а в архітекту­рі набуває поширення еклектизм.

Загалом розвиток української культури в другій поло­вині XIX ст. став логічним продовженням духовних пошу­ків народу попередньої доби, спробою врахувати здобутки світового досвіду, своєрідною предтечею культурного оновлення XX ст.

10.

Україна на початку XX ст.

10.1. Соціально-економічний розвиток на початку XX ст.

Рубіж XIX і XX ст. характеризується в Україні завер­шенням промислового перевороту і переходом до індустрі­алізації, суть якої полягала в розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промис­ловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні суттєві зміни відбувалися в надзвичайно складних умо­вах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900—1903 рр. пережила економічну кризу. 1904—1908 рр. позначені депресією, і лише в 1909—1913 рр. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість формувалася як частина за-гальноімперського економічного комплексу. Проте через певні обставини (вигідне географічне розташування, при­родні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила то­що) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю. Своєрідним каталізатором реалізації потенційних можли­востей регіону стала економічна криза, яка, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об'єд­нати сили. Тому вже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галу­зях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала

Україна на початку XX ст.

Я

одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олек­сандрійський, Петровський, Донецько-Юр'євський) про­дукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США — лише 33%.

Концентрація промислового виробництва сприяла про­цесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях — металургійній, кам'яновугільній, залізорудній тощо. На початку сторіччя виростають могутні синдикати: «Продва-гон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить могутні об'єднання. На­приклад, утворений 1904 р. синдикат «Продуголь», до якого входило 18 окремих акціонерних товариств, контро­лював 75% видобутку кам'яного вугілля в Донецькому ба­сейні. Однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували госпо­дарський розвиток, заважали технічному прогресу, зву­жували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Монополістичні об'єднання України були тісно пов'язані не тільки з російською буржуазією, а й з інозем­ним капіталом. Західну буржуазію приваблювали вели­чезні природні багатства, дешева робоча сила, висока нор­ма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Через це у вугільній промисло­вості 63% основного капіталу перебувало у володінні іно­земних компаній, а в металургії — 90%. Могутній синдикат «Продуголь» фактично цілком контролювався французьки­ми інвесторами. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Ро­сійської імперії, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, ви­возилася за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку Украї­ни був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь України досить швидко перейшов на капіталістичні методи господарювання і бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався го­ловним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібно­буржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.

Соціально-економічний розвиток на початку XX от.

Поступово в українських землях склалася певна спеці­алізація промислових районів. Донбас став центром ву­гільної промисловості, Нікопольський басейн — марганце­вої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Характерно, що ці осе­редки промислового виробництва з часом набули загально-російського значення. Цьому процесові сприяли значно швидші, порівняно із загальноімперськими, темпи розвит­ку важливих галузей промисловості. Протягом першого десятиріччя XX ст. в Україні частка промисловості в за­гальному обсязі продукції усього народного господарства сягнула 48,2%, тоді як еквівалентний загальноімпер-ський показник становив лише 40%. Українські землі наприкінці XIX — на початку XX ст. стали одним з голов­них промислових районів Російської імперії. Саме тут 1913 р. вироблялося 69% загальноросійської продукції ча­вуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну в цей час при­падало 20,2% усієї продукції машинобудування та метало­обробної промисловості Росії.

Особливістю розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому зако­номірно, що 1913 р. на українську промисловість припада­ло майже 70% видобутку сировини та виготовлення напів­фабрикатів Російської імперії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Не­зважаючи на те що на її території був зосереджений вели­чезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.

В аграрному секторі України на початку XX ст. налічу­валося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі земельні латифундії, перейшла на капіталістичні рейки, створивши ефективні, багатогалузе­ві господарства. Органічно вписалися в нові умови гос­подарювання маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка та ін. Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржу­азних відносин, була змушена продавати свої землі. Про масштаби цього процесу свідчить хоча б той факт, що про­тягом 1877—1905 рр. дворяни Півдня України продали майже половину своїх володінь (у цілому в українських землях поміщики до початку першої російської революції спродали понад 1/3 своїх земель).

Перетворення землі на товар суттєво змінило життя не тільки дворянства, а й селянства. У пореформений період

Україна на початку XX ст.

інтенсивно розгорнувся процес його майнової диференціа­ції. Характерним для цього процесу було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917 р. част­ка заможних господарств (понад 15 десятин) становила 5,1%, а відсоток безземельних та малоземельних селян в Україні сягнув 80,5%. Якщо врахувати, що селянин спла­чував викупні платежі, численні податки та виконував на­туральні повинності, то цілком зрозуміло, що на початку XX ст. соціальне напруження зросло в аграрному секторі. Не кращими були умови і в робітників України, адже робо­чий день офіційно тривав майже 11 год. на добу (часто перевищуючи цю норму), 1904 р. майже 32% робітників Російської імперії було оштрафовано. Низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслугову­вання, відсутність політичних прав і свобод поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас в Україні. Вибух народного гніву назрівав.

Отже, промисловому розвитку Наддніпрянської Украї­ни на початку XX ст. були притаманні концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розви­ток українських регіонів, вищі від загальноімперських тем­пи розвитку, перетворення України на один з головних про­мислових районів Російської імперії тощо. Ці процеси, з одного боку, відображали розвиток української промисло­вості у контексті загальноросійських тенденцій, з іншого — були своєрідним підсумком впливу місцевих чинників.

В аграрному секторі України зберігали свої позиції великі поміщицькі латифундії; перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства; зросла експлуатація народних мас; назріла проблема аграр­ного перенаселення тощо. Всі ці чинники призвели до значної напруженості в суспільстві, загострення соціальних протиріч.

10.2. Національний рух на початку XX ст.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. активізувався національний рух в Україні. Посилилася активність полі­тичних сил, набрала сили тенденція до їх згуртування, розгорнувся процес самовизначення утворених політич­них осередків.

Національний рух на початку XX ст.

У 1897 р. на нелегальному з'їзді представників громад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організація. її почесними членами стали діячі «старої громади» В. Анто­нович, П. Житецький, М. Лисенко, дійсними членами — В. Беренштам, М. Кононенко, О. Лотоцький, Є. Чикален-ко та ін. До складу цієї організації увійшло майже 20 укра­їнських громад і чимало студентських груп. Поява та функ­ціонування Всеукраїнської загальної організації була сво­єрідним завершальним акордом громадівського руху, спробою організаційного згуртування патріотично настро­єних національних сил. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настро­ям значної частини діячів національного руху, особливо молоді. Саме тому вже 1900 р. група представників сту­дентських українофільських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію — Революційну українську партію (РУП), до якої увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. РУП органічно об'єднала «вільні громади», що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Луб­нах, Ніжині та інших містах.