Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь 3 страница

Пура Вікаріо розповіла моїй матері, що лягла спати об одинадцятій вечора, після того як за допомогою старших дочок навела сякий‑такий лад на подвір'ї. Розповіла також, що о десятій годині, коли на подвір'ї ще співало кілька п'яних, Анхела Вікаріо прислала попросити валізку з особистими речами, яка була в гардеробі її спальні, і мати хотіла передати також валізку з буденним одягом, але посильний дуже квапився. Пура Вікаріо вже спала глибоким сном, коли у двері постукали. «Постукали тричі, з великими паузами, – розповіла вона моїй матері, – і в тому стуці одразу відчувалося щось незвичайне, як буває завжди, коли вам приносять погану звістку». Вона відчинила двері, не вмикаючи світла, щоб нікого не розбудити, і в сяйві вуличного ліхтаря побачила Байярдо Сан Романа в незастебнутій на ґудзики шовковій сорочці та якихось чудернацьких штанях на еластичних шлейках. «Він був весь зелений, наче примара з жаского сну», – розповіла Пура Вікаріо моїй матері. Анхела стояла в тіні, отож мати побачила її тільки тоді, коли Байярдо Сан Роман схопив її за руку й витяг на світло. Вона з'явилась перед материні очі в подертій на клапті атласній сукні, обгорнута до пояса рушником. Пура Вікаріо подумала, що це вони зазнали аварії в автомобілі і тепер лежать мертві на дні якогось провалля.

– Мати божа! – прошепотіла вона, похоловши з жаху. – Скажіть, ви ще на цьому світі чи ні?

Байярдо Сан Роман не увійшов, не мовив і слова, а тільки злегка штовхнув у двері дружину. Потім поцілував Пуру Вікаріо в щоку й озвався до неї голосом, у якому бринів глибокий смуток і водночас ніжність.

Спасибі за все, мамо, – сказав він. – Ви свята жінка.

Тільки Пура Вікаріо знала, що робила наступні дві години, і вона лягла в могилу, не розкривши цієї таємниці. «Я пам'ятаю тільки, як мати однією рукою вчепилася мені в коси, а другою била мене з такою люттю, що я думала, вб'є насмерть», – розповіла Анхела Вікаріо в розмові зі мною. Але й це вона робила з певною осторогою, і чоловік та старші дочки, які спали в інших кімнатах, не знали нічого аж до ранку, коли нещастя знайшло своє остаточне завершення.

Близнюки повернулися додому незадовго до третьої години, терміново викликані матір'ю. Вони побачили Анхелу Вікаріо в їдальні – вона лежала долілиць на канапі з посинцьованим обличчям, але вже не плакала. «Я перестала боятися, – розповіла мені вона. – Навпаки, почувала себе так, ніби знов оживаю після смертельного отупіння, і хотіла тільки, щоб усе якомога скоріше скінчилося і я змогла нарешті поспати». Педро Вікаріо, рішучіший вдачею, ніж його брат, схопив сестру за стан, підняв і посадив на стіл.

Ну, дівчино, – мовив він, трусячись од люті, – скажи нам, хто це зробив?

Анхела помовчала, але не довше, ніж треба було, щоб подумки вимовити ім'я. Вона відшукала його в сірих сутінках пам'яті, вона побачила його з першого погляду серед мішанини імен світу цього й світу потойбічного і кинула ним об стіну, а тоді мов приколола його туди несхибною стрілою – такого собі безпорадного метелика, чий вирок був записаний на скрижалях вічності.

Сантьяго Насар, – сказала вона.

III

Адвокат твердив, що убивство вчинено з метою захистити честь родини, і совісний суд1 погодився з цим мотивуванням. Брати заявили в кінці процесу, що тисячу разів учинили б так само за подібних обставин. Вони збагнули, як їм захищатися ще від тієї миті, коли здалися на ласку своєї церкви за кілька хвилин після вбивства. Засапані, брати вбігли до плебанії, переслідувані по п'ятах гуртом розпалених арабів і поклали незаплямлені ножі на стіл перед отцем Амадором. Обидва були виснажені варварською працею смертовбивства. їхній одяг та руки були в червоних плямах, а обличчя вимазані змішаною з потом і ще живою кров'ю, проте священик згадував, що здалися вони йому з великою гідністю.

Ми вбили його умисне, – повідомив Педро Вікаріо, – але ми невинні.

Можливо, перед богом і невинні, – сказав падре Амадор.

Перед богом і перед людьми, – заявив Пабло Вікаріо. – То була справа честі.

І навіть більше: розповідаючи про ті події, вони намагалися зобразити себе куди невблаганнішими месниками, ніж були насправді. Запевняли, ніби вони геть покололи ножами парадні двері будинку Пласіди Лінеро і наполягали, що слід полагодити їх за громадський кошт. У в'язниці в Ріочачі, де брати просиділи три роки в чеканні суду, бо не мали грошей, щоб заплатити заставу, найдавніші в'язні згадували їх як хлопців добрих і товариських, але ніхто ніколи не помітив у них жодної ознаки каяття. А втім, як виявилося згодом, усе відбувалося зовсім інакше, і брати Вікаріо не зробили нічого такого, щоб убити Сантьяго Насара негайно і не перетворювати це вбивство на публічну виставу. Скоріше навпаки: вони робили все, що в людській спромозі, аби хтось завадив їм убити його, але їхні зусилля пропали марно.

Як розповіли мені брати через багато років, вони насамперед пішли шукати його в заклад Марії Алехандріни Сервантес, де були з ним до другої ночі. Цей факт, як і багато інших, не зазначений у протоколі слідства. Звичайно, Сантьяго Насара вже не могло бути там на той час, коли, як запевняють близнюки, вони подалися туди шукати його, бо ми всією компанією пішли прогулятись і поспівати серенади, але в кожному разі досить сумнівно, чи справді вони туди ходили. «Вони більше не поверталися, відтоді як пішли звідси», – розповіла мені Марія Алехандріна Сервантес, і я знав ту жінку надто добре, щоб сумніватись у правдивості її слів. Зате достеменно встановлено, що брати пішли чатувати на нього в крамницю Клотільди Арменти, де, як вони знали, можна було зустріти кого завгодно – тільки не Сантьяго Насара. «То був єдиний відкритий заклад», – пояснили близнюки Вікаріо слідчому. «Рано чи пізно він мав з'явитися там», – розповіли вони мені після того, як їх випустили на волю. Одначе кожен знав, що парадні двері будинку Пласіди Лінеро навіть удень були взяті зсередини на засув і що Сантьяго Насар завжди носив із собою ключі від дверей чорного ходу. В ті двері він і зайшов, коли повернувся додому і коли брати Вікаріо вже понад годину чекали на нього з протилежного боку, і якщо потім, ідучи зустрічати єпископа, він вийшов на майдан крізь парадні двері, то це трапилося цілком несподівано, і навіть слідчий, складаючи протокол, так і не збагнув, чого небіжчик раптом відступив від свого усталеного звичаю.

Жодне вбивство не знало такого широкого попереднього розголосу. Після того як сестра назвала ім'я спокусника, брати Вікаріо пішли в саж, де в окремій комірчині зберігалося їхнє різницьке начиння, і вибрали там два найкращі ножі: один для розрубування туш, у десять дюймів завдовжки і два з половиною завширшки, і другий – призначений зчищати м'ясо з кісток – у сім дюймів завдовжки і півтора завширшки. Брати загорнули обидва ножі в одну ганчірку і пішли нагострити їх на м'ясний ринок, де тільки‑но почали відкриватись деякі крамнички. Людей на ринку ще було небагато, але двадцять два чоловіки – це з'ясувалося потім на слідстві – чули, як брати говорили про свій намір, і всі двадцять два сходились на одному: говорили близнюки Вікаріо не просто так, а щоб їх слухали. Фаустіно Сантос, їхній приятель‑різник, бачив, як вони з'явились на ринку о третій годині двадцять хвилин, коли він тільки‑но відкрив свій рундук з тельбухами і не міг зрозуміти, чого це вони прийшли в понеділок і так рано, та ще й у святкових костюмах із темної шерсті. Він звик бачити братів по п'ятницях і не в таку ранню пору, до того ж у шкіряних фартухах, які вони вдягали, коли збирались різати свиней. «Я подумав, вони геть упилися, – розповів мені Фаустіно Сантос, – і тому сплутали не тільки час, а й день». Він нагадав їм, що сьогодні понеділок.

Хто ж цього не знає, дурню, – добродушно відповів йому Пабло Вікаріо. – Ми прийшли тільки ножі нагострити.

Вони нагострили їх на точилі, як це робили завжди: Педро тримав ножі, притискаючи до каменю то один, то другий, а Пабло крутив корбу. Водночас вони розмовляли з іншими різниками про те, яким грандіозним було весілля. Дехто з різників став нарікати, що їм не дісталося пирога, а вони ж, мовляв, колеги по ремеслу, і брати пообіцяли, що трохи згодом вони їм передадуть. Коли ножі заспівали на камені, Пабло підніс свого до самої лампи і подивився, як зблискує криця.

Ми вб'ємо Сантьяго Насара, – сказав він.

їхня репутація порядних хлопців була така висока, що ніхто не звернув уваги на ці слова. «Ми гадали, що то п'яне базікання», – посвідчило кілька різників, так само як Вікторія Гусман і ще багато людей, котрі бачили братів пізніше. Якось я спитав у різників, чи їхнє ремесло не свідчить про те, що вони мають душу, схильну до вбивства? Ті запротестували: «Коли наш брат убиває худобину, він не сміє глянути їй у вічі». А один з них сказав, що не може їсти м'ясо тварини, яку зарізав. Інший – що не може забити корову, коли знав її раніше, а тим паче коли споживав її молоко. Я нагадав їм, що брати Вікаріо забивали тих самих свиней, яких самі вирощували і знали аж надто добре, навіть давали кожній окреме ім'я. «Справді, – відповів мені один різник, – але ж вони давали їм не людські імена, а імена квітів». Тільки Фаустіно Сантос помітив тоді проблиск істини в погрозі Пабло Вікаріо і жартома спитав у нього, чого вони збираються вбивати Сантьяго Насара, коли є стільки багатіїв, які заслуговують померти раніше за нього.

Сантьяго Насар знає чого, – відповів йому Педро Вікаріо.

Фаустіно Сантос розповів мені, що в нього лишився сумнів, і він розказав про все поліцаєві, який трохи згодом прийшов купити фунт печінки на сніданок алькальдові. Той поліцай, як було зазначено в протоколі слідства, звався Леандро Порной, і через рік він помер, коли бик ударив його рогом у яремну вену під час кориди, влаштованої на храмове свято. Отож мені не пощастило поговорити з ним, але Клотільда Армента в розмові зі мною підтвердила, що той поліцай був першим, хто зайшов до її крамнички, після того як брати Вікаріо вже вмостилися на свої засіди.

Клотільда Армента щойно змінила за прилавком чоловіка. Вони торгували в своєму закладі по черзі. Вранці продавали молоко, вдень – усякі продукти, а надвечір, після шостої години, крамничка перетворювалася на шинок. Клотільда Армента відкривала торгівлю о пів на четверту ранку. Її чоловік, добряга дон Рохеліо де ла Флор, порядкував у шинку до самого закриття. Але тієї ночі в них сиділо стільки людей, які відбилися від весілля, що по третій ночі він ліг спати, так і не зачинивши, а Клотільда Армента встала раніше, ніж звичайно, бо хотіла продати молоко ще до того, як прибуде єпископ.

Брати Вікаріо зайшли до них о четвертій десять. О цій порі тут продавали тільки харчові продукти, але Клотільда Армента виставила близнюкам пляшку рому не тільки тому, що шанувала їх, а й на знак вдячності за те, що їй надіслали велику порцію весільного пирога. Педро й Пабло випили всю пляшку, лише по двічі приклавшись до неї, та це нітрохи на них не подіяло. «Вони були в страшенній напрузі, – розповіла мені Клотільда Армента, – і вже не могли розслабитися, навіть якби надудлилися нафти». Після того брати скинули свої чорні піджаки, дуже акуратно повісили їх на спинки стільців і попросили ще одну пляшку. Сорочки на них зашкарубли від поту, і, неголені з учора, вони здавалися дикунами. Другу пляшку брати випили не одразу; сиділи й пильно дивилися на будинок Пласіди Лінеро, який стояв навпроти, через майдан. Вікна в ньому не світилися. Найбільше вікно з балконом було в спальні Сантьяго Насара. Педро Вікаріо спитав у Клотільди Арменти, чи бачила вона світло в тому вікні, і вона відповіла заперечно, але така цікавість здалася їй дивною.

З ним що‑небудь сталося? – спитала вона.

Поки нічого, – відповів їй Педро Вікаріо. – Але ми хочемо його вбити.

Сказав він це таким звичайним тоном, що Клотільда Армента не сприйняла його слова всерйоз. Але помітила, що близнюки принесли з собою два різницькі ножі, загорнуті в ганчірку.

А можна довідатись, чого це ви збираєтесь убити його так рано удосвіта? – спитала вона.

Він знає чого, – відповів Педро Вікаріо.

Клотільда Армента подивилась на братів уже стривожено. Вона знала обох дуже добре і вміла навіть розрізняти їх, а надто після того, як Педро Вікаріо повернувся з військової служби. «Вони скидалися на двох хлопчаків», – розповіла мені Клотільда Армента. І ця думка налякала її, бо вона завжди вважала, що тільки діти здатні на все. Отож, наготувавши молоко для продажу, вона пішла будити чоловіка і розповіла йому, що відбувається в крамниці. Дон Рохеліо де ла Флор вислухав дружину напівсонний.

Не будь дурною, – сказав він їй. – Ці хлопці нездатні вбити людину, а тим паче – багатія.

Коли Клотільда Армента повернулася в крамничку, близнюки саме розмовляли з поліцаєм Леандро Порноєм, який прийшов по молоко для алькальда. Вона не почула, про що вони говорили, але, певне, повідомили його про свій намір, судячи з того, як він оглянув їхні ножі, перше ніж вийти.

Полковник Ласаро Апонте підвівся з ліжка десь перед четвертою ранку. Він саме кінчав голитися, коли поліцай Леандро Порной розповів йому про нахваляння братів Вікаріо. Попереднього вечора алькальдові довелося розбороняти стільки бійок між приятелями, що він не став особливо квапитися з приводу ще однієї. Він спокійно вдягся, кілька разів перев'язував собі краватку‑метелик, аж поки пов'язав досконало, і, готуючись до зустрічі з єпископом, почепив на шию ладанку Конгрегації діви Марії. Поки він снідав куснем смаженої печінки, посиланим кілечками цибулі, дружина збуджено розповіла йому, що Байярдо Сан Роман повернув дружину батькам, проте алькальд сприйняв цю новину досить спокійно.

Господи! – вигукнув він з награним жахом. – Що подумає про це єпископ?

Проте, перше ніж скінчити сніданок, він згадав про розповідь свого денщика, поєднав дві новини й одразу збагнув, що вони підходять одна до одної, як загадка до своєї відгадки. Він вийшов з дому й попрямував на майдан, ідучи понад новою пристанню. Будинки вже почали оживати в чеканні єпископа. «Точно пригадую, що була майже п'ята година і починався дощ», – розповів мені полковник Ласаро Апонте. Дорогою його спиняло троє людей і кожен повідомив йому по секрету, що брати Вікаріо хочуть убити Сантьяго Насара, але тільки один сказав, де саме вони чатують на нього.

Алькальд застав близнюків у крамниці Клотільди Арменти. «Коли я побачив їх, я подумав, що то пусті хвастощі, – сказав він і додав, спираючись на свою особисту логіку. – Бо вони були не такі п'яні, як я сподівався». Він навіть не став розпитувати хлопців про їхні наміри, а тільки забрав у них ножі й звелів їм іти спати. Він поставився до них з тією самою поблажливою зверхністю, з якою щойно висміяв тривогу своєї дружини.

Ви собі уявляєте, – дорікнув він їм, – що скаже єпископ, коли захопить вас у такому стані!

Вони пішли собі. Клотільда Армента відчула розчарування, бо вважала, що алькальд повинен був поставитися до цього серйозніше й заарештувати близнюків, поки проясниться вся правда. Полковник Апонте показав їй ножі як вирішальний аргумент.

Вони вже не мають чим убивати нехай там кого, – мовив він.

Не в цьому річ, – сказала Клотільда Армента. – Заарештувавши їх, ви б допомогли бідолашним хлопцям вибратися з тієї жахливої безвиході, в яку вони несамохіть потрапили.

Вона підсвідомо відчула правду. Була певна, що брати Вікаріо не так турбуються про здійснення вироку, як про те, аби хтось визволив їх із халепи, перешкодивши виконати його. Але полковник Апонте був у мирі зі своїм сумлінням.

Однієї підозри не досить, щоб заарештувати людину, – сказав він. – Тепер треба тільки попередити Сантьяго Насара, і щасливого вам понеділка.

Згадуючи полковника Апонте, Клотільда Армента любила підкреслювати, що його куций розум часто приносив йому прикрощі, а мені він, навпаки, згадується як чоловік завжди щасливий, хоч і трохи неврівноважений від регулярних занять на самоті спіритизмом, якого навчався заочно, по пошті. Проте його легковажність не викликає сумніву – інакше він не наробив би стільки помилок того злощасного понеділка. Коли по правді, то він не згадав більше про Сантьяго Насара, аж поки побачив його на пристані, і тоді лише похвалив себе за те, що прийняв слушне рішення.

Брати Вікаріо розповіли про свій намір принаймні дванадцятьом людям, які приходили по молоко, і ті ще до шостої години рознесли звістку по всьому містечку. Клотільді Арменті здавалося неможливим, щоб про це не знали в будинку навпроти. Вона думала, що Сантьяго Насара вдома немає, бо вікно у його спальні не світилося, і всіх, кого бачила, вона просила застерегти його, якщо де‑небудь з ним стрінуться. Переказала цю звістку навіть отцю Амадорові через послушницю, яка приходила по молоко для черниць. Одразу по четвертій годині, побачивши світло в будинку Пласіди Лінеро, вона послала останнє термінове оповіщення Вікторії Гусман через жебрачку, яка щодня приходила до неї просити трохи молока. Коли заревів гудок єпископського пароплава, майже все містечко було на ногах, щоб зустріти свого духовного пастиря, і дуже мало хто не знав, що близнюки Вікаріо чатують на Сантьяго Насара і збираються вбити його, і, крім того, геть усі знали причину аж до найменших подробиць.

Клотільда Армента ще не встигла продати все молоко, коли брати Вікаріо повернулися з двома новими ножами, загорнутими в газети. Один був для розрубування туш, з твердим потемнілим лезом у дванадцять дюймів завдовжки і три завширшки, який Педро Вікаріо зробив собі з пилки за тих часів, коли через війну не привозили німецьких ножів. Другий ніж був коротший, широкий і кривий. Слідчий намалював його в своєму протоколі, можливо, через те, що не спромігся чітко його описати і лише ризикнув зазначити, що він скидався на мініатюрний ятаган. Обидва ці ножі були грубі і стерті від давнього користування, і саме ними вчинено злочин.

Фаустіно Сантос не міг збагнути, що сталося. «Вони знову прийшли гострити ножі, – розповів він мені, – і стали кричати, щоб усі чули, що випустять кишки Сантьяго Насарові, отож я подумав; це вони й досі не очуняли від перепою, до того ж не придивився до ножів і вважав їх тими самими». Цього разу, одначе, Клотільда Армента помітила, тільки‑но близнюки увійшли, що рішучість їхня дуже похитнулася.

Бо незадовго перед тим між братами виникла перша незлагода. Вони не тільки були зовсім іншої вдачі, ніж здавалося на перший погляд, а й мали дуже різні характери – особливо це проявлялось у складних випадках життя. Ми, їхні друзі, помітили це ще в початковій школі. Пабло Вікаріо, на шість хвилин старший, ніж його брат, мав багатшу уяву і був рішучіший аж до юнацького віку. Педро Вікаріо завжди здавався мені сентиментальнішим і через те зосередженішим у собі. У двадцять років обох призвали на військову службу, але Пабло Вікаріо незабаром відпустили додому, щоб лишався з батьками. Педро Вікаріо відслужив одинадцять місяців у військах охорони громадського порядку. Армійська дисципліна і постійний страх смерті розвинули в ньому покликання командувати, і після цього він призвичаївся усе вирішувати за свого брата. Педро демобілізувався з гонореєю, що чинила впертий опір найбрутальнішим методам військової медицини, а згодом миш'яковим ін'єкціям та перманганатовим промиванням, що їх прописував хворому доктор Діонісіо Іґуаран. Лише у в'язниці його змогли вилікувати. Ми, їхні друзі, одразу збагнули, що Пабло Вікаріо зненацька відчув себе цілком залежним від молодшого брата, коли той повернувся з казарменою душею і з недавно засвоєною звичкою задирати сорочку й показувати всім, хто хотів це бачити, шрам від кульової рани з дренажем у лівому боці. Пабло навіть відчував своєрідну пошану до братової гонореї – цієї геройської хвороби, що нею колишній солдат пишався як воєнною відзнакою.

Це Педро Вікаріо, як він сам посвідчив на допиті, прийняв рішення вбити Сантьяго Насара, і спочатку братові лишалося тільки наслідувати його. Але той же таки Педро, як з'ясувалося згодом, вирішив, що вони виконали свій обов'язок, коли алькальд роззброїв їх, і тоді Пабло Вікаріо перебрав командування на себе. Жоден з двох не згадав про цю незлагоду між ними в розмові зі слідчим, який допитував кожного з братів окремо. Але Пабло Вікаріо казав мені кілька разів, що він насилу переконав брата довести їхній намір до кінця. Можливо, то був тільки скороминущий напад страху, але Пабло Вікаріо довелося іти в саж самому шукати два інші ножі, тим часом як брат у страшних муках крапля по краплі силкувався помочитися під тамариндами. «Мій брат ніколи не уявляв собі, що це таке, – розповів мені Педро Вікаріо під час нашої єдиної зустрічі. – То було ніби мочитися розтовченим склом». Вийшовши на подвір'я з новими ножами, Пабло Вікаріо побачив, що брат досі обіймається з деревом. «Він був весь зрошений холодним потом від лютого болю і, ледь повертаючи язиком, сказав, щоб я йшов сам, бо він не в спромозі зараз убивати нехай там кого». Педро сів на один з дощаних столів, поставлених під деревами для весільного бенкету, і спустив штани до колін. «Певне, з півгодини він міняв собі пов'язку», – розповів мені Пабло Вікаріо. Насправді брат затримався не довше, ніж на десять хвилин, але його дії були для Пабло Вікаріо такими незбагненними й таємничими, що він витлумачив це як нову спробу брата згаяти час до світанку і в такий спосіб ухилитися від виконання їхнього святого обов'язку. Отож він сунув йому в руку ніж і майже силоміць потяг його на пошуки загубленої честі сестри.

– Іншого виходу для нас просто нема, – сказав він. – Це однаково, як наче ми його уже вбили.

Вони вийшли на вулицю крізь задні двері сажу, з незагорнутими ножами, переслідувані гавкотом собак на сусідніх подвір'ях. Починало розвиднятися. «Дощу не було», – згадував Пабло Вікаріо. «Навпаки, – розповів мені Педро, – віяв вітер од моря, і зорі на небі можна було порахувати пальцем». На той час новина уже поширилася настільки, що Ортенсія Бауте, відчинивши двері якраз у ту мить, коли брати проминали її дім, першою оплакала ще живого тоді Сантьяго Насара. «Я подумала, вони уже вбили його, – розповіла мені Ортенсія Бауте. – Бо я побачила у світлі ліхтаря ножі, і мені здалося, з них капає кров».

Один з небагатьох будинків на тій глухій вулиці, чиї мешканці вже прокинулися, був дім Пруденсії Котес, нареченої Пабло Вікаріо. Завжди, коли брати ішли тут о цій годині, а надто по п'ятницях – прямуючи на ринок, – вони заходили туди випити чашку ранкової кави. Ось і тепер штовхнули хвіртку і, переслідувані собаками, що впізнали їх у світанковій сутіні, зайшли на кухню. Привіталися з матір'ю Пруденсії Котес. Кава ще не була готова.

Ми залишимо це на потім, – сказав Пабло Вікаріо. – Зараз ми поспішаємо.

Я розумію вас, діти, – мовила стара. – Обов'язок честі – насамперед.

А проте вони сіли чекати, і тепер уже Педро Вікаріо подумав, що брат умисне гайнує час. Поки вони пили каву, на кухню вийшла Пруденсія Котес, дівчина в самому розквіті. Вона принесла жмут старих газет, щоб оживити полум'я в грубі. «Я знала, куди вони прямують, – розповіла мені Пруденсія, – і співчувала їм. Зрештою, я ніколи не погодилася б вийти за Пабло, якби він тоді не повівся, як належить чоловікові». Перше ніж вийти з кухні, Пабло Вікаріо взяв у неї дві газети і дав одну братові, щоб загорнути ножі. Пруденсія Котес зачекала на кухні, провівши їх поглядом аж за хвіртку, і після того чекала ще цілих три роки, ні на мить не піддавшись розпачу, поки Пабло Вікаріо вийшов із в'язниці і став її чоловіком на все життя.

Бережіться там, – сказала вона.

Отож Клотільда Армента не помилилась, коли їй здалося, що близнюки настроєні вже не так рішуче, як дотепер, і вона принесла пляшку міцнючої настійки, сподіваючись, що це доконає їх. «Того дня я збагнула, – розповіла мені вона, – які ми, жінки, безпорадні на цьому світі!» Педро Вікаріо попросив її дати на час голярське приладдя свого чоловіка, і вона принесла мило, щіточку, дзеркальце та станочок із новісіньким лезом, проте Педро поголився своїм ножем для розрубування туш. Клотільді Арменті це здалося вищим проявом чоловічості. «Він скидався на убивцю з кіно», – розповіла вона в розмові зі мною. А втім, Педро пояснив мені згодом, і то була правда, що просто він призвичаївся в казармі голитися небезпечною бритвою і вже не міг робити це якось інакше. Його брат, той поголився в менш екзотичний спосіб, станочком Рохеліо де ла Флора. Потім вони взялися за пляшку і мовчки випили її, неквапно і мляво пригублюючи зі склянок і поглядаючи з тупим виразом людей, які провели безсонну ніч, на неосвітлене вікно будинку навпроти, тим часом як до крамниці раз у раз заходили всякі люди, вдаючи, що їм треба чогось купити; вони брали непотрібне їм молоко та запитували про всякі продукти, яких тут не бувало ніколи, прагнучи на власні очі переконатися, чи справді на Сантьяго Насара чатують з наміром убити його.

Брати Вікаріо так і не побачили, щоб те вікно освітилося. Сантьяго Насар зайшов у свій дім о четвертій двадцять, але для цього йому не треба було засвічувати ніякого світла, бо лампочка біля сходів горіла всю ніч. Він упав на своє ліжко в темряві й не став роздягатися, бо поспати йому лишалася тільки година, і вдягненого підняла його з постелі Вікторія Гусман, коли прийшла будити хазяїна, щоб ішов зустрічати єпископа.

Ми, четверо, були в домі Марії Алехандріни Сервантес, аж поки, вже після третьої години, вона відіслала музикантів і погасила світло на подвір'ї, де танцювали, щоб дати змогу своїм мулаткам, служницям утіхи, лягти без клієнтів і бодай трохи оклигати. Ось уже три дні й три ночі вони трудилися без перепочинку, спершу таємно обслуговуючи почесних гостей, а потім щедро даруючи свою любов усім тим, кому не досить було радощів, які дісталися йому на весільному торжестві. Марія Алехандріна Сервантес – а про неї ми казали, що вона засне тільки раз у житті, коли ляже вмерти, – була найелегантніша і найніжніша з усіх жінок, яких мені доводилося будь‑коли знати, і на диво послужлива в ліжку, але й дуже вимоглива. Вона тут народилася, тут виросла і тут жила в домі, двері якого ніколи не зачинялися. Кілька кімнат Марія Алехандріна Сервантес здавала пожильцям, а на просторому подвір'ї, освітленому паперовими ліхтарями, купленими на китайських базарах у Парамарібо, щовечора влаштовувала танці. Це вона позбавила цноти усе моє покоління. Вона навчила нас багато більше, ніж ми мали б від неї навчитися, але насамперед прищепила нам тверде переконання, що немає на світі сумнішого місця, аніж ліжко, в якому ти спиш сам‑один. Сантьяго Насар утратив глузд, відколи вперше її побачив. Я попередив його відразу: сокіл, що пада на чапаю сміливу, життям своїм важить. Але він не чув мене, заворожений чаклунським посвистом Марії Алехандріни Сервантес. Вона була його болісною пристрастю, володаркою його снів до п'ятнадцяти років, коли Ібрагім Насар силоміць стягнув сина з того ліжка, відшмагав ременем і замкнув більше ніж на рік на фермі «Святий образ». Після того їхні взаємини з Марією Алехандріною тривали, скріплені вже глибшими почуттями, але без колишньої безумної жаги, і вона почувала до нього таку пошану, що не лягала до ліжка ні з ким іншим, коли був присутній він. Ну, а в ті останні наші канікули вона частенько виряджала всіх раніше під неймовірним приводом, що стомилася, проте не засувала двері й не вимикала в коридорі світла, чекаючи, коли я тайкома повернуся й прийду до неї.

Сантьяго Насар володів майже чародійним хистом до перевтілювань та перевдягань, і його улюбленою розвагою було змінювати до невпізнання зовнішність мулаток. Він брав одежу в одних, перевдягав у неї інших і доводив їх усіх до того, що вони починали почувати себе не тими, ким були насправді. Якось одна з них побачила себе відтвореною в іншій з такою достеменністю, що розридалася від нервового струсу. «У мене виникло відчуття, ніби я вийшла з дзеркала», – сказала вона. Але тієї ночі Марія Алехандріна Сервантес не дозволила Сантьяго Насарові востаннє розважитися своєю улюбленою забавою – і то з такої легковажної причини, що гіркота цього спогаду перемінила все її життя.

Отож ми забрали з собою музикантів і пішли поспівати на вулицях серенади, продовжуючи гулянку на свій манер, тим часом як близнюки Вікаріо вже чатували на Сантьяго Насара з ножами напоготові. Саме йому спало на думку, десь годині о четвертій, піднятися на пагорб удівця де Ксіуса, щоб заспівати серенаду молодим.

Ми не тільки заспівали їм під вікнами, а й стали кидати в садок петарди та хлопавки, проте не помітили в усьому маєтку жодної ознаки життя. Нам і на думку не могло спасти, що молодої в домі уже немає, до того ж новий автомобіль стояв біля дверей, усе ще з відкинутим верхом, прикрашений атласними стрічками та наліпленими під час весілля парафіновими квітами помаранчі. Мій брат Луїс Енріке, який чудово грав на гітарі, зімпровізував на честь молодят пісеньку, сповнену матримоніальних натяків. Дощу тоді, я добре пам'ятаю, не було. Місяць висів у самому зеніті, повітря було чисте й прозоре, і, стоячи над урвищем, ми бачили, як унизу на кладовищі текли світляні струмочки миготючих вогників. З другого боку простягалися плантації бананів, затоплені голубим місячним сяйвом, за ними – сумне заболочене узбережжя і на самому обрії – фосфоресцентна смуга Карібського моря. Сантьяго Насар показав на вогник, який блимав далеко в океані, і сказав, що то нерозкаяна душа з работорговельного корабля, який ішов із Сенегалу й затонув з усім своїм вантажем чорних невільників на вході до картахенської бухти. Годі уявити, щоб він мав якусь гризоту на совісті – правда, він не знав тоді, що вже дві години, як ефемерне подружнє життя Анхели Вікаріо закінчилося. Байярдо Сан Роман повів її до батьківського дому пішки, щоб гуркіт автомобіля не розголосив його ганьбу передчасно, і тепер був знову сам‑один у домі з погашеними вогнями – колишній щасливій оселі вдівця де Ксіуса.