Західно­українські землів 20—30-ті роки 3 страница

Сармати

У III ст. до н. є. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен — сарма­тів, який спустошливим ураганом пронісся Приазов'ям та Північним Причорномор'ям, витіснив скіфів на Крим­ський півострів. Хоча сарматам і не вдалося подолати ро­доплемінну відособленість, консолідуватися в єдиний етнос і створити, подібно скіфам, власну повноцінну дер­жаву, вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч, залишивши сліди своєї діяльності на вели­чезній території: в Західному Казахстані, Приураллі, Поволжі, Подонні, Калмикії, на Північному Кавказі, в Прикубанні, в степах України, в Криму, Румунії та Угор­щині.

Назва «сармати», або «савромати», походить від іран­ського слова «саоромант» і означає підперезаний мечем. Це не самоназва народу, а термін, запроваджений антич­ними авторами. Одне з найперших достовірних історич­них свідчень про сарматів знаходимо в «Історії» Полібія (205—123 до н. є.). Пліній повідомляє, що вони «складали одне плем'я, але поділене на декілька народів з різними назвами». Войовничі та агресивні сарматські племена про­сувалися в західному напрямку кількома хвилями. їх очо­лювали у різний час різні племенні об'єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокоти­лася межиріччям Дніпра і Дністра в II ст. до н. є. і дійшла аж до Дунаю. Саме тоді, як зазначає Пліній, «ім'я скіфів всюди витісняється іменами сарматів та германців». Поя­ва в II ст. до н. є. у степах Поволжя та Приуралля нового могутнього племінного об'єднання, на чолі якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сарматської експансії. Закріпившись у степах Лівобережжя, роксолани спочатку здійснюють походи на Таврійський півострів. У І ст. н. є. сарматські мечі діставали здобич уже в римській провінції Мезії. Третя хвиля сарматської активності пов'язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н. є. Для аланів характерними були широкомасштабні воєнні дії. За

Первісне суспільство і перші державні утворення на території України

свідченням Тацита і Йосифа Флавія, вони здійснювали ус­пішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказзя. У 372 р. алани були розбиті гуннами, що призвело до втрати сарматами панівного становища в причорноморських сте­пах. Завдяки Великому переселенню народів алани не тільки проникають на Британські острови, у Галлію та Іс­панію, а й переправляються морем у Північну Африку. Решта цього сарматського племінного союзу в VI—IX ст. відходить у передгір'я Кавказу і згодом вливається до Хо­зарського каганату.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному ета­пі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але за­вершити цей перехід створенням власної держави сарма-там так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільно­го ладу було існування пережитків матріархату. Античні автори досить часто називають сарматів «гюнайкократу-менами» (керовані жінками). У давніх джерелах є згадки про сарматських цариць — Томирис, Амагу та ін. Загалом жінки цього народу відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходи­ли в походи, не вступали в шлюб, доки не вб'ють першого ворога, тобто своєю поведінкою нагадували міфічних ама­зонок. За легендою, переказаною Геродотом, сармати по­ходять саме від амазонок і скіфів.

Сарматська культура генетично була близькою до скіф­ської, але не перевершила її досягнень. Водночас у вій­ськовій справі сармати суттєво випередили не тільки скі­фів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катафрак-таріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим кли­ном, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне вій­сько. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Єв­ропу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.

Античні міста-держави Північного Причорномор'я

VIII — кінець VI ст. до н. є. — це період «Великої грець­кої колонізації», одним з напрямів якої було освоєння Пів­нічного Причорномор'я. Деякі фахівці (Н. Кравченко, І. Черняков) вважають, що термін «колонізація» не зовсім вдалий, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це явище «переселен-

Скіфо-сарматська доба

ням», а «колонії» — грецьким словом «опоикіи», що озна­чає « переселене поселення »¹.

«Велика грецька колонізація» була грандіозною акці­єю, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в XI—IX ст. до н. є. міграції греків відбувалися в межах Бгейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розсе­лилися на гігантській території, освоївши все Середземно­морське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чор­ного моря.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сфор­мулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:

1) демографічну — демографічний вибух, що відбувся в
цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і то­
му надлишок населення змушений був мігрувати;

2) аграрну — нестача землі в метрополії штовхала до
освоєння нових територій;

3) торговельну — колонізація є побічним продуктом
торгової експансії;

4) сировинну — в нових землях греки шукали не ринки
збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не
вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо;

5) воєнну — до міграції греків змушувала агресія лідій-
ців та персів;

6) соціальну — постійна соціальна боротьба між окре­
мими верствами грецького населення примушувала тих,
хто зазнав поразки, мігрувати;

7) етнічну — етноплемінний склад полісів материкової
Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали бага­
тьох до пошуків нових земель.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північно­му Причорномор'ї були насамперед вихідці з Мілета та Ге-раклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселен­ці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У другій поло­вині VII ст. до н. є. на острові Березань греки заснували місто Борисфеніду — перше еллінське поселення в цьому регіоні. За ним з'явилися Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсо­нес, Феодосія, Фанагорія та інші міста, що дало підставу сучаснику «Великої грецької колонізації» Платону ствер­джувати, що греки обсіли Чорне море, «неначе жаби ста­вок». Основними осередками античної цивілізації в При­чорномор'ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністров-

Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. — К., 1992. — С. 214.

Зо

Первісне суспільство і перші державні утворення на території України

ського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі тра­диційну для Давньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна мо­дель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). Така струк­тура давала змогу місту-державі бути самостійною, само­достатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовлас­ницькими республіками, які мали свою законодавчу (на­родні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. «Повноправні громадяни» полісів, за винятком ра­бів, іноземців та жінок, мали широкі права. Залежно від домінуючої політичної сили рабовласницькі республіки були до І ст. до н. є. аристократичними, як Ольвія, чи де­мократичними, як Херсонес. Проте колонізаційна хвиля принесла в Північне Причорномор'я не тільки республі­канську форму правління. У 480 р. до н. є. на Керченсько­му і Таманському півостровах під впливом монархічних традицій Персії виникає. Боспорське царство. Правляча династія Археанактидів об'єднала в одну велику античну рабовласницьку державу міста Пантікапей, Фанагорію, Гермонассу та ін.

Майже тисячолітню історію осередків античної цивіліза­ції в Північному Причорномор'ї поділяють на два періоди.

I. Грецький період (друга половина VII— середина
І ст. до н. є.).Характерними ознаками цієї доби були ви­
никнення й становлення міст-держав та Боспорського
царства; тісні зв'язки з материковою Грецією; переважан­
ня в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв;
стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регу­
лярне планування міських кварталів, побудова монумен­
тальних споруд, оборонних мурів, посилення ролі міст);
започаткування карбування монет; перетворення колоній
на центри посередницької торгівлі, що пов'язували Елла­
ду з варварським світом; відносно мирне співіснування
(особливо на початковій стадії цього періоду) з населенням
приморської зони.

II. Римський період (середина І ст.до н.є. — IVст. н.є.).
Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпатора проти Ри­
му (89—63 до н. є.) стали поворотним моментом у житті
міст-держав Північного Причорномор'я. Розпочинається
прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Ос-

Східні слов'яни в VI—XI ст. 31

новними тенденціями та характерними ознаками цієї доби були нестабільність воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація держав Північного Причорномор'я на Рим­ську імперію, входження Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінції Нижньої Мезії; варваризація населення полісів; натуралізація господарства; безперерв­ні агресивні вторгнення кочових племен; занепад міст-дер-жав. Варварська експансія, що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям (готів у III ст. і гунів у IV ст.), завдала смертельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав зійшли з історичної арени, вціліли лише Пан-тікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Ві­зантійської імперії.

Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перене­сено демократичний полісний устрій, що сприяло станов­ленню державотворчої традиції на території сучасної Ук­раїни. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землероб­ства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-гро­шових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації При­чорномор'я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здо­бутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно приско­рили темпи історичного розвитку населення Криму, По­дністров'я, Побужжя та Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської ко­лонії — Візантії.

1.3. Східні слов'яни в VI—XI ст.

Етногенез слов'ян

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її розв'язання дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культу­ри, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просто­рі та часі.

Первісне суспільство і перші державні утворення на території України

Визначення місця історичної прабатьківщини слов'ян — перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації, ключ до розуміння вітчизняної історії. Одну з пер­ших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян ро­зійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — [од того], де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян, яка протягом XIII—XV ст. була домінуючою в працях поль­ських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії ста­ли також відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу середньовіччя з'явилася ще одна версія сло­в'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азійська те­орія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зу­мовили появу широкого спектра варіантів розв'язання проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авто­рів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксо-лани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпоте­зи не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені по­мітно розширюють базу своїх досліджень, починають ком­плексно використовувати письмові, археологічні, лінгвіс­тичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Пос­тупово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіс­та Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) запо­чаткувала вісло-дністровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. існу­вала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніп-

Східні слов'яни в VI—XI ст. 33

ром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Пет­ров та ін. Ще одним варіантом розв'язання проблеми слов'янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у ЗО—40-ті роки XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лу­жицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську пра­батьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою¹.

У 50—60-ті роки польський археолог В. Гензель та ро­сійські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. є. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких бу­ли германо-балто-слов'яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов'язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася в II тис. до н. є. на території Правобе­режної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Тер-пиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одер-ську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий про­цес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На по­чатковому етапі до межі III—II ст. до н. є. цей процес роз­гортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинець-кої культури (II ст. до н. є. — І ст. н. є.) починається якіс­но новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності пере­міщується на територію між Віслою і Дніпром.

¹ Давня історія України: У 2-х кн. — К., 1995. — Кн. 2. — С 5—7.

Первісне суспільство і перші державні утворення на території України

Венеди,анти, склавини

Перші згадки в писемних джерелах про ранньо-слов'янські племена зустрічаються в творах римських вче­них І—II ст. н. є. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою «венеди» («венети»). Ет­нонім «слов'яни» вперше вжили візантійські автори Псев-до-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ран-ньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан спові­щає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (ба­сейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (Подунав'я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована та­кож іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.

Прокопій Кесарійський описує життя ранніх слов'ян так: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються одні­єю людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно... Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маю­чи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на се­бе не одягають; деякі не мають [на собі] ні хітона, ні [гру­бого] плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одно­го нічим не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схи­ляються і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті... Та й ім'я за старих часів у склавинів і антів було одне».

Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. є. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення наро­дів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало пере­міщення готів з Прибалтики до Причорномор'я. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, отримали назву «остго­ти», а ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — «вест­готи». У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкорив­ши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створи­ли між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свід­чать вдалі походи гунів у Галлію та Східну Римську імпе­рію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союз-

Східні слов'яни в VI—XI ст. 35

ників, смерті 451 р. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають мігра­ції, слов'яни, починаючи з Уст., могутнім потоком вируши­ли у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 р. походи антів і склавинів разом із іншими варвар­ськими народами на Константинополь стають регулярни­ми. Нестримне слов'янське нашестя призвело до того, що вже 577 р. слов'яни контролювали землі на території Фра­кії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов'яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність слов'янської експансії свідчить той факт, що тогочасні західні автори називають навіть Пелопонес Славонією. Візантійський ім­ператор Костянтин Багрянородний так підсумовує наслід­ки слов'янської міграції: «Зіслов'янилась вся наша земля і стала варварською».

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання ет­ногенезу слов'ян, вважає, що початок формування окре­мих слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського ет­носу було покладено розселенням антів та склавинів.

Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вва­жав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім'я народу «ан­ти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте, на жаль, лінгвістика не може дати вичерпної відповіді на пи­тання слов'янського етногенезу. Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Вер­хній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568—635) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 р., анти в істо­ричних джерелах не згадуються, а склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ве-ДУть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України в VII—IX ст. Цілком закономірно, що етнонім «склавини», трансформувавшись з часом у «сло-в яни», дожив до наших днів.

За даними сучасної археології, процес утворення пра-Українського етносу відбувався за такою схемою: в V—VII ст.

36 Первісне суспільство і перші державні утворення на території України

носії пеньківськоі культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля покоти­лася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегрую­чись із західними слов'янами. Склавини ж не пішли так далеко. їхні нащадки утворили в VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, під­ґрунтям яких була культура Луки Райковецької (нині ві­домо понад 200 пам'яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківськоі' (анти) культури. З культурою Луки-Райко-вецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, воли-нян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращура­ми українців.

Отже, вирішальну роль у формуванні українського ет­носу відіграли міграційні процеси II—VII ст. Під час Вели­кого переселення народів у горнилі історії було переплав­лено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці — не виняток у цьому процесі. Вони прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів.

Суспільний розвиток східних слов'ян

Доба VI—IX ст. в історії східного слов'янства характе­ризується глибокими якісними суспільними змінами, ви­зріванням та становленням тих факторів суспільного жит­тя, що сприяли в IX ст. виникненню Давньоруської держа­ви на теренах Східної Європи.

Соціально-економічна сфера. Система господарювання східних слов'ян ґрунтувалася головним чином на земле­робстві. Допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VII—IX ст. значно удоско­налюється техніка землеробства. Саме на цей час припада­ють поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Розширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування дво­пільної системи землеробства.

Підвищення продуктивності праці й зростання вироб­ництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Земля, насамперед орні ділян­ки, і результати праці на ній все частіше почали перехо­дити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово роз­гортається процес розпаду родових патріархальних зв'яз-

Східні слов'яни в VI—XI ст. 37

ків і відбувається перехід до сусідської територіальної об­щини.

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному роз­шаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуван­ню феодальної системи. Військова та племінна знать деда­лі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багат­ства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація — землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники транс­формуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

УIV—VII ст. у східнослов'янських племен значного по­ширення набувають ремесла — залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізо-добування та металообробка, тобто ті галузі, що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресив­них змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер — землеробства та військової справи.

На цьому етапі металургія відокремлюється від ко­вальства, помітно розширюється асортимент залізних ви­робів (понад ЗО назв), удосконалюється технологія, якість продукції підвищується.

Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили по­глиблення суспільного поділу праці, обміну як між общи­нами, так і всередині общин, що сприяло активізації тор­гівлі та виникненню і зростанню кількості постійних посе­лень, у яких відбувався міжобщинний обмін, — «градів».

Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва в VIII—X ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширен­ню зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торго­вельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з од­ного боку, — збагачувало слов'янську родоплемінну знать, посилювало диференціацію суспільства, з іншого — над­звичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів та створення власної державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ні-ои «^зшиваючи» в одне ціле строкаті клаптики земель слов'янських сусідських територіальних общин.

Політична сфера.Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'ян­ських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з роз-

Первісне суспільство і перші державні утворення на території України

кладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. набирає силу процес об'єднання окремих племен та їх сою­зів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їх федерації. За свідченням араб­ських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літопи­сець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньодержавного осередка в дніпровських слов'ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджу­ється численними вітчизняними і зарубіжними джерела­ми. Зокрема, французька урядова придворна хроніка «Бертинські аннали» повідомляє про послів «народу Рос», які 839 р. прибули до імператора франків Людовика Бла­гочестивого вІнгельгейм.

У V—VI ст. суспільний лад слов'ян перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала пле­мінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті (старій­шин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1) еволюція родоплемінної організації, збільшення
об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили
необхідність переходу до нових методів і форм управління.
Роль народних зборів поступово занепадає. На передній
план у політичному житті дедалі впевненіше виходить кня­
зівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова);

2) зростаюча зовнішньополітична активність перших
осередків державності. Посилення соціально-політичної
ролі князівської влади сприяло виокремленню дружини
на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію
професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Бу­
дучи спочатку лише силовою опорою для князів і племін­
ної аристократії, дружина з часом перетворилася на своє­
рідний самостійний орган публічної влади;

3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства
зумовила появу постійних органів примусу.

Східні слов'яни в VI—XI ст. 39

Сфера культури і побуту. Протягом усього І тис. мате­ріальна культура східних слов'ян зберігала спільні озна­ки. Як правило, слов'янські поселення мали площу 1 — 2,5 га і розташовувалися на південних схилах річок та ін­ших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. — пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоб­лювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий ґрунт для консолідації слов'ян.

Отже, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов'ян у VI—IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виокремлення дружини на чолі з князем у відособлену при­вілейовану корпорацію, формування спільної культури, по­ява перших протодержав), сприяли створенню фундамен­ту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлення державності в східних слов'ян було закономірним підсумком внутрішньої еволю­ції їхнього суспільства. У процесі державотворення поміт­ну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов'янського сус­пільства, та Хозарський каганат, який, постійно загрожу­ючи агресією, підштовхував слов'янські землі до консолі­дації. Водночас історичні факти свідчать, що перші прото-державні утворення — князівська влада та інші елементи Державотворчого процесу — мають переважно місцеве по­ходження і виникли задовго до утворення Давньоруської Держави.