Стороны договора займа. права и обязанности сторон

Сторонами договору позички є позичкодавець та користувач. По-зичкодавцем може бути як фізична, так і юридична особа, яка є влас­ником майна або котра за договором має право розпорядитися річчю. Єдине обмеження, яке міститься у ЦК щодо можливості власника ви­ступити у ролі позичальника, стосується юридичних осіб, котрі здійс­нюють підприємницьку діяльність. Такі юридичні особи не можуть укладати договори позички на користь осіб, які є їх засновниками, учасниками, керівниками, членами їх органів управління. Зазначені особи можуть прямо або опосередковано впливати на формування волі юридичної особи. Тому викладене обмеження спрямоване на недопущення зловживань з боку цих осіб та на захист інтересів самої юридичної особи, яка здійснює підприємницьку діяльність.

Обмежень щодо другої сторони - користувача законодавство не містить. Користувачами можуть бути будь-які фізичні чи юридичні особи.

Істотними умовами договору позички є його предмет та безоплат­ність. Предметом договору позички можуть бути індивідуально виз­начені речі, які зберігають свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживні). Зрозуміло, що найпоширенішим предме­том договору позички є речі побутового призначення, але ніщо не за­важає сторонам укласти договір позички стосовно більш цінного май­на, зокрема, земельних ділянок, будівель, споруд, обладнання, транс­портних засобів, інших рухомих та нерухомих речей. Оскільки зако­нодавець у визначенні позички використовує термін «річ», майнові права не можуть бути предметом цього договору (на відміну від дого­вору найму).

Якщо у договорі відсутня достатня інформація щодо предмета, який має бути переданий у позичку, умова про предмет вважається непогодженою сторонами, а сам договір неукладеним.

Договір позички належить до безоплатних договорів. Користуван­ня річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо вказане випливає із суті відносин між ними (ч. 2 ст. 827 ЦК). Встановлення такого правила не є випадковим. Воно по­яснюється тим, що договір найму може й не містити умови про плату за користування майном, однак, за своєю природою він є виключно оплатним. Якщо розмір плати не встановлений договором найму, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, що мають істотне значення. Отже, можна вважати, якщо річ надаєть­ся у користування, останнє презюмується оплатним; про інше сторони повинні прямо домовитися у договорі або інше має випливати із суті відносин між ними.

Безоплатність позички не свідчить про відсутність у позичкодавця будь-якого інтересу стосовно укладення такого договору. Зокрема, позичкодавець може бути зацікавлений передати річ у безоплатне ко­ристування для того, щоб звільнити себе від витрат на утримання та збереження майна або задля реклами. Однак ці інтереси позичаль­ника знаходяться за межами договору позички та не охороняються законом¹.

Щодо строку, то він не є суттєвою умовою договору позички. Як­що сторони не встановили строку користування річчю, він визна­чається відповідно до мети користування нею (ст. 831 ЦК).

Обов'язки позичальника стосовно предмета договору окремим чи­ном не визначаються. Отже, слід керуватися нормами, що регулюють відносини найму (статті 767,769, 776 ЦК). Позичкодавець зобов'яза­ний:

1) передати користувачеві річ у комплекті і у стані, що відповіда­ють умовам договору позички та її призначенню;

2) попередити користувача про особливі властивості та недоліки речі, котрі йому відомі і які можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна користувача або інших осіб чи призвести до пошкод­ження самої речі під час користування нею;

3) при укладенні договору повідомити користувача про обтяження речі, що надається у користування, тобто про її юридичні властиво­сті, оскільки передання речі у позичку не припиняє і не змінює прав третіх осіб на неї. Невиконання позичальником визначеного обов'яз­ку надає користувачеві право вимагати розірвання договору та від­шкодування збитків.

Обоє 'язки користувача:

1) користуватися річчю відповідно до мети, визначеної у договорі, а у разі відсутності такої умови, згідно з призначенням речі (ч. 2 ст. 833 ЦК);

2) користуватися річчю особисто (але договором може бути перед­бачена можливість укладення користувачем стосовно цієї речі дого­вору найму або субпозички);

3) здійснювати звичайні витрати щодо підтримання належного ста­ну речі, переданої у користування. Законодавець не визначає, що слід розуміти під «звичайними» витратами. Однозначно може йтися, що цим терміном не охоплюється проведення капітального ремонту речі, який визначається як зміна (відновлення) основних частин (конструк­тивних елементів) останньої, без чого неможливе її використання за призначенням. Очевидно, під звичайними витратами слід розуміти: а) витрати на поточний ремонт, тобто на усунення недоліків речі, які не пов'язані із заміною її основних складових частин; б) витрати на обслуговування речі задля підтримання її у належному фізичному (технічному) стані; в) витрати на утримання речі, не пов'язані з усу­ненням недоліків, що виникли, та підтриманням належного фізичного (технічного) стану речі, але без яких використання останньої стає не­можливим.