Знищення селян – власників

У сільському господарстві з 1929 р. почалася суцільна колективізація. Селянин-власник (одноосібник) фактично мало залежав від державних структур. З нього не можливо було швидко взяти великі кошти на індустріалізацію. Для завершення створення тоталітарної системи необхідно було зробити селянина економічно залежним від держави, що було неможливим без ліквідації індивідуальних господарств. Партія хотіла створити на селі великі підприємства (колгоспи), подібні до заводів і фабрик у містах, і таким чином відібрати у селянина засоби виробництва, як це було зроблено з робітником. Поштовхом до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. Цей рік був на Україні неврожайним, але незважаючи на нестачу хліба, влада примушувала селян здавати його за державними цінами, і оскільки селяни ухилялися, то почалися прямі реквізиції зерна. В результаті влада стягла з неврожайної України на 33% більше хліба, ніж у попередньому році. У листопаді 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було затверджено рішення про проведення суцільної колективізації, яку планувалося завершити восени 1931 - навесні 1932 рр.

Взимку 1930 р. колективізація проводилася особливо жорстоко, людей заганяли в колгоспи силою, усуспільнювали всю худобу, навіть домашню птицю. Почалася “ліквідація куркульства як класу”, яка на практиці означала фізичне знищення заможних селян, а також тих незаможних селян, хто не хотів вступати в колгоспи (“підкуркульники”). До березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств було усуспільнено. Це викликало таке напруження, що можна було чекати вибуху селянської війни.

У цій ситуації Сталін зробив хитрий крок. У його статті “Запаморочення від успіхів” (березень 1930 р.) в “перегибах” звинувачувалося місцеве керівництво і заявлялося про добровільність колективізації. Внаслідок близько половини колективізованих селян вийшли з колгоспів, а примусова колективізація набрала інших форм: тим, хто виходив з колгоспу, не повертали худобу і реманент, давали гірші землі, подвоїли і потроїли податки. Таким чином, до 1932 р. знову вдалося колективізувати 70% господарств.

Наслідки колективізації для України були жахливими: зникла економічна самостійність селян; загинули найбільш вправні і працьовиті трудівники; у решти зникла матеріальна зацікавленість і почуття господаря. Певним наслідком колективізації можна вважати голод 1932 - 1933 рр.

Голодомор 1932 – 1933 рр.

Колективізація і реквізиція зерна за хлібозаготівельними планами призвели до того, що колгоспники почали приховувати частину зерна від держави і не скільки працювали, стільки імітували працю. Незважаючи на зменшення валового збору зерна (1930 р. – 23 млн.т.; 1931 р. – 18 млн.т.; 1932 р. – 13 млн.т.), хлібозаготівельні плани збільшувалися. Як наслідок, вже наприкінці 1931 р. в Україні почався голод.

У серпні 1932 р. було прийнято закон, який передбачав смертну кару за розкрадання колгоспного майна (“закон про п’ять колосків”). Купити продукти селяни не могли, бо з 1928 р. продовольство в містах розподілялося за картками. Селянин опинився сам на сам із загрозою голоду.

А хлібозаготівельні плани все зростали. У жовтні 1932 р. в Україну для нагляду за хлібозаготівлями прибула надзвичайна комісія на чолі з В.Молотовим. Для стягнення з селян хліба у села вводилися регулярні війська і підрозділи ДПУ.

Була прийнята постанова “Про заходи до посилення хлібозаготівель” (листопад 1932 р.), за якою санкціонувалися обшуки у селян з негайною конфіскацією наявних запасів хліба. Ще зловіснішим був пункт про натуральні штрафи м’ясом і картоплею за зрив хлібозаготівель. За активною участю комнезамівців почалися подвірні обшуки з конфіскацією у “боржників” будь-яких запасів їжі – сухарів, картоплі, сала, солінь, фруктової сушні тощо. Державі був потрібний хліб, а не фруктова сушня, тому можна вважати, що таким чином тоталітарна система карала селян за небажання добросовісно працювати в колгоспах. Це був терор голодом, який досяг свого апогею узимку і навесні 1933 р. Люди їли товчену кору дерев, солому, перемішану з гнилою перемерзлою капустою, котів, собак, щурів, потім перейшли на слимаків, жаб, кропиву. Були численні випадки людоїдства і трупоїдства; деякі селяни, збожеволівши від голоду, вбивали і їли своїх і чужих дітей. Вимирали цілими селами, але офіційно заявлялося, що на Україні ніякого голоду немає.

Кількість померлих від голоду точно не встановлена і коливається від 3 до 8 млн. жертв. Всі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з голодомором.

В моральному, духовному плані наслідки голодомору виглядають не менш жахливо. Коли чоловік йде в бій і наражається на смертельну небезпеку, він, по-перше, добре розуміє свій обов’язок перед сім’єю, батьками і рідною землею, а, по-друге, поряд з ним завжди є товариші, що так само ризикують. Але коли поступово в нетопленій хаті від голоду вмирають діти й дружина, і допомогти їм нічим, тут не до гордо піднятої голови і не до плювків в обличчя катам. Вони далеко, в столицях, за столами конференцій чи банкетів, а голод – тут, поряд, видимий, але невловимий. Голодомор не просто забрав мільйони людських життів, він знищив національну гордість українців та прагнення до волі, чого протягом віків не змогли відібрати ні татари, ні турки, ні поляки, ні інші загарбники.

Після голодомору всі українці (із тих, які вижили) більше ніколи не виступали проти колгоспної системи і не прагнули до самостійного господарювання на власній землі.